Ліквідація царизмом Запорізької Січі та її наслідки

Міністерство освіти і науки України Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права Реферат:

Ліквідація царизмом Запорізької Січі та її наслідки.

Виконав Студент групи 2-В Вінниця. 2008

План

Вступ.

1. Передумови зруйнування Запорізької Січі

2. Зруйнування Запорізької Січі

3. Наслідки зруйнування Запорізької Січі

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Зруйнування російськими військами славнозвісної Запорізької Січі (1775) —одна з найтрагічніших подій в історії України. Про неї існує чимало згадок в історичній літературі. У переважній більшості з них здійснення імперським урядом Росії варварської акції - зруйнування Запорожжя розглядалося побіжно, на основі не багатьох джерел. Проте перед тим як зруйнувати Січ російський уряд знищив залишки Гетьманщини.

3 ліквідацією Гетьманщини в 1764 році російська влада вживає заходів для цілковитого знищення місцевого військового, адміністративного і судового апарату в Україні. Встановлюються спеціальні обмеження щодо діяльності української церкви, національної освіти, української мови, літератури і мистецтва, культури взагалі. Не залишив без уваги російський уряд і українське книгодрукування, яке ставиться під жорстокий контроль Синоду. В 1775 році Синод наказує київському митрополитові Т. Кременецькому, «щоб невідповідних тим, що виходить із Московської друкарні книгам… випущених не було… і ні в чим ні найменшої різниці не було… Що ж до видаваних нових книг, то їх виправляючи, не друкуючи, спершу присилати до розгляду і апробації в св. Синод неодмінно». В цей час значно підупала українська економіка. Великого удару зазнало українське купецтво, якому уряд заборонив безпосередні торговельні зносини із західноєвропейськими країнами.

Марно пробувала патріотично настроєна частина української старшини, формально зрівняна у правах з великоросійським дворянством, протестувати — усі її намагання зберегти залишки автономії залишились гласом волаючого в пустелі. Цариця та її ставленики робили все, щоб перетворити Україну на просту російську провінцію. Найбільше, що дратувало їх, це невмирущий дух гордості українців за своє історичне минуле, любов до свободи і протест проти насильного запровадження поліційної державності. Характеризуючи такі настрої, П. Румянцев писав Катерині II: «Ці люди (українці) вважають те, що в них є, це краще за все, ніде нема нічого доброго, корисливого і вільного, чого б їм хотілось мати»

1. Передумови зруйнування Запорізької Січі

Після знищення автономії Гетьманщини дійшла черга і до Запорожжя. Причини знищення Запорозької Січі не можна пояснювати тільки тим, що вона з виходом Росії до Чорного моря втратила своє значення захисту від татарських нападів і стала непотрібною. Це невірно хоча б тому, що через 12 років, коли загострилися відносини з Туреччиною і потрібно було збільшити збройні сили імперії царський уряд із залишків запорозьких козаків створив нове козацьке військо — Чорноморське.

Причини ліквідації Січі більш значні. Одна з них: якщо в центральних районах Росії давно існувало і дедалі ширилось кріпацтво, то на Запорожжі його не було. Цей факт надзвичайно важливий. Замість кріпосницьких відносин тут розвивались нові, буржуазні відносини. Як ми вже показали, зимівчанське (хуторське) господарство на Запорожжі, не кажучи вже про промислове (рибальство та ін.), мало товарний характер. Продукція його йшла на ринок, робочою силою ж були не кріпаки, а наймані робітники. Багаті зимівники, в тому числі й старшинські, були своєрідними фермами, на зразок американських, на яких іноді працювало по кілька десятків постійних найманих робітників-молодиків. Те ж саме стосується промислів. На великих рибних, промислах (сапетах), де не тільки ловили рибу, а й обробляли її — сушили, солили, добували ікру, виварювали жир, виготовляли клей — були також зайняті десятки найманих робітників. Такі промисли являли собою прості капіталістичні кооперації або первинні мануфактури. Таким чином, на Запорожжі переважали і успішно розвивалися передові форми господарства і соціальних відносин, насамперед в сільському господарстві.

Нові, буржуазні відносини пробивали собі шлях, як відомо, і в центральних. областях Російської імперії, зокрема в промисловості і сільському господарстві. Йшов процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Разом з тим застарілі, феодально-кріпосницькі відносини щораз більше гальмували розвиток нових процесів. Народні маси дедалі рішучіше виступали проти кріпацтва — посилювався пасивний опір селян, частішали заворушення і повстання, на боротьбу піднімалися робітники маніфактур, народи окраїн. Однак царизм щораз дужче затягував кріпосницьку петлю й придушував опір народних мас. Більше того, він прагнув поширити кріпосницькі відносини, поміщицьке землеволодіння на все нові й нові райони, в тому числі на козацькі області. Здійснити це стало можливим після придушення Селянської війни 1773—1775 років і посилення диктатури кріпосників. У країні почалася жорстка кріпосницька реакція. Тому не можна погодитися з тими авторами, які намагаються виправдати репресивні заходи царизму проти козацьких областей в тому числі ліквідацію Запорозької Січі. Адже наслідком цього було накинення кріпосницьких відносин і поширення їх на козацькі області. Кріпосницька політика царизму гальмувала економічний, соціально-політичний та культурний розвиток країни в цілому та окремих її регіонів зокрема. Саме в Україні наприкінці XVIII століття на вільні землі «Запорозькі Вольності» повернулось кріпацтво. Деякі сучасні автори, аби дати своє пояснення причин зруйнування Запорозької Січі, абстрагуються від соціально-економічного і політичного устрою цієї козацької республіки, а також від ролі, яку вона відіграла у героїчній боротьбі народних мас проти чужоземних загарбників і кріпацтва. Усупереч логіці вони оголошують історичним пережитком, анахронізмом, не феодально-кріпосницький лад, не самодержавство, а Запорозьку Січ, де буйно розвивалися нові прогресивні соціальні відносини.

Не менш важливою причиною ліквідації Січі було й те, що російський уряд не хотів «терпіти, — писав М. С. Грушевський, — таке гніздо свобідного духу, як автономна січова громада — хоч як вона поскромніла і похилилася в порівнянню з Січею Гордієнка!». Зруйнування Запорожжя слід розглядати в контексті з ліквідацією автономії Гетьманщини. Це був дальший крок на шляху перетворення України у: звичайну область Російської імперії. Історик кубанською козацтва Ф. Щербина доречно зауважив: «Абсолютизм, що досяг за Катерини II крайнього ступеня свого розвитку, не міг ужитися з такою волелюбною окраїною. І ось, у силу невідповідності внутрішньої політики козацьким ідеалам свободи і самоврядування, впало вільне козацтво і знищена була Запорозька Січ».

Слід брати до уваги і те, що в цей час царський уряд провадив колонізацію і загосподарення півдня України в інтересах зміцнення імперії. З 1774 року на чолі величезної території півдня України стояв головний командир новоствореної Новоросійської губернії Г. О. Потьомкін. Він був безконтрольним, необмеженим правителем усієї цієї величезної області. Ясна річ, Потьомкін не міг спокійно дивитися на існування Запорозької республіки, яка намагалась протистояти його планам колонізації півдня України. До того ж, між запорожцями й поселенцями не вщухали суперечки. Доходило й до збройних сутичок запорожців з російськими гарнізонами, що стояли поблизу Запорожжя. Запорозька старшина часто не мала можливості стримувати ці виступи рядового козацтва. Між сіромою і старшиною що далі то більше зростало непорозуміння. Старшина в окремих випадках навіть зверталася за допомогою до царського уряду.

Прагнучи Зберегти бодай крихітки автономії Січі, запорозька старшина на початку 1775 року відрядила до Петербурга делегацію, яка повинна була умовити російський уряд реорганізувати запорозьке козацтво. Усі, хто не підкорявся наказам влади, будь то сірома чи старшина, говорилось в проекті, мусили залишити військо, яке тепер нагадувало б Донське козацтво. Але цей проект прийшов запізно. Уряд вже мав інше вирішення запорозької проблеми. Про це з відвертим глузуванням заявив Г. Потьомкін, який перебував на той час у Петербурзі, старшині А. Головатому: «Не можна вам оставатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете вже приносити користь:». Справа ліквідації Запорожжя була російським урядом остаточно вирішена.

2. Зруйнування Запорізької Січі

Невдовзі після закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. мілітарне командування імперії почало протидіяти концентрації запорожців, добре усвідомлюючи, що для Росії безпечніше, коли вони розосереджені, — їх буде легше ліквідувати. Вже на початку 1775 р. Запорозька Січ була оточена корпусом регулярних військ, тобто опинилася^: у справжній блокаді. Російські власті зосереджували на запорозьких землях свої полки під виглядом створення тимчасової прикордонної служби, їх війська під різними приводами розташовувалися в козацьких фортецях.

Військова операція по ліквідації Січі готувалася ретельно і в цілковитій таємниці. Російські можновладці вважали цю безславну акцію дуже важливою. Так, князь О. Прозоровський у листі від 8 червня до царського фаворита Г. Потьомкіна називав знищення Січі «…приобретением великой для России вигоди й пользі». Про це свідчать і послужні списки російських офіцерів, що брали участь в «атакуванні» козацької столиці. Приміром, у такому документі російського офіцера Лорера поряд з переліком битв із татарами й турками називається і військова операція 1775 р. у Запорожжі.

Для здійснення військової операції по знищенню Запорозької Січі уряд зібрав величезні сили, їх основу склали добре навчені частини що поверталися з російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів. Командування військами імператриця доручила геперал-поручику Петру Текелію, за походженням сербському дворянину, який раніше служив австрійському цісарю. Це був родич сумнозвісного Хорвата, котрий захоплював запорозькі землі і ненавидів козаків. За своєю вдачею Текелій був людиною жорстокою і водночас боягузливою, типовим зайдою-найманцем.

Рух війська до Січі розпочався 1 травня, а 8 травня російські вояки вже знаходилися поблизу Архангельського шанця, 12 — у слободі Хмілевій, 18 — у фортеці святої Єлизавети. Невдовзі до військ прибув Текелій і відразу ж подався до Кременчука для наради з генерал-поручиком О. Прозоровським. Вони домовилися про хід операції, вирішили, як найкраще з усіх боків оточити Запорозьку Січ. Після цього Текелій прибув до військ і поділив їх на п’ять частин. Найбільший загін, яким він керував особисто, складався з таких полків: Пермського карабінерного, Вятського драгунського, Охтирського і Острозького гусарських, Орловського, Козловського, Бутинського, Інгерманлапдського, Навагінського, Копорського піхотних і п’яти донських козацьких. Цей загін, який налічував приблизно 40 000 вояків і півсотню гармат, повинен був захопити запорозьку столицю. Другий загін, очолюваний генерал-майором Г. Чорбою, складався з Волоського та Угорського гусарських полків, трьох ескадронів жовтого гусарського і Єлизаветградського пікінерного полків та 11 ескадронів донських козацьких полків. Вони мали наступати лавою від річки Сугоклеї-Камишеватої до гирла Домоткані. У третьому з'єднанні на чолі з генерал-майором Г. Лопухінпм нараховувалося близько 12 000 чоловік. До його складу входили Харківський гусарський, Сибірський, Куринський і Низовський піхотний та три донські полки. Згідно із планом операції, цей загін мав захопити територію між гирлом Південного Бугу і фортецею Кизикермен. Четвертий «деташамент» об'єднував чотири полки: Інгерманландський карабінерський, 2-й Московський піхотний, два полки донців. Цим з'єднанням, яке мало захопити запорозькі землі в районі Нового та Старого Кодаків, керував генерал-майор граф де Бальмен. П’ятий загін під проводом полковника Звєрєва просувався в напрямку від Катерининського шанця до гирла Інгулу. Він мав роззброїти залогу Бугогардівської паланкової фортеці та запорозьких рибалок, що знаходилися на Бузі та Інгулі. Це угруповання складалося з семи піхотних рот гарнізону Катерининського шанця, Астраханського карабінерного, Чернігівського, двох полків донців та 12 ескадронів Молдавського гусарського полку. На випадок, коли б запорожці чинили сильний опір, Текелію мав допомагати 20-тисячннй резервний корпус під керівництвом генерал-поручика О. Прозоровського, який знаходився на Слобожанщині. За планом операції він мав захопити лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Усього у військах, направлених на захоплення запорозьких Вольностей, було приблизно 100 тисяч чоловік. За слушним висловом сучасника, російський уряд для знищення Січі зібрав армію, достатню для ведення війни з будь-якою європейською державою. Сили сторін були явно нерівні: запорожці могли протиставити імперським військам не більше 10 000 вояків. Крім того, більшість козаків була відсутня: частина перебувала вдома, дехто подався на промисли тощо. Серце Запорожжя — січову фортецю охороняло трохи більше як 3 тисячі козаків, які мали 20 невеликих гармат; запорозькі залоги в паланкових фортецях були ще менші.

У похід на Січ російські війська після розподілу на «деташаменти» рушили 25 травня 1775 р. Текелій, побоюючись, аби запорожці не вжили якихось заходів для оборони або не перебралися за межі своїх володінь, прискорив просування, військ. Щоб якнайшвидше захопити Запорожжя, російське командування вдалося, й до хитрощів: були поширені чутки, що війська які рухалися по території Січі призначені для служби на кордоні і мають розташуватися на відстані 18 верст від Січі. Загін під командуванням П. Текелія прибув на вищезазначене місце і звідси вночі вирушив на Січ. Російські вояки прибули до козацької столиці вранці 4 червня — «пред светом». Царський генерал так поспішав, що оточив Січ на 3 дні раніше-зазначеного у плані операції терміну.

Росіяни прибули до Січі під час великого релігійного свята — зеленого тижня, напередодні Святої Тройці. Для козаків це було повною несподіванкою. Як свідчать архівні документи, дехто з січовиків, побачивши російські полки поряд із Січчю, гадав, що знову почалася війна з Туреччиною. Ніхто не подумав про те, що російське військо прийшло воювати з козаками-християнами під час такого значного православного свята.

Текелій послав до кошового отамана Петра Калнишевського полковника Місюрєва з вимогою, щоб той прибув до нього в табір. Але запорожці тривалий час не допускали його до коша. За свідченням П. Текелія, лише коли вони усвідомили, що оточені з усіх боків, розпочали переговори з посланцем. Тоді ж на Січі востаннє зібралася старшинська рада, в якій взяло участь також духовенство. До речі, царські генерали, які ліквідовували Січ, так і не дізналися про це. Не повідомляє про раду у своєму донесенні Катерині II щодо зруйнування козацької столиці і П. Текелій. Не знав про неї і князь О. Прозоровський. У донесенні російській імператриці від 8 червня 1775 р. він писав лише про козаків і їх міфічну «робость, нежели й к какому-либо буйству склоішаго».

Наступного дня, 5 червня, всіх старшин і козаків привели в поле і оголосили їм імператорський указ про знищення Запорозької Січі. В указі перелічувалися так звані «провини» запорожців, повідомлялося про арешт кошового отамана П. Калнишевського і військового писаря І. Глоби, про те, що військо запорозьке скасоване. Козакам наказали роззброїтися. Старшинам, які вірно служили імперському урядові, обіцяли надати різні звання та «служби». Того ж дня за наказом Текелія російські вояки розграбували у скарбницю, де за свідченням одного сучасника події, знаходилося 400 тисяч карбованців на той час це була колосальна сума грошей. Були забрані й вивезені клейноди, гармати, зброя, боєприпаси матеріальні цінності, а також архів запорозької військової канцелярії. Через деякий час військові клейноди і скарб, частину козацького архіву відправили до Петербурга. Була пограбована також січова церква. Донські козаки (православні християни) порубали на шматки унікальний витвір мистецтва — срібну золочену царську браму. Пізніше пограбування січової Покровської церкви довершив князь Г. Потьомкін. За його наказом було описано церковне начиння (столична запорозька церква мала значну кількість богослужбових предметів із дорогоцінних металів). Потьомкін привласнив собі найкращі з них. Так було створено «ризницу князя Потемкина», яка знаходилася в імператорського фаворита аж до його смерті.

Кілька тисяч запорожців все ж не склали зброю, а, захопивши з собою частину військових клейнодів, подалися за межі своїх володінь. У цей же час (на початку червня) П. Текелій надсилав з-під Січі накази іншим «деташаментам», що займали запорозькі укріплення і селища. Про хід військової операції по ліквідації запорозького козацтва на просторах Вольностей свідчить розповідь колишнього запорожця Григорія Сича, або Безщасного, який перебував у складі козацької команди (усього 1000 чоловік), розташованої в гирлі р. Буг, в урочищі Станіславського. На початку червня 1775 р. всі козаки цієї команди були арештовані російським генералом Г. Лопухіним. який оголосив їм про знищення Запорозької Січі; Російські можновладці та генерали святкували перемогу над козаками, вважаючи зруйнування Запорожжя вдалою військовою операцією, своїм успіхом. Так, у листі Новоросійського губернатора В. Муромцева Г. Потьомкіну захоплення Січі П. Текелієм губернатор назвав «щегольским». Невдовзі почалися репресії проти старшин. Кошового отамана, вісімдесятип'ятилітню людину, Катерина II повеліла заслати на «вечное содержание» у Соловецький монастир, де він утримувався чверть століття в жахливих умовах. Писаря І. Глобу заслали в Туруханський, а суддю П. Головатого — в Тобольський монастир. Були віддані під суд із конфіскацією майна старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин. Із багатьма запорозькими старшинами і козаками окупаційна влада поводилася брутально, наче це були кримінальні злочинці. Так, арештований на початку червня 1775 р. полковник Велегура був закутий у ручні та ножні кайдани і під вартою трьох донських козаків направлений до Г. Потьомкіна.

Тривалий час на території колишнього Запорожжя залишалися російські полки: піхотні, драгунський і Донський козацький. На чолі управи окупованої запорозької території був поставлений полковник Н. Норов.

3. Наслідки зруйнування Запорізької Січі

Проте Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ. Пішло майже 5 тис. чоловік.

Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці — 14.636 десятин; полковий осавул Пишмич — 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан — 11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий — 9.000 на Інгульці; отаман Вершацький — 7.950 десятин на Дніпрі.

Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації господарства.

Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені. Однак це було вже не за часів Г. Потьомкіні, який добре розумів значення вільної праці для колонізації краю. Цікаво, що одним з перших ордерів Г. Потьомкіна був таємний наказ від 1776 року: «втікачів не повертати». Як бачимо, чомусь таки він навчився у запорожців. Збереглась відповідь Г. Потьомкіна на скарги чернігівських поміщиків, що їхні збіглі селяни переховуються десь у Херсонському повіті. Потьомкін відповів так: «Чому втекли ці люди? Тут вони стали корисними для суспільства та держави робітниками і нічого злого не роблять. Винна власників, які своєю жорстокістю примушують людей тікати, покидати свої хати, рідних».

Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: «…те, що в свій час почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло І».

Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпоснивів, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до козаків. Обурення народу знайшло вияв у відомій пісні:

«Катерина, вража бабо, що ти наробила, Степ широкий, край веселий ще й занапастила.,» Із занепокоєнням зустріли заходи царизму також передові кола західно-європейських країн, насамперед, французькі філософи-енциклопедисти, яких Катерина II так старанно запевняла, що в Росії свої специфічні соціальні умови і що вона справжня мати для народу. Ось чому цариця поспішила їм пояснити свої вчинки, зокрема щодо Запорожжя.

В своєму указі від 3 серпня 1775 року Катерина II в переліку причин ліквідації Запорозької Січі на перше місце поставила «проступки і непослух, проявлені цими козаками в непокорі нашим височайшим повелінням, а також образа нашої імператорської величності». Далі вона звинувачувала запорожців у тому, що «стали вони приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого наброду, всякої мови і всякої віри». Крім того, вона вказувала на загрозу можливого виходу Запорозької Січі зі складу імперії. «Заводячи власне хліборобство, — пише цариця, — розторгали вони тим самим основи залежності від престолу нашого і помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизни область цілком незалежну під власним своїм шаленим управлінням…». А це, як відомо, навіть із сучасних подій, є найстрашнішим злочином, який завжди жахав прибічників імперії. Нарешті, цариця оповіщала, що соціально-політичний устрій Січі був протиприродний і суперечив державному ладу імперії. Ось чому «немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності». Зрозуміло, що Катерина II виражала настрої і думки всього панівного класу імперії.

Висновки

Запорозького козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року — до Катеринославського намісництва. Ці землі, политі кров’ю і потом українського січового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам, офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено 86 родин німців — менонитів. А для українського селянства запроваджувалось кріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

У віковічній боротьбі запорозької вольниці з феодальним світом перемога сталася на боці останнього. Але історичний прогрес зупинити не можна. Майбутнє виявилось за тим світом, який репрезентувало запорозьке козацтво.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам’яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.

Література

1. Александров П. Військова операція зруйнування запорозької Січі // Розбудова держави. — 1996. — № 4. — С. 45−50.

2. Александров П. Ліквідація Запорозької Січі // Пам’ять століть. — 1997. — № 1. — С. 115−121.

3. Александров П. Невідомі матеріали до історії зруйнування Запорізької Січі // Розбудова держави. — 1995. — № 5−6. — С.20−21.

4. Батюк А. За царським велінням, «Січ, як зловредное скопіще», скасувати // Хочу все знати. — 2005. — № 23. — С. 5.

5. Борисенко В. Й. Курс Української історії. — К. 1998. — 616 с.

6. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в остані часи свого існування. — Дніпропетровськ, 2004. — 421 с.

7. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво. — К., 1994. — 539 с.

8. Історія українського козацтва. За ред. В.А. Смолія. Т 2. — К., 2006.

9. Олійник О. Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі // УІЖ. — 1992. — № 2. С. 33−39.

10. Петренко В. Зруйнування Запорізької Січі // Панорама. — 1995. — 6 грудня.