Принцип «мімезису» в античній естетиці

Зміст

Вступ

1 Поняття мімезису в історії

2 Копіювання як логічне продовження принципу «мімезису»

3 Художнє відображення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мімезис — в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному.

Піфагорейці вважали, що музика копіює «гармонії небесних сфер». Демокріт був упевнений, що мистецтво в широкому його розумінні (як продуктивної творчої діяльності людини) походить від копіювання людини твариною (ткацтво від копіювання паука, домобудівництво — ласточці, співи — птахам).

Більш детально теорія мимезису була розроблена Платоном і Аристотелем. При цьому термін «мимезис» наділявся ними широким спектром значень. Платон вважав, що копіювання складає основу будь-якої творчості. Поезія, наприклад, може копіювати істині і благу. Однак мистецтва обмежуються копіюванням предметів або явищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їх обмеженість і недосконалість. Власне естетична концепція мимезису належить Аристотелю. Вона включає в себе і адекватне відображення дійсності (зображення речей такими якими вони були і є), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, як пр них говорять і думають), і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, якими вони повинні бути).

В залежності від творчої задачи художник може свідомо або ідеалізувати, возвисити своїх героїв (як робить трагічний поет), або представляти їх у смішному і неприглядному вигляді (що присутнє автрам комедій), або зображувати їх в звичайному вигляді. Метою мемезису в мистецтві, згідно Аристотеля, — придбання знань і збудження почуття задоволення від «воспроизведения», споглядання і пізнання предмету.

Художники пізньої античності, як правило, виділяли один з аспектів арістотелівського розуміння мемезису. Так, в еліністичній теорії і практиці зображувальних мистецтв володарювала тенденція створення ілюзорно-натуралістичних зображень. В середні віки міметична концепція мистецтва поступається місцем образно-символічній, а сам термін «мимезис» наповнюється новим змістом. У Псевдо — Діонісія Ареопагита, наприклад, «неподражаемім подражанием» названо символічний образ, «по контрасту» означаючий «умонепостигаемій» архетип.

Подальший розвиток концепція мимезису отримала в теорії копіювання. Теорія копіювання — концепція виникнення і сутності мистецтва, яка зародилася в античній естетиці (мимезис) і отримала розвиток в естетиці Відродження і нового часу, а також знайшла відображення і в сучасних естетичних концепціях (Лукач, Ауербах), в теорії реалістичного мистецтва.

1 Поняття мімезису в історії

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля, а саме його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика», що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця — «мімезису» — наслідування дійсності. Аристотель вважав, що мімезис властивий людині з дитинства. Саме цим — здатністю до наслідування — людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Поняття «мімезис» пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімезису була використана як своєрідний зв’язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди Аристотеля пов’язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати — роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімезису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, поза реальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Аристотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.

Дослідники творчої спадщини Аристотеля вважають, що він присвятив Гомерові кілька спеціальних праць, а для свого вихованця Олександра Македонського відредагував «Іліаду».

Порівнюючи творчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: «Історик говорить про те, що справді сталось, а поет — про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія — про окреме».

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Естетична спадщина Аристотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження нових естетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімезису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» — система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» — насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» — образне іномовлення.

Саме погляди Аристотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, спираючись на який естетика у подальшому стала самостійною наукою.

2 Копіювання як логічне продовження принципу «мімезису»

На різних етапах історії естетики поняття «копіювання» інтерпритувалося по-різному, іноді протилежним образом. Чернишевський обстоював правильність перекладу грецького терміну «мимезис» як копіювання, вважаючи, що його суть більш точно передається словом «воспроизведение», яке пропонує, на відміну від копіювання, повторення осмислене і основане на свідомості того, що воспроизводится.

В західноєвропейській середньовічній естетиці, в естетиці Відродження і нового часу синонімами «копіювання» виступали синоніми «імітація», «копіювання», причому часто ці терміни були носіями суттєво різних значень. Так у французькій естетиці класицизму «імітація пророди» мистецтвом осмислювалась як її ідеалізоване відтворення, а в концепціях реалізму ця ж формула означала «портретне», «наївне» тобто правдиве, відтворення реальності. Відповідно, логіка естетики класицизму вела до підміни принципу «копіювання природи» вимогою «копіюванням античності», тоді як в реалістично орієнтовній естетиці сутність поняття «копіювання» та природа тлумачилися буквально, тобто мета мистецтва вбачалася у достовірному зображенні всієї чуттєво сприйнятної реальності буття, природної та соціальної.

У ХІХ ст. розвинута теорія реалізму відкинула поняття копіювання, замінивши його поняттям відтворення (Зілинський, Чернишевський) дійсності, підкреслюючи тим самим пізнавальний та ціннісний характер образного подвоєння світу. Спроби відтворити в наш час концепцію мистецтва, як копіювання, хоча і підкреслюють пізнавальну, а не ілюзіоністичну спрямованість художньої діяльності, не дозволяють визначити її справжню природу, тобто не до оцінюють, якщо зовсім не ігнорують, суб'єктивний елемент в художній творчості, ціннісно — усвідомлюючий та творчо — перероблюючий характер художнього подвоєння реальності. Взявши раціональний зміст із всіх трактувань мистецтва як копіювання, не заперечуючи терміну «відтворення дійсності», естетика марксизму найбільш точно передає своє розуміння відношення мистецтва до дійсності за допомогою понять «засвоєння» та «відображення».

3 Художнє відображення

Художнє відображення являється специфічною формою освоєння дійсності в мистецтві. Методологічною основою розуміння сутності художнього відображення є теорія відображення, що розкриває загальні закономірності та способи адекватного ос ягніння світу.

Процес відображення в мистецтві, включаючи мислення художника, обумовлений природою художньої діяльності, особливим духовно — практичним способом освоєння світу. Спроби усвідомити характер відображення життя в мистецтві застосовувалися вже в античності.

Історична конкретизація уявлень про копіювання супроводжувалася подоланням однобічних тенденцій в трактуванні художнього відображення Гете, наприклад заперечуючи змішання природи з мистецтвом, виступає проти недооцінки суб'єктивної творчої активності «істинного художника».

Чернишевський по-новому ставить питання про соціальний зміст художнього відображення в процесі розпізнавання суспільно значущого внутрішнього змісту життя, закріплює в теорії мистецтва поняття відтворення дійсності. Утвердження в художній культурі принципу конкретно — історичного відтворення життя обумовлює поглиблення реалістичного відображення дійсності в мистецтві.

Завдяки художньому відображенню в мистецтві здійснюється осягнення та акумулювання універсального людського досвіду. Суттєвий момент художнього відображення — творче узагальнення емпіричного матеріалу, його естетичне перестворення. Світ, що створюється художником, не просто копіювання або подвоєння життя, а особлива художня реальність. Методологічно значущим у цьому відношенні є теза німецького філософа Л. Фейєрбаха: «Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність».

Відступ від натури, від даного у відображенні дійсності закладений в духовно — практичній природі мистецтва, що націлене на освоєння світу в його змістовній перспективі.

Художнє відображення передбачає особистісне відношення творця мистецтва до пізнаваємих об'єктів, вираз його суджень, почуттів, ціннісних установок. Участь художника у відкритті того, що закладено в об'єктивній дійсності, надихає художнє пізнання.

Специфічною властивістю художнього відображення є його його висока естетична вибірковість, орієнтація на можливе й ймовірне. Смисл художніх узагальнень лежить у відбиранні суттєвого та закономірного, у розкритті типових характерів та ситуацій, створенні ціннісно значущої художньої картини світу.

Висновки

Таким чином принцип мімезису тісно пов’язаний з поняттями копіювання та відображення. З плином часу арістотелівська концепція мімезису розвинулася у теорію копіювання та художнього відображення, що багато в чому збагатило та розширило розуміння мистецтва.

Проникнення в цілісний емпіричний процес соціального буття дозволяє художнику вловити скриті, ще не пізнані тенденції реальності, що розвивається, демаскувати видимість випадковості, оголити те, що може і повинно бути. Естетично розвинуте мислення художника гостро вловлює становлення нового, оперативно проникає в сутність назріваючих проблемних ситуацій. Недарма прийоми художнього узагальнення, типізації суспільних явищ широко використовуються і в науково — теоретичному соціальному пізнанні. Мистецтво володіє унікальним досвідом у відображенні людського буття, осягненні майбутнього.

Як сфера відображення світу людини та людського відношення до світу мистецтво — продуктивний спосіб розгорнутого уявлення соціально — чуттєвого колективного досвіду, проектування нових можливостей людського самоствердження. Характер та метод художнього відображення обумовлює тип образного відтворення дійсності, міру достовірності та художньої умовності. Способи художнього відображення виникають в процесі безпосередньої художньо — естетичної діяльності та розвитку культури.

Список використаної літератури

1. Античные риторики. — М., 1978

2. Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Аристотель. Жизнь и смысл. — М., 1982

3. Джохадзе Д. В. Диалектика Аристотеля. — М., 1971

4. Воронина Л. А. Основные эстетические категории Аристотеля. — М., 1975

5. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Аристотель и поздняя классика. — М., 1975

6. Левчук Л., Оніщенко О. Основи естетики. — К., 2000

7. Эстетика: Словарь/ Под общ. ред. А. Беляэва. — М., 1989