Розробка екскурсії на тему «Героїчні сторінки історії Макіївки»

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Організація екскурсійної діяльності»

на тему

«Розробка екскурсії на тему «Героїчні сторінки історії Макіївки»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОЗРОБКИ НОВОЇ ЕКСКУРСІЇ

1.1 Визначення теми, мети, завдань екскурсії, форми її проведення

1.2 Обґрунтування вибору об`єктів екскурсії

1.3 Розробка маршруту екскурсії та його перевірка

1.4 Вимоги до портфеля екскурсовода та його складання

2. СКЛАДАННЯ ТЕКСТУ ЕКСКУРСІЇ

1.1 Вступ до тексту екскурсії

1.2 Викладення основного матеріалу тексту «героїчні сторінки історії Макіївки»

1.3. Висновки за текстом

3. РОЗРОБКА ТЕХНОЛОГІЧНОЇ КАРТИ ЕКСКУРСІЇ

3.1 Визначення методичних прийомів проведення екскурсії

3.2 Вибір техніки проведення екскурсії

3.3 Розробка технологічної карти екскурсії

ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

ЛІТЕРАТУРА ДОДАТОК

ВСТУП

Екскурсії є невід`ємною частиною туристичного обслуговування, тому що пізнання навколишнього світу, інших країн, нових місць є найбільш ефективним під керівництвом спеціалісту. Екскурсії входять до складу майже всіх туристичних пакетів, одні як частина туристичного продукту, інші як факультативний вид обслуговування. Водночас екскурсія є самостійною послугою, що відрізняється від інших найбільшою демократичністю.

Донецька область є найбільшою за кількістю та щільністю населення областей України. Перш за все вона є промисловим регіоном, але останнім часом інтенсивно формується її туристичний імідж. В зв`язку з підготовкою до Чемпіонату Європи з футболу було проведено велику роботу з популяризації Національних природних парків «Святі гори», «Меотида» інших унікальних природних об`єктів. Але Донецька область — це і великі міста, мешканці яких хочуть не просто відпочити після роботи у вихідні, не виїжджаючи за межі свого міста, але і дізнатися щось нове, цікаве.

Макіївка — друге за площею, та трете за кількістю мешканців промислове місто Донецькою області. Воно входить до числа восьми історичних міст області, що встановлені державою. Розробка екскурсій, що знайомили б туристів та мешканців міста з історією, культурою, видатними діячами є актуальним питанням.

Метою курсової роботи вирішуються завдання формування та розвитку навичок розробки необхідних для організації екскурсійної діяльності документів, що є можливим за умови дослідження туристичної привабливості Донецької області та зокрема м. Макіївка.

При виконанні курсової роботи було поставлено та вирішено такі завдання:

— відібрати та проаналізувати теоретичний, фактичний та статистичний матеріал щодо визначеної проблеми або питання;

— систематизувати та узагальнити добірку матеріалів;

— на основі використання знань з організації екскурсійної діяльності та інших нормативних та вибіркових дисциплін підготовки бакалавра з туризму, провести дослідження обраної проблеми;

— розробити пакет необхідних для проведення екскурсії документів;

— зробити самостійні висновки щодо досліджуваної проблеми, питання.

Об'єкт дослідження — екскурсійні можливості міста Макіівка.

Предмет дослідження — історичні аспекти розвитку міста Макіівка.

Об'єкт і предмет дослідження, як категорії наукового процесу, співвідносяться між собою як загальне і часткове.

Методами дослідження, які використовувались в даній курсовій роботі, являються: різноманітні загальнонаукові методи дослідження, зокрема діалектичний, формально-логічні (аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення, абстрагування, аналогії), конкретно-історичний метод. Ткож використовувався екскурсійний метод.

Дана курсова робота структурно складається зі вступу, трьох розділів,, висновків, списку використаної літератури.

туристичний екскурсія карта макіївка

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОЗРОБКИ НОВОЇ ЕКСКУРСІЇ

1.1 Визначення теми, мети, завдань екскурсії, форми її проведення

Екскурсія є результатом двох взаємозалежних процесів — підготовки й проведення. Без якісної підготовки неможливо якісне проведення.

У роботі по підготовці нової екскурсії можна виділити два основних напрямки:

розробку теми екскурсії, нової для даної екскурсійної установи (або нової взагалі);

підготовку починаючого або вже працюючого екскурсовода до проведення нової для нього, але вже раніше розробленої й проведеної в даній установі екскурсії.

Робота над будь-якою новою екскурсією починається із чіткого визначення мети, це допомагає авторам більш організовано вести роботу надалі. Ціль екскурсії - це те, заради чого показуються екскурсантам пам’ятники історії й культури й інші об'єкти. Розповідь екскурсовода підлегла тієї ж кінцевої мети. Назвемо кілька цілей: виховання патріотизму, любові до Батьківщини, поваги до інших народів, естетичне виховання, а також розширення кругозору, одержання додаткових знань у різних галузях науки й культури й т.д. Завдання екскурсії - досягти цілей шляхом розкриття її теми. Вибір теми залежить від потенційного попиту, конкретного замовлення або цілеспрямованого створення певної тематики екскурсії. Кожна екскурсія повинна мати свою чітко сформульовану тему.

Тема є стрижнем, що поєднує всі об'єкти й підтеми екскурсії в єдине ціле. При створенні екскурсії учасники творчої групи ведуть відбір об'єктів, постійно звіряючи свої матеріали з темою. Однак мало відібрати об'єкт по темі, треба знайти конкретний матеріал, на якому ця тема буде розкрита з найбільшою повнотою й переконливістю. Угруповання тим лежить в основі існуючої класифікації екскурсій.

1.2 Обґрунтування вибору об`єктів екскурсії

Показ об'єктів, як ми вже відзначали, є частиною, що займає чільне положення в екскурсії. Правильний відбір об'єктів, їхня кількість, послідовність показу впливають на якість екскурсії.

У цей час на державному обліку перебуває понад 150 тис. пам’ятники історії, археології й культури, а в музеях країни зберігається близько 40 млн. експонатів.

Як об'єкти можуть бути:

— пам'ятні місця, пов’язані з історичними подіями в житті нашого народу, розвитком суспільства й держави (наприклад, Прохоровське поле, Саур-Могила);

— будинки й спорудження, меморіальні пам’ятники, пов’язані з життям і діяльністю видатних особистостей, добутку архітектури й містобудування, житлові й суспільні будинки, корпуси промислових підприємств, інженерні спорудження (пам'ятник А.С. Пушкіну, будинок залізничного вокзалу в Донецьку);

— природні об'єкти — лісу, гаю, парки, ріки, озера, ставки, заповідники й заказники, а також окремі дерева, реліктові рослини й ін. (Дружковські скам’янілі дерева);

— експозиції державних і народних музеїв, картинних галерей, постійних і тимчасових виставок (художній музей Донецька);

— пам'ятники археології - городища, древні стоянки, поселення, кургани з похованнями, земляні вали, дороги, гірські вироблення, загони, святилища, канали й ін. (Теплинское городище в Слов’янськом районі);

— пам'ятники мистецтва — добутку образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, скульптура й ін. (дендропарк «Софиевский» в Умані).

Екскурсійні об'єкти класифікуються:

— по змісту — однопланові (добуток живопису, ріка, рослина, тварина, будинок) і багатопланові (архітектурний ансамбль, ліс, поле, вулиця, площа міста);

— по функціональному призначенню — основні, які є основою для розкриття підтем, і додаткові, показувані під час переїздів (переходів) між основними об'єктами в ході логічних переходів у розповіді;

— по ступені схоронності - повністю збережені, що дійшли до наших днів зі значними змінами, частково збережені, втрачені.

Перед екскурсійними працівниками при створенні екскурсії коштує завдання — відібрати з безлічі об'єктів самі цікаві й по зовнішньому вигляді, і по тій інформації, що вони із собою несуть. Правильний відбір забезпечить зорову основу сприйняття екскурсійного матеріалу й глибоке розкриття теми. Варто так організувати цю справу, щоб ті самі об'єкти не кочували з екскурсії в екскурсію.

По можливості, у кожної теми повинні бути «свої» об'єкти. Їхня розмаїтість дозволяє організувати правильне чергування вражень в екскурсантів, зберегти елемент новизни при вивченні різних тим.

Якщо з передбачуваного маршруту неможливо виключити той або інший об'єкт (наприклад, «Мідний вершник» у Санкт-Петербурзі, Червона площа в Москві й ін.), що через його унікальність показується в ряді екскурсій (оглядової, історичної, літературної, мистецтвознавчої), то такий об'єкт необхідно розкрити по-особливому. При його показі й у розповіді повинні бути виявлені ті характерні риси, які не знайшли відбиття в екскурсіях на інші теми. У такому випадку інтерес екскурсантів при їхньому повторному огляді, як правило, не знижується.

У практиці підготовки екскурсій вироблена певна методика оцінки екскурсійних об'єктів. Її застосування особливо важливо в тих випадках, коли творці нової екскурсії, зустрічаючись на маршруті з декількома об'єктами, подібними по змісту, можуть вибрати ті з них, які найцікавіші для даної теми.

Для оцінки об'єктів, включених в екскурсію, використаються наступні критерії:

Пізнавальна цінність — зв’язок об'єкта з конкретною історичною подією, з певною епохою, життям і творчістю відомого діяча науки або культури, художні вартості пам’ятника, можливість їхнього використання в естетичному вихованні учасників екскурсії.

Популярність — популярність об'єкта серед населення (наприклад, Червона площа в Москві, Софія Київська, собор Святого Юра у Львові й ін.).

Незвичайність (екзотичність) — особливість, неповторність пам’ятника історії або культури, будинки, спорудження (наприклад, суцільнозварний міст імені Е. О. Патона через Дніпро в Києві). Незвичайність об'єкта може бути також пов’язана з якоюсь історичною подією, що відбулося в даному будинку, на місці установки даного пам’ятника, з легендою або історичною подією (церква царевича Дмитра в Угличу, храм Спасу на Крові в Санкт-Петербурзі на місці загибелі пануючи Олександра ІІ). Екзотичність може бути природного характеру (наприклад, сталактито-сталагмітові карстові печери в Новому Афоні, в Абхазії).

Виразність — зовнішня виразність об'єкта, його взаємодія із тлом, навколишнім середовищем (будинками, спорудженнями, природою). Перевага віддається тому об'єкту, що щонайкраще вписується в місцевість, гармоніює з іншими об'єктами, з ландшафтом (наприклад, будинок Московського університету на Ленінських горах, храм Покрова на Нерли в м. Володимирі, мости в Санкт-Петербурзі).

Місцезнаходження — відстань до об'єкта, зручність під'їзду до нього, можливість підвозу до об'єкта екскурсантів, придатність дороги для автотранспорту, природна обстановка, що оточує даний об'єкт, наявність місця, придатного для розташування групи з метою спостереження.

Тимчасове обмеження показу — час (доба, дні, місяці й сезони), коли відвідування й огляд об'єкта неможливі через погану видимість або сезонність.

Екскурсія не повинна бути перевантажена більшою кількістю відвідуваних об'єктів, тому що це збільшує її тривалість і викликає стомлюваність екскурсантів, а увага й інтерес при цьому слабшають. Оптимальна тривалість міської екскурсії становить 2−4 академічних години. При цьому екскурсанти з інтересом сприймають не більше 15−20 об'єктів.

В екскурсію можуть входити об'єкти як однієї групи (наприклад, пам’ятники архітектури), так і декількох груп (пам'ятні місця, історичні пам’ятники, житлові будинки, природні об'єкти). Набір об'єктів залежить від теми екскурсії, її змісту, складу екскурсійної групи. Неправильно, наприклад, всю оглядову екскурсію будувати винятково на показі скульптурних пам’ятників і монументів. Варто уникати одноманітності побудови зорового ряду. Зорові враження екскурсантів будуть неповними, якщо в маршрут поряд з пам’ятниками й монументами не буде уведений показ окремих будинків і вулиць, площ, пам’ятних місць, об'єктів природи.

У ході підготовки нової екскурсії більше уваги варто приділити вивченню об'єктів на місці, у їхній природній обстановці. Необхідну вихідну інформацію дає вивчення об'єктів по джерелах — книгам, альбомам, фотографіям. Зустріч із екскурсійним об'єктом безпосередньо на місці його розташування, вивчення різних його сторін дозволяють екскурсоводові в майбутньому, при роботі із групою, вільно орієнтуватися біля нього, кваліфіковано вести його показ.

Відбір об'єктів закінчується складанням карток (паспортів) на кожний з них як для конкретно розроблювальної теми, так і для майбутніх екскурсій.

У картку об'єкта вносяться наступні дані:

1) його найменування (первісна й сучасне), а також назва, під яким він відомий у населення;

2) історична подія, з яким він зв’язаний, дата події;

3) його місцезнаходження, поштова адреса, найменування території, де він розташований (місто, селище, промислове підприємство й т.д.);

4) його опис (під'їзд до нього, його автор, дата спорудження, з яких матеріалів виготовлений, текст меморіального напису);

5) джерело відомостей про нього (література, де описана об'єкт і події, пов’язані з ним, архівні дані, усні перекази, основні друковані праці й місця зберігання неопублікованих робіт);

6) ступінь його схоронності (стан його й території, на якій він перебуває, дата останнього ремонту, реставрації);

7) відповідальний за охорону об'єкта;

8) відомості про те, у яких екскурсіях об'єкт використається;

9) дата складання картки, прізвище й посада укладача.

До картки прикріплюється фотографія об'єкта, що відтворює його нинішній й, по можливості, колишній види.

У картку на архітектурні, природні, археологічні об'єкти можуть бути включені й іншої відомості. Так, картка на пам’ятник архітектури (будинок) містить відомості про наявність скульптури, кахлів, стінопису в його декоративному оздобленні (зовні, усередині), про тип і конструкцію будинку, його технічному стані (ступеня схоронності). Наявність карток на всі екскурсійні об'єкти, розташовані на території даного краю, прискорює розробку нових екскурсійних тим, дозволяє різноманітити використання пам’ятників в екскурсіях на різні теми, робить їхній показ більше активним.

На природні об'єкти можна запропонувати трохи іншу форму картки. Вона містить наступні відомості про об'єкт:

1) найменування;

2) місцезнаходження (адреса);

3) характеристика (площа, фауна, флора, ґрунти, гірські породи);

4) цінність (наукова, оздоровча й т.д.);

5) значення (місцеве, обласне, загальнодержавне);

6) стан;

7) народногосподарське використання;

8) законодавчий акт про його охорону й дата його прийняття;

9) джерела відомостей про об'єкт;

10) прізвище, ім'я, по батькові укладача й дата складання.

1.3 Розробка маршруту екскурсії та його перевірка

Маршрут екскурсії - найбільш зручний шлях проходження екскурсійної групи, що сприяє розкриттю теми. До нього пред’являються такі основні вимоги:

— логічна послідовність;

— забезпечення зорової основи для розкриття теми.

Варіантів складання маршруту може бути трохи: хронологічний, тематичний, тематико-хронологічний.

Хронологічний використають в екскурсіях, що розкривають життя видатних людей (наприклад, композитора С.С. Прокоф'єва).

Тематичний вибирають для таких екскурсій, як «Донецьк культурний» .

Тематико-хронологічний принцип побудови маршруту — чорта оглядових екскурсій.

Розробка маршруту — багатоступінчастий процес, при якому потрібно керуватися Правилами дорожнього руху й інших нормативів.

Об'єкти на маршруті бувають основні й додаткові.

При складанні маршруту дотримуються наступні умови:

1) показ у певній послідовності, що не допускає повторних проїздів;

2) доступність об'єктів (наявність площадок для його огляду);

3) переїзд або перехід між об'єктами не більше 10−15 хв;

4) наявність упоряджених зупинок, у тому числі й санітарних.

Потрібно становити кілька варіантів руху на випадок ремонтних робіт, транспортних пробок. Розробка транспортного маршруту завершується узгодженням і твердженням паспорта й схеми маршруту, розрахунку кілометражу й часу використання транспорту.

Після складання маршруту обов’язкові його обхід або об'їзд, якщо екскурсія транспортна.

Завдання обходу (об'їзду):

ознайомитися із плануванням траси (вулицями, площами);

уточнити місця розташування об'єктів і зупинок групи (автобуса);

освоїти під'їзд на автобусі до місць стоянок й об'єктів;

провести хронометраж часу, необхідного для показу об'єктів й екскурсії в цілому;

перевірити доцільність показу намічених об'єктів;

вибрати кращі крапки для показу й варіанти розташування групи;

вибрати методику знайомства з об'єктом;

виявити потенційно небезпечні місця й вжити заходів для забезпечення безпеки екскурсантів.

1.4 Вимоги до портфеля екскурсовода та його складання

Портфель екскурсовода — умовна назва сукупності наочних посібників, що їх використовує екскурсовод для кращого розкриття теми екскурсії

Види наочних приладдя дуже різноманітні, їх можна розділити на три групи:

технічні засоби (аудіоі відеозапису, Іnternet);

образотворчі (карти, схеми, діаграми, фотографії відомих людей, історичні документи);

природні, або натуральні (спили дерев, гербарії, колекція мінералів).

При використанні технічних засобів об`язковою умовою є наявність і справність техніки, що відтворює. У сучасних автобусах є всі умови для цього, не говорячи про музеї. Важливо заздалегідь перевірити справність апаратур, наявність необхідних записів, забезпечити чутність для всіх учасників екскурсії. Екскурсовод повинен уміти користуватися даною апаратурою.

При виготовленні образотворчих наочних посібників потрібно дотримувати певних вимог. Вони повинні бути чіткими, ясними, акуратно виконаними. Їхні розміри повинні становити 18?24 або 24?30 див, для того щоб екскурсанти, не встаючи зі своїх місць (якщо показ іде в автобусі), могли розглянути їх без зусиль.

Використання природних експонатів добре доповнює, наприклад, природознавчі екскурсії. Так, у Ялті на екскурсії в Нікитський ботанічний сад, даючи характеристику рідких порід дерев, екскурсовод показує спили, на яких добре видний колір і гарний малюнок деревини. Говорячи про те, що самшит дуже повільно росте, пропонує екскурсантам підрахувати річні кільця, які зливаються в єдине ціле. Це підтверджує розповідь екскурсовода, роблячи його більше яскравим, переконливим. Можна даний прийом використати й для активізації екскурсантів.

При проведенні екскурсій категорично забороняється рвати рослини, які необхідні під час бесіди. Весь матеріал потрібно підібрати заздалегідь, а на екскурсії тільки демонструвати його.

Експонати «портфеля екскурсовода» можна передати в руки екскурсантів для більше докладного ознайомлення. Однак спочатку екскурсовод показує експонат всій групі. Робити це потрібно, тримаючи експонат на рівні голови в піднятій руці. При цьому не можна розглядати його, щоб в екскурсантів не створилося враження, що екскурсовод сам уперше бачить його.

Для зручності кожен експонат нумерується. Номер визначає послідовність демонстрації. Кількість наочних приладдя не повинне бути більшим, їхній показ не-обходжений органічно сполучати з розповіддю й показом.

Помилкою багатьох починаючих екскурсоводів є прагнення помістити в «портфель екскурсовода» якнайбільше експонатів. Цього не варто робити, тому що варто включати тільки ті наочні приладдя, на яких зображені втрачені будинки, спорудження або фотографії.

2. СКЛАДАННЯ ТЕКСТУ ЕКСКУРСІЇ

2.1 Вступ до тексту екскурсії

Здрастуйте дорогі друзі!

Сьогодні ми з вами познайомимося з героїчними сторінками історії міста Макіївка. Тема нашої екскурсії «Героїчні сторінки історії Макіївки». Мене звати Прасолова Любов. Я представляю кафедру туризму Донецького національного університету економіки та торгівля імені Михайла Туган-Барановського. Нашого водія звати Іванченко Іван Петрович, автобус марки «Еталон», номер 3456 АН.

Екскурсія триватиме 3 години. Ви побачите найвидатніші об'єкти міста, довідаєтеся про його минуле, сьогодення й майбутнє. Почнеться екскурсія біля Макіївського краєзнавчого музею. Екскурсія закінчиться на гвардійській площі. Переконливе прохання під час руху не вставати зі своїх місць, не відволікати водія, з усіма питаннями звертатися до мене. На шляху в нас передбачені 2 зупинки з виходом з автобуса для огляду самих чудових об'єктів й одна санітарна зупинка. Отже, вирушаймо.

2.2 Викладення основного матеріалу тексту «Героїчні сторінки історії Макіївки»

Макіївка розташована на ріці Грузской (лівий приплив Кальмиуса) у межах південно-західної спадистості основного вододілу Донецького кряжа. У цих місцях, як свідчать археологічні розкопки, люди жили й у далекій давнині. Перше письмове згадування про Макіївку датується 1777 роком, коли тут, у закруті ріки Кривий Торець, нібито на місці поселення козака Мокея, виникла державна військова слобода Землянки — запорізький форпост. Порівняно невеликий літопис міста, але багато в ній яскравих сторінок.

Самі примітні стосуються розвитку гірничорудної справи. Життя закипіло в цих краях, коли з’ясувалося, що степові землі приховують безцінний скарб — кам’яне вугілля. Промислова розробка його почалася в другій половині XІ століття. Одна за іншою виникали тут великі по тимі часам шахти — «Софія», «Іван», «Марія», «Сергій» … Зрештою їх стало стільки, що заговорили вже про Макіївське кам’яновугільне родовище. Для обслуговування шахт були створені ремонтно-механічні майстерні, що поклали початок труболиварному заводу. Так почалася біографія Макіївки, так почалася біографія її доблесного робітничого класу, що одержав згодом загартування в суворих класових боях.

Жорстока експлуатація підприємців, нестерпні умови праці шахтарів породжували в робочій масі протест. Міцніла політична самосвідомість пролетаріату.

Вплив більшовиків у цьому важливому промисловому районі був значним. Газета «Правда» у листопаді 1917 року назвала Макіївський район одним із самих організованих серед революційних районів країни.

Відразу ж після Великої Жовтневої соціалістичної революції гірники Макіївки виступили зі зброєю в руках, відбиваючи атаки калєдинців.

В 1918 році тут були сформовані робочі загони для відсічі імперіалістичної інтервенції. Ті, хто залишився на шахтах і рудниках усіляко саботували відвантаження вугілля для окупантів, підпільний ревком вів широку пропаганду серед козацтва. Після звільнення Макіївки більше тисячі шахтарів влилися в ряди Червоної Армії.

Під час зустрічі з делегатами 2-го Всеросійського з'їзду гірників в 1921 році Володимир Ілліч Ленін скель, що багато чув про макіївців, і назвав їх «молодецьким народом» .

Роки перших п’ятирічок, дивні, кипучі роки ентузіазму, натхненної творчої праці радянського народу… Щодня приносив вести про нові трудові рекорди, про нові здійснення. Виріс індустріальний гігант — Новомакіївський коксохимзавод, був пущений перший радянський блюмінг, побудований труболиварний цех. Перетворювало й саме місто. З жалюгідних шахтарських селищ, розкиданих у степу, перетворювався він у сучасне місто із прямими вулицями, молодими садами й парками, новою забудовою. Але гримнула Велика Вітчизняна війна. У цю грізну годину тисячі жителів Макіївки встали не захист рідної землі, пішли на фронт.

У жовтні 1941 року гітлерівські війська ввірвалися в місто. Почався фашистський терор. Але не схилила гордої голови пролетарська Макіївка. Навколо підпільного райкому партії під керівництвом комуністів И. И. Кочарова й А. Н. Василенко згуртувалися радянські патріоти, підпільники. У вересні 1943 року місто було звільнено від фашистських загарбників, а в грудні цього року працювали вже чотири мартени, відновився промисловий видобуток вугілля. З попелу й руїн піднімалася зруйнована фашистами Макіївка…

Свято шанує відроджена Макіївка пам’ять про тих, хто віддав життя за волю й незалежність рідної землі. І тепер, коли 9 Травня виходять на вулиці ветерани, блискаючи орденами й медалями, здається, що сонячний День Перемоги стає ще краше, ще осяйніше.

Ознайомивши вас із історією утворення міста Макіївки, я пропоную вам відвідати Макіївський художньо-краєзнавчий музей. Для цього ми переходимо на вулицю Леніна. Тут можна побачити відреставрований двоповерховий будинок. Це і є міський музей. Запрошую вас увійти у фойє, де з адміністративне приміщення, і здійнятися на другий поверх. Тут розміщені основні експонати й архів музею.

Це некомерційна установа культури в місті Макіївці із за наказом міністра культури в 1958 році як філія Донецького обласного краєзнавчого музею. Базою для створення філії послужила виставка «Макіївка за сорок років Радянської влади», що була організована до ювілею дати в Будинку політичної освіти.

В 1995 році Макіївська філія реорганізована в самостійний міський художньо-краєзнавчий музей.

Спочатку музей займав другий поверх будинку, де в шести залах розміщалася його перша експозиція, що була відкрита для відвідувань 15 липня 1959 року. В 1968 й 1986 роках музей розширюється й поступово займає весь будинок. Проводяться капітальний ремонт і реконструкція, переплануються експозиційні зали, виділяється окреме велике приміщення для фондосховища.

Сьогодні колекції Макіївського музею охоплюють період з найдавніших часів і по теперішній час. Налічується більше 10 тисяч документів, близько 5 тисяч фотографій, приблизно 6 тисяч предметів, понад одну тисячу творів образотворчого мистецтва. Музей володіє великою колекцією української етнографії, до складу якої входить народна земле обробна техніка, знаряддя праці й виробу місцевих ремісників, кухонне начиння, дерев’яний і керамічний посуд. Особливий інтерес викликає збори українського народного одягу, де представлене все її різноманіття: спідниці, сорочки, сувої, які багато прикрашені вишивкою й аплікацією. Колекція нараховує більше п’ятдесяти орнаментованих рушників і килимових виробів. У музеї зберігається колекція посуду зі срібла, мельхіору, фаянсу, міді, скла XІ-XX століть.

Нумізматична колекція нараховує більше трьох тисяч предметів і датується 1600−2000 роками. У її складі є дуже рідкісний експонат, так називані «місцеві гроші» — бон для тимчасового використання в Макіївському районі в 1918 році. У зборах музею обертають на себе увага археологічні пам’ятники, виявлені на території міста, серед яких кремінний гачок неандертальського періоду, виготовлений на зорі людства 70 тисяч років тому, бронзові наконечники скіфських стріл і скіфські залізні кинджали.

Останнім часом основна увага музею спрямована на формування своєї художньої колекції з добутків живопису, графіки, скульптури й декоративно-прикладного мистецтва. Багато експонатів, якими володіє музей, були безкоштовно передані йому громадськістю міста, що по праву бачить у музеї хоронителя місцевої, історичної й культурної спадщини. Відомий макіївський поет М. А. Фролов назвав цю установу «частиною особливого призначення боротьби із забуттям» .

Зараз музей перебуває на реекспозиції. У восьми залах загальною площею 850 кв. м планується розмістити постійні експозиції відділів природи, історії й сучасного мистецтва. Основна мета нової експозиції - відтворити історію Макіївки у всій її розмаїтості, зробити зримої картину життя міста і його жителів.

Крім цього, Макіївський художньо-краєзнавчий музей має у своєму розпорядженні архівні дані, що ставляться до періоду Великої Вітчизняної війни 1941;1945 років.

Перш ніж перейти до основних подій цієї кровопролитної війни, я хочу у вас запитати, що ви знаєте про другу світову війну, можливо, ваші родичі були учасниками бойових дій?

Які зміни відбулися в місті на першому етапі війни? До 1941 року в Макіївці проживало 259 тис. чоловік. Напередодні війни житловий фонд міста становив 924 тис. кв. метрів. Були зведені багатоповерхові будинки, заасфальтовані вулиці, у центрі міста були розбиті два більших сквери, закладений парк, озеленена головна вулиця міста — вулиця Леніна. Широко розгорнулося будівництво навчальних закладів. ДО 1941 року в місті налічувалося 40 клубів і палаців культури.

Віроломний напад гітлерівської Німеччини на нашу країну перервало мирне, щасливе життя радянських людей. Піднімаючи радянський народ на священну війну проти фашистських загарбників, партійні органи організували, насамперед, всебічну допомогу Червоної Армії, забезпечували чітке проведення мобілізації. Оглянувши фотографії й документи тих трагічних днів, ми спробуємо з вами подумки повернутися до 21 червня 1941 року.

Вечір 21 червня 1941 року. Тепло. Але що за дивний захід у повітрі? Це запах пороху! Запах війни. Уже завтра…

Є чи межа глибини, ваги трагічності випробувань доль людських? 7508 днів мирної, самовідданої праці, задумів, мріянь, прагнень. Змінилося покоління. Ще не зміцніло. Не змужніло. І от війна. Нелюдська, жорстока, божевільна.

Із червня по жовтень 1941 року військовий комісаріат, що працював на території Центрально-Міського району м. Макіївки, мобілізував із запасу на фронт 19 059 чоловік. Більша частина макіївців ішли на фронт добровольцями. Дружини, матері, сестри опускалися у вибій, ставали до мартенівських печей, прокатним станам, верстатам замість збіглих. Думали — ненадовго. Виявилося — надовго. З кожним днем із Совінформбюро по крихтам, по піщині відбирали залишки надії людей на швидку перемогу, на швидке повернення…

Місто готувалося до гіршого. До окупації. Уже в серпні почали демонтувати встаткування на шахтах, металургійних, труболиварному, інших заводах. Устаткування ретельно змазували, запаковували, відправляли в Казахстан, Сибір, на Урал, Далекий Схід. Ні на хвилину не сумнівалися — коли-небудь будуть розпаковувати й знову монтувати. Нехай не швидко. Але будуть.

Всі ближче чорні хмари пожарищ, все сильніший запах диму, запах крові. Будуються оборонні зміцнення. Риються окопи, траншеї. Створюються винищувальні батальйони, формуються дружини. Пожежні служби, працівники водопостачання, газового, енергетичного господарства працювали в режимі воєнного часу, цілодобово. Центрально-Міська районна Рада працювала в гранично напруженому режимі, не допускаючи найменших збоїв у роботі кожної із систем життєзабезпечення людей.

Але вже до жовтня всім був ясно — ворог невблаганно наближається до міста й скоріше всього вступить у нього. Районна Рада ретельно стежила за евакуацією установ, усього коштовного, що встигли створити за минулі два десятиліття. Те, що не встигали вивезти, — виводили з ладу, знищували.

22 жовтня 1941 року фашистські війська ввірвалися в місто. Упевнені. Нахабні. Жорстокі. Розташовувалися надовго. Назавжди. Уже 23 жовтня командування окупантів видало наказ: «Всі найважливіші підприємства — заводи, шахти відновити. За саботаж, вибухи й підпал заводів, шахт й інших споруджень — розстріл». Прагнення «нових хазяїв» якнайшвидше відновити промисловість одного з найбільших індустріальних міст східної України була зрозуміло — Німеччина вела війну. Але були й інші, більше утилітарні причини старань гітлерівців.

Слідом за військами в Донбасі, у місті й районі, відразу ж з’явилися шустрі представники великих німецьких фірм. Серед них і такий відомі, як «Герман Геринг», «Фрідріх Крупп», «Фарбениндустрі», «Патериферман», «Остизиль-шарф» (Суспільство експлуатації Сходу) і ін. Найбагатші природні запаси, потужна сучасна індустрія й дешева, покірна, як вони думали, робоча сила — все це здавалося доступним ласим шматком для німецького капіталу.

Була уведена загальна примусова праця. Люди працювали по 10−12 годин на добу. За невиконання — розстріл. Сильно було бажання окупантів відновити роботу підприємств у благо Німеччини. Але ще сильніше була завзятість макіівців. За увесь час перебування непрошених гостей на макіївській землі ніякого мало-мальськи пристойного виробництва на підприємствах важкої промисловості налагодити не вдалося. Вугіллячко те довелося завозити з Верхнє-Силезського басейну.

Бешкетування фашистів у роки окупації міста докладно описані в книзі М. Я. Запорожець «Макіївка». У цій книзі також зібрана велика інформація про боротьбу макіївців, і зокрема жителів Центрально-Міського району, з окупантами аж до звільнення міста.

Тільки за два місяці окупації було закатовано 30 тис. мирних жителів, у тому числі 800 дітей. Розстрілювали, як правило, привселюдно, у стіни міського парку, вішали частіше на базарній площі (там, де сьогодні магазин «Одяг» на Червоному базарі). Застосовували гітлерівці й більше «ефективні» методи розправ. З 12 концентраційних таборів, організованих на території міста й району, 4 минулого спеціально для мирних жителів.

За період німецького панування в місті було викрадено в Німеччину 15 383 юнаків і дівчин.

Але чим жорсткіше ставав терор, тим більший ставав опір, причому не тільки саботаж, але й організована підпільна робота, підривна диверсійна діяльність, розвідка. От далеко не повний список підпільних комсомольсько-молодіжних груп, що діяли на території району: Переверзєва А.П., Голлвина И. Г., Алдохина П. И., Нечаєва В.А., Пєтухова М.Я., Володченко П. И., диверсійні групи Холонивца Ф. Н., Сирмана А. А., Ладоненко С. С. Активно діяла група «Перемога», очолювана командиром-організатором, спрямованим у місто штабом партизанського руху України, Павлом Колодиным. Більшість членів цієї групи були арештовані гестапо й страчені.

Непробачно мало збереглося відомостей про підпільну групу А. С. Алексенцева, що діяла під час окупації. По інших джерелах — партизанського загону, що наносили відчутну втрату ворогові. По спогадах сучасників, група Алексенцева, одна з небагатьох виживших в жорстокій боротьбі з місцевим гестапо, за кілька днів до звільнення міста (5−6 вересня 1943 року) вийшла у відкритий ефір, даючи пеленг нашої авіації.

Доля зухвалої групи А. С. Алексенцева, історія її нерівної боротьби з фашистськими загарбниками ще чекає свого дослідника. По розповідях очевидців, яких, на жаль, уже немає в живих, його загін першим відкрито вийшов з підпілля, зустрічаючи визволителів. У найперші дні перебування радянських військ у Макіївці А. С. Алексенцев активно допомагав військовому командуванню налагоджувати життя в прифронтовому місті.

Цілком можливо, що дотепер зберігся будинок, з горища якого Алексенцев радирував радянським військам. По різних джерелах, цей будинок точно перебуває в центральній частині міста, найімовірніше — поруч із колишньою школою № 15, у якій розміщався німецький госпіталь, тобто під самим носом у гітлерівців.

Рік 1943. До перемоги було ще майже два роки. Але міцнів опір макіївці, та й Сталінград був уже за. Гітлерівське командування розуміло, що звільнення Донбасу — справа часу. Секретною інструкцією групи німецьких армій від 2 вересня 1943 року, коли наші війська прорвали Міус-фронт, пропонувалося армійським керівникам і господарським командам ні багато ні мало «…евакуювати весь Донецький басейн, а що не може бути евакуйоване — зруйнувати, особливо водонапірні й електричні станції, шахти, заводські спорудження, засоби виробництва всіх видів, урожай, що не може бути вивезений. Руйнування варто робити не в останній момент, коли війська будуть вести бій або відступати, а вчасно». Об'єктивності заради слід зазначити, що ця директива була виконана німцями блискуче.

На світанку 6 вересня 1943 року зав’язалися запеклі бої за Макіївку. До вечора 6 вересня полки 54-й гвардійської стрілецької дивізії, переборюючи лютий опір супротивника, повністю звільнили місто. В авангарді настання просувався 160-й гвардійський стрілецький полк, на правому фланзі - 162-й гвардійський стрілецький полк, на левом — 163-й гвардійський стрілецький полк. Наказом Верховного головнокомандуючого И.В. Сталіна 54-й гвардійської стрілецької дивізії за доблесть, сміливість і відвагу, виявлені особовим складом, привласнене найменування «макіївська» .

Сильно поріділе за роки окупації населення Макіївки все-таки знайшло можливість влити свіжі сили в ряди дивізії-визволительки. Більше 50 молодих людей, в основному добровольці, були зараховані в 54-ю. У їхньому числі - 17 хлопчиськ ще не закличного віку були покликані по настійному клопотанню комсомольських організацій. От їхні імена: Пилип і Микола Андрющенко, Іван Клочко, Василь Бабанін, Євгеній Кощіїв, Віктор Дрей, Микола Калоша, Микола Іванов, Іван Корівка, Валерій Перлович, Олексій Цирків, Василь Выпирайло, Михайло Золотухин, Олексій Селютин, Микола Рягузов й Олександр Яковенко. Останній і сьогодні очолює Рада ветеранів дивізії і є членом Президії Ради ветеранів Центрально-Міського району. Не всі хлопці повернулися з війни. Шестеро з них склали голів на бойовому шляху 54-й. Імена Пилипа Андрющенко, Івана Акиншина, Михайла Золотухина, Олексія Селютина, Миколи Рягунова й Василя Выпирайло навічно занесені в 4-й тім Книги Пам’яті.

Усе далі йдуть в історію роки героїчної боротьби радянського народу з німецько-фашистськими загарбниками, але пам’ять про цей великий подвиг живе в серцях вдячних поколінь, наповнює теплом мужні душі ветеранів Великої Вітчизняної війни.

Макеевчане свято з пам’ять воїнів-визволителів. У центральній з міста й у ряді селищ над братськими могилами височіють скульптурні композиції й обеліски. У скверах, парках, на площах установлені пам’ятні знаряддя, які символізують міць радянських збройних сил, що розтрощили ворога. Ці пам’ятники — справжні символи бойової слави. Тут у День Перемоги й 8 вересня — у день звільнення Донбасу завжди багатолюдно. Приїжджають ветерани бойових частин, що звільняли місто, згадують бої, зустрічаються з молоддю, розповідають про свій бойовий шлях, про товаришів, що впали за Батьківщину. Пам’ятники бойової слави — місця всенародної пам’яті, на братських могилах, у пам’ятників ніколи не в’януть живі квіти.

Але основною метою нашої екскурсії є огляд головних пам’ятних місць, де ввічнений у мармурі подвиг визволителів.

Тепер ми переходимо в Центральний сквер міста Макіївки до «Обеліска Слави й Вічному вогню» .

Центральний сквер міста Макіївки, розташований по проспекті Леніна, між 10-й й 13-й лініями, займає площу 2,4 гектари. Довгий час його офіційною назвою був «Сквер імені 40-річчя піонерської організації». Однак городяни частіше його йменували «Сквер Жовтневий». В 2004 році до Дня міста Макіївки центральний сквер був перейменований в «Сквер Слави». Це один з найкрасивіших скверів нашого міста, що надає йому особливу привабливість.

Історія його виникнення така. В 1912 році місце майбутнього скверу, на якому в той момент перебувала біржа візників, було віддано під будівництво собору й церковну площу. В 1914 році церква була відкрита й освячена в ім'я Святий Трійці. В 1929 році собор був закритий, а в його приміщенні відкритий будинок культури. Тоді ж, на колишній церковній площі учнями фабрично-заводського училища й комсомольцями міста закладений сквер. В 1939 році будинок собору було висаджено й повністю знесене. Вся територія була віддана під сквер.

Після звільнення Макіївки від німецько-фашистських загарбників 6 вересня 1943 року в центрі скверу, на місці Троицкого собору були поховані радянські воїни, що впали в боях за місто. В 1946 році на місці поховання був споруджений пам’ятник Обеліск Слави й Вічний вогонь. Урочистий і величний меморіал Бойової Слави.

Обеліск зі шпилем, увінчаним зіркою, установлений на двоступінчастому постаменті. На фасадній грані - напис: «Вічна слава героям, що впали за честь і незалежність нашої Батьківщини». Перед обеліском в обрамленні лаврового вінка горить Вічний вогонь. У підніжжя обеліска під плитою замурована земля із братських могил міст-героїв. По обидва боки від обеліска розташовані надгробки, на плитах яких зазначені прізвища похованих. Тут перебуває могила командира полку 54-й гвардійської стрілецької дивізії майора В. И. Вавилова, начальника артилерії дивізії Г. С. Семененко. З тильної сторони обеліска розташовані стели з барельєфним зображенням орденів і бойових епізодів.

Скульптурні групи втримуються в зразковому порядку. У встановленні ймен полеглих героїв діяльна участь приймали члени групи «Пошук» на підприємствах й у навчальних закладах. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» — цей священний девіз действенен на багато років. Він надихає на подвиг слідопитів історії.

В 1957 році до 40-й річниці Великого Жовтня сюди були перепоховані останки борців за радянську владу, могила яких раніше з у куті скверу. Тоді ж були проведені реконструкція й благоустрій скверу: споруджена огорожа, вхід оформлений колонадами, висаджені нові дерева, із клумби, установлений фонтан.

В 1970 році до 100-річчю від дня народження В.И. Леніна проведена нова реконструкція скверу. Відповідно до архітектурних смаків того часу були прибрані колонади, огорожа, стаціонарні кіоски. Сквер був обгороджений парапетом, облицьованим гранітними плитами; проведена реконструкція пам’ятника, розбиті нові клумби, газони.

В 55-ю річницю Великої Перемоги в сквері була закладена алея макеевцев — Героїв Радянського Союзу.

В 2004 році, до Дня міста (29 серпня), сквер знову впорядковується: його доріжки й алеї були вимощені тротуарною плиткою, старі дерева викорчувані, висаджені нові, відкрита Алея художників.

Декоративне оформлення скверу гармонійно вв’язано з архітектурою навколишньої забудови: фігурні живоплоти, з партерні газони; високоякісні квітники, одиночні й групові посадки дерев з добре сформованими кронами й т.п. Елементи благоустрою скверу (лави, ґрати, світильники, урни) відповідають загальному стилю художньо-декоративного оформлення. При виборі порід дерев довелося зважати на екологічну обстановку й висаджувати те, що може рости в умовах загазованості, що краще очищає повітря.

Пам’ятник — свідчення беззавітної вірності, мужності й доблесті радянських воїнів, що впали в боях за звільнення Макіївки.

Наступним пунктом нашої екскурсії буде самий старий парк міста Макіївки — парк «Піонерський». Зі Скверу Слави по вулиці Шевченко направляємося до центрального входу парку, де й перебуває пам’ятник «Жертвам фашистського терору» .

Сам парк був закладений ще в позаминулому столітті (1899−1905 роки) і зводився паралельно з будівництвом Макіївського сталеливарного заводу Генерального Суспільства чавуноплавильних, сталеі железоделательных заводів у Росії. Він розміщався на землі Генерального Суспільства (з 1910 р. Суспільства «Російський гірський і металургійний «Уніон»), будувався Суспільством і перебував у віданні Суспільства.

У той час парк називався «Суспільним садом». Розташовувався він на західній окраїні селища Дмитриевского (нині центральна частина міста Макіївки), між селищем і металургійним заводом. Займав площу 10 гектарів.

Сад був улюбленим місцем відпочинку городян. У недільні й святкові дні тут грав духовий оркестр 4-й Макіївської козачої сотні (до 1920 року селище Дмитриевский входив до складу Макіївської волості, Таганрозького округу, Області Війська Донського, і на його території були розквартировані козачі частини). Тут же, як відзначає С.Н. Сергєєв-Ценський, що побував у сел. Дмитриевском в 1912 році й описав його в повісті «Похила Олена», «інженери завели при літньому саду свої кімнати, у яких нудно грали в преферанс і на більярді». На території суспільного саду й довкола нього перебували й інші культурно-дозвільні установи. Приблизно в цей же час, в 1912 р., місцевий кінопрокатник Н. Н. Каликин побудував у саду літній дерев’яний кінотеатр, у якому демонстрував кінофільми й улаштовував виступу «заїжджих акторів». Йому ж належав і скетінг-ринг, що примикав з південної сторони до саду.

Після революції й громадянської війни суспільний сад був націоналізований і перейшов у веденні міських влада. Його офіційна назва «Сад культури й відпочинку» і неофіційне «горсад», остання назва дотепер існує серед старожилів міста Макіївки.

У роки Великої Вітчизняної війни, у період окупації (з 22 жовтня 1941 по 6 вересня 1943 р.) територію міського парку німецько-фашистські загарбники використали для масових розстрілів мирного населення. 22 місяця й 13 днів тривало кошмарне «хазяйнування» фашистів у Макіївці. Супроводжувалося воно нечуваними злодіяннями й насильством над мирними жителями міста й військовополоненими радянськими громадянами: розстрілами, катуваннями, повішеннями, створенням жорстокого й нестерпного режиму в місцях висновку.

У селищі Холодна Балка фашисти створили табір, у якому були замучені, розстріляні, винищені кілька сотень радянських громадян. Дермипасов Олександр, Роза Новикова поширювали листівки, установлювали взаємозв'язок з військовополоненими, виводили з ладу деталі машин, насипали в пальне пісок. Гестаповці схопили відважних підпільників, жорстоко катували, але вони мовчали. Перед розстрілом Дермипасов Олександр зміг написати рідним лист: «Мама й батько, вибачите за горе, що я вам приніс. Сподівайтеся й чекайте наших, а мене хоч на шматки разрежут, я нікого не видам». Напис на гранітній дошці повідомляє, що тут поховано керівника підпільної організації Анатолій Переверзєв.

Для лякання городян гітлерівці після масових розстрілів вивішували спеціальні оголошення: «Особливим командуванням таємної польової поліції сьогодні, 21 січня 1942 року, були присуджені до страти й розстріляні 21 чоловік». Документи свідчать, що навесні 1942 року 500 чоловік єврейської національності, ув’язнених у концтаборі в селищі Червона Гірка, вивели до заздалегідь виритих траншей і з. Після звільнення міста в міському саду було виявлено 224 розстріляних городян: чоловіків, жінок, дітей. Усього ж у місті в роки окупації від рук фашистів загинуло більше 30 тис. чоловік.

У жовтні 1974 року за рішенням Донецької обласної Ради народних депутатів у Макіївці в міському саду був споруджений пам’ятник «Жертвам фашизму». Автори пам’ятника: скульптор, народний художник України Н. В. Ясиненко й архітектор В. И. Косарев. Пам’ятник у формі двох фігурних стел, відлитих з монолітного залізобетону, які піднімаються над рівною площадкою. У центрі лівої стели — бронзовий барельєф, на якому зображені особи дорослих і дітей, чоловіків і жінок, повні жаху й гніву. У центрі правої стели — напис: «Дітям своїм розповідайте про їх, щоб запам’ятали», нижче на гранітній дошці ще один напис: «Жертвам фашистського терору. 1941;1943 р.». Перед пам’ятником горить Вічний вогонь, постійно нагадуючи живим про тих, хто загинув, захищаючи найдорожче — Батьківщину, хто впав жертвою фашистських катів.

Так само, як і за старих часів, парк користується популярністю в жителів Макіївки. Ваблять прохолоддю тінисті куточки, алеї. Дбайливо зберігається пам’ять про минуле, і дуже хочеться, щоб майбутні покоління не втратили цього зв’язку.

Наступним етапом нашої екскурсії буде Пам’ятний знак на честь 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. Він перебуває в Центральному парку культури й відпочинку імені 10-річчя незалежності України, куди ми зараз і направляємося.

Отже, я рада привітати вас у Центральному парку міста Макіївки. Подивитеся ліворуч. Ми бачимо на високому східчастому постаменті з полірованого граніту артилерійську самохідну установку САУ- 4 із гвардійським знаком на борті.

На фасаді пам’ятника — дошка з текстом: «Вічна слава героям, що впали за волю й незалежність нашої Батьківщини». Тепер я ознайомлю вас із тими подіями, які лягли в основу створення цього з.

У ході бойової операції Південного фронту підрозділу 9-го стрілецького корпуса генерал-майора И. П. Рослого й 30-го гвардійського стрілецького корпуса генерал-майора А. И. Белова, що діють у складі 5-й ударної армії, підтримані 823-м артилерійським полком і бойовим маневром 140-й танкової бригади, зломили запеклий опір ворога й звільнили північну частину міста.

У цих боях загинули 26 воїнів, прізвища яких зазначені на фасаді пам’ятника.

5 вересня 1943 року частини 301-й стрілецької дивізії вели завзяті бої за звільнення Макіївки. Історія її така. 301-я дивізія була сформована влітку 1943 року на Кубані. З порваних у боях кавалеристів, стрілецьких підрозділів, загонів морської піхоти. Її

командиром був полковник В. Антонов, майбутній генерал, Герой Радянського Союзу, автор цікавої книги про війну.

Дивізія стала досить сильним з'єднанням, нараховувала до 12 тисяч чоловік, мала на озброєнні чимало знарядь різних калібрів. Улітку 1943 року дивізію, що перебуває в резерві, перекинули в Донбас, передали 5-й ударної армії. На початку вересня вона вже брала участь у боях. Це її полки звільняли Нижній Глечик. Це її 1050-й полк у степу, де зараз розташований ХПФ і мікрорайон «Зелений», відбив атаку гітлерівців, які кинули в бій танки, самохідні знаряддя. Здригнися перед цією армадою 1050-й полк, і звільнення Макіївки затрималося б не на один — два дні. Але бійці не здригнулися. Горіли німецькі танки, підбиті зі знарядь, зв’язуваннями гранат.

6 вересня макеевчане привітали бійців 301-й й інших дивізій. У сімдесяті роки на прохання ветеранів війни вулиця Нова була перейменована у вулицю 301-й дивізії. У боях за Макіївку відрізнився майор Мицул — командир 1050-го полку. Він особисто керував боєм на окраїні міста. За сміливість, умілі дії був представлений до ордена. Але одержати його не довелося: через два дні майор загинув на підступах до шахтарської столиці. Слідопити донецької школи № 66 розшукали родичів героя, звернулися до Макіївської міськради із проханням привласнити ім'я Федора Мицула однієї з вулиць міста. У серпні 1966 року їхнє прохання було задоволено. Вулиця Мицула перебуває на схід трамвайної лінії, перпендикулярно вулиці Театральної.

Ідуть у минуле роки Великої Вітчизняної війни, старіють її ветерани, але у вдячній пам’яті народу вічно живе велич великого подвигу, зробленого воїнами-визволителями. Їхній бойовий шлях, мужність і відвага завжди будуть для нас живим прикладом.

У ході бойових дій з німецько-фашистськими загарбниками багато військових підрозділів були визнані гідними звання гвардійських і почесних найменувань. У цьому славному ряді була й 54-я гвардійська Макіївська дивізія.

В 1941 році, коли країна збирала сили для боротьби з фашистською агресією, у жовтні була сформована 51-я окрема стрілецька бригада під командуванням полковника Павлова, двічі орденоносця, учасника громадянської війни. У грудні 1941 року з'єднання зайняло оборону в районі Перхушково й інших населених пунктів Московської області. Після перетворення в ударну бригаду вона ввійшла до складу 4-й ударної армії й уперше вступила в бій з фашистськими загарбниками 9 січня 1942 року. Боролися воїни з'єднання на території Калінінських, Псковських, Вітебської областей.

16 квітня 1942 року на базі бригади була сформована 119-я стрілецька дивізія, що вступила в бій у районі Сталінграда. За успішне виконання бойових завдань у цьому районі дивізії було привласнене найменування «гвардійської» і вона стала 54-й гвардійською стрілецькою дивізією.

Дивізія брала участь у звільненні багатьох населених пунктів Ростовської й Ворошиловградской областей, діяла в складі 5-й ударної армії, корпуси й дивізії якої були націлені на головні промислові центри й залізничні вузли Донецького краю. За успішні бойові дії, мужність і героїзм, виявлені воїнами 54-й гвардійської стрілецької дивізії при звільненні Макіївки, їй було привласнено почесне найменування «Макіївська» .