Причини скасування кріпосництва й основні положення кріпосної реформи 1861 року

План

1. Вступ

2. Визрівання передумов скасування кріпацтва

2.1 Розкладання кріпосництва й формування капіталістичних відносин наприкінці ХVIII-початку ХIV століття

2.2 Внутрішня політика царату

2.3 Вплив Вітчизняної війни 1812 року на антикріпосницькі настрої

2.4 Дворянський етап у Російському визвольному русі. Декабристи

2.5 Криза кріпосницької системи господарства. Народна освіта

2.6 Загострення кризи кріпосницького ладу. Революційно-демократичний рух

2.7 Ріст селянського руху

3. Основні положення сільської реформи 1861р. у Росії

3.1 Скасування особистої залежності

3.2 Наділи й повинності селян

3.3 Викуп селянських наділів

4. Особливості реалізації сільської реформи в Східній Україні

5. Висновок

6. Список використаної літератури

1. Вступ

Кріпосне право — унікальна у своєму роді система проіснувала незвичайно довго, у ньому багато хто бачили причини відсталості Росії, проти нього виступали най яскравіші представники свого часу. Відомо, що близько 90% населення Російської Імперії становили селяни, значна їхня частина була в кріпосної залежності, з огляду на це можна говорити, що історія Російського кріпосного права — суть історія Росії.

Покріпачення відбувалося не відразу. Так головною тенденцією в розвитку селянського господарства в Московській Русі стає звуження можливостей виходу й прикріплення селян до землі. Іти з насиджених місць у спокійні роки вони не мали приводу. З-під протекторату великих бояр і монастирів селяни виходили рідко, відхід був, головним чином, з худорідних маєтків.

Але поземельна залежність, проте, поступово перетворювалася в особисту. Уже в XV в. великий князь давав деяким монастирям грамоти, по яких селян «не велел выпущати прочь». В XVI в. з розширенням території держави на схід і рухом, що почався, сільського населення, зосередженого раніше в межах верхнього басейну Волги, на Середню Волгу, на Дон, Урал, для землевласників прикріплення селян стало насущним завданням. До того ж із середини XVI в. у Росії зложився цілий ряд несприятливих обставин, що сприяли покріпаченню. Це програна, тривала Ливонська війна, що змушувала уряд збільшувати податки звичайні, уводити податки надзвичайні й додаткові, що погіршувало положення селянства. Величезна шкода селянам нанесла опричнина, походи й ексцеси опричників розоряли населення.

Наприкінці 1560-х рр. трирічний голод спустошив країну, ціни піднялися в багато разів, справа доходило до людожерства. Одночасно знову вибухнула епідемія чуми, що охопила 28 міст Росії. Міста порожніли, селянське господарство деградувало. До середини 1580-х рр. у Московському повіті залишилося всього 14% оброблюваної ріллі, у країні наступило «великое разорение». Населення знімалося зі своїх місць і бігло на окраїни, ховаючись від влади.

У цих умовах у московського уряду був один вихід заборонити волю селянського пересування й увести заповідні лета. З 1581 р. на землях, охоплених черговим переписом, всі записані в писарські книги селяни оголошувалися старожильцями й не могли залишати свої будинки… І хоча спочатку ця міра розглядалася як тимчасова, нею було покладене початок покріпачення. Наступний його етап — введення в 1597 р. п’ятирічного строку розшуку біглих селян, протягом якого власницькими селян, що стали, можна було шукати й повертати на колишні місця проживання.

У першій половині XVII в., відновлюючи після Смути законопорядок у країні, уряд неодноразово міняв цей строк розшуку незаконно збіглих селян (дев'ять, п’ятнадцять, десять років), керуючись, насамперед, інтересами дворянства, що формується, чиї землі були більше розорені, чим землі великих феодалів. Дворяни й дрібні феодали стояли за повне скасування строку давнини позовів про селян.

Соборне Укладення 1649 р. закріпило безстроковий розшук селян, поставивши останню крапку в процесі їхнього покріпачення. Кріпосне право, тобто право землевласника на особистість селянина і його дітей, закріплювалося в законі введенням катування для тих селянських дітей, «которые от своих отцов и матерей учнут отпиратися». Закон установив більші штрафи й покарання батогом для осіб, що приймали й укривали швидких. Уводилася майнова відповідальність селянина за свого пана, борги дворян випливало «правити» на їхніх селянах. Поступово переходило до їхніх власників і право розпорядження й відчуження селянських земель.

Соборне Укладення, однак, охороняло при цьому особистість селянина, зазіхання на його життя й честь залишалися кримінально карними. За традицією «хазяї» селян уважалися як би державними представниками (агентами) стосовно них і зобов’язані були підтримувати належний порядок на селянських землях (не розоряти селян і не наносити тим самим збитку скарбниці). Будь-які протиправні дії стосовно селян (як, властиво, і стосовно всього населення) заборонялися. Права селян обмовлялися законом, у тому числі право рівного суду для всіх.

Кріпосне право (кріпосництво) — суть форма залежності селян: прикріплення їх до землі й підпорядкування адміністративної й судової влади феодала.

Зі смертю Миколи I в 1856 р. пішла в минуле стара феодальна Росія. Наступила епоха соціально-політичних і економічних перетворений, у ході яких Росія перетворилася в одну із провідних капіталістичних держав миру. Перетворення відбувалися під час двох царювань: Олександра Миколайовича II (1856 1881) і Олександра Олександровича III (1881−1894).

Початок перетворенням поклала селянська реформа 1861 р., головним досягненням якої з’явилося скасування кріпосного права. Поміщицькі селяни становили менш половини селянського населення країни (23 млн.). Близько 30% їх жили в 12 центральних нечорноземних губерніях і перебували на оброку, головним чином, грошовому. Вони вже досить сильно були утягнені в ринкові відносини, займалися відходництвом (відходом у міста на заробітки). Понад 22% кріпаків жило в центральних чорноземних губерніях. Більшість їх перебувало на панщині й у набагато більшому ступені, чим оброчні селяни, випробовувало тяготи кріпосного стану. 18% селян проживало на основній частині України, інші - у Поволжі, у Новоросії (так називалися південні українські губернії) і в Приуралля. Величезні території Російської імперії, такі як північ, Сибір, Прибалтика, західні губернії, або не знали взагалі кріпосництва або вже ліквідували його до цього часу. Тут жили державні селяни (26 млн.), що вважалися особисто вільними й платили в скарбницю оброчну подать.

Селянська реформа, як, втім, і, всі інші, проводилася з ініціативи уряду, що опиралося на досить вузьке коло чиновницької бюрократії (лібералів) і освіченого дворянства. Тому що основна маса дворян не була зацікавлена в скасуванні кріпосного права.

Ціль даної контрольної роботи, полягає в розкритті сутності, причин скасування кріпосництва й розгляду основних положень кріпосної реформи 1861р.

2. Визрівання передумов скасування кріпацтва

2.1 Розкладання кріпосництва й формування капіталістичних відносин наприкінці 18 — початку 19 століття

Наприкінці 18 — початку 19 століття почалося формування капіталістичних відносин. Поміщицькі й селянські господарства втрачали натуральний, замкнутий характер, втягувалися в ринкові відносини. Прагнучи пристосуватися до них і збільшити прибутковість своїх господарств, більшість поміщиків підсилювало кріпосницьку експлуатацію.

Капіталістичні відносини, хоча й повільно, проникали в селянське господарство. Значна частина селян розорялася й змушена була продавати свою працю як товар.

У різних формах продовжувало розвиватися дрібне товарне виробництво: селянські промисли й дрібна міська промисловість. На базі селянських промислів виростала капіталістична мануфактура й формувалася промислова буржуазія.

Найбільше швидко розвивалася бавовняна промисловість, у якій використалася наймана праця, сталі застосовуватися машини й виникнули перші капіталістичні фабрики.

З розвитком промисловості й торгівлі відбувався ріст міст і міського населення.

Феодально-кріпосницькі відносини затримували економічний розвиток Росії.

2.2 Внутрішня політика царату

Після придушення селянської війни 1773 — 1775 років, що дощенту потрясла дворянську імперію, підсилилася кріпосницька реакція.

В 1775 році уряд видав «Учреждение для управления губерний Российской империи». За цим законом вся країна розділялася на 50 губерній. У кожній з них був створений великий поліцейсько-бюрократичний апарат. У результаті реформи підсилилася диктатура дворянства на місцях.

Кінець 18 століття ознаменувався новим загостренням класової боротьби в країні. В 1796 — 1997 роках селянським рухом були охоплені 32 губернії.

Прагнучи за всяку ціну зміцнити що зжив себе відсталий, кріпак лад, уряд Павла, що вступив на престол, 1 видало маніфест, що зобов’язав селян «перебывать» у колишнім званні виконувати все повинності на користь поміщиків. Було підтверджене право поміщиків засилати кріпосних на поселення.

Однак стривожене ростом селянського хвилювання уряд у квітні 1797 року видало указ, що заборонив поміщикам примушувати селян до панщинних робіт з неділь і більшим церковними святам. В указі висловлювалося також «побажання», щоб панщина не перевищувала трьох днів у тиждень. Указ не мав практичного значення.

У березні 1801 року Павло перший був убитий у результаті палацового перевороту. Царем став Олександр 1. Зміна царів не внесла змін у класовий зміст політики самодержавства, хоча уряд і проголосило «ліберальний» курс.

2.3 Вплив Вітчизняної війни 1812 року на антикріпосницькі настрої

У ніч на 12 червня 1812 року війська Наполеона вторглись на територію Росії. До цього часу французька буржуазія підкорила собі майже всю Європу й готувалася до встановлення світового панування. Росія повинна була стати ринком французьких товарів, джерел дешевого сировини й робочої сили.

Разом з російським народом, що прийняв на себе основну вагу війни, на боротьбу піднялися народи багатонаціональної Росії. Наполеонівське навала несла всім їм національне поневолення й посилення соціального гніта. У ході війни в ряди російської регулярної армії й ополчення влилися кавказькі народності, загони калмиків, казахів, башкир, т-тар, мордви, марійців, чувашів.

Причини патріотичного підйому 1812 року в тім, що, роблячи подвиги в регулярній армії й у партизанських загонах, народ сподівався на звільнення від кріпосницького гніта. У період війни на зайнятий ворогом території в Білорусії, Латвії, на Смоленщині відбувалися багато численні повстання кріпаків. Цей патріотичний підйом вплинув на ріст самосвідомості народів Росії, викликав посилення визвольного руху в країні.

У вересні 1814 року у Відні зібрався конгрес держав-переможниць. В основу його діяльності був покладений реакційний принцип легітимізму, що припускав відновлення скинутих династій і повернення європейських держав до старих границь, які вони мали до революційних воєн. Політика учасників Віденського конгресу, у тому числі й царській Росії, була спрямована на збереження старих, монархічних і феодальних порядків, на боротьбу з революційним і національно-визвольним рухом.

2.4 Дворянський етап у Російському визвольному русі. Декабристи

Селяни, що повернулися після переможного закінчення Вітчизняної війни, знову були перетворені в кріпосних рабів. Царат почав посилено насаджувати військові поселення. Поселенці несли на собі одночасно й жорстокий кріпосницький, і військово-адміністративний гніт. Селянам заборонялося розпоряджатися продуктами своєї праці, вести торгівлю й т.д.

Реакційна політика царату, ріст кріпосницького гніта викликали нове загострення класової боротьби в країні. В 1796 — 1825 роках відбулося понад 850 селянські хвилювання. Невдоволення охопило й армію.

В епоху кріпосного права більше трьох чвертей всіх учасників визвольної боротьби становили дворяни й лише одну чверть — міщани, селяни й представники інших станів. Поширення передових ідей сприяло появі в Росії таємних революційних організацій. Передбачалося, що всі таємні суспільства виступлять у травні 1826 року. Однак уряд довідався про це — декабристам не вдалося здійснити військовий переворот. Вони зайняли згубну для повстання вичікувальну позицію — Сенатська площа була оточена. Декабристи арештовані, керівники були страчені, а інші були присуджені до різних строкам одиночного висновку в міцності, каторжним роботам з наступним довічним поселенням у Сибіру.

Незважаючи на невдачу повстань, рух декабристів мало велике історичне значення. Це було перше в Росії збройне виступ, що ставила своєю метою знищення самодержавства й кріпацтва.

2.5 Криза кріпосницької системи господарства

У першій половині 19 століття, незважаючи на затримуючий вплив кріпацтва, російська промисловість досягла відомого прогресу. В 1828 році російська промисловість була вперше представлена на міжнародний ярмарку в Лейпцизі.

Початок промислового перевороту трохи прискорило заміну в російської промисловості кріпосної праці вільнонайманим.

Однак кріпосництво й породжена їм рутинна техніка продовжували панувати в багатьох вирішальних галузях виробництва. На праці кріпаків робітників майже повністю базувалася уральська металургія, що давала близько 82% загальноросійського виробництва металу. Самі вільні-наймані робітники були оброчними кріпаками, які несли на своїх плечах подвійний гніт — поміщиків і капіталістів.

Економічну основу становило поміщицьке господарство. У їх власності перебували майже весь земельний фонд країни й основна маса селян. Поміщики були основними постачальниками хліба (до 90%) і других продуктів на внутрішній і зовнішній ринки. Товарність росла за рахунок посилення найбільш відсталих, варварських форм експлуатації - панщини й месячини, за рахунок підвищення оброку. Наслідком цього було зубожіння що прогресувало основного виробництва — селянства.

Після придушення повстання декабристів царат ще більше підсилив свою реакційну політику. Було створено 3 відділення, посилений цензурний гніт, обрушилися переслідування на освіту, передову науку й літературу.

Об'єктивним відбиттям кріпака ладу був новий підйом стихійного протесту мас. Прокотилася хвиля селянських і міських хвилювань. Боролися й кріпаки робітники.

2.6 Народна освіта

Соціально-економічний розвиток країни змушувало царат іти на деякі реформи в області шкільного утворення. В 1802 році було створене міністерство народної освіти.

Формально уставом уводилася доступність утворення. Фактично ж школа в Росії мала яскраво виражений становий характер. Дітей кріпосних селян у гімназії приймати не дозволялося. Серед студентів вищих навчальних закладів значний відсоток становила різночинна молодь, що перебувала під впливом революційно-демократичною ідеологією.

2.7 Загострення кризи кріпака ладу. Революційно-демократичний рух

До кінця 50-х років у надрах феодальної Росії одержали подальший розвиток нові продуктивні сили. У Росії тривав промисловий переворот. Бавовняна промисловість уже повністю базувалась на застосуванні машин. На деяких металургійних підприємствах уводилося гаряче дуття, з’явилися прокатні стани. У промисловості застосовувалися парові двигуни.

Розвиток продуктивних сил вело до подальших змін в громадських відносинах. Кріпосна праця на підприємствах замінявся вільно найманих, що означало подальший розвиток буржуазних промислових відносин. ДО 1861 року в обробній промисловості вільно наймані робітники становили 87%. У той же час у гірничозаводській, сукняної й деякій іншій галузях ще панувала кріпосна праця.

Ріст капіталістичних підприємств привів до занепаду кріпаків мануфактур. Разом з тим феодальний лад сковував розвиток виробничих сил і капіталістичних відносин у промисловості. Наймані робітники здебільшого складалися із кріпаків, відпущених поміщиками на оброк. Нерідко кріпаками були й самі підприємці. Ринок збуту для промисловості був ще вузький. Нагромадження капіталу йшло повільно.

Підсилювалося відставання Росії від капіталістичних країн. Найбільше різко це виявилося в металургії, головним центром якої залишався кріпосницький Урал.

Подальший розвиток капіталізму йшло в надрах кріпосницького сільського господарства. Зароджувалася буржуазна власність на землю. ДО 1861 року купцям і селянам належало вже 6 млн. десятин землі. На цих землях створювалися великі підприємницькі господарства.

Більшість поміщиків, як і колись, домагалося збільшення виробництва хліба на продаж шляхом розширення своєї запашки за рахунок обезземелювання селян і посилення кріпосницької експлуатації їх у формі панщини й оброку. Це вело до руйнування селянських господарств. Значна частина оброчних селян ішла в міста.

Нові продуктивні сили виявилися в різкому протиріччі з підневільною, малопродуктивною працею кріпаків. Панщинний селянин не був зацікавлений в освоєнні машинної техніки й прийомів раціонального землеробства. Тому аж до скасування кріпосного права основними знаряддями виробництва залишалися примітивна соха й дерев’яна борона. Сільське господарство перебувало в стані застою й занепаду.

2.8 Ріст селянського руху

Посилення кріпосницької експлуатації, збезземелювання й непомірне збільшення панщини й оброку привели до різкого погіршення положення селянських мас, особливо в роки Кримської війни.

Все це викликало загострення класової боротьби, що виражалася в росту стихійного селянського руху проти кріпосництва. Найпоширенішими формами селянського руху були масові втечі й самовільні переселення, відмова виконувати повинності й платежі, самовільне заорання поміщицьких земель, порубка лісу й т.п.

Наростання селянського руху було найбільш різким проявом загострення кризи кріпосництва. Воно викликало більшу тривогу й сум’яття серед поміщиків. Багато хто з них відкрито заговорили про погрозу загального селянського повстання й про необхідність скасування кріпосного права.

На початку 1857 року уряд утворив Секретний комітет із селянській справі. Він повинен був розробити план поступового звільнення селян «без крутих і різких переворотів». Наприкінці 1857 року почалося утворення губернських дворянських комітетів. На них покладала розробка проектів реформи. Пізніше в Петербурзі був створений Головний комітет і при ньому спеціальні редакційні комісії. Первісний уряд розраховувало провести «звільнення» селян без надільної землі й зберегти майже всю колишню систему феодальних відносин. Однак уже в 1859 році Росія вступила в період революційної ситуації, і царат змушений був зробити ряд поступок.

Але, передбачаючи неможливість зберегти старі земельні порядки, дворяни ще до реформи почали нові масові насильства над селянством. Вони відбирали в селян кращі землі, скорочували наділи, відпускали на волю без землі, відправляли незадоволених у Сибір на поселення, здавали в рекрути й т.д. Поміщики захоплювали селянські садиби, пускали на зламування будівлі, відбирали засіяні селянами поля, а часто й худоба. Багато власників чекаючи неминучого падіння кріпосного права свідомо розоряли свої підприємства: заводи не ремонтувалися, шахти закидалися, продовольство не заготовлювалося. У грудні 1860 року на Уралі більше 100 тис. кріпаків робітників і їхніх родин виявилися під погрозою голоду. Не краще було положення вільнонайманих робітників. В 1859 — 1961 роках у зв’язку з різким скороченням виробництва в бавовняній промисловості почалися масові звільнення, зниження заробітної плати.

Революційна ситуація ознаменувалася активізацією робочого руху.

3. Основні положення сільської реформи 1861р. у Росії

19 лютого 1861 року, Олександром II, був підписаний закон про скасування кріпосного права «Положення про селян що вийшли із кріпосної залежності». Цей закон складався з окремих «Положень», стосувався трьох основних груп питань:

1.Скасування особистої залежності селян від поміщиків.

2. Наділення селян землею й визначення селянських повинностей.

3.Викупу селянських наділів.

3.1 Скасування особистої залежності

Реформа надала селянам особисту волю й право розпоряджатися своїм майном, купувати й продавати рухомість і нерухомість, займатися торгово-промисловою діяльністю. Однак, звільнивши селян від кріпосної залежності, реформа зробила їх залежними від сільської громади. Землею наділялася громада, що розподіляла її між окремими господарствами, роблячи періодичні переділи; без згоди громади селянин не мав права продати або передати свою землю, піти із села.

Через громаду деякою мірою збереглася й влада поміщика над селянством. Поміщик мав також право відводу неугодних йому старостів і інших виборних осіб у громаді, без його згоди не можна було змінити сівозміну або розорати пустир. Громада несла кругову поруку за сплату податей кожним селянином.

Існування громади було вигідно поміщикам, яких громада забезпечувала робочою силою, і державі, якій вона гарантували надходження податків. Для селян громада стала серйозним обмежником юридичної волі.

3.2 Наділи й повинності селян

При визначенні норм наділів формально виходили зі ступеня родючості землі в різних районах країни, а фактично — тільки з інтересів поміщиків. Були визначені норми наділів для губерній великоросійських, південно-західних малоросійських і західних. Великоросійські губернії по нормах наділів ділилися у свою чергу на три групи, залежно від того, у якій смузі вони перебували: у чорноземної, нечорноземної або степовий. Наділялися землею тільки чоловіка. Розміри душових наділів коливалися залежно від родючості ґрунту й господарських особливостей різних регіонів. У чорноземній і нечорноземній смугах співвідношення вищої й нижчої норми надягла становило 1:3, у степовій смузі була встановлена єдина й порівняно висока норма наділів, що пояснювалося недостачею тут робочих рук і зацікавленістю поміщиків у залученні в цей район селян.

У більшості випадків до реформи в селян було більше землі, чим це передбачалося вищою нормою надягла по «Положенню». Різницю поміщики одержали право відрізати у свою користь. Якщо після наділення селян землею в поміщика її залишалося менш 1/3 у чорноземній або нечорноземній смузі або ½ у степовий, то він мав право зменшити селянські наділи, навіть якщо вони не перевищували норми. Відрізана в результаті реформи 1861 року земля одержала назву відрізків.

Аж ніяк не всі колишні кріпаки одержали землю в результаті реформи. Зовсім втратилися прав на наділ двірські слуги й «місячники». Безсоромне пограбування селян виразилося й у тім, що при наділенні їхньою землею поміщики захоплювали кращі землі. Поміщики вганяли свої землі «клином» у селянські, що створювало утруднення для селянських господарств і змушувало селян орендувати поміщицьку землю за лихварськими цінами.

До викупу землі в поміщика селяни залишалися «времен-нообязанными» і повинні були як і раніше виконувати панщину й платити грошовий оброк. Величина оброку була більшої, ніж до реформи, і коливалася залежно від місцевості. Засобами пограбування селян була також установлена при вирахуванні оброку так звана градація при наділах менш 4 десятин. Її суть полягала в тому, що за перші десятини надягла вносився більший оброк, чим за наступні. Зокрема, на першу десятину доводилося 50−65% всієї суми оброку. Таким чином, менший наділ обходився селянинові дорожче. Відробіткові повинності тимчасово зобов’язаних за вищий наділ у панщинних маєтках нечорноземної смуги встановлювалися в обсязі 40 чоловічих і 30 жіночих днів у рік, з них 3/5 потрібно було відпрацьовувати влітку. У результаті малоземелля й відробіткової системи селянське господарство було приречено на залежність від великого землеволодіння.

3.3 Викуп селянських наділів

По спеціальному «Положенню про викуп» викуп садиби був обов’язковим, а викуп надягла залежав від бажання поміщика. Величина викупу визначалася розміром капіталізованого оброку з розрахунку 6% річних, тобто повинна була бути рівної капіталу, що приносить при 6% річних, які в той час виплачували банки, дохід у розмірі колишньої суми оброку. Так, при розмірі селянського оброку в 10 руб. викупна сума рівнялася 166 руб. 66 коп. Поклавши цю суму в банк при 6% річних, поміщик одержував би щорічно 10 руб., тобто суму колишнього оброку.

Оскільки викупна ціна була значно вище, ніж ринкові ціни на землю, то вона містила в собі фактично викуп не тільки землі, але й особистості селянина. Селяни в основній масі не могли відразу внести викупну суму, тому держава взяла на себе роль посередника у викупній операції. Царська скарбниця виплатила поміщикам 80% викупної суми, інші 20% викупу виплачували селяни. Тому поміщики одержали необхідний капітал відразу, без усякої розстрочки. Сума, виплачена державою поміщикам, була оголошена селянським боргом скарбниці, якому потрібно було погасити протягом 49 років при 6% річних. Викупні платежі селян припинилися тільки до 1906 року, коли була внесена сума, що втроє перевищувало ринкову ціну надільної землі перед реформою.

Викупна операція проходила з неоднаковою швидкістю в різних районах країни. У тих районах, де товарно-грошові відносини були розвинені слабкіше й панувала панщинна форма експлуатації, селяни не мали засобів для викупу наділів, нерідко й поміщики не були зацікавлені у викупі, уважаючи для себе більше вигідним використати повинності тимчасово зобов’язаних селян. Крім того, за багатьма поміщицькими маєтками значилися величезні борги кредитним установам і, одержавши викуп, поміщики повинні були б негайно розрахуватися з боргами, що найчастіше означало руйнування.

Реформа змінила положення не тільки поміщицьких, але й державних і питомих селян, а також робочих посесійних і вотчинних мануфактур.

Відповідно до спеціального положення 1863 року, питомі селяни протягом двох років повинні були викупити свої наділи й перейти в розряд селян-власників. Державні селяни могли викупити свої земельні ділянки, вносячи капіталізовану, з урахуванням відсотків, суму оброку, однак це було під силу досить деяким. Більшість зберегла свої наділи й виплачувалася за них оброчну подать. Робітники вотчинних мануфактур наділялися землею, якщо вони користувалися нею до 1861 року. Посесійні робітники, які користувалися землею до реформи, одержували наділ.

Розглядаючи в цілому викупну операцію, можна зробити висновок, що убожіючи російське село виявилася в кабалі й у поміщика, і в держави. Викупна операція дала величезні капітали поміщикам, щоб ті у свою чергу мали можливість перевести своє господарство на буржуазні рейки. Разом з тим утрудняла буржуазну перебудову селянства, тому що доходи селян ішли не в їхнє господарство, а на сплату викупу й податків.

«Горезвісне 'звільнення', — писав В. И. Ленін, — було бессовестнейшим грабежом селян, було поруч насильства й суцільною наругою над ними». «У жодній країні у світі селянство не переживало й після 'звільнення' такого руйнування, такої вбогості, таких принижень як у Росії».

4. Особливості реалізації сільської реформи в Східній Україні

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими користувалися до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило селянам видавали землі найгіршої якості, а іноді загалі не придатну до хліборобства. Крім того селянський наділ роздрібнювалася на кілько ділянок у різних місцях. Селяни фактично були позбавлені пасовищ, луків, лесів та інших угідь.

У наслідок реформи 1861р. селянство України втратило понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового. Земельні наділи селяни повинні були викупати протягом 49 років викупати в поміщиків згідно з встановленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні платежі припинилися поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 мільйонів карбованців, у тої годину як її ринкова вартість становила 138 мільйонів карбованців. Таким чином, селяни фактично викуповували не лише землю, а й свою волю.

Земельна реформа надчервона поміщику право упродовж двох років самому визначити й оформити в т. зв. уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей година селяни перебували в становищі «тимчасово зобов’язаних», змушені були, як і раніше відбувати панщину або платити оброк. У багатьох місцевостях таке становище продовжувалось багато років. Дворові селяни загалі землі не отримали.

В Україні існувала численна група майже (50%) державних селян, частку яких було вирішено спеціальним законом про поземельний устрій вид 1866 р. Згідно з їм, селяни малі право викупити свій наділ, а до тої години смороду повинні були сплачувати цорічний державний податок.

Разом з тім, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активації господарської діяльності, перезатвора селян-кріпакив у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися, купувати й продавати рухоме й нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту й здійсненню індустріалізації.

5. Висновок

Після скасування кріпосного права в 1861 року капіталізм у Росії затвердилася як пануюча формація. З Росії аграрної країну перетворювалася в аграрно-індустріальну: швидко розвивалася велика машинна індустрія, виникли нові види промисловості, складалися нові райони капіталістичного, промислового й сільськогосподарського виробництва, розгалужувалася сітка залізниць, сформувався єдиний капіталістичний ринок, відбулися важливі й соціологічні зрушення в країні.

Період 60−70-х років XIX століття мав величезне значення для Російської імперії, тому що визначив її подальший розвиток, перетворення Росії в буржуазну монархію. Буржуазні реформи хоч і були значним кроком уперед, несли в собі кріпосницький характер. Проведені зверху самодержавством, ці реформи були половинчастими й непослідовними. Поряд із проголошенням буржуазних принципів у керуванні, суді, народному утворенні й так далі, реформи обгороджували станові переваги дворянства й фактично зберігали безправні положення податних станів. Поступки, які зробили для великої буржуазії, анітрошки не порушували дворянських привілеїв.

Таким чином, слід зазначити той факт, що основні завдання, які уряд ставив перед собою, були виконані, хоча й не повною мірою. Принципи, закладені в реформах міського керування, суду, утворення, печатки, військового справи, сильно вплинули на положення країни надалі й дозволили стати однієї зі світових держав.

Росія вийшла на новий, капіталістичний шлях свого розвитку.

6. Список використаної літератури

Курс лекцій «Економічна історія» Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Київ, «Вікар».: 2004 — 405с.

П.В.Зайончковский «Скасування кріпосного права в Росії», М., 1968р.

Б.Д. Дацюка «Історія СРСР», Москва: 1970 — 414 с.