Війна Б. Хмельницького

извольна війна, що спалахнула в середині ХVII ст. в Український землях, мала на меті Визволення України з-під панування шляхетської Речі Посполитої, створення власної незалежної держави, формування у ній нового соціально-економічного ладу із дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю.

Значну роль відігравало й релігійне протистояння (католицизм — православ’я), оскільки вимоги та цілі окремих суспільних сил приховувались под релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, под керівництвом якого згуртувалось селянство, міщанство та духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. з захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Б.Хмельницького.

У середині XVII ст. надзвичайно ускладнилась соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили у склад Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним із головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ із 1583 по 1648 р. у 2,5 рази збільшив вивіз зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а чи не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. У основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва. Польські та полонізовані укра-їнські феодали намагались збільшити свої прибутки шляхом посилення експлуатації селян. Особливо зростає панщина околицях, сполучених з зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона досягла 5−6 днів на тиждень. Паралельно невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Біплана, багатьом селянам в Україні у цей годину жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана був безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого із селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система одночасно гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, котрі зароджувалися у багатьох галузях промисловості, крім того, вона заважала формуванню єдиного ринку України.

Потерпали укра-їнські селяни й від здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Лише у 1616 р. понад половини українських земель, що належали Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями, котрі, маючи на меті у короткий рядків повернути із прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян й виснажували землі.

У складній ситуації за годину опинилось й міщанство, особливо в тихий містах, котрі знаходились у приватній власності феодалів. Воно винне було б виконувати повинності та сплачувати податки — чинш (по 20−30 грошів із «дмитрика»), церковну десятину та ін. Хоча на початку ХVII ст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалось. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а чи не оббирали міщани. Спираючись на право безмитного вивозу своїх товарів та на цілу низку монополій на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знати досить успішно конкурувала із жителями міст у торговельно-промисловій сфері.

Незадоволене своїм становищем було б й заможне реєстрове козацтво, яку було б проміжним станом між шляхтою й селянством. як й шляхта, за виконання військової служби козаки звільнялись від кріпацтва та панщини, тобто користувались індивідуальною свободою. разом із тім вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами й матір рівні права зі шляхтою. На середину 17 ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі понад обмежувались.

У середині 17 ст. критичним було б становище й в політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалась. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово сягала тієї межі, за якою він мусив зійти із історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цого процесу, польська сторона у цей годину посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним із основних інструментів окатоличення в їхнього руках стала уніатська церква, якої активно підтримувала римська курія. Папа Уран VIII (1623−1644 рр.) у своїх аркушах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а паралельно дедалі більшого поширення набував роцес передачі, захоплення чи руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхнього віру, переслідування української мови та поширення українських книг.

У ході селянсько-козацький повстань першої половини 17 ст. Український народ накопичував воєнний досвід, зростала його національна самосвідомість, посилювалась єдність козаків та селян у боротьбі за національне Визволення, формувалась психологічна готовність боротись до переможного кінця.

Серед причин, що робили можливим вушко війни, було б посилення й розширення сфери впливу Запорозької Січі, Яка того годину був своєрідним зародком української державності, що за певних умів міг статі основою для створення повноцінної держави.

2. як державотворчі пошук Б. Хмельницького вплинули на формування зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького?

Успіхи повстанців на першому етапі Визвольної війни значною мірою пояснюються двома вдалими тактичними кроками гетьмани: залученням на свій бік реєстрового козацтва й укладенням союзу із кримськими татарами. Отже, розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову модель боротьби, у якій зовнішньополітичний чинник був центральним.

Переговори із Кримським ханством були надзвичайно важливими для козацького ватажок, адже смердоті давали змогу забезпечити власний тил й посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, Яка могла ефективно протистояти польській. Саме тому гетьман сам вів переговори й навіть залишив у Кріму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було б укладено, й на допомогу повстанцям вирушило близько 4 тис. татарських вояків на чолі із Тугай-беєм. Проте цей міліарний альянс був дуже ненадійним, бо Україна для Кримського ханства тривалий годину був, із одного боці, об'єктом для грабунку, із іншого — певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні із Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не входили у плани татар. Вони малі на меті взаємо ослаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їхні протистояння, тобто створення ідеальних умів для татарських грабіжницьких набігів.

У цей період Б. Хмельницький та його прибічники боролися лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, Яка, давалося бі, фіксувала досягнення поставленої мети, із годиною виявили нежиттєздатність. Вона не знала протиріч й суперечностей між Україною та Польщею, й боротьба запалала із новою силою.

Гетьман дедалі понад починає розуміти, що вирватись власними зусиллями з-під польського панування, ще і маючи ненадійного союзника — татар, не вдасться. Доти ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря — польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але й оскільки Москва у цей годину зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку Оттоманську Порту. Вже у другій половині 1650 р. було б укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у турецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта нормально прийняла Військо Запорозьке под свою протекцію.

Ще починаючи із 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви із проханням допомогти в антипольській боротьбі. Цікаво, що він навіть загрожував війною, якщо не якщо надано цієї допомоги. Не бажаючи розривати світу із Польщею, Москва зайняла вичікувальну позицію. Алі бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити укра-їнські козацькі збройні формування для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли бо російський цар после деяких вагань погодився прийняти Військо Запорозьке под свою руку.

Спочатку російські посли відмовились принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їхні державного улаштую самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав й вільностей України после того, як договір набере чинності. Ос-кільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їхні довільно. Отже, події января 1654 р. у Переяславі малі головним чином ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору з 23 пунктів, центральною ідеєю які було б збереження української автономії. Проте окремі з статтею обмежували її суверенітет: збір податків із українського населення здійснювався под контролем російської сторони; заборонялись дипломатичні зносини із Варшавою та Стамбулом.

як бі не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна з сторін вбачала в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а перспективі скасувати укра-їнські автономні права та вольності; Чигирин ж бажав, використовуючи Росія як важіль, нарешті вирвати укра-їнські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Колі вон надійшла, годину було б уже втрачено. У результаті вторгнення польсько-татарський військ Брацлавщину було б перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, вбито близько 10 тис. немовлят, взято у неволю 200 тис. Чоловік). Отже, й промосковська орієнтацію на стала зміцнюючим чинником для української державності. Алі на гетьмани чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва й Варшава пішли на зближення. Наступного року було б укладено московсько-польське Віленське перемир’я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там й ставилося запитання про Повернення України под уладові короля.

Союз Москви із Варшавою унеможливлював російсько-український військовий союз й розв’язував гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; Повернення західноукраїнських земель, що не увійшли у склад Війська Запорозького, убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів — приєднання до титулу гетьмани титулу суверенної князя й забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці плани, гетьман активно почав консолідувати коаліцію в складі Швеції, Семигорода, Бранденбурга, України, Молдавії, Волощини та Литви. Дедалі помітніше місце у зовнішній політиці Війська Запорозького було б відведено відносинам з Швецією. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство із підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Алі трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про катастрофу привела доти, що Б. Хмельницький розбив апоплексичний удар, й він у вересні 1657 р. помирає, то й не здійснивши своїх планів.

3. Чому П. Дорошенку не вдалося об'єднати укра-їнські землі у рамках однієї держави та відновити її незалежність?

60−80-ті рр. ХVII ст. увійшли в історію України як Руїна. На шкода, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починань. Точкою відліку доби Руїни стало усунення в 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І.Виговський та його прибічники, що вчинили цю акцію, фактично здійснили державний переворот. Амбіції та численні помилки лідерів, втрата російською Державою підтримки народу, ускладнення геополітичної ситуації призвели до катастрофи — поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жахливе спустошення українських земель; загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в укра-їнські справ Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Глибока кризу державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити ці руйнівні тенденції, об'єднати укра-їнські землі в єдину державу та відновити її незалежність. Лідером цих сил ставши правобережний гетьман П. Дорошенка, що прийшов до влади у серпні 1665 р.

Андрусівське перемир’я (20 января 1667 р.) між Польщею та Росією укладене на 15,5 років, ставило под загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмани. Відповідно до його умів територія козацької України поділялась втричі частини: Лівобережжя закріплювалось за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя мало бути под їхнього спільним Управлінням. У результаті українське територіальне запитання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенка здійснює кілька реформаторських кроків. Він починає систематично скликати Військову раду, щоб забезпечити своїм починанням народну підтримку. Потім створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, щоб забезпечити незалежність від козацької старшини. Гетьман провів на кордоні нову митну лінію, почав випускати власну монету, ставши активно заселяти спустошені окраїни Правобережжя.

Активною був й зовнішньополітична діяльність П.Дорошенка. Спираючись на підтримку татар, він намагався витіснити поляків із Правобережжя. Одночасно гетьман провівши переговори із Росією, метою які було б Повернення у повному обсязі прав й вільностей Війську Запорозькому, возз'єднання у рамках єдиної держави всіх етнічних українських земель по Перемишль, Ярослав, Львів, Галич й Володимир. Однак ці переговори закінчились безрезультатно.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенка разом із військом переходити на лівий берег Дніпра й после вбивства козаками І.Брюховецького у 1668 р. оголошує собі гетьманом усієї України. Мети було б досягнуто, але й цей успіх не міг бути тривалим, бо був результатом складних політичних комбінацій й майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, то й зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова був надзвичайно слабкою конструкцією. й достатньо було б вийняти буцай одну цеглину із її фундаменту, щоб вон похитнулась, чим й скористалися його недруги.

Аналізуючи перебіг подій цого години, сучасний Український письменник та історик В. Шевчук із болем пише: «Між собою українці воюють, здається, із більшим завзяттям, як з чужинцями, які приходять на грішну землю і успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

Авторитет гетьмани дедалі понад падає, він втрачає підтримку мас, оскільки змушений виступати союзником турків та татар, котрі нещадно плюндрують Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, спроби знайти порозуміння із Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчується безрезультатно, гетьмани покидають його соратники, родичі й навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. Доти ж у цей годину помирай його радник та найближчий друг митрополит Й.Тукальський.

Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенка у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження й здатись Росії.