Кампанія «татаризації» в Криму (1921-1928 рр.)

У статті розглядаються спроби вирішення більшовицьким урядом питань національно-культурного будівництва в Криму у 1920;х роках. Перш за все увагу приділено способам впровадження в життя політики коренізації, котра на півострові прийняла форму «татаризації». Висвітлюються етапи боротьби між членами кримського обкому за укріплення особистої влади.

Ключові слова: більшовики та їх політика на півострові, Кримський обласній комітет, боротьба за владу, Кримська АСРР, Міллі-Фірка, татаризація.

В 1923 р. на ХІІ з'їзді РКП (б) в прийнятій резолюції з національного питання було офіційно проголошено необхідність проведення в національних республіках політики коренізації, тобто забезпечення в них пріоритету національних мов, широкого використання їх у діловодстві всіх радянських установ, засобах масової інформації, культурно-просвітницьких установах, першочергового висування на керівні посади осіб корінної національності, які вільно володіли своєю рідною мовою Ця міра розглядалася як одна з головних політичних засобів для своєрідного «перетягування» національних меншостей різних національних регіонів країни (передовсім це стосувалося селян) на бік радянської влади.

Хоча цю постанову було ухвалено у 1923 р, в реальному житті питання коренізації розпочали впроваджуватися до життя ще з самого початку 1920;х рр. Так, уже в 1921 р. в Криму більшовики широко застосовували введення до складу новоствореного радянського апарату місцевих татар та всіляко сприяли залученню їх до партійної роботи.

У часу створення в Криму Кримської АСРР цей процес набув ще більш широкого застосування. 10 лютого 1922 р. ЦВК Кримської АСРР видав наказ за підписами голови КримЦВК Ю. Гавена та голови РНК С. Саїд-Галієва «Про татаризацію радянських державних апаратів та про застосування татарської мови в установах республіки». Згідно з цим наказом все діловодство по всім установам республіки повинно бути переведеним на татарську мову, котра отримувала статус офіційної. При КримЦВК було створено постійну комісію з татаризації радянського апарату в складі Ю. Гавена (голова), І. Фірдевса, С. Меметова, Б. Чабан-Заде та О. Дерен-Айерли. Саме на неї було покладено всю роботу з розробки та підготовки будь-яких матеріалів, пов’язаних з питанням татаризації³. Проте доволі цікавим є той факт, що незважаючи на офіційно проголошений перехід всього діловодства республіки на татарську мову, одночасно в цій же постанові суворо заборонялося «у зв’язку з неможливістю встановлення контролю» ведення на ній будь-яких телефонних розмов⁴.

Після виходу в світ цього наказу уряд Кримської АСРР почав впроваджувати до життя різноманітні засоби, спрямовані на «роботу серед татарського населення». При обкомі партії був створений спеціальний підвідділ по роботі серед національних меншостей. Серед інших він мав і татарську секцію. Незабаром вона була перетворена в татарське бюро на правах самостійного відділу. При Кримському відділі народної освіти була заснована спеціальна колегія по роботі серед татар та створені секції по роботі серед інших національних меншостей.

Всі національності, котрі мешкали в Криму, були залучені до праці в так званому «радянському, господарському та культурному будівництві». Так, у складі сільських рад в 1922 р. із загальної кількості 1 485 депутатів кількість татар дорівнювала 535 (36,0%) осіб, тоді як росіян та українців було — 519 (34,9%), та 431 депутат (29,0%) належав до інших національностей. У складі окружних виконавчих комітетів з 135 членів татар було 34 особи (25,2%), а росіян та українців — 86 (63,7%), до інших національностей належало 15 (11,1%). крим політика татаризація По всьому Криму створювалися школи, в котрих навчання проводилося рідною для дітей мовою, організовувалися національні клуби, бібліотеки, друкувалися газети. Найбільшу увагу приділялося культурно-просвітницькій роботі серед кримських татар. Так, у 1922 р. було відкрито 343 школи першого ступеня та 12 шкіл другого ступеню, де навчання проводилося татарською мовою. Створювалися спеціальні татарські технікуми (педагогічний, медичний, сільськогосподарській, мистецько-промисловий та ін.); татарська молодь посилалася навчатися до робфаків та вузів.

Кримським татарам були надані значні привілеї по відношенню до інших національностей, що мешкали в Криму. Їх мова, поряд з російською, стала в Кримській АСРР державною. Асигнування на культурну роботу для татарського населення були пропорційно більші, ніж у всіх інших національностей. Строго вводилися до життя заходи, спрямовані до включення татар до державного апарату, тобто встановлювався обов’язковий мінімум робітників-татар для районних та республіканських радянських органів. Так, як правило, на посаду голови Кримського ЦВК та голови Раднаркому висувалися робітники з кримських татар.

Для того, щоб «якнайповніше» залучити на свій бік татар, більшовицька партія почала друкувати спеціальні газети татарською мовою. Так, на початку 1920;х рр. на півострові почали друкуватися татарськомовні «Новий світ» («Яні Дун’я») та «Юна сила».

Проте, незважаючи на все це, майже до кінця 1923 р. коренізація на півострові не набула того поширення, на яке сподівався радянський уряд. Цьому була низка причин, основними з яких були голод та перебування на керівній посаді на півострові голови раднаркому С. Саїд-Галієва.

Голод, якій був на Кримському півострові у 1921;1922 рр., призвів до жахливих наслідків. Так, за час з 1 травня 1921 р. по 1 січня 1923 р. тут значно скоротилася загальна кількість худоби: коней — на 72%, великої рогатої худоби — на 62%, овець — на 70%, свиней — на 92%, кіз — на 81%⁷. Кількість мешканців сіл Криму зменшилася на 76,6 тис. осіб, а міст — на 75,5 тис. осіб. Коли у квітні 1921 р. в Криму було проведено загальний перепис населення, на півострові мешкало 719 тис. 513 осіб. Через два роки, згідно з даними Кримського статистичного відділу, чисельність населення півострова дорівнювала 569 тис. 500 осіб, тобто, згідно з офіціальною статистикою, в Криму стало на 150 тис. 013 осіб менше. Але ми можемо цілком слушно стверджувати, що кількість тих, хто загинув від голоду, була значно більшою, ніж про це свідчить статистика. Адже було багато випадків, коли від голоду вмирали цілими селищами. Майже 66% тих, хто загинув від голоду, складали кримські татари, які були переважно мешканцями сіл. У Карасубазарі чисельність мешканців зменшилася на 48%, в Старому Криму — на 40,9%, у Феодосії - на 35,7%, в Судакському районі - на 36%; багато сіл гірського Криму вимерли зовсім. Наслідки голоду давали про себе знати ще не один рік, й остаточно були ліквідовані лише наприкінці 1920;х рр.

Не менш важливою причиною досить повільного проходження татаризації впродовж 1921;1923 рр. було «володарювання» на півострові С. Саїд-Галієва. Згідно з рішенням оргбюро ЦК РКП (б) від 19 вересня 1921 р., на заміщення посади голови раднаркому в новоствореній республіці з Уфи був надісланий казанській татарин С. Саїд-Галієв. Після того як він зайняв це місце, розпочалися масові виклики та переводи до Криму так званих «власних» людей, переважну більшість з яких складали саме казанські татари. Через доволі короткий час в уряді Кримської АСРР розпочалася свара між місцевими, кримськими, татарами та «пришлими», тобто казанськими татарами. Сучасник тих подій І. Фірдевс трохи пізніше, згадуючи ці події, зазначав: «Призначення Саїд-Галієва в Крим було досить неочікуваним. Я гадаю, що коли він залишав Татарську республіку, він сам цього не передбачав. Нами очікувалося призначення Ш. Ібрагимова, який так вдало вирішив кризу в складі кримського уряду й через це отримав досить велику авторитетність та популярність як серед партійних, так й безпартійних місцевих працівників, й передовсім татар. Це призначення Саїд-Галієва, яке відбулося передовсім завдяки гри історичної хроніки — Саїд-Галієв був забалотований в Татарській республіці як раз в той момент, коли однорідна по своєму внутрішньому складу політика Акулова в Криму була ліквідована. І Саїд-Галієв сів на вже готове місце. Внутрішнє це призначення таїло в собі ті ж самі конфлікти й по тієї ж лінії, котрі відбувалися й при Акулові. Питання було лише в часі, необхідному для розгортання його лінії в новій обстановці. Для Криму ж це означало, висловлюючись грубо, «попасти з огню до полум’я».

З приїздом Саїд-Галієва до Криму, місцеві татарські працівники стали буцімто особами другого сорту. Одразу ж після свого призначення, він став всіляко притискати місцеві кадри та тягнути до Криму казанських татар. Про його інтриги, котрі він застосовував проти місцевих татарських працівників можна казати дуже багато. Поляков та Єфремов, які намагалися стримувати його, через зусилля Саїд-Галієва були відізваними ЦК до Москви, після чого він повністю повірив у власну непогрішимість. Тож справи в республіці погіршувалися не по днях, а по часах".

Подібне ставлення невдовзі призвело до виникнення в кримському уряді широкомасштабного конфлікту та колективного звернення місцевих татарських працівників з листом до Москви з вимогою «відізвати з Криму Саїд-Галієва та призначити головою РНК кого-небудь з місцевих татарських працівників».

Оскільки конфлікт в уряді Кримської АСРР на кінець 1923 р. досяг небаченого розмаху в Москві було прийняте рішення задовольнити вимоги кримсько-татарських працівників. Тому в 1924 р. обидві ключові посади в радянському уряді очолили представники «корінної» нації. Головою Крим ЦВК став Велі Ібраїмов, а головою Раднаркому Осман Дерен-Айерли. Проте, незважаючи на ці вчинки, основну посаду секретаря Кримської обласної партійної організації, котра й мала реальну керуючу владу на півострові, займав росіянин. Крім того представник цієї ж національності займав й посаду керівника ДПУ-НКВС.

Призначення на керівні посади в радянському уряді Криму татар призвело до пожвавлення процесу коренізації. Вона охопила всі сфери життя півострова. Вже в лютому 1924 р. Татарбюро й Татсекція при кримському обкомі прийняли новий план роботи, в якому були накреслені основні напрямки, по яких повинна була йти так звана робота серед татар Криму: «партійна робота серед татар, робота серед молоді, робота в селах, робота в кооперативах, агітаційно-пропагандистська робота, політпросвіта робота, народна освіта, радянське будівництво, видавнича діяльність та друк на татарській мові». У червні 1924 р. на засіданні президії Кримського обкому РКП (б) було прийняте рішення про заборону «скорочення мережі шкіл національних меншостей. По відношенню до татар — взяти ще більш твердий курс на всемірне збереження татарських шкіл першого ступеня, поставив собі завдання відкрити в кожній окрузі не менш ніж по однієї татарській школі другого ступеню. Посилити видання татарських підручників».

Ці кроки невдовзі призвели до досить визначних результатів. Якщо в 1923 р. в Криму було всього 20 татарських шкіл (при повній відсутності в них підручників татарською мовою), то на кінець 1927 р. в республіці діяло вже 360 татарських шкіл першого ступеню (41% від загальної кількості). Разом з тим татарських шкіл другого ступеню на цей час налічувалося лише 14, що складало 25,4% від їх загальної кількості.

Проте, незважаючи на поширення мережі татарських шкіл, виходячи з архівних даних, можна зробити висновок, що коренізація в Криму більшою мірою зачіпала переважно початкову освіту. Ці висновки можна зробити з таких цифр: наприкінці 1926 р. в початкових школах працювало 623 російських й 412 татарських вчителів. У школах другого ступеню пропорція була зовсім іншою: російських вчителів було 604, татарських — 96, німецьких — 49. З усього місцевого учительства вищу освіту мали 340 росіян й лише 15 татар.

Варто зауважити, що вчителі татарських шкіл (як і ті, хто в них навчався) постійно мали величезні матеріальні труднощі та навіть підпадали під дискримінацію за національною ознакою. На загальних зборах робітників просвіти Сімферополя, які відбулися в жовтні 1929 р. було наведено багато фактів, що підтверджували це. Так, один з доповідачів зазначив, що «студенти татарського відділення педінституту отримують стипендію в 20 крб., тоді як всі інші - 30 крб. За шість років педінститут випустив двох татарпедагогів для Криму, корінне населення якого татари». Інший оратор привів ще більш сумні цифри: «в татарській школі навчається 200 дітей, вони голодують, мешкаючи на 9 крб. в місяць… В Джанкої татарська семирічка знаходиться у кошмарному стані». Тогочасний нарком освіти У. Баліч відкрито скаржився, що «.Ми бачимо зменшення витрат на народну освіту протягом останніх трьох років. Матеріальний стан вчителів досить важкий, їх зарплатня не відповідає самим елементарним вимогам».

Крім того можна відзначити ще й такий досить промовистий факт: при постійному зростанні мережі навчальних закладів, повільному (проте сталому) зростанні кількості середніх шкіл — вища освіта в Криму мала досить жалюгідний стан. Після того як більшовики по закінченні громадянської війни зайняли Крим, Таврійській інститут був майже повністю розгромлений. Були впроваджені регулярні «чищення» професури та студентства, ліквідовувалися цілі факультети (наприклад, історико-філологічний та медичний). Після декількох реорганізацій університет було перетворено на другорядний педагогічний інститут. Якщо раніше його ректорами були видатні вчені, академіки й професори, то в середині 1920;х рр. їм стали керувати партійні призначенці, які більшою мірою самі мали лише початкову освіту. В 1926 р. кримським обкомом була прийнята резолюція по звіту ректора, в якому, між іншим, підкреслювалося, що «кримський педін — єдиний на території Криму вищий учбовий заклад […], у студентів та викладачів немає впевненості в тому, що його існування буде довгим […], відділення сходознавства, котре має для Криму досить важливе значення, знаходиться у важкому стані». Наприкінці резолюції вимагалося «зупинити відтік татарських студентів з інституту». В іншому документі «втеча студентів» з кримського педінституту пояснювалася їх важким матеріальним станом. Наступного, 1927 р., кримський обком з сумом зазначав, що серед студентів педіну є «різке переважання двох національностей — росіян та євреїв. Татар же тут всього 6,5% від загальної кількості». За даними Центрального статистичного управління Криму на 1 січня 1925 р. Кримський університет у складі двох факультетів (педагогічного та медичного) налічував 941 студента, з яких євреї складали 49%, росіяни та українці - 37,3%, татари 4,2%. Тобто можна сміливо говорити, що зазначена в урядових документах квота для татар в 25% тих, хто навчався, виконувалася дуже погано.

Період до січня 1928 р., коли за сфабрикованим звинуваченням було заарештовано голову Крим ЦВК Велі Ібраїмова, а потім була розпочата нова хвиля репресій, можна сміливо назвати коренізацією під проводом місцевої інтелігенції. Кримськотатарська інтелігенція, основною складовою якої було місцеве вчительство, хоча й мала величезний вплив на маси населення, сама по собі складала досить незначний відсоток кримського населення. За підрахунками відомого дослідника Д. Урсу її кількість складала близько половини відсотку від кількості мешканців Криму.

У просуванні своєї національної політики більшовики шукали підтримки з боку саме кримськотатарської інтелігенції. В таємному зведенні НКВС початку 1920;х рр. зазначалося, що вона «сильна тим, що зберігає у своїх руках освіту на татарській й турецькій мовах, історичні та національні тенденції… Вся народна освіта всіх галузей знаходиться в її руках»²⁶. Партійне керівництво через своїх таємних агентів дуже прискіпливо слідкувало за настроями в середовищі кримськотатарської інтелігенції, намагаючись розколоти її, створити в ній опору для власних планів. У резолюції обласної наради завагітпропів «Про роботу серед інтелігенції» (1927 р.) зазначалося про наявність в середовищі кримськотатарської інтелігенції двох основних груп. Перша була тісно пов’язана з масами селянства й приймала активну участь у просвітницькій роботі, але «. в силу історичних та інших умов вона проводить вузько національну політику». Інша група, котра «виросла в революцію, відрішилася від вузького націоналізму, але недостатньо зв’язана з масами».

До першої групи відносилася більша частина так званої «старої» кримської інтелігенції (до якої можна віднести таких видатних діячів революційних подій 1917;1920 рр. як С. А. Айвазов, Х. Чапчакчі, О. Акчокракли, У. Боданінський, Б. Чобан-Заде, А. Озенбашли, А. Одобаш та ін.), котра користувалася величезним авторитетом серед селян, хоча й без особливого завзяття, але підтримала основні заходи радянської влади й не робила жодних намагань боротися з нею. Друга група, до якої входили більшою мірою вихованці «прорадянської системи» (наприклад, такі як М. Кубаєв, М. Мамут Недім, С. Ібраімов, В. Полях, І. Тархан, М. Дагаєв, О. Іслямов, А. Аблямітов та ін.), складалася переважно з членів більшовицької партії та комсомольців. Проте цей прошарок не був досить широким, адже з 16 тис.

місцевих членів РКП (б) татар було лише 2,2 тис., з яких до інтелігенції можна віднести лише незначну частину. Їх вплив був досить незначним та окреслювався лише офіційними, формальними функціями.

Не набагато кращими були показники коренізації радянського апарату. Так, за даними ЦСУ, на 1924 р. в апараті наркомзему та юстиції татар було лише 3%. В апараті сільрад в цей час налічувалося 610 татар. Дещо кращим було становище в наркоматі освіти, який очолював У. Баліч. Він старанно намагався виконувати поставлений курс на коренізацію радянського апарату (за що невдовзі був репресований як націоналіст). Завдяки його зусиллям в центральному апараті працювало 7 татар (20%), з 15 завідуючих райвно 8 було татарської національності.

Дещо по іншому виглядають цифри коренізації в 1925;1927 рр. Так, наприклад, у документі, якій було підготовлено кримським обкомом для звіту в ЦК РКП (б) наводилися такі показники. В 1925 р. у складі КримЦВК татар було 40%, в Раднаркомі - 31,57%, в обкомі - 27,58%, у комісії партійного контролю при обкомі - 10,71%, у складі райвиконкомів — 20%, у спілці профспілок — 10,93%, у складі сільрад — 39,7%, серед голів сільрад — 37,76%, серед складу правління кримських відділів — 9,8%, у складі фабрично-заводських комітетів — 4,03%, у складі РКП (б) — 16,39%, у складі всіх профспілок — 4,34%.

Підсумки п’яти років коренізації були підведені у звіті уряду Кримської АСРР VI з'їзду Рад. У розділі «Коренізація радянського апарату» зазначалося: «Ще першим з'їздом рад у 1921 р. була прийнята постанова про якнайширше включення корінного місцевого населення (татар) в управлінський апарат… Згідно з даними на 1 березня 1928 р. з майже 20 тис. службовців росіяни складають 59%, татари — 10,9%, українці - 6,3%, євреї - 11%».

Проте не можна однозначно казати про величезні успіхи у справі коренізації радянського апарату Кримської АСРР, адже протягом 1920;х рр. разом з реальним підвищенням питомої ваги кадрів татарської національності, відмічалися випадки, коли голови сільрад чи міськрад зараховували до власного штату слюсарів чи прибиральниць татарської національності, завдяки чому відсоток татар у складі установи істотно зростав. Для прикладу можна навести такі факти. В апараті наркомату охорони здоров’я, окрім наркома, інших татар не було. В апараті поліграфтресту з 33 осіб було три татарина — пожежник, кур'єр та учень. З 22 співробітників центральної бібліотеки був лише один татарин³⁴. У складі райвиконкомів Криму в середині 1920;х рр. доволі часто можна побачити татар, які у штатних відомостях були зазначені як водій, прибиральниця, слюсар чи столяр. Перелам у політиці татаризації в Криму відбувся після арешту в січня 1928 р. голови КримЦВК Велі Ібраїмова. Проте початок цієї події можна побачити ще в середині 1920;х рр.

Конфлікти в середовищі кримської партійної організації з різною інтенсивністю відбувалися впродовж усіх 1920;х рр. Після угамування конфлікту, між місцевими більшовиками та «групою Саїд-Галієва» невдовзі розпочалися нові чвари, які, проте, відбувалися вже в інший «забарвленості». В травні 1924 р. в Криму відбулася ЇХ обласна партійна конференція. Під час її проведення з’явилися перші ознаки майбутніх політичних утисків та репресій. Присутній на конференції член оргбюро ЦК РКП (б) А. Бубнов виступив з доповіддю про роботу ЦК РКП (б). В ній він зазначив, що ХЇЇЇ конференція РКП (б) засудила троцькістську платформу як дрібнобуржуазний уклін від марксизму та ревізію ленінізму. Але, за його словами, в Криму й зараз продовжують існувати троцькісти та вести свої «злочинні антипартійні, дезорганізаторські дії». Наприкінці виступу він закликав конференцію «забезпечити єдність дій обласної партійної організації».

Конференція обрала новий склад обласного комітету партії, якому доручила «вести непримиренну боротьбу з троцькізмом», згуртовувати парторганізацію навколо ленінського ЦК РКП (б). Замість «троцькіста» М. Уфімцева, якій підтримував тих, хто вважав основою для будівництва нового життя на півострові норми людського співіснування та заперечував аграрні та етнічні «реформи», проваджені центральним керівництвом, новим секретарем кримського обласного комітету було призначено «вірного ленінця», секретаря севастопольського райкому І. Носова, який продовжив розпочату роботу по «викоріненню в межах півострову» з лав партійної організації та з радянських органів усіх «опозиціонерів».

Велике значення в подальшому «приборканні» опозиції відіграв так званий «ленінський набір». Одразу ж після смерті В. Леніна до лав РКП (б) була включена велика кількість нових більшовиків (переважно робітничого походження), які «розбавили» «стару гвардію», тобто, тих, хто прийшов до владі в часи революцій та громадянської війни. Тепер на зміну тим, хто мав власні погляди на події як тих часів, що вже минули, так й на події сьогодення, прийшли нові люди, які дивилися на тих «героїв революції та громадянської війни», які перемогли в боротьбі за владу в Кремлі, як на богів, котрі в своїй роботі не можуть робити жодної помилки, й рішення яких є «істиною в останній інстанції». Представники «старої гвардії», які могли собі дозволити говорити правду про те, що справді відбувалося в роки боротьби більшовиків за владу та мали здатність, фігурально кажучи, сказати «Коба, тут ти помиляєшся», були новій кремлівській владі не лише не потрібними, а й небезпечними. Натомість, нова генерація вже була «вірно» вихована й не становила загрози.

В 1927 р. відбувся ще один, так званий «жовтневий призов» до лав ВКП (б). Він був організований на пошану 10-ї річниці жовтневого перевороту. Тим самим партія знов поповнилася новими, вже «вірно вихованими» більшовиками, а відсоток «старої гвардії» в лавах кримської партійної організації знову зазнав суттєвого зменшення. Перевагу при здійсненні цього набору віддавали так званим «робітникам від станка» та «селянам від сохи». Тобто, загальний курс був на значне підвищення відсотку в партії робітників та селян, за рахунок істотного зменшення відсотку службовців та інтелігенції. Процеси, що відбувалися в «центрі», само собою зрозуміло, повинні були знайти свій відголосок й на окраїнах. Саме так відбулося у Криму.

До політичних проблем серед кримського населення на початку 1926 р. додалися ще й проблеми взаємовідносин всередині кримського керівництва. Голова Крим ЦВК Велі Ібраїмов і голова Крим РНК О. Дерен-Айерли заявили про свої принципові розбіжності з бюро кримського обкому партії. Їх заява стала предметом розгляду спільного засідання ОК та ОКК 3 лютого 1926 р. В підсумку було вирішено: «1. Відкомандирувати з Криму І. Фірдевса.

Звільнити з посади Дерен-Айерли, як фактичного та свідомого керівника татарського угруповання, котре протиставило себе партійній організації.

Прийняти заходи до партійного перевиховання Велі Ібраїмова"39. Це рішення за підписом секретаря обкому С. Петропавловського було надіслано до ЦК РКП (б). Але цим справа не закінчилася. Протистояння опозиції обкомівській лінії в Криму продовжувалося і в подальшому. Воно зіграло свою роль спочатку в долі секретаря обласного комітету С. Петропавловського, якого наприкінці 1927 р. було відізвано з Криму в розпорядження ЦК, а потім призвело до трагічної загибелі Велі Ібраїмова, який був звинувачений у чисельних гріхах проти радянської влади.

8 серпня 1928 р. було оприлюднено рішення ЦК ВКП (б) «Про роботу Кримської партійної організації». В постанові зазначалося, що в роботі радянського апарату Криму є викривлення класової лінії і викладалися засоби по виправленню цих викривлень. Одразу після цього тут почалися проводитися політичні «показові» процеси проти видатних представників національного руху та колишніх членів партії «Міллі-Фірка».

В 1928;1930 рр. хвиля репресій прокотилася по всій старій інтелігенції. Були заарештовані та репресовані майже всі ті, хто брав активну участь в подіях революції та громадянської війни. Ще раніше було розпочато репресії щодо так званої традиціоналістської інтелігенції, котра була пов’язана з ісламом та була вихована на просвітницьких ідеях І. Гаспринського. Після 1930 р. коренізація в Криму відбувалася вже без старої кримськотатарської інтелігенції. Навіть молода «поросль», котра була вихована за більшовицькими стандартами й вела своє походження з комсомольців та висуванців, не була позбавлена остраху підпасти під чергову хвилю репресій. До того дещо прихований супротив коренізації, який йшов від «страждаючої» великодержавним шовінізмом російської частини кримського партапарату, тепер набув величезних масштабів. Під гаслом «боротьби з буржуазним націоналізмом» «некеровану» кампанію коренізації стали поступово згортати.

Література

• 1. Двенадцатый съезд РКП (б). Стенографический отчёт. — М., 1968. — С. 691−697.
• 2. Державний архів Автономної Республіки Крим (далі - ДААРК). — Ф.-П.1. — Оп. 1. — Спр. 55. — Арк. 35.
• 3. Очерки по истории Крыма. — Ч. III. — Симферополь, 1964. — С. 39.
• 4. Надинский П. Н. Борьба крымской парторганизации за восстановление народного хозяйства (1921;1925 гг.) // Борьба большевиков за упрочение советской власти, восстановление и развитие народного хозяйства Крыма. — Симферополь, 1958. — С. 153.
• 5. Борьба большевиков за упрочение Советской власти, восстановление и развитие народного хозяйства Крыма. — С. 137.
• 6. Касьянов Г. В., Марочко В. И., Мовчан О. Н., Ткачёва Л. И. Крымская АССР: 20−30-е годы (исторический очерк) / Препринт № 8. — К., 1989. — С. 2.
• 7. Зарубин В. Г., Зарубин А. Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. — Симферополь, 1997. — С. 38.
• 8. Урсу Д. П. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921;1942). — Симферополь, 1999. — С. 17−18.
• 9. Озенбашлы А. Къырым фаджиасы. Сайлама эсерлер. Из истории трагедии татарского народа. — Симферополь, 1997. — С. 49.
• 10. Ланда Р. Г. Ислам в истории России. — М., 1995. — С. 223.
• 11. Брошеван В. Татары в Крымской АССР. 1921;1941 гг. Хроника в документах и материалах. — Симферополь, 2005. — С. 16.
• 12. Брошеван В. М., Чёрная В. Г. Крым в составе Украины. — Кн. 1: Крым 19 211 991 гг. Историко-документальный очерк. — Симферополь, 1999. — С. 22.
• 13. Отчёт правительства Крымской АССР VI съезду Советов. — Симферополь, 1929. — С. 94.
• 14. Первомайский А. И. Борьба за единство рядов крымской партийной организации в период строительства социализма // Борьба большевиков за упрочение советской власти, восстановление и развитие народного хозяйства Крыма. — С. 288.
• 15. Ісмаїл Фірдевс — з початку 1920;х рр. очолював «Мусульманське бюро», а потім Татарське бюро при кримському обкомі партії.