Софійський собор — видатна пам"ята доби Київської Русі

Реферат на тему:

Софійський собор — видатна пам’ята доби Київської Русі П л, а н Вступ Софієвський собор.

1.1. Нартекс.

Архітектура і розписи інтер'єра собору.

Саркофаг Ярослава Мудрого.

Північна зовнішня галерея.

Башти.

Хори.

Дзвіниця.

Бурса.

Братський корпус.

Будинок митрополита.

Трапезна.

Консисторія.

Південна в'їзна башта.

Західні ворота (Брама Заборовського) і мур.

3. Висновки.

В С Т У П Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» міститься в центрі Києва. На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташований чудової краси ансамбль пам’яток вітчизняного зодчества 11−18 століть. Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор — всесвітньовідома пам’ятка архітектури і монументального живопису 11 століття. Він велично височить у центрі ансамблю. Собор споруджено в період розквіту Київської Русі, великої східнослов'янської держави, колиски трьох братніх народів — російського, українського та білоруського.

Давньоруська держава досягла вершини своєї могутності у часи правління князя Володимира Святославича (978 — 1015 р.) та його сина Ярослава Мудрого (1019−1054 рр.).

У 988 році за князя Володимира Святославича на Русі було запроваджено християнство, що мало велике значення для дальшого розвитку феодальних відносин, зміцнення єдності держави, піднесення культури, розширення політичних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами.

Із запровадженням християнства в Давньоруській державі почалось інтенсивне будівництво кам’яних християнських храмів. До їх створення залучались кращі будівельники і художники свого часу, використовувалися художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалися настінними розписами, кам’яним різьбленням, ставали справжніми творами мистецтва.

За часів сина Володимира — Ярослава Мудрого в Києві почалось велике будівництво. У цей же період збудовано митрополичий храм — Софійський собор, який став головною монументальною будовою міста.

У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно, що його будівництво велося в 20−30 роки 11 ст.

Навколо Софійського собору-центральної споруди Ярославового міста — стояли кам’яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір'я митрополії було огороджено муром. До наших днів з 11 століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт — парадного в"їзду в древній Київ.

Назва собору «Софійський» походить від грецького слова «софія», що в перекладі означає «мудрість». Присвячений «мудрості християнського вчення», собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу.

Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися царемонії «посадження» князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека.

Уже в 11 столітті сучасники оцінили Софійський собор, як видатний твір мистецтва. Перший руський митрополит Іларіон — видатний публіцист свого часу — писав про нього: «Церковь дивна и славна всем округниим странам, яко же ина не обращаеться во всем полунощи земнем от востока до запада.».

За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.

В один з найважчих періодів історії древнього Києва — захоплення міста полчищами хана Батия в 1240 році - більшість архітектурних споруд було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак, розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився головним міським діючим храмом.

У 16 столітті посилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання українських земель, поневолення і насильного окатоличування населення в 1596 році було укладено Брестську релігійну унію, яка ставила за мету об'єднати православну і католицьку церкви під главенством римського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію православної церкви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком занепав. Спорохнявіла покрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло багато настінних розписів.

У 30−40 роки 17 століття київський митрополит Петро Могила відібрав в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні.

У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичні рішення Переяславської ради. Возз'єднання викликало велике політичне і культурне піднесення на Україні.

У 1697 році велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря. Через 2 роки почалося за указом Петра І спорудження нових кам’яних будинків навколо собору.

Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури 17−18 століть. У 19 столітті проводились часткові перебудови споруд.

У результаті науково-дослідних і реставраційних робіт, які ведуться у музеї, створено реконструкцію первісного вигляду Софійського собору, на стінах розчищено сотні метрів розписів 11 століття, розкрито фрагменти древніх мозаїчних підлог, розшифровано середньовічні написи-графіті, виявлено на території заповідника залишки будівель 11−12 століть, відреставровано пам’ятки 18 століття.

Довгий час на території заповідника музеєм був лише Софійський собор. Тепер створено експозицію в спорудах 18 ст.

Однак Софія Київська, як і раніше, залишається головним і найціннішим об'єктом огляду. Вона приваблює нескінченний потік екскурсантів із зарубіжних країн. Щороку заповідник відвідують близько двох мільйонів чоловік, які прагнуть ознайомитися з прекрасним творінням світової культури.

Отже, через головний вхід під дзвіницею ви вступаєте на територію заповідника. Пропоную спочатку оглянути Софійський собор, потім — архітектурні пам’ятки 18 століття.

СОФІЙСЬКИЙ СОБОР Головний вхід до Софійського собору міститься з його західного боку. Перед входом у 1969 році встановлено меморіальний знак на честь бібліотеки, заснованої Ярославом Мудрим при Софійському соборі в 11 ст. На ньому портрет Ярослава Мудрого і слова з літопису"Повість временних літ": «В лето 6545. Сей же Ярослав, син Володимер, насея книжними словеси сердца верних людий. Велика бо польза бивает человеку от учения книжного».

Н, А Р Т Е К С Увійшовши в Софійський собор через головний вхід, відвідувачі потрапляють в нартекс (західний притвор храму). Тут створено вступну експозицію, яка розповідає про собор, експонуються макети його первісного й сучасного вигляду. За ними можна ознайомитися зі стародавньою архітектурою пам’ятки і з пізнішими змінами в її зовнішньому вигляді.

Макет первісного вигляду Софії створено за матеріалами архітектурно-археологічних досліджень. У давнину прямокутну споруду Софії з півночі, заходу і півдня оточували два ряди відкритих галерей. На східному фасаді було п’ять вівтарних напівкруглих виступів (апсид). Із західного боку височіли дві башти із сходами, які вели на другий поверх. Перед головним входом було споруджено мармуровий портик. Вінчали собор 13 куполів, які поступово піднімалися від крайніх малих до центрального великого купола. Покриття здійснювалось свинцем безпосередньо по склепінню і куполах.

Фасади храму не штукатурились. Багато уваги зодчі приділяли зовнішньому архітектурному декору: арки північної галереї були прикрашені поребриком, фасади пожвавлені двохуступчастими нішами, на барабані головного купола виконано меандровий орнамент з цегли.

Велику роль в оздобленні фасадів собору відігравав і живопис: уступи ніш та інші елементи архітектурного декору були підведені яскравою червоною фарбою, стовпи і арки відкритих галерей, відкоси вікон і дверей, багато ніш на фасадах були прикрашені розписом.

Давні обриси собору вражають чіткістю форм, цілісністю композиції, довершеністю художнього образу. Архітектура храму сповнена руху, поступового наростання об'ємів споруди від одноповерхових зовнішніх галерей до пірамідальної композиції тринадцяти бань, що надають Софійському собору особливої виразності. Імена його будівельників невідомі.

Первісні архітектурні форми Софійського собору зберігалися аж до 17 століття, про що свідчать малюнки голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який змалював собор у 1651 році в період його запустіння.

Ремонтні роботи наприкінці 17−18 століття докорінно змінили зовнішній вигляд Софії.

Ці зміни можна простежити на макеті сучасного вигляду собору. Над зовнішніми одноярусними галереями було надбудовано другі поверхи з шістьма новими куполами над ними. Куполам надано барочної грушовидної форми. Для укріплення будинку ззовні прибудовано міцні стовпи — контрфорси. Фасади прикрашено декоративними фронтонами, ліпним орнаментом, древню кладку поштукатурено і побілено, куполи позолочено.

У 1889 заново перебудовано західний фасад Софії. Тоді ж споруджено нартекс, а барочний фронтон 18 століття замінено дугоподібним. Цей вигляд собору зберігається в основному до наших днів.

Нартекс споруджено на місці зруйнованої західної галереї, залишки якої увійшли в кладку нартекса і відкриті нині зондажами для огляду.

З південного боку до нартекса прилягає приміщення древньої хрещальні, вбудованої у галерею в 12 столітті. На її стінах збереглися розписи 11−12 століть. У хрещальні експонується мармурова різьблена купіль 12 століття.

З нартекса в собор ведуть мідні позолочені двері, які є цінною пам’яткою українського декоративно-прикладного мистецтва 18 століття.

АРХІТЕКТУРА І РОЗПИСИ ІНТЕР'ЄРА СОБОРУ Увійшовши з нартекса в собор, відвідувач знайомиться з внутрішньою архітектурою, яка збереглася з 11 століття без особливих змін.

Внутрішнє планування собору чітке і ясне: прямокутна в плані споруда, витягнута по осі північ-південь, поділена дванадцятьма хрещатими стовпами на п’ять нефів — поздовжніх коридорів, які в східній частині закінчуються півколами апсид. Центральний неф вдвоє вищий і ширший від бокових і дорівнює за розмірами трансепту — головному поперечному членуванню. З півночі і півдня трансепт замикають двох"ярусні трипрольотні арки, які внизу спираються на восьмигранні, а вгорі - на пучкові стовпи. Така сама аркада замикала колись із заходу і центральний неф собору. Від неї залишилися основи восьмигранних стовпів, знайдені під час археологічних досліджень.

Таким чином, в 11 столітті центральний неф і трансепт утворювали в перетині рівноконечний просторовий хрест, над центром якого височів головний купол собору. Його тримали підпружні арки. Перехід від підкупольного квадрату до круглого барабана здійснено за допомогою парусів (сферичних трикутників). Такий тип храму називається хрестовокупольним.

Візантійська хрестовокупольна система, покладена в основу архітектурної композиції Софії Київської, дістала дальший розвиток у древньоруському зодчестві.

Від архітектури інтер'єра Софійського собору з 11 століття не збереглась лише західна частина центрального нефа. В результаті перебудов 17−18 століть загинула трипрольотна арка, перероблено склепіння в західних членуваннях, на місці древнього головного входу зроблено велику арку. Залишки мармурового порога 11 століття виявлено під час археологічних розкопок.

Другий неф займають просторі хори, (полаті) розміщені над боковими нефами і в західній частині собору. Полаті - це місце, призначене для князя і його придворних, а простому люду належало перебувати внизу. Таким чином, архітектура споруди підкреслювала класову диференціацію феодального суспільства.

Розміри собору такі: довжина — 37 м, ширина — 55 м, висота від підлоги до зеніту центрального купола — 29 м.

Велику роль у вирішенні внутрішнього простору відігравала освітленість різних приміщень споруди. З більш низькими затемненими боковими нефами і галереями різко контрастував центральний підкупольний простір, освітлений дванадцятьма вікнами центрального барабана купола. Це давало змогу тим, хто входив у храм, зосередити увагу на вівтарній частині.

На стінах собору зберігся унікальний щодо своєї художньої цінності ансамбль монументального живопису 11 століття: 260 кв. м мозаїк (зображень, набраних по вогкій штукатурці кубиками скловидної маси — смальти) і близько 3 тисяч кв. м фресок (розписів водяними фарбами по вогкій штукатурці) .

МОЗАЇКИ Мозаїки прикрашають головний вівтар і купол собору. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною єрархією».

Усі збережені мозаїки Софії - це оригінали 11 століття. У місцях пошкодження мозаїк у 19 столітті зроблено розписи олійними фарбами.

У зеніті центрального купола, в медальйоні діаметром 4,1 м, бачимо монументальне зображення напівфігури Христа-Вседержителя. Христос — у пурпуровому хітоні та блакитному плащі. Медальйон обведений дев’ятьма різнобарвними колами, що нагадують райдугу. Навколо Христа-Вседержителя чотири архангели, з яких лише один (у блакитному вбранні) — мозаїчний, а інші в 1884 р. домалював олією М. В. Врубель. У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують купол, цілком залишилася постать Марка на південно-західному парусі. Марко сидить на стільці перед розкритим євангелієм. У правій руці він тримає перо, в лівій — сувій. На ньому хітон сіро-білого кольору і гарний пурпуровий плащ. Тут застосовано також зелену, жовту і золоту смальти, що значно збагачують загальний колорит композиції. Від решти мозаїчних зображень євангелістів до нас дійшли тільки невеликі фрагменти. Серед них дуже цікаве зображення маленького столика з письмовим приладдям на південно-східному парусі (фрагмент композиції «Євангеліст Матвій»).

Безпосередньо під арками, що підтримують центральний купол, у давнину містилося чотири мозаїчних медальйони. Від них збереглися лише два — з зображенням Христа-священника над східною аркою і Богоматері - над західною.

На північній і південній підпружних арках вціліло п’ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображеннями мучеників. На стовпах передвівтарної арки (над іконостасом)-мозаїчна сцена «Благовіщення»: ліворуч-архангел Гавриїл, праворуч-діва Марія. Обидві частини композиції дуже гарні за колоритом. Гавриїл у білому вбранні із зеленкуватими, пурпуровими і чорними відтінками. Звучання білого кольору посилюють червоні сандалії, жезл і смуги на рукавах. На Марії одяг глибокого синього кольору, пожвавлений золотом на рукавах і кінцях мафорія. З синявою одягу контрастують червоні чобітки і пряжа в руках Богоматері.

Над аркою вівтаря розміщена композиція «Деісус"-три медальйони з погрудними зображеннями Христа, Богоматері та Іоанна Хрестителя.

У склепінні головного вівтаря видно величезну постать богоматері-Оранти, яка молиться. Ця постать домінує над розписами інтер'єра. Висота її близько 6 м. Богоматір стоїть з піднятими руками на широкому помості, прикрашеному дорогоцінним камінням. На ній — синій хітон, пурпуровий мафорій із золотими складками і червоні чобітки. З-за пояса звисає біла хустка Постать Оранти виділяється серед розписів собору особливою величчю, монументальністю і соковитістю барв.

Під Орантою — багатофігурна композиція «Євхаристія"-символічна сцена причащання апостолів. У центрі - престол, обабіч якого стоять ангели з рипідами. Біля них двічі зображено постать Христа. Він причащає хлібом і вином апостолів, які урочисто підходять до нього з обох боків. Апостоли і ангели в світлому вбранні, Христос у синьому плащі і пурпурному хітоні із золотими складками. Малиновий престол у центрі надає композиції особливої кольорової насиченості.

Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів.

При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважаючими тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим. Кожен колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у Стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Смальта виготовлена із скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окислів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 куб. см. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики — близько 0,25 куб. см. Грунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4−6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.

Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет.

Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Під час реставраційних робіт мозаїки очищені від бруду і укріплені в місцях відшарування штукатурної основи. Мозаїки головного купола і вівтаря собору гармонійно поєднуються з фресковим розписом.

ФРЕСКИ Фрески прикрашали у давнину всі бокові стіни споруди, галереї, башти і хори. В 17 столітті первісний живопис під час ремонту частково оновлювався клейовою фарбою. На рубежі 17−18 ст. древні фрески, на той час пошкоджені, були поштукатурені й забілені. У 18 ст. на первісному стінописі були зроблені нові олійні зображення, що відповідали вимогам епохи. В середині 19 ст. фрески були розчищені з-під розпису 18 ст. і знову закриті олійним живописом, який не відзначався художньою цінністю, хоча сюжети його в основному повторювали іконографічну схему стародавніх фресок, які збереглися на той час.

У процесі реставраційних робіт фрески 11 ст. розчищено з-під пізніших нашарувань, укріплено місця відшарування фрескової штукатурки. Пізній живопис залишено в місцях, де фрески втрачено, для збереження єдності стінописного ансамблю собору. В окремих місцях збереглися композиції 17 і 18 століть.

До системи фрескового розпису входять багатофігурні сцени, зображення святих на повний зріст, напівфігури святих, численні орнаменти.

У центральному підкупольному просторі бачимо багатофігурні євангельські сцени розповідного характеру — про діяння і жертву Христа, про поширення християнського віровчення. У давнину композиції розміщувались в хронологічній послідовності по колу, зліва на право, зверху вниз трьома регістрами.

Початкові сцени циклу були змальовані на склепінні трансепту і західної частини центрального нефа. Жодна з фресок верхнього регістра не збереглася до наших днів.

Сцени середнього регістра розміщені під склепінням над потрійними аркадами і починаються в північній частині трансепту двома композиціями — «Зречення Петра» і «Христос перед Каїафою». Далі розповідь переходить на південну частину трансепту, де розміщена композиція «Розп'яття». Решта фресок середнього регістра не збереглися.

Фрески нижнього регістра розміщені над восьмигранними стовпами трансепту. На північній стіні збереглися сцени «Зішестя Христа в пекло» і «Явління Христа жонам-мироносицям, на південній — «Увірування Хоми» і «Відіслання учнів на проповідь». Поряд з останньою композицією на суміжній стіні бачимо заключну сцену всього євангельського циклу — «Зішестя святого духа».

Особливу цінність серед фресок Софійського собору становить груповий портрет родини Ярослава Мудрого. Композиція містилась на північній, західній і південній стінах головного нефа. Про центральну частину цієї композиції, розміщену на західній стіні, яка не збереглася, відомо з малюнка Абрагама ван Вестфальда 1651 року. На малюнку зображені Ярослав Мудрий з макетом Софійського собору в руці, дружина Ярослава княгиня Ірина. Вони йдуть до постаті Христа, біля якого, можливо, стояли князь Володимир і Ольга — основоположники християнства на Русі. За Ярославом та Іриною в урочистій процесії йшли їхні сини й дочки. Від цієї великої композиції збереглися чотири фігури на південній стіні центрального нефа і дві - на північній.

Фреска дуже потерпіла під час реставрації 19 ст. На південній стіні зверху фрески олією були змальовані постаті великомучениць, на північній стіні-святих. Розчистку цих фресок здійснено після організації Софійського заповідника в 1934;1935 роках. На північній стіні, крім фрески, видно три постаті, змальовані в 18 столітті, і голову святого у 19 столітті.

Та обставина, що фрескова композиція погано збереглась, і відсутність первісних написів утруднюють реконструкцію всієї сцени і визначення кожної з фігур. Хоч чотири постаті на південній стіні широко відомі як портрети дочок Ярослава, існують наукові гіпотези, що визначають ці зображення як чоловічі (зокрема, дві перші постаті зі свічками в руках).

Портрет родини Ярослава Мудрого, розміщений у центрі собору, служив утвердженню князівської влади. І тепер, дивлячись на зображення на портреті людей, ми згадуємо про зв’язки київського княжого дому з найбільшими державами Європи. Дружина Ярослава Мудрого Ірина (Інгігерд) була шведською принцесою, його сини Святослав і Всеволод одружилися з грецькими царівнами, а дочки — Єлизавета, Анна і Анастасія — були королевами Норвегії, Франції та Угорщини. Фресковий портрет родини Ярослава Мудрого — це унікальна пам’ятка древньоруського портретного монументального живопису.

Інші розписи на першому поверсі Софійського собору мають релігійний зміст. Фрески бокового вівтаря Якима і Анни розповідають про діву Марію та її батьків, фрески вівтаря Петра і Павла — про діяння апостола Петра.

Фрески південного (Михайлівського) бічного вівтаря присвячені архангелу Михаїлу, який вважався покровителем Києва і князівської дружини: в апсиді бачимо монументальну півпостать Михаїла, під нею — фігури святителів. На склепінні перед апсидою зображено сцени «Єдиноборство з Іаковом"(північний схил) і «Поверження сатани» (південний схил). На склепінні в передвівтарній частині нефа збереглися фрескові композиції «Явлення архангела Захарії», «Явлення архангела Валаамові» (північний схил склепіння) і «Явлення архангела Ісусові Навіну» (південний схил склепіння).

У Михайлівському вівтарі на південній стіні збереглась дерев’яна віконниця 11 ст. Під нею — композиція 18 ст. «Чудо архангела Михаїла в Хонех».

Північний боковий вівтар собору присвячений святому Георгію — духовному патрону князя Ярослава Мудрого (хрещення ім'я князя — Георгій). У склепінні апсиди бачимо напівфігуру Георгія, під нею-святителів. На склепінні вівтарної і передвівтарної частини були змальовані сцени з життя Георгія. З них фрагментарно збереглися композиції «Допит Георгія Діоклетіаном», «Мучення Георгія в яру з вапном» та ін. На північній стіні ліворуч проходу в колишню галерею збереглося фрескове зображення чоловіка в світському одязі з піднятими руками. Існує припущення, що це-фрагмент великої композиції «Ярослав Мудрий перед святим Георгієм», яка не залишилась, і постать чоловіка є зображенням князя.

У Георгієвському бічному вівтарі привертають увагу дві намальовані чоловічі голови в склепінні вівтаря, ліворуч від зображення Георгія. Ці малюнки виконані продряпуванням фрескового фронтону, очевидно, під час реставраційних робіт 19 ст.

Велике місце у системі розписів собору займають окремі постаті святих. Серед них — зображення мучеників, святителів, апостолів, святих воїнів та ін. У західній частині, де під час богослужіння перебували жінки, переважно зображені «святі жони «- Варвара, Уляна, Христина, Катерина та ін. Виділяються яскравістю образів чотири жіночі постаті в медальйонах у західній частині Георгієвського бокового вівтаря.

На жаль, первісна соковитість кольорів більшості фресок не збереглася. Фрескові зображення були виконані на голубому фоні. В розписах переважали темно-червоні, вохристі, білі та оливкові кольори. Особливу увагу художники приділяли змалюванню облич, створивши чудову галерею образів з індивідуальною характеристикою. Привертають увагу постаті апостола Павла (вівтар Петра і Павла), Варвари (західний трансепт), Фоки (південна внутрішня галерея), Федора (північна внутрішня галерея) і багато інших.

Як мозаїчні, так і фрескові розписи собору органічно зв’язані з архітектурними формами інтер'єра. Їм притаманна декоративність, чіткість художньої мови, глибина і виразність образів.

Імена живописців невідомі. Лише в Михайлівському бічному вівтарі зберігся грецький напис «Георгій», виконаний по вогкій фресковій штукатурці до нанесення фарби на неї. Можливо, це ім'я одного з художників, які працювали в соборі. Велику роль у системі розписів відіграють численні орнаменти, які розділяють мозаїчні композиції, прикрашають арки, пілони, віконні й дверні прорізи. Вони підкреслюють архітектурні форми споруди і роблять живописне оздоблення Софії Київської особливо барвистим і багатим.

* * * * *.

Крім мозаїк і фресок 11 ст., в центральному нефі собору на західній стіні інтерес становить виконана олійними фарбами у 18 ст. композиція «Перший Вселенський собор».

Мальовничість древнього інтер'єра Софії посилювала барвиста мозаїчна підлога, фрагменти якої експонуються в трансепті. Підлога собору не раз ремонтувалася: в головному вівтарі збереглася керамічна підлога кінця 17 ст. з круглих і лекальних плиток, вкритих різноколірною поливою. Чавунну підлогу зроблено в 19 ст. Під час розкопок підлогу 19 ст., що піднялася майже на метр у результаті пізніших нашарувань, було опущено на рівень 11 століття.

В 11 ст. вівтар був відокремлений від іншої частини собору невисокою мармуровою передвівтарною огорожею. Існуючий дерев’яний різьблений позолочений іконостас, виконаний у 1747р.,-чудовий взірець різьблення по дереву і станкового живопису українських майстрів 18 ст.

На стінах Софійського собору в різних місцях збереглися середньовічні написи — графіті. Це цінні пам’ятки древньоруської писемності, важливі історичні документи, з яких ми черпаємо цікаві відомості про різні сторони життя Стародавньої Русі. Найцікавіші з них ті, що розповідають про політичні події минулого, згадують імена історичних осіб, відомих з літописів. З-поміж останніх — князь Ярослав Мудрий, його сини Всеволод і Святослав, онуки Святополк і Володимир Мономах, єпископ Лука Білгородський, воєвода Ставр Городятинич та інші. Поряд з написами серед графіті багато всіляких малюнків.

Софійські графіті значною мірою відбивають мову стародавніх киян, а також вказують на високий рівень писемності серед населення Русі тих часів.

Найдавніші написи належать до 30−40-х років 11 ст. і безпосередньо свідчать про час виконання настінних розписів храму.

САРКОФАГ ЯРОСЛАВА МУДРОГО У східній частині внутрішньої і зовнішньої північних галерей собору в давнину була великокняжа усипальниця. Тут поховані Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Ростислав Всеволодович, Володимир Мономах та ін. До наших днів зберігся лише саркофаг Ярослава Мудрого, який експонується у вівтарній частині колишньої північної внутрішньої галереї.

Він складається з прямокутної скрині і двосхилої кришки з виступами (акротеріями) по кутках. Скриня і кришка саркофага прикрашені різьбленими зображеннями виноградної лози, пальми, кипариса, риб, птахів, хрестів та інших давньохристиянських символів.

Вага гробниці - 6 тонн. Саркофаг зроблено з проконеського мармуру і, очевидно, привезено з Візантії.

У 1936;1939 роках, під час розкриття і дослідження саркофага, вчені виявили в ньому чоловічий і жіночий скелети, кістки яких були перемішані. Цей факт, а також цілковита відсутність якихось предметів і одягу свідчать про пограбування гробниці (можливо, у 1240 р.). Зіставлення висновків анатоморентгенологічного дослідження кісток з даними літопису довело, що чоловічий скелет-це скелет Ярослава Мудрого. Підтвердилась наявність природженої кульгавості князя, а також поранення в коліно і в голову. Жіночий скелет-це скелет дружини Ярослава Ірини.

За черепом Ярослава Мудрого відомий радянський скульптор-антрополог М. М. Герасимов відтворив скульптурний портрет князя, який експонується в північній зовнішній галереї собору.

Саркофаг Ярослава Мудрого становить велику науково-історичну і художню цінність.

ПІВНІЧНА ЗОВНІШНЯ ГАЛЕРЕЯ Приміщення колишньої північної зовнішньої галереї дає змогу простежити історію спорудження собору. Зондажі кладки на стінах розповідають про початкові архітектурні форми галереї та пізніші її перебудови. В західній частині приміщення відкрито кладку восьмигранного стовпа галереї, залишки аркбутана. Тут же видно кладку перебудов 17−18 ст., а також дверний проріз 18 ст. Кладка відкритих зондажів, а також експоновані будівельні матеріали розповідають про тогочасну будівельну техніку.

Стіни Софійського собору змуровано з каменю (граніту, червоного кварциту) і цегли-плінфи розміром 27×31×3,5 см, покладених на рожевому цем’янковому розчині. Ця техніка «мішаного способу» характерна для давньоруського зодчества 10−11 століть.

Ряди каменів, залиті розчином, вирівнювалися кількома горизонтальними рядами плінфи. Шар розчину між плінфами дорівнював довжині цеглини. При цьому плінфа через ряд заглиблювалась у товщу стіни і затиралась цем’янковим розчином. У результаті на фасаді утворювалась смугаста складка, де тонкі ряди цегли чергувалися з широким шаром розчину.

Стрічкові фундаменти собору змуровані з бутового каменю на вапняно-цем'янковому розчині (в окремих місцях без розчину — насухо). Глибина фундаментів-0,8−1,4 м.

Куполи складені з концентричних кіл плінфи з напуском кожного наступного ряду на попередній. І тільки для кладки верхньої частини купола застосовувалась влаштована знизу опалубка. Зовні куполи були вкриті спеціальною плінфою, вигнутою відповідно до їхньої сферичної поверхні.

У кладці склепінь собору для їх полегшення широко застосовані порожні глиняні глеки — «голосники». В парусах головного купола голосники вмуровані відкритими горловинами всередину приміщення для поліпшення акустики споруди.

Зовні кладка собору кілька десятиліть залишалась відкритою. Широкі світло-рожеві смуги розчину в поєднанні з оранжево-рожевою плінфою і темними плямами каменів створювали багату фактуру і посилювали мальовничість фасадів храму.

У північній зовнішній галереї збереглися окремі фрагменти фресок 11 ст. В 19 ст. вони не були покриті олією, а тільки забілені, в результаті чого зберегли соковитість і своєрідний фресковий колорит.

У галереї містяться поховання церковних діячів 18−19 ст., зокрема митрополита Євгенія Болховітінова, відомого історика свого часу й автора першої монографії про Софію Київську (1825 р.).

Великий інтерес становить східна частина колишньої галереї, де в 11 ст. було приміщення княжої усипальниці. Тут експонуються виявлені під час розкопок залишки древньої керамічної підлоги, а також фрагменти фрескового розпису.

Над передвівтарною аркою збереглися залишки ліпного декоративного фронтону початку17 ст., який прикрашав вхід в усипальницю до перебудови галереї в боковий вівтар. Неабияку цінність також представляє значно пізніший настінний живопис цього приміщення. Дві фігури «Вогняних серафимів» на передвітарній арці - це рідкісні зразки клейового розпису собору кінця 17 ст., виконані після перебудови галереї та усипальниці в закритий боковий вівтар.

Інші розписи приміщення виконані олійною фарбою в 20−30 р. 18 ст. Вони є цінними зразками українського монументального живопису і дають уявлення про систему живописного декору цього періоду. Оглядом північної зовнішньої галереї закінчується екскурсійний маршрут по Софійському собору. Поза маршрутом залишаються другі поверхи та башти, що їх відвідувачі можуть оглянути самостійно.

Б, А Ш Т И Гвинтовими сходами двох башт можна піднятися на другий поверх. Вхід до південної башти знаходиться в західній частині колишньої південної зовнішньої галереї, вхід до північної башти — в північній частині західної внутрішньої галереї.

У давнину баштовими сходами піднімались на другий поверх (хори, або полаті) члени княжої родини і найближчі придворні. Башти мали входи тільки ззовні і були цілком ізольовані від приміщень першого поверху. Вхід до північної башти був на західному фасаді, вхід до південної-на південному фасаді собору. Під час перебудови собору в 17−18 ст. обидва зовнішні прорізи були замуровані, а входи до башт зроблені зсередини собору.

Стіни, склепіння, стовпи і підсходові простори башт були прикрашені фресковим розписом, більша частина якого збереглася до наших днів. Своїм змістом і манерою виконання ці фрески займають особливе місце в системі розпису собору. Тут відсутні релігійні сюжети. Фрески зображають картини побуту константинопольського імператорського і київського княжого дворів, різноманітні сцени полювання, театральні і циркові видовища, народні розваги та ін.

Однак, як показали останні дослідження доктора історичних наук С. О. Висоцького, головною темою, що об'єднувала розписи обох башт, була розповідь про важливу політичну і культурну подію в житті Київської Русі середини 10 ст.- про візит в столицю Візантійської імперії Константинополь прабабки Ярослава Мудрого київської княгині Ольги і про зустріч її з імператором Костянтином Багрянородним.

І в північній, і в південній баштах загальне розташування розписів, їх композиційна побудова і рух фігур у кожній сцені передбачають огляд фресок знизу вгору, в міру підйому на другий поверх.

ПІВНІЧНА БАШТА Сучасний вхід до північної башти зроблено на початку 19 ст. Праворуч від входу, у підсходовому просторі є дверний проріз кінця 17 — початку 18 століття. Первісний вхід до башти міститься навпроти сучасного і закритий заскленою рамою. Косяки прорізу прикрашені фресковими орнаментами. Збереглись древня шиферна плита порога і дві сходинки із залишками мозаїки на підсходинках.

Під час пізніших перебудов стародавні гвинтові сходи башти були закриті новими сходинками, які не збігалися з первісними. Під час архітектурно-археологічних досліджень сходам повернуто первісні форми, своєрідність яких полягає в поєднанні крутих сходинок з пологим пандусом. Склепіння башти піднімаються східчасто.

Фрескові розписи башти збереглися фрагментарно. Розпис центрального стовпа майже не вцілів. На склепінні башти зображені орнаменти, грифони, восьмиконечні хрести в медальйонах. У нижній частині башти, праворуч від теперішнього входу на склепінні зображено людину з верблюдом, нижче-борців, тіла яких переплелися в поєдинку. Безпосередньо над входом — сцена «Боротьба ряджених». Тут зображений чоловік у масці чудовиська, який хоче заколоти вилами вусатого воїна, озброєного сокирою та щитом. Поряд-фреска"Полювання на ведмедя" Сцена динамічна і напружена: відважний вершник у шоломоподібній шапці б'є списом звіра, що напав на нього. На вершнику нарядна сорочка, оздоблена по коміру і подолу широкою тасьмою.

У нижньому регістрі башти на стіні була розташована велика композиція, що складалася з кількох сцен. Вона розповідала про урочисту зустріч княгині Ольги в Константинополі. Від цієї композиції вціліли окремі фрагменти. Нижче фрески «Полювання на ведмедя» частково збереглася сцена «Імператриця з почтом», справа від древнього входу зображений син Констянтина Багрянородного імператор Роман на білому коні. Обидві фрески — це, мабуть, фрагменти загальної композиції, що зображувала урочисту процесію в"їзду княгині Ольги в Константинополь. Далі на склепінні розміщено два медальйони із зображеннями лучників. Вище по сходах, зліва на склепінні фреска «Музикант», на якій бачимо сидячого чоловіка, що грає на смичковому інструменті.

На верхньому майданчику башти, обабіч вікна що було пробито пізніше, розміщена головна сцена циклу — «Княгиня Ольга на прийомі у Костянтина Багрянородного». Зліва зображено імператора з німбом. Поруч два охоронці, що озброєні списами і щитами. Справа від вікна в центрі зображена княгиня Ольга в короні, з-під якої спадає на плечі прозорий плат. Поруч з княгинею — жінки її почту.

На верхньому майданчику експонується цікавий будівельний зондаж, в якому видно заповнення пазухи склепіння порожніми керамічними глеками-голосниками ПІВДЕННА БАШТА Нинішній вхід до башти пробито наприкінці 17 ст. на початку 18 ст. Трохи вище на південній стіні є зондаж кладки, який свідчить про наявність тут древнього прорізу. Справа від входу невеликі двері ведуть в підсходовий простір башти, відокремлений від сходів стіною і перетворений на окреме приміщення під час пізніших перебудов. На стіні цього приміщення зберігся фресковий орнамент 11 ст., який не був пошкоджений пізнішими реставраціями і зберіг первісну свіжість барв.

Древні форми сходів спотворені чавунними східцями 19 ст.

У нижній частині башти збереглися цікаві фрески, що зображують мисливські сцени. На стіні безпосередньо біля сучасного входу міститься фреска «Полювання на вепра». Навпроти, на стовпі башти,-сцени"Полювання на білку" і «Лютий звір нападає на вершника». Вони вціліли неповністю. Частини які не збереглися, дописані олією в 19 столітті.

Особливе місце серед фресок південної башти займає велика багатопланова композиція «Іподром». Ця композиція збереглась фрагментарно. Частина її втрачена, частина закрита опорною стіною 18 ст., спорудженою для укріплення склепіння башти.

Далі на стіні збереглася сцена «Полювання вершників на дикого коня-тарпана».

Великий інтерес становить фреска «Скоморохи», розміщена у верхній частині башти, між вікнами. На ній зображено велику групу музикантів, що грають на струнних, ударних та духових інструментах. Фреска «Скоморохи» жваво й образно розповідає про давньоруське музичне та циркове мистецтво.

Фрескові розписи башт Софійського собору є надзвичайно цінним історичним джерелом. На них представлені портрети історичних діячів середньовічної Русі та Візантії, вони дають цікаві різнобічні відомості про придворний побут, про тваринний світ, мисливський промисел, про музичну культуру стародавньої Русі. Ці фрески виконані з великим знанням малюнка, кольору, законів композиції, що свідчить про високий рівень майстерності художників, які їх створювали. Своїм змістом і художньою цінністю розписи башт Софії Київської є унікальними пам’ятками світового мистецтва.

Х О Р И Піднявшись гвинтовими сходами башт на другий поверх, відвідувач потрапляє на хори Софійського собору. Освітленість і пишність хорів різко контрастують з низькими затемненими приміщеннями на верхніх сходових площадках башт.

Західна частина хорів була перебудована у 18−19 ст. Північна і південна-повністю зберегли первісні архітектурні форми. Це витягнуті із заходу на схід приміщення, відкриті в середину собору широкими арками. У східному їх кінці колись були вівтарі Андрія Первозванного і Миколи Мокрого.

Західні членування являють собою просторі й світлі парадні зали з пучковими стовпами в центрі. На ці стовпи спираються підпружні арки, які підтримують чотири малі куполи. Грандіозність і пишність хорів є характерною рисою Софійського собору, в чому безпосередньо позначився вплив смаків князя і його придворних на архітектурі храму.

На хорах зберігся цікавий цикл фрескових композицій, підпорядкованих єдиному ідейному задумові. Оскільки саме на хорах родина князя і придворні причащалися, сюжети розписів тут зв’язані з таїнством євхаристії.

У північній частині хорів, навпроти арок трансепту, зображено дві євангельські сцени: вгорі - «Тайна вечеря», під нею — «Чудо помноження хлібів».

У південній частині хорів, навпроти арок трансепту, обабіч дверей розміщена фреска «Чудо в Кані Галілейській». У західній частині приміщення є композиції «Зустріч Авраамом трьох подорожніх» і «Жертвоприношення Ісаака».

Крім цих багатофігурних великих композицій, на хорах у склепіннях куполів добре збереглися фрескові медальйони із зображеннями архангелів. Всі площини центральних пучкових стовпів прикрашені гарними барвистими орнаментами.

У різних місцях хорів збереглися також фрагменти олійного живопису 18 ст. Серед них — у північній частині-композиція «Вєтхий деньми» на склепінні та зображення єпископа Власія на стовпі, в південній частині західної галереї - «Лот з дочками», «Страшний суд», «Потоп» та ін. В західній частині хорів на стіні й склепінні-живопис 19 ст.

У давнину з хорів був вихід на галереї другого ярусу і далі-на гульбище, розташоване над одноповерховими зовнішніми галереями собору. Після перебудов кінця 17-початку 18 століття на місці галерей другого ярусу і гульбищ виникли нові закриті приміщення-бокові вівтарі. Тепер тут розміщені виставочні зали. На стінах залів є зондажі кладки. Вони розповідають про первісні архітектурні форми, зокрема в південному залі відкриті сліди хрестових склепінь, що в давнину перекривали галереї другого поверху.

ДЗВІНИЦЯ Висока дзвіниця домінує над територією Софійського заповідника. Спорудження її зі східного боку собору було продиктоване топографією міста, яка склалася історично,-наявністю Софійської площі(нині площі Богдана Хмельницького) Дзвіниця була першою кам’яною спорудою, збудованою на подвір'ї Софійського монастиря після пожежі 1697 р. Її споруджено в 1699—1706 рр. У 1709 р. біля стін дзвіниці відбулась урочиста зустріч переможців Полтавської битви на чолі з Петром І, тому її часто називають Тріумфальною.

Спочатку споруда була триярусною. Архітектор дзвіниці невідомий. У документах збереглося лише ім'я «кам'яних справ підмайстра» Сави Яковлєва, який брав участь у будівництві.

Невдовзі після закінчення будівництва верхні яруси її внаслідок землетрусу почали руйнуватися. В 1744—1748 р. дзвіницю відбудовано під керівництвом відомого петербурзького архітектора Й.Шеделя. Два верхніх яруси було розібрано і замість них споруджено нові. Над виконанням ліпного декору фасадів працювали талановиті українські майстри з Жовкви Іван і Степан Стобенські. Нова дзвіниця теж була триярусною. Її вінчав барочний купол з високим позолоченим шпилем.

До початку 19 ст. дзвіниця дуже занепала, а в 1807 р. від удару блискавки згорів її купол, який було відновлено в 1812 р. у нових архітектурних формах. До середини 19 ст. у зв’язку із забудовою прилеглої території Києва багатоповерховими будинками, дзвіниця стала втрачати домінуюче положення в ансамблі площі. Тому в 1851—1852 рр. за проектом архітектора П. Спарро було надбудовано четвертий ярус дзвіниці з дерев’яним куполом грушовидної форми, вкритим позолоченою міддю. У такому вигляді ця архітектурна пам’ятка збереглася до наших днів.

У 50-х і 70-х роках 19 ст. дзвіниця капітально ремонтувалась, оновлювалась позолота купола.

Висота дзвіниці-76 м. Її композиція пірамідальна: чотири архітектурних об'єми поступово звужуються догори і завершуються куполом.

Особливий інтерес становить архітектурний декор фасадів дзвіниці. Ярусність композиції підкреслена карнизами складного профілю. Плоскі пілястри, які членують фасади по вертикалі, посилюють стрункість споруди. Всі стіни дзвіниці вкриті соковитим, багатим ліпленням. Скульптурний декор вражає пишністю і різноманітністю мотивів. Тут вільно поєднуються маски, головки купідонів, двоголові орли, медальйони, листя аканта, виноградні грона, букети і гірлянди квітів. Особливим багатством відзначаються архітектура і ліпний декор першого ярусу дзвіниці, які свідчать про великий вплив української народної творчості. На фасадах третього ярусу в прямокутних рамах вміщені скульптурні зображення князя Володимира Святославича, апостола Андрія Первозванного, апостола Тимофія і архангела Рафаїла.

Розчленованість фасадів дзвіниці декоративними нішами різної форми, насиченість архітектурним декором створюють багату гру світла і тіні, що надає споруді особливої мальовничості.

У другому ярусі зберігся дзвін, відлитий у 1705 р. талановитим київським майстром Афанасієм Петровичем. Він прикрашений багатим рослинним орнаментом, який широким фризом охоплює шийку дзвона і тонкою стрічкою проходить по його нижньому краю. Вага дзвона — близько 13 тонн.

Початкове забарвлення дзвіниці було поліхромним: яскраво і барвисто пофарбовані ліпні зображення на синьому кобальтовому фоні нагадували твори народного декоративного мистецтва. Після перебудови у 18 ст. фасади споруди дістали двоколірне забарвлення, яке зберігається до наших днів. Біле ліпне оздоблення на бірюзовому фоні в поєднанні з золотом купола має вигляд свіжий, урочистий і ошатний.

Софійська дзвіниця-яскравий взірець українського зодчества 18 ст. Своєю святковою архітектурою вона виділяється серед навколишніх споруд і прикрашає загальний силует міста.

Б У Р С, А Будинок бурси розташований на північ від Софійського собору. Його зведено в 1763—1767 рр. архітекторами М. Юрасовим і П.Паповим. Спочатку будинок споруджували як монастирські келії і до 1786 р. в ньому жили ченці. Після закриття монастиря до 1917 р. в колишніх келіях містилась Софійська духовна школа-бурса. В період 1825−1838 рр. за митрополита Євгенія Болховітінова будинок було зайнято під митрополичі покої.

Бурса являє собою великий двоповерховий прямокутній будинок, витягнутий зі сходу на захід на 107,75 м. Під ним є великий підвал, який через нахил території на схід переходить у високий цокольний поверх.

Головний південний фасад, звернений до собору, має два ризаліти, які виділяють середню частину фасаду; в центрі його розташований головний вхід у будинок.

Зовнішні стіни бурси розчленовані вертикальними пілястрами і завершуються складним багатоуступчастим карнизом. Розташування пілястрів і згруповані між ними віконні прорізи надають фасадам своєрідного ритму. Звичайно пілястри і лопатки були не тільки декоративним, але найважливим конструктивним елементом: вони найчастіше застосовувались в тих місцях, де була необхідність у забезпеченні міцності стін.

Особливий інтерес являє обрамлення вікон бурси і ліпний декор у верхній частині пілястрів. Тут відчувається сильний вплив російської архітектурної школи 18 століття.

У 19 ст. у зв’язку із зміною функціонального призначення приміщення бурси не раз перероблялось: з північного боку було зроблено велику прибудову, яка змінила внутрішнє планування, перед ризалітами на південному фасаді зведено тамбури, порушено початковий ліпний декор стін.

У 70-х роках нашого століття проведено реставрацію бурси, її фасади відновлено у формах 18 століття.

БРАТСЬКИЙ КОРПУС Братський корпус (колишні монастирські келії) розташований на північний захід від Софійського собору. Будинок споруджено в 50-і роки 18 ст. Спочатку він був одноповерховим (з відкритими галереями на західному фасаді). У 60-ті роки 18 ст. над корпусом зведено другий поверх, а в 19 ст. із західного боку прибудовано двох"ярусну дерев’яну галерею. На початку 20 ст. споруду було значно перероблено, особливо сильно спотворено її внутрішнє планування й архітектуру.

У 1970;х рр. братський корпус реставровано. Відремонтовано фасади, відбудовано дерев’яну галерею, внутрішнім приміщенням першого поверху повернуто архітектурні форми 18 ст.

Нині Братський корпус являє собою двоповерховий прямокутній у плані будинок, витягнутий по осі північ-південь. Внутрішнє планування корпусу надзвичайно своєрідне: вздовж усієї західної стіни тягнеться довгий коридор. У нього виходять двері колишніх келій, що примикають до східної стіни. Приміщенням першого поверху після реставрації повернуто склепінчасті перекриття. Головний вхід міститься в центрі будинку і має поперечний наскрізний прохід із східного на західний фасад. У південній частині будинку є однокамерний склепінчастий підвал, куди ведуть сходи в товщі західної стіни.

Зовні стіни Братського корпусу завершуються уступчастими карнизами, які підкреслюють двох"ярусність споруди. По вертикалі західний і східний фасади розчленовані плоскими пілястрами й прикрашені рустом. Архітектурне оформлення південного й північного фасадів набагато простіше.

Братський корпус-цінна пам’ятка української цивільної архітектури. Стримані форми, дерев’яна галерея, яка нагадує твори народного зодчества, розташування будинку в глибині подвір'я надають своєрідності його загальному виглядові.

БУДИНОК МИТРОПОЛИТА Митрополичий будинок, розташований навпроти головного входу в Софійський собор, являє собою один з видатних зразків української цивільної архітектури 18 століття.

Споруджений у 1722−1730 рр. за митрополита Варлаама Ванатовича, будинок згодом не раз перебудовувався. Спочатку він був одноповерховим. У 1731−1748 рр. за митрополита Рафаїла Заборовського споруджено другий поверх. За проектом архітектора С. Антонова у 1748−1758 рр. надбудовано мансарду, зроблено новий дах «з заломом», на східному й західному фасадах споруджено пишні барочні фронтони, а з півдня до митрополичого будинку прибудовано церкву, яку потім розібрали. В 19 ст. західний фасад пам’ятки був спотворений двоповерховою прибудовою і балконом. У такому вигляді будинок зберігся до наших днів.

Архітектурне обличчя будинку митрополита у 18 ст. було органічно зв’язано із загальним плануванням території. Він мав два головні фасади, прикрашених фронтонами: східний виходив на центральну площу перед головним входом до собору, західний-на митрополиче подвір'я, куди був окремий парадний в"їзд з міста. У 19 ст. в зв’язку із новою забудовою Києва в'їзд на подвір'я митрополита став незручним, і його було закрито. На місці подвір'я створено сад, а західний фасад будинку перебудовано. Значення парадного зберіг лише східний фасад.

Будинок митрополита в плані-витягнутий з півночі на південь прямокутник з двома гранчастими виступами-ризалітами на східному фасаді. Планування й архітектурний декор першого й другого поверхів мають характерні особливості внаслідок того, що ці частини будинку споруджено в різний час.

Перший поверх в основі являє собою характерний для українського зодчества кінця 17 ст. житловий будинок «на дві половини» з центральним вестибюлем і прилеглими до нього боковими приміщеннями. Півциркульні вікна першого поверху, глибоко посаджені в товщу стіни, підкреслюють монументальність будинку.

Верхні частини будинку легкі й стрункі, а приміщення другого поверху світліші й просторіші. В північній частині другого поверху у 18 столітті містилась домова церква, де й досі збереглися фрагменти настінних розписів. Нагору ведуть парадні гранітні сходи в північно-західному куті вестибюля.

Споруда увінчана складними профільними карнизами. По вертикалі фасади розчленовані пілястрами.

Особливої краси будинкові надає високий фронтон м"яких хвилеподібних обрисів. Прорізані в ньому вікна освітлюють приміщення мансарди. У 18 ст. фронтон був прикрашений олійним живописом.

Багаті архітектурні форми споруди, вміле застосування художнього декору на фасадах надають будинкові особливої виразності і ставлять його в ряд найдосконаліших пам’яток українського зодчества 18 століття.

ТРАПЕЗНА Трапезна (Тепла або Мала Софія) розташована навпроти південного фасаду собору. Це-одна з головних споруд Софійського монастирського ансамблю.

Трапезну збудовано в 1722—1730 рр. Її архітектурні форми характерні для трапезних 18 ст. в яких були й обідній зал і церква. Це визначило поєднання видовженого приміщення трапезної і високої церкви в східному кінці будинку. Горизонтальна частина споруди була двоповерховою. Над обіднім залом, на другому поверсі, містився склад для продуктів і предметів монастирського вжитку. До південно-західної частини було прибудовано кухню і башту з гвинтовими сходами, що вели на другий поверх.

У 60-х роках 18 ст. трапезна добудовувалась. У цих роботах брав участь відомий український архітектор І.Г.Григорович-Барський. У 1882 р. за проектом архітектора А.І.Меленського трапезну перебудовано на теплу церкву, чому її і називають ще Теплою або Малою Софією. Через 50 років за проектом архітектора Юргенса Теплу церкву було розширено. Склепіння над обіднім залом розібрано, і обидва поверхи колишньої трапезної перебудували в один високий неф з вівтарем у східній частині. Вздовж північного й південного фасадів звели одноповерхові нефи і з'єднали їх з центральними широкими арками, пробитими в давніх стінах будинку. До західного фасаду прибудовано невеличкий тамбур, а башту розібрано.

У 1970;і роки в трапезній проведено великі науково-дослідні та реставраційні роботи, які дали змогу уточнити історію споруди, її первісну архітектуру й особливості декору. Під час реставрації будинкові трапезної частково повернуто початкові форми 18 ст., однак збережено бокові прибудови 1872 року. Таким чином, колишня трапезна нині-це барочна споруда з грушовидним куполом над вівтарною частиною, кухнею і сходовою баштою в південно-західному куті будинку. Над західним входом споруджено високий пишний фронтон, прикрашений пілястрами, декоративними вазами і завитками-волютами.

В оформленні фасадів трапезної велика роль належить ліпному декору, застосованому для оздоблення віконних прорізів і карнизів. Тут поєднуються елементи класичного орнаменту з мотивами українського народно-декоративного мистецтва. Своєрідністю ліпного орнаменту трапезної є гірлянди зірочок і намистин, що обрамляють півциркульні віконні прорізи первісних фасадів 18 ст. Вікна прибудов 19 ст. оздоблені тонкими півколонками і трикутними фронтонами — сандриками. Особливою пластичністю відзначається східний фасад.

Своєрідний силует трапезної, виразність її архітектурних форм роблять будинок цінною пам’яткою української барочної архітектури.

КОНСИСТОРІЯ Цей будинок міститься в південно-західній частині території заповідника, праворуч виходу. Збудовано його в 1722—1730 роках. Спочатку будинок призначався для хлібні (пекарні) і був одноповерховим. У 1770−1783 роках над хлібнею спорудили другий поверх і розмістили в будинку консисторію-орган єпархіального управління і суду.

Більша частина приміщень була зайнята консисторським архівом. У 19 ст. будинок знову перебудовується, змінюється його внутрішнє планування і архітектурний декор фасадів. У такому вигляді він зберігся до наших днів.

У 70−80-і роки 20 ст. в пам’ятці були проведені науково-реставраційні роботи, які дали можливість визначити її початкову архітектуру. Колишня хлібня прямокутна в плані двоповерхова споруда, витягнута по осі північ-південь. На східному фасаді виступає оздоблений рустом ризаліт 19 ст.

У зв’язку з тим, що другий і перший поверхи будувалися у різні часи, їхнє архітектурне рішення неоднакове. Пілястри, що поділяють фасад, не збігають по вертикалі. Віконні прорізи першого ярусу мають фігурне грановане обрамлення, над ними трилопатові ніші м’яких обрисів. Обрамлення вікон другого ярусу повторює їхню аркову форму. Перший і другий поверхи увінчані складними багатоступінчастими карнизами. Відновлений первісний архітектурний декор надає фасадам особливої пластичності.

Після реставрації, що розкрила давні архітектурні форми, ця пам’ятка посіла гідне місце в історії української архітектури.

ПІВДЕННА В'ЇЗДНА БАШТА Башта є південним в'їздом на територію колишнього монастиря з вулиці Володимирської. Цей в'їзд і башта виникли на початку 18 ст., що, очевидно, зв’язано із зміною планування міста. Наприкінці 17 ст. тут була глуха дерев’яна огорожа.

Південний в"їзд був зручний для підвезення в монастир продуктів, бо поблизу башти містилися трапезна і хлібня (пекарня).

У 19 ст. тут зберігалась частина консисторського архіву. Увінчана башта півсферичним куполом з високим шпилем, на якому в 18 ст. було встановлено металевий флюгер у вигляді крилатої постаті архангела Михайла. У плані башта квадратна. В центрі першого поверху — широкий склепінчастий проїзд. У товщі східної стіни було сторожове приміщення зі склепінням, цегляною підлогою і вікнами, що виходили в східний фасад і в проїзд. Над проїздом розташоване просторе високе приміщення, яке займає весь другий поверх споруди.

Є припущення, що другий поверх башти виник трохи пізніше від першого, бо існують певні відмінності в архітектурі обох ярусів.

У 18 ст. із західного та східного боку башти був мур. Тепер до башти зі сходу прилягає колишній корпус монастирських келій 19 ст., а західний фасад цілком закритий пізнішою будівлею, яка з"єднала башту з консисторією.

Архітектурний декор фасадів південної башти характерний для зодчества кінця 17-початку 18 ст. Обидва поверхи увінчані уступчастими карнизами. Стіни розчленовані пілястрами, прикрашені нішами різної форми і легкими напівколонками у верхньому ярусі.

Південна в'їзна башта є цікавою пам’яткою української цивільної архітектури 18 століття.

ЗАХІДНІ ВОРОТА (БРАМА ЗАБОРОВСЬКОГО) І МУР.

Щоб ознайомитися з брамою Заборовського, треба вийти під південною в'їзною баштою на Володимирську вулицю і, повернувши праворуч, обігнути наріжний житловий будинок, пройти по Стрілецькому провулку вздовж західної межі заповідника.

З боку Стрілецького провулка зберігся первісний монастирський мур, збудований у 1745−1746 рр. Такий мур оточував весь монастир у 18 ст., а в 19 ст. у міру забудови території житловими будинками — стару огорожу в багатьох місцях було зруйновано і споруджено нові цегляні стіни з боку Володимирської вулиці та площі Богдана Хмельницького. До наших днів збереглися тільки окремі ділянки муру 18 ст. по Стрілецькому провулку, Стрілецькій вулиці й частково-біля дзвіниці на площі Богдана Хмельницького.

Кам’яну огорожу 18 ст. викладено з цегли на вапняному роз-чині. Її висота — близько чотирьох метрів. Стіна розчленована пілястрами й увінчана карнизом складного профілю. По низу проходить двохуступчастий цоколь.

У глибині Стрілецького провулка, відступивши від лінії огорожі стоїть Брама Заборовського — один з найкращих творів українського барочного мистецтва.

Браму збудовано в 1746 р. як західний парадний в'їзд на територію митрополичого двору. Свою назву вона дістала від імені замовника-київського митрополита Михаїла Заборовського. Для здійснення своїх широких будівничих задумів він залучав Й. Шеделя, який створив у Києві кілька визначних споруд. Брама Заборовського — одне з кращих творінь архітектора.

Сучасна пам’ятка є лише частиною брами 18 ст., яка являє собою кам’яну споруду прямокутної форми. У середній частині брами був арковий проїзд завширшки близько 4 м, з боків його — кордегардії (сторожові приміщенні). Із західного і східного боків над проїздом височіли пишні барочні фронтони.

У 18 ст. до Брами Заборовського з боку Золотих воріт вела вулиця, в перспективі якої за парадною брамою височів ансамбль Софійського монастиря. У 19 ст. у зв’язку з переплануванням території Києва Брама Заборовського опинилась у глухому провулку, а рівень землі перед нею підвищився майже на метр. Тому в 1822—1823 рр. браму було замуровано, кордегардії розібрано, а на місці митрополичого двора посаджено сад. Від первісної споруди брами зберігся лише її західний портал з фронтоном.

Обабіч замурованого нині аркового проїзду розташовані масивні пілони і дві пари колон з коринфськими капітелями. Над ними височить чудової форми барочний фронтон. Розташування колон і пілонів у різних площинах надає архітектурі брами особливої краси і гармонійно поєднує її з трапецієвидною площею перед воротами. Розчленованість площин пілонів, розміщення колон у нішах створює багатий світлотіньовий ефект. Прекрасний мальовничий силует брами доповнює соковитий ліпний декор, який вкриває всі площини фронтону та арки. Характер ліпної роботи свідчить про те, що в ній брали участь народні майстри. У центрі фронтону-великий медальйон із зображенням схрещених факелів і корони над ними. Над проїздом поміщено фамільний герб Заборовського — палаюче серце в обрамленні пальмових гілок.

Загальне композиційне вирішення брами, стильова єдність архітектурних форм і всіх елементів декору свідчать про тонкий художній смак і високу майстерність творців цієї споруди. В скарбниці вітчизняної архітектури Брама Заборовського є однією з найцінніших перлин.

В И С Н О В К И У пам’ятках архітектури і мистецтва, які знаходяться на території Софійського заповідника, втілені художні смаки українського народу, натхнення і талант скульпторів, архітекторів, художників, праця і майстерність багатьох поколінь будівельників. Кожна така пам’ятка-це незабутня сторінка історії, наша гордість і невід'ємна частина нашої культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Ачкасова В.Н., Тоцька І.Ф. Софійський заповідник у Києві (фотопутівник).-К.: Мистецтво, 1987. — 224 с.

Київ: Енциклопедичний довідник-К.: УРЕ, 1985.-735 с.

Субтельний О. Історія України.-К.: Либідь, 1992.-с. 43−46.

История Киева: 3 т.-Киев: Наукова думка 1982.-т.1, с. 169−171.

Грушевський М. Історія України.-К.: Либідь, 1991.-с. 48−52.

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.-Львів, 1992.-с.16−19.