Причини, що зумовили виникнення соціоекології

ПРИЧИНИ, ЩО ЗУМОВИЛИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

У наш годину людство пережива є чи не найкритичніший період за історію свого існування. У своєму розвитку воно та досягло того рівня, коли уже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але й ще не навчилося достатньою мірою обережно та раціонально ним користуватися. Швидка індустріалізація та урбанізація нашої планети, різке зростання її народонаселення, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили кругообіг речовин та природні обмінні енергетичні процеси в біосфері, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило под загрозу здоровий «я й життя сучасного та майбутніх поколінь людей, подалі існування людської цивілізації.

Зараз людству загрожує небезпека повільного вимирання внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також пошкодження та вичерпання природних ресурсів. Для усунення цієї небезпеки необхідні перегляд традиційних принципів природокористування та докорінна перебудова господарської діяльності у більшості країн світу.

Для вирішення глибокої суперечності між людським суспільством та природою потрібна переорганізація всієї системи природокористування на нових наукових засідках. Вони повинні ґрунтуватись на необхідності досягнення компромісу між соціальними й економічними потребами суспільства та можливостями біосфери задовольняти їхні без суттєвого порушення глобального кругообігу речовин та обмінно-енергетичних процесів, тобто без загрози для свого нормального функціонування.

Реалізація зазначеного принципу природокористування потребує системного підходу до проблеми взаємодії суспільства із навколишнім природним середовищем, вивчення планетарної земної системи «суспільство-природа» та її територіальних складових як цілісних про «єктів — соціоекосистем. Це може забезпечити лише нова комплексна наука, що узагальнює географічні, біологічні, геологічні, педологічні, гідрологічні, метеорологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші аспекти взаємодії суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рангу із метою їхні оптимізації та управління гармонійним розвитком. Такою наукою стала cоціоекологія (екологія людського суспільства).

Досить часто екологам припадати переконувати, що біоценоз із людиною — це принципово інша система, ніж дикий біоценоз, адже в ньому складається более про «ємний комплекс залежностей й моделі класичної екології (екологія липи, екологія зайця чи вовк), дуже часто дисфункціональні по відношенню до екології людини. А це саме означає, що соціоприродна система має не здатна функціонувати за законом дикої природи, зрозуміло, що в ній домінують нові закономірності, котрі еволюціонують із розвитком культури й в цьому випадку, особливості розвитку незайманої біосфери виступають як частковий випадок й не понад. Тільки не бажанням можна пояснити стійке заперечення екологами суттєвих відмінностей між людством й мурашником. І коли пишуть, частина біосфери зайнята цивілізацією, це звучить однаково, аби вон зайнята гніздом, мурашником, берлогою й винна відповідати вимогам розвитку біосфери. Алі незаперечним є тієї факт, що розвиток людства й природи, їхнього взаємодія часто залежить від того чи іншого рівня культури цивілізації, етапу розвитку управлінського впливу й навпаки. Наступного дня вплив людства на природу ставши настільки відчутний, що необхідно перевести акценти на зворотну бік соціоприродних відносин: біосфера стає підсистемою планетарної цивілізації. Іншими словами, ми переживаємо черговий етап становлення глобального феномена, який І Є. Лера. П. Тейяр де Шарден й У. Вернадський назвали ноосферою. А ми знаходимося на стадії формування соціосфери.

Виробнича діяльність охопила цілу біосферу, глибокі шари літосфери, повністю стратосферу, гідросферу й прилеглий до землі Космос. На землі таким чином утворилося нова надсистема — соціосфера.

Соціосфера — це самоорганізована, саморегульована планетна система, у склад якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери та прилеглий до землі Космос й людське сус-пільство із усіма наслідками його господарської й розумової діяльності.

При такому підході не може бути мови ані про підпорядкування людині біосфери, ані про рівноправне партнерство.

Діяльність людини розумної перетворюється лиш в управлінський блок глобального процесу, в якому кожна підсистема володіє власним комплексом управлінських зв «язків. Еволюція взаємозв «язків природи й суспільства пройшла складний й взаємозалежний шлях. З однієї сторони біоценози антропоцентрувалися й антропоморфізіровалися, їхні елементний склад, внутрішня організація, поведінка й рефлекси тварин функціонально адаптувалися до збільшення ознак людської присутності.

З іншої сторони, людина зустрічаючи зміни у природі послідовно адаптує свою культуру до змінної природи.

Тепер, як й раніше, мудре управління біосферними процесами зі сторони людини передбачає не утримування від втручання у справ природи, а збереження максимально сприятливого про «єму її регулятивних зв «язків й мінімально припустимого біорізноманіття. (Мова йде про ті, досвідчений природоохоронець першим б «є тривогу, що популяція хижаків чи поголів «я лося (гинуть ліси) перевищують оптимальне значення. Отже розвиток того чи іншого біоценозу потребує людського втручання).

Екологу важко сприйняти думку про ті, що із розвитком історичного процесу змінюється якість соціоприродних систем й їхнього антропоцентризація, до тихий пір, поки він якщо працювати в парадигмі класичного природознавства, й якщо забувати категорії, котрі заговорили українською у «язанні із суб «єктом — управління, позначка, цінність, інтелект, історія. Тільки засвоївши цей апарат можна розібратися до того, яким чином система, що ускладнюється, здатна утворити нові про «єктивні закономірності, не заперечуючи попередніх, чому виникає можливість розриву між «людським «й «природним «світом, чому відбувається руйнування навколишнього середовища.

Перетворення людиною природного матеріалу й створення штучного середовища для свого існування і життєдіяльності є однією із фундаментальних ознак цивілізації. Людство, дійсно, немов бі подвоює природу, постійно поширюючи свою перетворюючу діяльність. Місце природних матеріалів, речовин й процесів посідають штучні, вироблені, не природні речі і процеси (знаряддя роботи, інженерні і житлові споруди, засоби пересування, будівництва, архітектури, предмети одягу, побуту, мистецтва).

Починаємо розуміти, що штучний світло не може органічно увійти до кругообігу речовин і енергії в біосфері, бо не є природним біогеохімічним феноменом, він існує й руйнується у зовсім інший спосіб, ніж будь-яка форма природного існування, неминуче порушує природні взаємозв «язки.

При цьому людина не лише перетворює, видозмінює природу, а і сама вимушена пристосовуватися до багатозначних наслідків своєї власної діяльності. Створений предметний світло поступово заміщує природні зв «язки, й людина починає діяти уже не як «саму природу », а як унікальна «сила цивілізації «.

Друга природа змінюється в бік поширення, вдосконалення, витіснення природних компонентів середовища. Отже, зростаючий руйнівний вплив штучного світу на природні процеси стає історичною ознакою розвитку цивілізації.

як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та природи був визначена у програмній з статтею американського вченого Р. Є. Парку, опублікована у 1916 році. У 20 — 30 рокта виступаючи под назвами «humen ecology («людська екологія ») чи social ecology «(«соціальна екологія »), вона знайшла свій розвиток у роботів американських соціологів Є. У. Берджесса, Р. Макензі та інші.

На необхідність прослідковування зв «язків між станом здоровий «я людини й новколишнього середовища вказав ще у 1927 році Радерик Мак Кензил відомий представник класичної екології людини. Він один із перших давши визначення соціальної екології, визначав її й як науку про територіальні й тимчасові відносини людей на котрі здійснюють вплив селективні, дистрибутивні середовища. Таке визначення предмета екології людей було б базою для про «ємного дослідження територіального поділу населення й інших суспільних явищ у середині міських агломерацій. У зв «язку із тім, що в першій половині XX ст. соціоекологічна кризу найбільш відчутно проявилася в великих містах, дана наука почала трактуватися досить вузько — соціоекологія міст чи урбосоціоекологія.

Пізніше учредитель медичної географії М. Серре видав у Франції свою працю «Нариси екології людини » .

У 50-ті рокта людську чи соціальну екологію (human or social ecology) уже розуміють значно ширше — як науку, що розглядає запитання управління, прогнозування, планування всього процесу введення природного середовища у взаємозв «язок із людським суспільством, як залежної й керованої підсистеми в межах великої системи «природа—суспільство », тобто соціоекосистеми. Значний внесок у розвиток цієї в цей годину зробив американський вчений А. Тоулі, який у 1950 р. опублікував монографію «Людська екологія » .

Предтечею соціоекологічних досліджень у нашій державі можна сміливо назвати нашого земляка — Сергія Подолинського. Основні положення своєї еколого-економічної теорії він виклав у ряді праць («Про багатство та бідність », «Про ті як наша земля стала не є наша », «Ремесла та фабрики на Україні «та ін.), надрукованих російською та основними європейськими мовами.

У 1880 році З. А. Подолинський опублікував у Петербурзі дослідження «Праця людини та її ставлення до розподілу енергії «, що згодом був видана у скороченому вигляді французькою, італійською й німецькою мовами.

Провівши глибокий аналіз взаємодії людини й природи, вчений дійшов висновку про ті, що «загальна кількість енергії, одержуваної поверхнею землі із її внутрішності та від сонця, постійно зменшується. На тому годину загальна кількість енергії, Яка нагромаджена на земній поверхні й котра перебуває в розпорядженні людства постійно збільшується. Це збільшення відбувається под впливом роботи людини й домашніх тварин». І далі: «Головною метою людства при роботи винне бути абсолютне збільшення енергетичного бюджету».

З. А. Подолинський зробив спробу виміряти людську працю одиницею фізичних сил, виходячи із правильної ідеї про працю як речовинно-енергетичний метаболізм, який властивий соціальному організму й природного середовищу. Спроба ця був не зовсім вдалою, адже економічні відносини майже неможливо виміряти у фізичних одиницях.

Півстоліття його відкриття не було б, до кінця, зрозумілим людству, й лише інший геній України, організатор й перший президент Всеукраїнської Академії наук У. Вернадський сприйняв ці ідеї і створив вчення про біосферу та ноосферу, котра є теоретичною базою соціоекології. Робота котра стала класичною й увійшла в золотий фонд науки, — «Декілька слів про ноосферу », із «явилася у 1944 році незадовго до смерти Вернадського. Тут у концентрованому вигляді викладено його бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив людства, як космічного феномена. Головна ідея: под впливом розвитку науки й пізнання біосфера має статі ноосферою, тобто цариною розуму, де панують закони мудрості та гармонії. «Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може й винна перебудовувати своєю працею та думкою область свого життя, перебудовувати докорінно порівняно із тім, що було б раніше. Перед нею відкриваються дедалі більші та ширші творчі можливості «.

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціоекології зробив професор Р. Про. Бачинський, який у 1986 р. організував у Львові першу всесоюзну науково-практичну конференцію «Проблеми соціальної екології», завдяки якій ця наука, нарешті, дістала в нас офіційне визнання. Вчений розробив теоретичні основи міждисциплінарного інтеграційного вчення про гармонізацію взаємодії суспільства та природи — соціоекології.