Система основних прав і свобод людини і громадянина

Система основних прав і свобод людини і громадянина.

.

.

Сучасна типологія прав і свобод, а відтак, і обов’язків, — досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією є поділ прав на:

негативні.

позитивні.

Таке розрізнення прав засновано на фіксації в них негативного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному — як свобода вибору, утворювана державою, а головне — здатність людини досягти своїх цілей і обов’язок держави надавати громадянину ті чи інші соціальні блага.

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника політичного життя). Ці права охороняють особу від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань і обмежень. Негативні права — основа індивідуальної свободи. Наприклад, майже весь зміст Білля про права 1791 р. (США) спрямовано на огородження особистості від різного роду несправедливих і небажаних наслідків утручання з боку уряду. Термін «не повинен», що стосується уряду, є майже у всіх статтях цього документа. Так, перша стаття (поправка) Білля про права говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань».

Негативні права вважаються основними, абсолютними. Вони з’явилися історично раніше, ніж інші права, і розвивалися як група прав на незалежність від влади (свобода віри, свобода віросповідання і свобода совісті; право на особисту свободу; право на придбання і недоторканність приватної власності; свобода пересування по території усієї держави; таємниця і недоторканність листування; свобода слова і свобода думки та об'єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелічені права називають ще «правами свободи», «правами громадянських свобод» або «громадянськими свободами і правами».

Вони відрізняються від «політичних свобод і прав», під якими розуміється право на участь громадян у владі (активне і пасивне виборче право, право громадян брати участь в управлінні справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо). Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не залежить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного розвитку країни.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, забезпечувані державою. Це — економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров’я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо.

До обов’язків держави входить здійснення постійної створюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму. У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало місце у переважній більшості так званих «соціалістичних» держав за часів тоталітарних режимів.

Деякі буржуазні держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права. Вони керувалися переконанням, що зазначені в Пакті права не є суб'єктивними, тому що не можуть бути захищені в суді. Ці міркування не позбавлені сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобов’язання для держави вдосконалювати внутрішнє законодавство і прагнути, щоб реально перетворитися на соціальну правову державу.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

Особисті (громадянські).

політичні.

економічні.

соціальні.

культурні.

екологічні.

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» Конституції України 1996 p.

Особисті (громадянські) права — це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права, на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

Політичні права — можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення та ін. (у Конституції України 1996 p. — статті 38, 39, 40 та ін.).

Економічні права — можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав — право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою — зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоропадського — у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного підходу до прав людини.

Досвід тривалого існування усіх без винятку країн комуністичної орієнтації показав, що заборона приватної власності є протиприродною і, у кінцевому рахунку, підриває мотивацію сумлінної, ініціативної праці, породжує масове соціальне утриманство, безвідповідальність тощо. Людина, позбавлена умов для вияву підприємливості, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється усякої свободи та індивідуальності.

Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, як і майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократичного руху народних мас призвели до істотних змін у самому трактуванні приватної власності, до її соціалізації, до чітко вираженої її соціальної функції, ставленні під контроль демократичної держави.

Сьогодні мало хто наполягає на абсолютному характері приватної власності. У законодавстві ФРН, Франції, Італії та інших країн встановлюються допустимі межі приватної власності, говориться про її використання в інтересах суспільства. Введення такого роду обмежень аж ніяк не означає відкидання фундаментального характеру права приватної власності.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права. Конституція України підкреслює: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує … соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності — державної, приватної, комунальної, але й їх рівний юридичний захист.

Соціальні права — можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Право на працю чітко проводить межу між так званими першим і другим поколіннями прав людини. До першого покоління прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Протягом майже двох століть конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави.

У XX ст. під впливом робочого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні та культурні права людини і громадянина. Найважливіші з них були включені до Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Стаття 11 Міжнародного пакту проголосила, що має бути забезпечене право кожної людини на достатній рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються у позитивному значенні, визначають обов’язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і духовного розвитку (у Конституції України — статті 43, 45, 46, 48 та ін.).

Культурні права — можливості (свободи) збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість (у Конституції України — статті 53, 54).

Екологічні права — можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання. Це — права на сприятливе довкілля, охорону здоров’я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров’ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування та ін. Екологічні права є спорідненими з правом на життя.

Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їх здійснення є об'єктивно існуюча екологічна система — навколишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід'ємними від життєдіяльності громадян, незалежно від їхнього правового закріплення. Такі права людини і громадянина реалізуються як об'єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення.

Екологічному праву відповідає обов’язок уповноважених державних органів, підприємств, установ і організацій вживати заходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього природного середовища, запобігання і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків.

Рівень безпечного навколишнього середовища (чисте, сприятливе, нешкідливе) у разі спору встановлюється проведенням екологічної експертизи. Громадянин має право брати участь у проведенні суспільної екологічної експертизи, розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, в обговоренні законопроектів, матеріалів з розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища.

Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров’я населення. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Конституція України закріплює екологічні права громадян у ст. 50: «Кожний має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».

.

.

_.

.