Армянская культура, в ХІХ столітті

Армянская культура, в ХІХ столітті

В ХІХ столітті вірменська культура пережила значний підйом. Особливо великих успіхів досягла вона в другої половини століття. Приєднання Східної Вірменії до Росії посилила і зміцнило русско-армянские культурні зв’язку. Головними, визначальними в вірменської культурі стали прогресивні, демократичні течії. Слід зазначити, як і у період у розвитку літератури, мистецтва, освіти, пресі й науки великій ролі грали вірменські громади Москви, Тбілісі, Константинополя і Измира.

1. Література, искусство

В початку ХІХ століття в вірменської художньої літератури ще відчувалося вплив середньовічної схоластики. Хоча господствовавшее літературне течение—так званий вірменський классицизм—на прикладах незвичайного історичного минулого і зокрема, в панегіриках, присвячених різним видатним діячам, царям і полководцям, проповідувало патріотизм, сміливість і самовідданість, тим щонайменше значної частини творів літератури була пронизана религиозно-догматическими ідеями, була далекою від народу, від що хвилювали його пекучих питань. Літературним мовою був грабар, незрозумілий широким народним верствам.

С 1820—1840 рр. відбуваються помітні зрушення. Класицизм поступається місце новим літературним течениям—романтизму, а згодом реалізму. Однією із перших тим, у літературі стає народ, хвилюючі його проблеми, сучасна людина з його внутрішнім світом і почуттями. У літературу дедалі більше проникають соціальні мотиви, демократичні ідеї. На зміну грабару приходить новий літературний язык—ашхарабар, формується нова вірменська література.

Определенная заслуга у створенні нової літератури належить поетові Арутюну Аламдаряну (1796—1834) і письменнику, публіцисту Месропу Тагиадяну (1803—1858). Але на вирішальній ролі у цьому зіграв великий просветитель-демократ, письменник і педагог Хачатур Абовян.

Хачатур Абовян (1809—1848) народився селі Канакер біля міста Єревана. Початкова освіту здобув в Эчмиадзинском монастирі, продовжив навчання у тифліської школі Нерсисян. Потім близько п’яти навчався хлопчина в Дерптському університеті, що й сформувалося його просветительско-демократичеекое мщровоззре-ние. Повернувшись там, Абовян зайнявся педагогічної і літературному роботою. Абовян — автор віршованих і прозових творів, навчальних посібників, наукових кадрів і публіцистичних статей.

Вершиной його творчості є історичний роман «Рани Вірменії», у якому змальовані становище вірменського народу початку ХІХ століття, його визвольні змагання проти іноземних гнобителів. У основі Хачатур Абовян фомана та інших творів писателя-демократа лежать ідеї патріотизму, гуманізму і дружби народів.

Абовян вів запеклу боротьбу проти реакційних сил свого часу. Він домігся прогресивних змін у шкільному справі, пропагував передові думки свого часу, викривав представників царської бюрократії і реакційних клерикалів. Великий просвітитель став основоположником нової вірменської літератури, зіграв величезну роль розвитку нову культуру, у розповсюдженні просвітительських, і демократичних ідей серед вірменської громадськості.

Период 1850—1860-х рр. був переломним як і суспільно-політичної, і у культурному житті вірменського народу. Література, мистецтво, печатку, і інші галузі культури пережили значний розквіт. З’явився ряд видатних письменників, поетів, публіцистів демократичного напрями, у тому числі особливо прославився письменник, революционер-демократ Микаэл Налбандян.

Лучшие його стихотворения—"Свобода", «Дні дитинства», «Пісня італійської девушки"—написаны з великим майстерністю і просякнуті гарячим патріотизмом і революційним пафосом. Поэт-революционер сміливо заявляв:

«Свобода!"—восклицаю я.

Пусть грім над головою вдарить,.

Огня, заліза не боюся,.

Пусть ворог мене смертельно ранить,.

Пусть стратою, шибеницею нехай,.

Столбом ганебним скінчу роки,.

Не перестану співати, звертатися.

И повторювати: «Свобода!».

(Перевод У. Звягинцевой), Цель і сенс свого життя Налбандян бачив у служінні простому, пригнобленому народу, У 1861 р. він писав: Ми добровільно присвятили себе обстоюванню прав простого народу. Пера свого і ми посвятили-богачам, відчуває себе невразливими за купами золота, особливо коли влада перебуває у руках тиранів. Але той злощасний вірменин, той забитий, жалюгідний, жебрак, голий і голодний aрмянин, гноблений як чужинцями і варварами, а й своїми власними багатіями, своїм духівництвом в напівграмотними людьми… цей вірменин у всій справедливості приваблює нашу увагу на, і його саме, не вагаючись жодним чином, присвятили ми всі наші сили. Захищати безжалостнопопранные права цього армянина—вот справжній сенсом і метою нашому житті. І аби досягти цього, ми зупинимося перед в’язницею, перед посиланням, і служити їй як словом і пером, а й зброєю, якщо коли-небудь удостоимся взяти до рук зброю, і освятити своїм кров’ю прославляемую нами свободу.

Налбаидян прагнув об'єднати соціальну і національно-визвольну боротьбу вірменського нардоа з російським революційним рухом і із метою встановив «політичні зв’язки й з відомими російськими революціонерами Герценом, Огарьов, Бакуніним, які висока оцінили його. Так, Герцен у листі революціонеру М. А. Серно-Соловьевичу від 24 червня 1862 р. писав про Налбандяне: „Це преблагороднейший людина, скажіть йому, що ми пам’ятаємо і любимо його“. Налбандян,—писал Огарев,—"золотая душа, віддана безкорисливо, віддана наївно, до святості».

За свою революційну діяльність Налбандян в 1862 р. був заарештований царської поліцією. Помер він у засланні, у місті Комишині Саратовської губернії.

В 1840—1850-х рр. зазвучала ліра Гевонда Алишана (1820—1901)—одного із батьків нової, патріотичної вірменської поезії.

В вірменської літературі 1860-х рр. своє достойне місце займають видатний поет Смбат Шахазиз (1840—1907) і знаний за-дадноармянский поет Мкртич Пешикташлян (1828—1868). Наприкінці 60-х і на початку 1970;х років творив чудовий лірик Петрос Дурян (1852—1872), одне із яскравих представників вірменської літератури ХІХ століття.

Во другої половини ХІХ століття поруч із поезією і прозою розвивалися драматургія і сатира. Романтизм став потужним ідейним зброєю бойового патріотизму і національно-визвольного руху, у літературі посилилося реалістичне Рафаел Патканян напрям.

И дотримувався відповідь:

«Пусть мовчить той, хто ньому, чий нерухомо мову, Чи той, які у ярмі бачити солодкість звик! Однак у кому серце чоловіків, кому честь дорога, Нехай безстрашно йде проти лютого ворога! Хто славою зумів свою смерть увінчати, Той вправі мовчати!».

(Перевод Валерія Брюсова).

О поезії Патканяна Валерій Брюсов писав: «Її основна сила в почутті високого патріотизму, у тому вогненної й безкорисливої любові до рідного народу, вираженої над одних дифирамбах, а й у гірких сатирах. Справжня любов не цурається гніву та навіть ненависті, і саме тому віриш завглибшки любові Патканяна…».

Раффи (Акоп Мелик-Акопян, 1835—1888) —одна з найбільших майстрів вірменської красного письменства, відомий романіст. Його творчому доробку також повісті, розповіді, вірші і.

Творчество письменника відрізняється високим майстерністю. Його історичний роман «Самвел" — одне з найкращих творів вірменської літератури. Твори Раффи просякнуті ідеями патріотизму, свобобы, національно-визвольної боротьби. Його романи, особливо «Іскри» і «Хент», знайшли широкий відгук у народі й у значною мірою сприяли розгортання вірменського національно-визвольного руху проти турецького деспотизму.

В ряді творів автора обличаются представники лихварського капіталу, піддаються різкій критиці відсталі, феодальні порядки і притаманні їм громадські й побутові явища.

Во другої половини ХІХ століття розквітла реалістична драматургія, основоположником та є найбільшим представником якої було Габріел Сундукян (1825—.1912).

Перу Сундукяна належать п'єси «Хатабала», «Ще один жертва», «Зруйнований осередок» та інші. Вінцем його творчості є п'єса «Пэпо», написана 1870 р. і вперше поставлена через рік у Тифлисі. У цьому вся глибоко реалістичному творі змальовується дійсність того времени—жизнь різних громадських верств, їх побут, звичаї, соціальні протиріччя, викривається бюрократизм і хабарництво царських чиновників. П'єса «Пэпо» відкрила новий етап історія вірменського театру.

Сундукян виступав як захисник знедолених і безправних трудівників, бичував користолюбство низькі вчинки купців і лихварів. Головна ідея його творчества—стремление соціальної справедливості.

В цей період розвинулася також сатира, блискучим представником якої є Акоп Паронян (1843— 1891). Їм створено численні твори: «Національні стовпи», «Вельмишановні жебраки», «Багдасар-ахпар». «Східний дантист», «Жертви делікатності» і ще твори, зокрема статті, нариси, фейлетони і пародії.

В вірменської літературі другої половини ХІХ століття своїм реалістичним мистецтвом і демократичними ідеями виділялися також романіст Тичка Прошян (1832—1907), поет, прозаїк, дитячий письменник Газарос Агаян (1840—1911) і другие.

Значительные зрушення відбулися у сфері вірменського искусства—театра, музики і живопису. Тож якщо до 1850-х років театральні спектаклі носили Випадковий характер, не було постійних артистичних труп, то у другій половині ХІХ століття становище змінилося: уявлення стали більш-менш регулярними, постали нові, щодо постійні театральних колективів, з’явилися професійні артисти, на Майдані сцену вийшла жінка-акторка тощо. буд. У 1850—1860-х рр. ряд історичних драм і побутових комедій поставив у вірменських громадах Москви, Тифлиса, Константинополя, а й у Армении—в Єревані, Александрополе й інших містах. У десятиліття професійний рівень театрального мистецтва значно зріс. Поруч із творами національної драматургії демонструвалися п'єси світової класики. Сформувалося ціле покоління талановитих артистів (М.Амештеян, Р. Чмшкян, А. Рачия та інші).

Особливо більшої популярності придбав Петрос Адамян (1849—1891) — прославлений вірменський актер-трагик. Він виступав у Туреччини, на Кавказі, потім у театрах Москви, Петербурга, Харкова все й Києва, всюди викликаючи захоплення глядачів. Адамян, котрий грав переважно шекспірівських героїв, зокрема Гамлета, займає поважне місце серед акторів із світової популярністю.

В 1860—1880-х роках сталися помітні зрушення й області музичної культуры.

Демократически і патріотично налаштовані музикознавці склали піснярі, організували хори, почали записувати і дозволяють опрацьовувати народних пісень. Було належить початок нової вірменської музыке. Большую роль розвитку нової вірменської музики зіграв знаменитий западноармянский композитор Тігран Чухаджян (1837—1898). Народився він у Константинополі, музичну освіту одержав у Італії (в Мілані). У 1868 р. талановитий композитор написав оперу Аршак Другий і вже цим заклав підвалини вірменської опери. Чухаджяном створено також оперети, з особливо відома «Леблебиджи» («Каринэ»), романси, твори в галузі фортепіано і оркестру, пісні та інших. Твори Чухаджяна, мали свого часу великий успіх, користуються широкої популярністю й у наші дні.

Видными композиторами і музикознавцями були Макар Екмалян (1856—1905) і Христофор Кара-Мурза (1853— 1902).

Екмалян, разом із створенням оригінальних музичних творів, записав і переклав для четырех-голосого хору численні вірменські народних пісень. КараМурза, склавши співочі хори, виступав з концертами у багатьох містах Кавказу та Росії. З іншого боку, він записав сотні народних пісень і заклав самостійні твори.

В області живопису виділялися портретист Акоп Овнатанян (1806—1881), основоположник вірменської жанрової живопису Степан Нерсисян (1820—1884), пейзажист Геворг Башинджагян (1857—1925), Вардгес Суренян (1860—1921), писав картини на історичні сюжети, жанрист Арутюн Шамшкнян (1856—1914), мариніст Эманзел Махтесян (1857—1908) та інші.

Определенное впливом геть вірменську живопис надав. видатний мариніст Іван Айвазовський (1817—1900). Будучи вірменом з походження, він підтримував тісні зв’язки з декотрими представниками вірменської культури. Айвазовський написав полотна і вірменські темы—"Озеро Севан", «Різанина вірменів в Трапезунді в 1895 р.», «Хримян Айрик», «Арарат» та інших.

2. Печатка, публицистика

Первое вірменське періодичне издание—еженедельный журнал «Аздарар» («Вестник»)—выходил друком в 1794—1796 рр. в вірменської громаді індійського міста Мадраса.

Его редактором був патріот і просвітитель Арутюн Шмафонян. У «Аздараре» поміщалися торгові, економічні До політичні новини, матеріали з приводу питанням вірменської історії, публіцистичні статті тощо. буд. Головне завдання тижневика було поширення патріотичних ідей серед народу.

В першій половині ХІХ століття виходило до 30 періодичних видань, їх шість у Константинополі, п’ять в Венеції, три десятки в Тифлісі. Але ці невеликі газет і журналів або не мали широкого поширення і проіснували недовго. Найбільшими були «Арша-луйс Араратян», «Базмавеп» і «Азгасер».

Газета «Аршалуйс Араратян» («Зоря Араратская») було засновано 1840 р. у місті Смірні (Ізмірі). Для її сторінках друкувалися матеріали про політичну та його економічної життя різних країн, про Вірменії, її культури тощо. буд. Газета поширювалася у Західної Вірменії, а й серед кавказьких вірменів.

В 1843 р. у Венеції почав видаватися журнал «Базмавеп» («Полигистор»), освещавший переважно вірменську історію і літературу. Десь на сторінках журналу публікувалися також переклади з французьких, англійських і росіян письменників, відомостей про економічної, політичної, науковому житті європейських і ін. «Базмавеп» випускається на цей час.

В 1845—1848 рр. в індійському місті Калькутті виходила під редакцією відомого письменника Месропа Тагиадяна щотижнева газета «Азгасер» («Патріот»). У ньому друкувалися статті патріотичного і просвітницького характеру, повідомлення про вірменської культурі, різні новини тощо. буд.

Первым періодичним виданням кавказьких вірменів була щотижнева газета «Кавказ», издававшаяся в 1846— 1847 рр. до Тбілісі. А у 1850—1851 рр. випускалася газета «Арарат», мала багатша зміст.

Одним з найбільших і найбільш відомих періодичних видань ХІХ століття став журнал «Юсисапайл» («Північне сяйво»), виходив в 1858—1864 рр. у Москві. Журнал розгорнув сміливу боротьбу проти реакційних зусиль і їх ідеології. Він закликав відмовитися від грабара і писати зрозумілою народу літературному языке—ашхарабаре, провести перетворення під всіх галузях громадського життя і культури, поширювати просвітництво, брати з передових країн Європи. Будучи головним органом просвітницького руху того .часу, «Юсисапайл» зіграв величезну прогресивну роль розвитку вірменської життя, думки та світової культури.

Известным западноармянским періодичним виданням була газета «Мегу» («Бджола»), заснована 1856 р. в Константинополі. Протягом кількох років редактором був соратник Мікаела Налбандяна «Арутюн Свачян (1831—1874). Будучи послідовним демократом і прибічникам національно-визвольного руху, на шпальтах газети вів сміливу і енергійну боротьбу проти реакційних клерикалів і богачей-амираев. «Мегу» стала органом західно вірменської демократії, захисниці і виразницею інтересів западноармянских трудящих.

Редактор газети вважав, що лише Росія може надати реальної допомоги західним вірменам. «Мшак» надав великий вплив «а патріотичну молодь свого часу.

Газета «Мегу Айастани» («Бджола Вірменії», Тифліс, 1858—1886) стояла на консервативних позиції і виступала проти «Мшака», унаслідок чого з-поміж них велася гостра і тривала боротьба.

С 1871 р. видавалася газета «Аревелян мамул» («Східна печатку»). Її редактором був видатний западноармянский публіцист, громадський діяч Маттеос Мамурян (1830— 1901), мав передові, демократичні погляди і захищав інтереси народних мас.

Газета «Масис», виходила в Константинополі з 1852 р., дотримувалася ліберально-буржуазного напрямку (редактор—Карапет Ютуджян).

В 1880—1890 рр. були відомі також газети «Аревелк» («Схід») і «Айреник» («Батьківщина»). Остання, редактором якої було западноармянский письменник-реаліст Арпиар Арлиарян (1851—1908), пропагувала патріотичні і демократичні ідеї.

Первое періодичне видання в Східної Вірменії— журнал «Арарат"—был заснований 1868 р. в Зчмиадзине. Журнал мав релігійне і історико-філологічне зміст.

С 1880 р. в Єревані видавалася щотижнева газета Титульний лист газети «Мшак».

«Псак» («Вінок»), публиковавшая статті на літературні, історичні, виховні та інші теми. За пропаганду волелюбних і патріотичних ідей газета було закрито царськими владою в 1884 р.

3. Школа, наука

В ХІХ столітті у Східній Вірменії функціонували школи з трьох основних типов—церковно-приходские, приватні та державні, а Західної Армении,—(церковные й потужні приватні.).

Число вірменських шкіл було обмеженим, а кількість учнів незначним. Приміром, в усьому Закавказзі в 1875 р. діяли 213 вірменських шкіл, у яких навчалися близько 9600 дітей. Майже всі школи перебувають у важкому матеріальне становище, або не мали елементарних зручностей під навчальні занять. Ще гірша виглядали справи у Західній Вірменії.

Следует відзначити, що більшість вірменських шкіл, будучи початковими, церковно-сриходскими, мали лише кілька класів. Рівень навчання був низький, педагогічно методы—отсталыми. Викладалися переважно «закон божий», історія та вірменський мову.

Однако XIX століття було створено кілька першокласних для свого часу навчальних закладів. У 1815 р. в Москві було грунтується Лазаревський інститут східних мов, який спочатку було середньої школою, але згодом мав також класи вищої освіти. У інституті навчалися багато юноши-армяне, котрі зіграли згодом велику роль розвитку вірменської культури. Так було в стінах навчалися відомі вірменські поети Рафаэл Патканян, Смбат Шахазиз, Геворг Додохян, Иоаннес Иоаннисиан, Ваан Терян, арменоведы Мкртич Емін, Григір Халатян та інші. Лазаревський інститут став однією з найбільших сходознавчих центрів у же Росії та виховав багатьох відомих учених сходознавців.

В 1824 р. у Тифлисі було відкрито школа Нерсисян, що проіснувала близько ста. З неї вийшли вчителя, публіцисти, діячі друку, культури та т. буд. Одним із перших випускників школи були Хачатур Абовян і Степанос Назарян. Школа Нерсисян зіграла великій ролі в розвитку освіти і безперервної освіти східних вірменів.

Спустя кілька днів були засновані перші школи центрі Східної Вірменії Ереване—уездное училище (в 1832 р.) і єпархіальна школа (в 1837 р.). Того ж період відкрилися школа Мурадян у місті Падуї (в 1834 р.) і школа Рафаэлян у Венеції в 1836 р. (згодом ці дві школи об'єдналися), семінарія у Константинополі в 1838 р. тощо. «буд.

Во другої половини ХІХ століття були створено нові вірменські школи, серед яких виділялася заснована 1874 р. в Эчмиадзине семінарія Геворгян, що дала численних учителів і діячів культури. Відкрилися також жіночі щколы.

Школьная мережу, проте, не отримала розвитку тоді як у другої половини століття. Царське уряд обмежувало число вірменських шкіл й всіляко прагнуло звести нанівець їх значення. Особливо посилилися репресії в 1880-х рр., коли царська влада закрили багато вірменські школи.

Весьма важким було становище у Західної Вірменії. У Османської імперії, де панував жорстокий султанський режим і проводилася політика грубого національного гніту, погромів і різанини, шкільне справа, звісно, були розвиватися.

Армянская наукова думку ХІХ століття розвивалася переважно у області історії Вірменії, вірменського мови та літератури. Серед учених у першій половині століття своїми науковими працями і дослідженнями особливо виділялися члени Венеціанської конгрегації мхитаристов—историк і географ Гукас Инчичян (1758—1833) і лінгвіст Мкртич Авгерян (1762—1854). Останній разом із двома іншими авторами (Р. Аветикяном і X. Сюрмеляном) видав у 1836— 1837 рр. у Венеції двотомний словник вірменського мови, які втратили свого наукового значення до нашого часу.

Во другої половини ХІХ століття розгорнулася наукова діяльність великих арменоведов Р. Алишана, М. Эмина, До. Патканяна.

Гевонд Алишан (1820—1901) відомий як як, а й як великий вчений-філолог. Йому належать численні праці з географії й історію Вірменії, з історії вірменської культури, з особливо відомі роботи «Сисуан», «Айрарат», і «Сисакан».

Мкртич Емін (1815—, 1890) займався питаннями вірменської міфології, археології, історії, літератури та епосу, перевів і видав російською ряд праць древнеармян-ских істориків. Він був почесним членом археологічного і востоковедческого товариств Росії.

Керовбе Патканян (1833—1889) видав цінні праці з історію й літературу вірменського народу, і навіть по питанням історії Сходу. Він викладав на східному факультеті Петербурзького університету, був обраний членом кореспондентом Російської академії наук.

Значительный внесок внесли в арменоведение історики М. Гарагашян (1818—1903), І. Гатрчян (1820—1882), археолог А. Ерицян (1841 —1902), лінгвіст А. Айтинян (1825— 1902) та інші.

В галузі природних наук треба сказати відомого геолога і хіміка Андреаса Арцруни (1847—11 898). Навчався він у Петербурзькому, Дерптському і Гейдельбергском університетах. У 1870-х рр. працював у Тифлісі, потім у Німеччині (в Берлінському університеті, Аахен-ском політехнічному інституті). Займався переважно питаннями геології Кавказу та Уралу, (керував двома науковими, геологічними експедиціями в-Армении (в 1872—1875 і 1892 рр.). Написав ряд праць із геології. і мінералогії, з питань хімічних властивостей кристалів. У 1895 р. Арцруни був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук.

Многие вірменські вчені ХІХ століття отримали образование-в університетах Москви, Петербурга, Дерпта. Парижа, Берліна, Женеви й інших містах. Без умов діяльність у Вірменії, вони працювали переважно поза рідний страны.