Передумови і формування глобальної екологічної кризи

ПЕРЕДУМОВИ І ФОРМУВАННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ

Проблема взаємовідносин в системі «Людина—Природа—Цивілізація» належить до вічних філософських проблем. Не заглиблюючись дуже у далекому історію її становлення й розвитку, зазначимо однак, що Перші екологічні кризи (локального характеру) були відомі ще в давнині й були тією основою, котра служила наочною ілюстрацією життєвої важливості даної проблеми.

Людина, як й усі землі, невіддільна від біосфери, котра є необхідним природним чинником його існування. Природапредпосылка й природна основа життєдіяльності людей, причому повноцінна їхнього життєдіяльність можлива лише в адекватних природних умовах. Людина може існувати лише в досить певних й вельми вузьких рамках навколишнього природного середовища, відповідних біологічним особливостям його організму. Він відчуває потребу до того екологічному середовищі, в якому проходила еволюція людства протягом всієї його історії. як відмічає Н.Н.Моїсеєв, розвиток суспільства поза біосферою — це нонсенс! Можливість існування суспільства може бути гарантована лише в контексті розвитку біосфери, й ті лише у відносно вузькому діапазоні її параметрів. Знання цого діапазону — життєва необхідність людей. Звичайно, кожна людина володіє можливістю пристосовуватися до умів природного середовища, що змінюються (в певній мірі), нового для нього середовища проживання. Дж. Уайнер зазначає, що «Всі представники виду Homo Sapiens здатні виявити необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміну зовнішніх умів» [6,8]. Однак при всій їхні широті й мобільності, адаптаційні можливості людського організму не безмежні. Колі швидкість зміни навколишнього природного Середовища перевищує пристосувальницькі можливості організму людини, тоді наступають патологічні явища, котрі ведуть, зрештою, до загибелі людей. У зв’язку із цим виникає настійна потреба співвіднесення темпів зміни навколишнього середовища із адаптаційними можливостями людини й людської популяції, визначення допустимих між їхнього впливу на біосферу виходячи із допустимих кордонів її зміни. «Людство як жива речовина нерозривно пов’язане із матеріальноенергетичними процесами певної геологічної оболонки землі із її біосферою, — підкреслював Вернадський. — Воно не може фізично бути від неї незалежним жадної секунди» [1,299]. Інакше кажучи, людина як біосоціальна істота для повноцінної життєдіяльності й розвитку потребує не лише якісної соціальної середи, але й й в природного середовищі певної якості. Це означає, що нарівні із матеріальними й духовними потребами об'єктивно існують потреби екологічні, вся сукупність які уражена біологічною організацією людини. Екологічні потреби — особливий вид суспільних потреб. Людина потребує певної якості природного середовища його проживання. Лише при збереженні належної якості таких фундаментальних умів існування людей як повітря, вода й грунт можливе їхнього повноцінне життя. Руйнування хоч бі одного із цих життєво важливих компонентів навколишнього середовища призвело б до загибелі життя на землі.

Людство почало усвідомлювати свою невід'ємну причетність до природи ще за стародавніх часів. «Показовою тут є та особистість архаїчної свідомості, якої французький вчений Л. Леві-Брюль називав „логікою партиципації“ (причетності). Згідно із нею й надприродні сили, й природа, й людина є елементами єдиного космічного порядку, неперервним полем найрізнобічніших взаємодій та залежностей… Міфологічна свідомість переповнена відчуттям особливої пов’язаності, залежності чи навіть тотожності макрокосму і мікрокосму, природи й людини… Ототожнення космічного й людського відбивало не скільки нерозвинутість архаїчного світовідчуття, стільки його екологічну чутливість» [14,316].

Оскільки за суті невід'ємною частиною Природи, Людство в своїх відносинах із нею пройшло ряд етапів: від повного обожнювання й поклоніння природним силам до ідеї повної й безумовної влади людини над природою. Катастрофічні наслідки останньої ми повною мірою пожинаємо сьогодні. Відносини Людини й Природи в XX ст. стали своєрідним центром, в якому сходяться й зав’язуються до одного вузол різноманітні аспекти економічного, суспільного й культурного життя людей. як відмічає Ф. Гиренок, сучасній людині «треба усвідомити тієї факт, що для неї немає привілейованого місця ані в природі, ані в космосі» [4,3].

Природа й сус-пільство завжди знаходилися в єдності, в якій смердоті залишаться доти, поки будуть існувати Земля й Людина. І в цій взаємодії природи й суспільства навколишнє природне середовище як необхідна природна передумова й основа людської історії загалом ніколи не залишалося лише лише пасивною стороною, що відчуває постійна вплив із боці суспільства. Вона завжди впливала й продовжує впливати певним чином на усі сторони людської діяльності, на самий процес суспільного життя, на соціальний прогрес взагалі, сповільнюючи чи прискорюючи його, причому його роль різних регіонах й в різні історичні епохи був різна. Так, на зорі розвитку людської цивілізації, коли люди задовольнялися переважно привласненням готових продуктів, сус-пільство знаходилося в абсолютній залежності від зовнішньої середи. Подібно череді тварин, первісні люди после виснаження харчових ресурсів в одному місці переміщалися в інше, де було б досить природних коштів для існування. Інакше кажучи, виснаження природних ресурсів, деградація природи вели до певних соціальних змін — міграції населення. Надалі, в міру розвитку продуктивних сил, залежність суспільства від природи постійно зменшувалась, людина все понад виходила з-під влади її стихійних сил. Алі ця незалежність людини від природи виявилася ілюзорною, оскільки інтенсивний вплив на навколишнє середовище Веде до різкого погіршення умів його існування, тобто до екологічного дискомфорту. Більш того, наростання екологічних небезпек ставити под запитання саме існування земної цивілізації, збереження обитемости планети Земля. Усі це свідчить про ті, у процесі відо.

соблення людини від природи залежність його від неї не слабшала, а навпаки, зростала. Соціальний прогрес мав місце в історії лише внаслідок того, що постійно відтворювалося екологічне середовище. І в наші дні інтереси забезпечення майбутнього роду людського змушують людей все понад рахуватися з законами функціонування й розвитку біосфери. Однак діалектика взаємодії суспільства й природи виявляється й до того, що не лише навколишнє середовище впливає на сус-пільство, але й й людина в процесі життєдіяльності накладає незгладимий відбиток на природу. як зазначали К. Маркс й Ф. Енгельс, «історію можна розглядати із двох сторін, її можна розділити на історію природи й історію людей. Однак обидві ці сторони нерозривно пов’язані; доти, поки існують люди, історія природи й історія людей взаємно обумовлюють один одну.» [2,16].

Ще за часів античності й середньовіччя вплив суспільства на навколишнє середовище був вельми істотним, що призводило до локальних екологічних криз, внаслідок які под пісками пустель виявлялися похованими руїни колися квітучих цивілізацій. Так, одною із причин загибелі держави майі, цієї видатної цивілізації, було б виснаження земель через застосування підсічно-вогневої системи землеробства. Локальні (чи регіональні) екологічні кризи, малі місце у усі епохи розвитку людського суспільства. Історію відомі досить великі екологічні лиха, зумовлені господарською діяльністю людини, й в тих далекі часи, коли густота населення в країнах, що зазнали цих бід, по нинішніх мірках, був нікчемно малою, а промисловості в її сучасному розумінні не було б зовсім. Досить пригадати сумний досвід Месопотамії й Греції, де огрядні пасовища були вибиті худобою, чи землі Лівана, де спустошення було б викликано вирубкою ліванського кедра. У XX ст. екологічні проблеми переросли в загальну екологічну кризові планетарного масштабу багато в чому «завдяки» бо саме в цей період людина стала активною стороною взаємодії в системі «людина—природа» й своїми непродуманими діями різко порушила баланс екологічної рівноваги. Загалом до XXст. активною стороною взаємодії був, як правило, природа. Зміни клімату, природні катаклізмм понад впливали на життя людей, ніж життєдіяльність останніх на природу. З того години, як людина «порушила» закон природної еволюції, вийшла.

з-під підкорення йому, знайшла шлях розвитку, відмінний від шляху розвитку інших живих організмів, починається соціоприроднича історія — історія взаємовідносин двох суверенних початків: суспільства й природи.

Загалом можна виділити наступні етапи взаємодії природи й суспільства [4]:

1. Доісторичний (доцивілізаційний), коли має місце неусвідомлена співпраця, а протистояння носити неантогоністичний характер;

2. Історичний (цивілізаційний, сучасний). Для цого етапу характерні: наростання конфронтаційних, антагоністичних відносин між природою й суспільством; виробляюча діяльність, котра Веде до знищення природного середовища проживання, швидкої зміни природного ландшафту антропогенним, поступове усвідомлення згубності конфронтаційних відносин.

3. Постісторичний, постцивілізаційний (майбутній). Передбачає наявність альтернативи: чи екологічна катастрофа планетарного масштабу, чи повна перебудова філософської основи взаємовідносин Природи й Людини. Останній шлях й якщо предметом розгляду II частини даної роботи.