История Русичів: ідеологія козацтва та місце історія України та России

" Історія Русичів ": ідеологія козацтва та місце історія України та России.

В протягом останніх років у журналі «Громадські науку й сучасність «опубліковано ряд цікавих матеріалів з історії українського й російського козацтва [1−3]. Хотів би зупинитися в одній темі - ролі ідеології козацтва у формуванні національного самосвідомості українців, пізніше — ідеології українським сепаратизмом, а час — державної ідеології України. Центральне місце при викладі цієї теми зазвичай займає аналіз цікавого джерела спірного походження — «Історії Русичів ». Нещодавно р Москві перевидана досить стара книга, глибоко й, з погляду, правильно трактующая це запитання, «Походження українським сепаратизмом «М. Ульянова [4]. У цієї монографії складна доля, вона довго йшла до російського читача, але з втратила ні наукової достовірності, ні чіткої політичної злободенності. Вона писалася більше 15 років.

Первоначально видана за власний кошт автора у Мадриді, вона залишалася практично невідомої: більшість тиражу була скуплено і знищена. Її доля дивна і трагічна, як доля її автора. Закінчивши 1927 року історико-філологічний факультет Петербурзького університету, Ульянов працював викладачем, писав статті, видавав книжки. Але з 1936;го по 1953 року в Миколу Івановича було можливості займатися науковим працею: Соловки, Норильськ, німецький полон, робота зварником у Мюнхені, потім у Марокко. І лише з весни 1953 року історик отримав таку можливість читати лекції на Монреальському університеті. Нам ще буде повному обсязі ознайомитися з його працями.

Украинская національна ідеологія розвивалася у межах європейської ідеологічної парадигми, що можна позначити як парадигму традиційної міфології. Спочатку українське національне ідеологія апелювала до цінностей генеалогічного, точніше, мифогенеалогического характеру. Йдеться історію козацтва як певної соціокультурної групи, покликаної забезпечити культурно-політичну ідентичність української нації. Спочатку українська ідеологія й не так мала на меті створення власної держави, скільки домагалася визнання за козацтвом статусу власності в Україні.

Самое яскраве і виняткове за значенням твір, сыгравшее, на думку Ульянова, «роль Корану історія сепаратистського руху «[4, з. 104] України, — «Історія Русичів ». Це — твір, ледь з’явившись, швидко поширилося в колах української й російської інтелігенції. Перша публікація «Історії Русичів «було здійснено в 1846 року у «Читаннях Товариства Історії і Старожитностей Російських ». Ульянов вважає, що «Історія Русичів «було написано пізніше 1810-х років (розповідь закінчується 1789 роком). Книжка цікава вже самим фактом свого анонімного авторства. «Воно приписувався і Р. Конисскому, і Р. Полетиці, і У. Капнисту… Але хоч би хто був автор, живе і кумедне розповідь «Історії Русичів «і те, що вона написана чудовим російською мовою карам-зинской епохи, значною мірою зумовило її успіх. Розійшовшись в велику кількість списків у всій Росії, вона почала відома Пушкіну, Гоголю, Рилєєву, Максимовичу, а згодом — Шевченка, Костомарову, Кулішу і справила впливом геть їх творчість» [4, з. 104, 105]. Але жвавість мови — гідність скоріш мистецького твору, а чи не історичного праці. У разі XVIII століття, коли історія України не була написана, «…потрібен був хороший десяток Миллеров і Шлецеров, щоб відокремити в козацьких літописах правду від вигадки і з породжених епохою гетьманщини документів відібрати справжні «[4, з. 107]. Попри це проста публіка, а й ХІХ століття користувалися «Історією Русичів «як джерелом і авторитетним твором. Проте вже 1870 року харківський професор Р. Карпов рішуче заявляв, що не можна довіряти жодному наведеній у ній факту [4, з. 108].

В «Історії Русичів «містяться все клішовані уявлення про історію України, які закріпилися у свідомості російської інтелігенції та які активно використано і використовують українські націоналісти.

История козацтва є історія всього українського народа. Саме «Історії Русичів «відбувається підміна понять: українському народові ототожнюється з козацтвом, хоча про походження козацтва як окремого субэтнического освіти було відомо значна частина. Автор «Історії Русичів «відкидав версію, що козацтво як стан засновано польські королі, і вважав, що Малоросія — спочатку країна козаків, не бажаючи козаки — люди шляхетного дворянско-рыцарского стану. У першій главі книжки Ульянов розглядає історію козацтва і свідчить про його генетичну зв’язок із Степом, з тюрко-татарским світом.

История приєднання України до Росії є історія обману Богдану Хмельницькому московським правительством. Ульянов показує, що анонімний автор «Історії Русичів «описував приєднання України залучені до Москві, залучаючи й з підроблених документів. Звідси — картина ремствування козаків у дні Переяславської ради, їх обвинувачення гетьману над його блок з Росією. Слід зазначити, що на початок XVIII століття Україні мали ходіння численні гетьманські відозви, звернення, «чарівні листи », які послужили, на думку Ульянова, вихідним матеріалом до створення української ідеології. Саме є пам’ятниками початкового етапу її формування. Зазначимо, що це публіцистичні документи, написані гетьманами чи його «спічрайтерами », висловлюють інтереси козацької держави, а чи не всього українського народу. Річ у тім, пояснює Ульянов, що під час визвольної війни із Польщею козаки створили особливу воєнізовану судебно-административно-территориальную структури управління Україною, оскільки іншої влади, крім козацької, з 1648 року у краї був. Інший «апокриф »: автор «Історії Русичів », пояснюючи дії Хмельницького момент присяги російському царю, називає якийсь «ультиматум «Польщі, Туреччини та Криму, побудивший гетьмана до переговорів з Росією. Цю версію досі повторюють в Україні. З цього приводу Ульянов свідчить про маловідомі обставини подій 1654 року:

ссылаясь на М. Костомарова, він зазначає, що «Хмельницький давав присягу російському царю, будучи підданим турецького султана.

История гетьманщини в «Історії Русичів «- найвидатніший і героїчний період історії Украины. Показово, що того першоджерелі періоду Київської держави відведено трохи більше п’яти-шести сторінок, тоді як майже.

300 сторінок присвячено козацтву і Козачого періоду. Саме козаки — головні дійових осіб «Історії Русичів », а гетьманщина — найяскравіший період історії козацтва. Вона становить зміст в історії України: «не Київ, а Запоріжжі, не Олег, Святослав, Володимир, а Кішка, Підкова, Наливайко визначають подих і колорит «Історії Русичів «» [4, з. 109, 110].

История покріпачення українських хліборобів козацької старшиною як одномоментне дія Указу Катерини II від 1783 года. У «Історії Русичів «тривалий процес покріпачення селян верхівкою українських козаків подають як процес переходу вільних хліборобів в фортечну опіку москалів. Тим самим було постать кріпосника представлена як инпятничная і явно стороння этносоциальной еволюції України. Ульянов у роботі свідчить про козацьку страшину як у основну групу кріпосників, як у групу, що до часу відбуття указу Катерини II вже тримала кріпосне господарство і потребувала його юридичне оформлення.

Даже самого факту цієї «грандіозної фальсифікації не був може осмислити «[4. з. 108].

Ульянов називає всю «Історію Русичів «» апокрифом «українського самостий-ничества, вважаючи, що: «Козача ідеологія зроблено національної української ідеологією. На противагу європейських країн і американським сепаратизмам, развивавшимся найчастіше під знаком релігійних і расових відмінностей або соціально-економічних протиріч, український неспроможна грунтуватися на жодному з цих принципів. Козацтво підказало йому аргумент від історії, придумавши самостийничес-кую схему українського минулого, побудованого всуціль на брехні, підробки, на проти воречиях з фактами і документами «[4, з. 139]. Зазначимо, що «Історія Русичів «багаторазово критикувалася авторитетними дослідниками до її недостоверность1, але спробу осмислити її мифологизирующее вплив на національну свідомість української нації зробив тільки Ульянов. Він виділив козацтво як особливу етнокультурну групу, зіграла роль своєрідного генератора української ідеології.

На сьогодні у вітчизняних дослідженнях можна назвати дві традиції щодо походження козацтва. За однією з них, яка від З. Соловйова, У. Ключевського, Д. Іловайського, нині обстоюваної Л. Гордєєв, козаки — це нащадки профессионализировавшейся етнічній групі, оформилася в субэтнос. Інша традиція — від У. Татіщева, А. Рігельмана до М. Любавскому і М. Покровському — відстоює теза про автохтонном степовому походження козацтва. Теза про козацтво як нащадках окремої профессионализировавшейся субэтнической групи пояснює позицію Ульянова, вважало, що козацтво є тип «особливий, гулящий, нетрудовий, провідний розбійну життя «[4, з. 28]. Простежуючи генеалогію самоназви «козак «від половецького позначення стражника, історик характеризує козацтво не як стан, бо як особливий спосіб життя. Цей спосіб життя, ворожий землеробській культурі, на думку автора, генеалогічно перегукується з русифицированным охрещеним татарам. Виокремлюючи в козацтво риси вільного «добувача від сусідніх народів », Ульянов свідчить про антагонізм, існуючий між козаками і селянами («холопами »). Про це свідчить сучасним дослідником А. Станіславським: «Розмежування козацтва коїться з іншими станами сталося не через внутрішнього розколу чи соціального переродження козацтва, але було наслідком становлення козацтва як особливої соціальної групи «[5]. Така позиція дозволяє розглянути ідеологію козацтва як ідеологію особливої соціокультурної групи, вимушеної через своє маргінального становища камуфлювати свої інтереси і пристрасті.

То, що становище козацтва було саме становищем соціокультурних мар-гиналов, показують новітні дослідження. Сучасні історики відзначають, що у XV1-XVII століттях козачі громади відрізнялися від росіян селянських громад як «специфікою, накладываемой військовим побутом, а й вищою архаїчністю «[6, з. 236], і навіть проводять аналогію між соціальним пристроєм вільних козацьких товариств XVI — середини XVII століття та соціальній структурою доклассовых товариств під час військової демократії [7−9]. Проте, зазначає дослідник цього питання М. Нікітін, «хоч яким архаїчної ні виглядала соціальна структура ранніх козацьких громад, необхідно постійно враховувати їх досить швидку (в історичних масштабах) еволюцію, міжнародну конференцію щодо одного напрямі - убік втя-гивания козацьких співтовариств до системи які у центрі країни феодальних відносин «[6, з. 242]. Саме такий перебіг міркувань ми й у Ульянова, працював набагато раніше цих дослідників. Він вважає, що вмикання в «реєстр «сприяло не лише зростанню самосвідомості козацтва, а й формуванню особливої «самостійницькі «козацької ідеології. Книжка «Походження українським сепаратизмом «дозволяє як розглянути особливості генези українським сепаратизмом, а й зрозуміти, що суть козацької ідеології полягала над відстоюванні незалежної України, а здобутті прав на власність і зрівнювання прав з феодальної знаттю, чи це польська шляхта чи великоросійське дворянство.

Очевидно, що така «національна «ідеологія не є переконливим і своекорыстна. Проте, хоч як дивно, ця ідеологія не зустріла ніякого опору у суспільстві і різко критикували російської інтелігенцією. Ульянов пояснює цей парадокс. Суть його у тому, українська національна ідеологія, виникнувши у межах європейської парадигми національної міфології, легитимировалась у межах інший парадигми — ідеології соціальних реформ. Ульянов цілком доказово демонструє, як відбувалася підміна понять: спочатку запорізьке козацтво ототожнюється з усім українським народом, та був боротьба українського козацтва за станові привілеї сприймається як боротьба волелюбного українського народу із крепостническим російським державою. Саме такими голос українського сепаратиста лунає унісонно на голос російського демократа у питанні державного будівництва Росії.

Заметим, що все XVIII століття відбувалася активна інтеграція українців у Російську Імперію [10−13], йшло згасання сепаратистських настроїв. Ульянов наводить слова ідеолога українського націоналізму М. Грушевського у тому, що «забуття недавнього автономистского минулого було таке велике, що творення національної життя довелося починати наново на порожньому місці «[4, з. 141]. І відбувається, як автор, «щеплення гілки, відрізаною від поваленого дерева, до рослини, яка мала коріння, в нирці ХІХ століття «[4, з. 146]. Йдеться революционно-демократическом рух і революційних настрої у російському товаристві ХІХ століття як і справу живильному середовищі українського націоналізму. Сталося збіг звучань: антидержавницькі настрої російських революційних демократів збіглися з українською націоналістичними настроями. Саме симпатії до українського антиэтатистскому руху — причина українофільства російського общества2. Автор наводить багато прикладів українофільства російської революційно налаштованої інтелігенції: від проказачьих «дум «До. Рилєєва і «казакомании «декабристів до публіцистичних висловлювань А. Герцена, М. Чернишевського та інших. Виховані на ідеалізації західноєвропейської демократії, їм й у козацтво бачити риси цієї демократії. Як приклад Ульянов свідчить про статтю Костомарова «Про козацтво », у якій козацьке походження пояснюється «у вигляді ідей суто демократичних «[4, із 18-ї].

Такое пояснення походження та високого соціального ладу козацтва порушувало козацьку ідеологію на національний рівень. Зауважимо, що у епоху перебудови ситуація своєрідного українофільства повторилася: довгий час російських демократів «загравали «з українською самостійниками, вкотре зачаровані антиэтатистскими настроями останніх. З цього приводу доречно навести висловлювання Ульянова про «кричущому невігластві російської інтелігенції українським питанні «[4, з. 272].

Мы бачимо, як історичну розвідку свою, виконане навіть у межах традиційного підходу, дає дуже гарні результати розуміння нс лише минулого, а й справжнього. На порядку денному — завдання застосування інструментарію, який напрацьовано у межах культурантропологии і соціології під час аналізу передісторії ідеологічних феноменів сучасного життя.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Багдасаров Р. Запорозьке лицарство XV-XVIII століть // Громадські науку й сучасність. 1996.№ 3.

2. Яковенко І. Цивілізація і варварство історія Росії. Стаття 3. Козацтво // Громадські науку й сучасність. 1996. № 3.

3. Маркедонов З. Донське козацтво. Феномен міжцивілізаційного діалогу // Громадські науку й сучасність. 1997. № 2.

4. Ульянов Н.І. Походження українським сепаратизмом. М., 1996.

5. Станіславський АЛ. Громадянська війна у Росії XVII в. М., 1990.

6. Нікітін НІ. Про формаційної природі ранніх козацьких співтовариств (До постановки питання) // Феодалізм у Росії. М., 1987.

7. Нолыпе РР. Росіяни «селянські війни «як повстання околиць // Питання історії. 1994. № 11.

8. Нікітін Н.І. Козацькі співтовариства як приклад самоорганізації внесословных і внеклассовых соціальних верств XVI-XVII ст. // Стану і державна владу у Росії XV — середини ХІХ ст. Ч. II. М., 1994.