«Руська Правда» – видатний політичний документ в історії України

«Руська Правда» — видатний політичний документ в історії України

Міністерство освіти і науки України.

Національний університет «Львівська політехніка».

Кафедра Історії України, науки і техніки.

Реферат на тему:

" «Руська Правда» — видатний політичний документ в історії України".

з курсу.

«Історія України».

Виконала: ст. гр. ВП-11.

Міюшкович Ю.Г.

Прийняла: доц. каф. ІУНІТ.

Барановська Н.М.

Львів, 2002.

Зміст:

1. Походження і джерела. 3.

2. Правове положення населення: привілеї князів і бояр, статус вільного і міського населення, смерди, закупи, холопи. 5.

3. Основні риси приватного права. 8.

4. Злочин і покарання. 10.

5. Судочинство. 13.

6. Доля пам’ятника. 14.

7. Використана література: 16.

Походження і джерела.

«Руська Правда» — найдавніший законів сформувалася протягом ХI-ХII ст., але окремі її статті ідуть у язичницьку давнину. Зараз мається більш ста списків, що сильно розрізняються за складом, обсягом та структурою. Назва пам" ятника відрізняється від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки — закон. На Русі в цей час були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але кодекс позначений легально-моральним терміном «Правда».

Прийнято поділяти збірник на три редакції (великі групи статей, об" єднані хронологічним і суттєвим змістом): Коротку (КП), Велику (ВП) і Скорочену (СП). У Коротку редакцію входять дві складові частини: Правда Ярослава (Найдавніша) і Правда Ярославичей — синів Ярослава Мудрого. Правда Ярослава включає - перші 18 статей Короткої Правди і цілком присвячена карному праву. Швидше за все, вона виникла під час боротьби за престол між Ярославом і його братом Святополком (1015−1019 р.). Наймана варязька дружина Ярослава вступила в конфлікт із новгородцями, що супроводжувався вбивствами і побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію, Ярослав задобрив новгородців «дав им Правду, и устав списав, тако рекши им: по ее грамоте ходите». За цими словами в Новгородській літописі поміщений текст Найдавнішої Правди.

Правда Ярославичей включає ст. ст. 19−43 «Короткої Правди» (Академічний список). У її заголовку зазначено, що збірник розроблявся трьома синами Ярослава Мудрого при участі найвпливовіших людей з феодального оточення. У текстах є уточнення, з якого можна судити, що збірник затверджений не раніше року смерті Ярослава (1054 р.) і не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів).

З другої половини ХІ ст. стала формуватися «Велика Правда» (121 стаття за Троїцьким списком), що склався в остаточному варіанті в ХП ст. За рівнем розвитку правових інститутів соціально-господарському змісту це вже дуже розвинений пам" ятник права. Поряд з новими постановами він включав і видозмінені норми «Короткої Правди». «Велика Правда» складається як би з об" єднаних єдиним змістом груп статей. У ній представлене карне і спадкоємне право, ґрунтовно розроблений юридичний статус категорій населення і холопів. До початку XII ст. сформувалася «Велика Правда».

У ХIII-XIV ст. виникла Скорочена редакція, що дійшла до нас всього в декількох списках (50 статей по IV Троїцькому списку). Вона являє собою вибірку з «Великої Правди», пристосовану для більш розвитих суспільних відносин періоду роздробленості.

Велика редакція виникла не раніше 1113р. і зв" язується з ім" ям Володимира Мономаха. Вона розділяється на Суд Ярослава (ст. 1 — 52) і Статут (Повчання) Володимира Мономаха (ст. 53 — 121).

Скорочена редакція з" являється в середині ХV в. з переробленої Великої редакції.

Джерелами кодификації з" явилися норми звичайного права і князівська судова практика. До числа норм звичайного права відносяться перш за все положення про кревну помсту (ст.1) і кругову поруку (ст. 19 КП). Законодавець виявляє різне відношення до цих звичаїв: кревну помсту він прагне обмежити (звужуючи коло месників) чи зовсім скасувати, замінивши грошовим штрафом (вирою). Кругова порука, навпроти, зберігається їм як політичний захід, що зв" язує всіх членів громади відповідальністю за свого члена, що зробив злочин («дика вира» накладалася на всю громаду).

Норми, вироблені князівською судовою практикою численні в «Руській Правді» і зв" язуються іноді з іменами князів, що приймали норми (Ярослава, синів Ярослава, Володимира Мономаха).

Визначний вплив на «Руську Правду» зробило візантійське канонічне право.

Правове положення населення: привілеї князів і бояр, статус вільного і міського населення, смерди, закупи, холопи.

У «Руській Правді» міститься цілий ряд норм, що визначають правове положення окремих груп населення. З її тексту досить важко провести грань, що розділяє правовий статус правлячого шару й іншої маси населення.

Ми знаходимо лише два юридичних критерії, що особливо виділяють ці групи в складі суспільства: норми про підвищену (подвійну) кримінальну відповідальнсть за вбивство представника привілейованого шару (ст. 1 ВП) і норми про особливий порядок спадкування нерухомості (землі) для представників цього шару (ст. 91 ВП).

Ці юридичні привілеї поширювалися на суб" єктів, пойменованих у «Руській Правді» у такий спосіб: князі, бояри, князівські чоловіки, князівські тіуни, огнищани. У цьому переліку не всі особи можуть бути названі «феодалами», можна говорити лише про їхні привілеї, зв" язаних з особливим соціальним статусом, наближеністю до князівського двору і майновим положенням.

Основна частина населення розділялася на вільних і залежних людей, існували також проміжні і перехідні категорії.

Юридично й економічно незалежними групами були посадні люди і смерди-общинники (вони сплачували податки і виконували повинності тільки на користь держави). Міське населення поділялося на ряд соціальних груп: боярство, духівництво, купецтво, «низи» (ремісники, дрібні торговці, робітники й ін.).

Крім вільних смердів існували й інші їхні категорії, про які «Руська Правда» згадує як про залежних людей. У літературі існує кілька точок зору на правове положення цієї групи населення, однак варто пам" ятати, що вона не була однорідною: поряд з вільними існували і залежні («кріпаки») смерди, що знаходилися в кабалі і служінні у феодалів.

Вільний смерд-общинник мав визначене майно, що він міг заповідати дітям (землю — тільки синам). При відсутності спадкоємців його майно переходило громаді. Закон захищав особистість і майно смерда. За зроблені провини і злочини, а також по зобов" язаннях і договорам він ніс особисту і майнову відповідальність. У судовому процесі смерд виступав повноправним учасником.

Більш складною юридичною фігурою є закуп. Коротка редакція «Руської Правди» не згадує закупа, зате у Великій редакції поміщений спеціальний «Статут про закупів».

Закуп — людина, що працює в господарстві феодала за «купу», позику, у який могли включатися різні цінності: земля, худоба, зерно, гроші й ін. Цей борг належало відробити, причому не існувало встановлених нормативів і еквівалентів. Обсяг роботи визначався кредитором. Тому з наростанням відсотків на позику, кабальна залежність підсилювалася і могла продовжуватися довгий час.

Перше юридичне врегулювання боргових відносин закупів із кредиторами було зроблено в «Статуті Володимира Мономаха» після повстання закупів у 1113 р. Були встановлені граничні розміри відсотків на борг.

Закон охороняв особистість і майно закупа, забороняючи пану безпричинно карати і віднімати майно. Якщо сам закуп робив правопорушення, відповідальність була двоякою: пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути «виданий головою», тобто перетворений у повного холопа. Його правовий статус різко змінювся. За спробу піти від пана, не розплатившись, закуп також звертався в холопа.

Як свідка в судовому процесі закуп міг виступати тільки в особливих випадках: по малозначних справах («у малих позовах») чи у випадку відсутності інших свідків («по нестатку»).

Закуп був тією юридичною фігурою, у якій більш за все відбився процес «феодалізації», поневолювання, покріпачення колишніх вільних общинників.

Холоп — найбільш безправний суб" єкт права. Його майнове положення особливе: усі, чим він володів, було власністю пана. Усі наслідки, що випливають з договорів і зобов" язань, що укладав холоп (з відона хазяїна), також лягали на пана.

Особистість холопа як суб" єкта права фактично не захищалася законом. За його убивство стягувався штраф, як за знищення майна, або пану передавався як компенсацію інший холоп.

Самого холопа, що зробив злочин, потрібно було видати потерпілому (у більш ранній період його можна було просто убити на місці злочину). Штрафну відповідальність за холопа завжди ніс пан.

У судовому процесі холоп не міг виступати як сторона (позивач, відповідач, свідок). Посилаючись на його показання в суді, вільна людина повинна була обмовитися, що посилається на «слова холопа» .

Закон регламентував різні джерела холопства. «Руська Правда» передбачала наступні випадки: самопродаж у рабство (однієї людини або всієї родини), народження від раба, одруження на рабі, «ключництво», тобто надходження в служіння до пана, але без застереження про збереження статусу вільної людини. Джерелами холопства були також: здійснення злочину (таке покарання, як «потік і розгарбування», передбачало видачу злочинця «головою», перетворення в холопа), втеча закупа від пана, злісне банкрутство (купець програє чи тринькає чуже майно). Найбільш розповсюдженим джерелом холопства, не згаданим, однак, у «Руській Правді» був полон.

Основні риси приватного права.

" Руську Правду" можна визначити як кодекс приватного права — усі її суб" єкти є фізичними особами, поняття юридичної особи закон ще не знає. З цим зв" язані деякі особливості кодификації, серед видів злочинів, передбачених «Руською Правдою», немає злочинів проти держави. Особистість самого князя, як об" єкт злочинного зазіхання, розглядалася як фізична особа, що відрізнялась від інших тільки більш високим положенням і привілеями.

З конкретними суб" єктами зв" язувався зміст права власності, воно могло бути різним у залежності і від об" єкта власності. «Руська Правда» ще не знає абстрактних понять: «власність» ," володіння", «злочин». Кодекс створювався по казуальній системі, законотворецьць прагне передбачити всі можливі життєві ситуації.

Ці юридичні особливості обумовлені початковою базою «Руської Правди». Включені в неї норми і принципи звичайного права несумісні з абстрактним поняттям юридичної особи.

Для звичаю всі суб" єкти рівні, і усі вони можуть бути тільки фізичними особами.

Інше джерело — князівська судова практика — вносить суб" єктивний елемент у визначення кола особи й в оцінку юридичних дій. Для князівської судової практики найбільш значними суб" єктами є такі, котрі ближче усього стоїть до князівського двору. Тому правові привілеї поширюються насамперед на наближених особ.

Норми «Руської Правди» захищають приватну власність (рухому і нерухому), регламентують порядок її передачі в спадщину, по зобов" язаннях і договорам.

Зобов" язальні могли виникати з заподіяння шкоди з договорів. За невиконання зобов" язань боржник відповідав майном, а іноді і своєю волею. Форми укладання договорів були усної, вони проходили при свідках, чи на торгу в присутності митника.

У «Руській Правді» згадуються договори: купівлі-продажу (людей, речей, коней, самопродажу), позики (грошей, речей), кредитування (під чи відсотки без), особистого наймання (у служіння для виконання визначеної роботи), збереження, доручення.

Злочин і покарання.

Приватний характер древнього права з" явився в сфері карного права. Злочин по «Руській Правді» визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як «образа», тобто, заподіяння морального чи матеріального збитку особі чи групі особ. Карне правопорушення не відмежовувалося в законі від цивільно-правового.

Об" єктами злочину були особа і майно. Об" єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад карається чоловік, що оголив меч, але не вдарив) і кінцевий злочин.

Закон намічав поняття співучасті (згадають випадок розбійного нападу «скупою»), але ще не розділяв ролей співучасників (підбурювач, виконавець, приховувач і т.д.).

У «Руській Правді» вже існує уявлення про перевищення меж необхідної оборони (якщо злодія уб" ють після його затримки, через деякий час, коли безпосередня небезпека в його діях уже відпала).

До пом" якшувальних обставин закон відносив стан сп" яніння злочинця, до обтяжуючих — корисливий намір. Законодавець знав поняття рецидиву, повторності злочину (у випадку конокрадства).

Суб" єктами злочину були усі фізичні особи, включаючи рабів. Про віковий ценз для суб" єктів злочину закон нічого не говорив. Суб" єктивна сторона злочину включала намір чи необережність. Чіткого розмежування мотивів злочину і поняття винності ще не існував, але вони вже намічалися в законі. Ст. 6 ВП згадує випадок убивства «на бенкеті виявлене», а ст. 7 ВПубивство «на розбої без усякої свади». У першому випадку мається на увазі ненавмисне, відкрите зроблене убивство,(а «на бенкеті» — значить ще й у стані сп" яніння). В другому випадку — розбійне, корисливе, навмисне убивство (хоча на практиці навмисне можна убити і на бенкеті, а ненавмисно — у розбої).

Важким злочином проти особи було нанесення каліцтв (усікання руки, ноги) і інших тілесних ушкоджень. Від них варто відрізняти образа дією (удар чашею, рогом, мечем у ножнах), що каралося ще суворіше, ніж легкі тілесні ушкодження, побої.

Майнові злочини по «Руській Правді» включали: розбій (не відрізнимий ще від грабежу), крадіжку («татьбу»), знищення чужого майна, викрадення, ушкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливий вид крадіжки), злісну несплату боргу й ін.

Найбільше докладно регламентувалося поняття «татьби». Відомі такі її види, як крадіжка з закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів і ін. Закон допускав безкарне убивство злодія, що тлумачилося як необхідна оборона.

Система покарань по «Руській Правді» досить проста. Страта не згадується в кодексі, хоча на практиці вона безсумнівно мала місце. Умовчання може трактуватися двома обставинами: законодавець розуміє страту, як продовження кревної помсти, що він прагнути усунути. Іншою обставиною є вплив християнської церкви, що виступала проти страти в принципі.

Вищою мірою покарання по «Руській Правді» залишається «потік і розгарбування», призначуване тільки в трьох випадках: за убивство в розбої (ст. 7 ВП), підпал (ст. 83 ВП) і конокрадство (ст. 35 ВП). Покарання включало конфіскацію майна і видачу злочинця (разом з родиною) «головою», тобто в рабство.

Наступним по вазі видом покарання була «вира», штраф, що призначався тільки за убивство. Вира могла бути одинарна (за убивство простої вільної людини) чи подвійна (80 гривень, за убивство привілейованої людини — ст. 19, 22 КП, ст. 3 ВП). Вира надходила в князівську скарбницю. Родичам потерпілого сплачувалося «головництво», рівне вирі.

Існував особливий вид вири — «дика» чи «повальна» вира. Вона накладалася на всю громаду. Для застосування такого покарання необхідно, щоб зроблене убивство було простим, нерозбійним, громада або не видає свого підозрюваного в убивстві члена, або не може «відвести від себе слід», підозри, громада тільки в тому випадку платить за свого члена, якщо він раніше брав участь у вирових платежах за своїх сусідів. Інститут «дикої» вири виконував поліцейську функцію, зв" язуючи всіх членів громади круговою порукою.

За нанесення каліцтв, тяжких тілесних ушкоджень призначалися «напіввири» (20 гривень — ст.ст.27, 88 ВП). Всі інші злочини (як проти особистості, так і майнові) каралися штрафом — «продажем», розмір якого диференціювався в залежності від ваги злочину (1, 3, 12 гривень). Продаж надходив у скарбницю, потерпілий одержував «урок» — грошове відшкодування за заподіяний йому збиток.

У «Руській Правді» ще зберігаються найдавніші елементи звичаю, зв" язані з принципом талиона («око за око, зуб за зуб») — у випадках із кревною помстою. Але головною метою покарання стає відшкодування збитку (матеріального і морального).

Судочинство.

Судовий процес носив яскраво виражений змагальний характер: він починався тільки з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) мали рівні права, судочинство було гласним і усним, значну роль у системі доказів грали «ордалії» («суд божий»), присяга і жереб.

Процес поділявся на три етапи (стадії).

" Заклик" означав оголошення про злочин, що вчинився, (наприклад про пропажу майна). Заклик робиявся в людному місці, «на торгу», заявлялося про пропажу речі, що володіла індивідуальними ознаками, которую можна було пізнати. Якщо пропажа виявлялася після закінчення трьох днів з моменту заклику, той, у кого вона знаходилася, вважався відповідачем (ст. 32, 34 ВП).

Друга форма (стадія) процесу — «звід» (ст. 35 — 39 ВП), нагадує очну ставку. Звід здійснювався або до заклику, або в термін до пройдення трьох днів після заклику. Особа, в якої знайшли зниклу річ, повинна була вказати, у кого ця річ була придбана. Звід продовжувався доти, поки не доходив до людини, не здатної дати пояснення, де вона придбав цю річ. Такий і визнавався татем. Якщо звід виходив за межі населеного пункту, де пропала річ, він продовжувався до третьої особи. На ту покладався обов" язок сплатити власнику вартість речі і право далі самому продовжувати звід.

" Гоніння сліду" - третя форма судового процесу, яка полягала в пошуку доказів і злочинця (ст. 77 ПП). При відсутності в Древній Русі спеціальних пошукових органів і осіб, гоніння сліду здійснювали потерпілі, їхні близькі, члени громади і всіх добровольців.

Система доказів по «Руській Правді» складалася з: показів свідків («видоків» — очевидців злочину і «послухів» — свідків доброї слави, поручителів), речових доказів («поличное»), «ордалій» (іспиту вогнем, водою, залізом), присяги. На практиці існував також судовий двобій, що не згадувався в «Руській Правді». У законі нічого не говориться також про власне визнання і письмові докази.

Доля пам’ятника.

Правні приписи існували в Київський державі вже в часи Олега та Ігоря, як це видно з договорів з Візантією, але розвиток нових економічних і соціальних відносин вимагав нової кодифікації права. Нових приписів особливо вимагав зріст приватної власності княжих земель, в яких треба було устійнити права власника, обов’язки підданого населення та ін. «Руська Правда» має значення не тільки як пям’ятника законодавства Київської дежжави, але також як джерело до пізнання розвитку державної організації в господарства.

«Руська Правда» була добутком князівської законодавчої влади, але вона залишилася і приватним юридичним збірником, одержала обов" язкову дію як законодавчий звід в одній частині суспільства, саме в тій, на яку простиралася церковна юрисдикція по нецерковних справах, і в такому обов" язковому значенні визнана була самою князівською владою. Утім, можна подумати, що дія «Руської Правди» з часом перейшло за межі церковної юрисдикції.

До половини XI в. ще міцний древній звичай давав князівським судам можливість обходитися без письмового зводу законів. Але різні обставини, особливо поява християнської Церкви з далеким для Русі церковним і візантійським правом, з новими для неї юридичними поняттями і відносинами — усе це повинно було похитнути древній тубільний юридичний звичай і скаламутити юридичну пам" ять судді. Тепер судова практика на кожнім кроці задавала судді питання, на які він не знаходив відповіді в древньому тубільному звичаї відповідь на який можна було витягти з цього звичаю лише шляхом його напруженого тлумачення. Це повинно було викликати і серед князівських суддів потребу в письмовому викладі судового порядку, що діяв, пристосованому до положення справ, що змінилися. «Руська Правда» усувала частину цих судових перешкод: вона давала відповіді на багато з цих нових питань, намагалася застосуватися до нових понять і відносин. Можливо, з часом «Руська Правда», що мала обов" язкову дію тільки в сфері церковної юрисдикції, стала служити керівництвом і для князівських суддів, але навряд чи обов" язковим, скоріше, що мали значення юридичного посібника, як би сказати, довідкового тлумачення права, що діяло.

Використана література:

В.О.Ключевской. История. Полный курс лекций в трёх книгах. М.," Мысль", 1993.

И.А.Исаев. История государства и права. М.," Юрист", 1993.

І. Крип’якевич Історія України. Львів,"Світ", 1992.

М. Семчишин Тисяча років української культури. К., АТ «Друга рука», МП «Фенікс», 1993.

С.В. Юшков Суспільно-політичний лад і право Київської Русі. М. 1950р.