Вчення І.Канта про державу

2. Вчення І.Канта про державу

Висунення і захист І.Кантом тезису про те, що благополучність і покликання держави — в досконалому праві, у максимальної відповідальності облаштування (устрою) і режиму держави принципам права, дали можливість вважати його одним з головних творців концепції «правової держави ». І.Кант неодноразово підкреслював необхідність для держави опиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від додержання прав і свободи, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір «я і повагу своїх громадян. Державні заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відклик і підтримку. Люди спонукаються свідомо займати позицію відчуження від такої держави. Питання про виникнення держави І.Кант трактує майже за Ж. Н. Руссо, помічаючи при цьому, що його визначення раціональні, апріорні і, що він має на увазі не будь-яке державне утворення чи державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам права. Відправний пункт кантівського аналізу — гіпотеза звичайного стану, позбавленого усякої законної гарантії.

Моральний обов «язок, почуття поваги до морального права спонукати людей залишити цей першопочатковий стан і перейти до життя в громадському суспільстві. Перехід до останнього не носить характеру випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу є договір. Кантівське тлумачення природи цього договору тісно пов’язане з ідеями про автономії волі, про індивідів як моральних суб «єктів. Перша й головна умова договору, що укладається — зобов «язання будь-якої утворюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи політично поєднаного народу) визнавати в кожному індивідуумі особу, яка без всякого примусу розуміє обов «язок «не робити іншого знаряддям для досягнення своїх цілей «і здатної даний обов «язок виконати. «Суспільний договір », за І. Кантом, укладають між собою і морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється ставитися до них як до істот, які начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі (начебто через моральну нерозвинутість вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти найменшої схожості державної влади з батьківською опікою над дітьми: «Керування батьківське, при якому піддані як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що шкідливо… таке керування є найбільшим деспотизмом. «Критика І.Кантом «батьківського керування «виявила собою одну з форм боротьби, яку в XVII-XVIII ст.ст. прогресивні кола європейського суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій.

Прибічники буржуазного лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, яку здійснювали самодержавні урядовці під гаслом «клопоти «держави за господарські досягнення індивіда, його кар «єру, за «правильний «спосіб життя, за особисте щастя. Вони взагалі вважали, що безмірна опіка влади про благополучність підданих сковує ініціативу і самостійність людини, понижує соціальну активність людей, приголомшує почуття громадської відповідальності за все, що відбувається і стимулює настрій до утриманства, веде до морального переродження особистості. Отже відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави. Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній залежності, у правовому стані. Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. «Громадянин держави і при цьому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень государя йому здається несправедливим по відношенню до суспільства »? — писав І.Кант. Що стосується права, то І.Кант розрізняє у ньому три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Природне право, в свою чергу поділяється на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше-регулює відносини індивідів як власників. Друге визначає взаємовідносини між людьми, об «єднаних в союз громадян (держава), як члени політичного цілого. Феодальному беззаконню і безчинству Кант протиставляє буржуазний правопорядок, який спирається на загальнообов «язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, які виникають з володіння власністю. І наполягає на рівності сторін в правових відносинах. Однак І.Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об «єктом феодального права, не тільки речі і поведінку людей, але й саму людину. Подібний крок приводить його до виправдання влади чоловіка над дружиною, пана над слугою. Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна із її складових — думка про те, що кожний індивід (навіть якщо безпосередньо не є «людиною влади ») сам знає, якими повинні бути акції влади, які торкаються його інтересів, і здатний самостійно визначити їх зміст, не чекаючи підказок зі сторони. Верховність народу, проголошена І.Кантом вслід за Ж. Н. Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі - організації сукупної більшості осіб, які пов «язані правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, І.Кант поспішає запевнити в тому, що він зовсім і не думає про дійсно широку, необмежену демократію. На підтвердження цього, пропонується поділити всіх громадян на активних і пасивних (ті, які не мають виборчого права).? До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто трудящих і експлуатовані маси. Запозичену у Монтеск'є ідею про розподіл влади в державі, І.Кант не став тлумачити як ідею рівності влад. На його думку, будь-яка держава має три влади: — законодавчу (яка належить тільки суверенній «колективній волі народу »), — виконавчу (зосереджену у володаря за законом і підлеглу законодавчій, верховній владі), — судова (призначена виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні не допустити деспотизму і гарантувати злагоду в державі.

Загальновизнаній класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх устрою І.Кант не звертав великої уваги, розпізнаючи (за числом осіб, які є законодавцями) три їх класи: автократію, аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції він розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремлені виконавчої влади від законодавства, друга — на їх злитті. Для І.Канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він забезпечує тим, хто ототожнює ці поняття. Більш того, Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (чим скоріш в ній буде утворено відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (участі у ній усіх в здійсненні влади і крайніх труднощів при цьому виділити законодавчість від виконавчої діяльності) надмірно піддана трансформації в деспотизм і поєднана з ним. " …У Канта республіка, в якості єдиної раціональної державної форми, стає взірцем практичного розуму, який ніколи не здійсниться, але здійснення якого завжди повинно бути нашою метою і предметом наших намірів " .? Гадаю, що Кант вважав найбільш сприятливим, реально досяжним устроєм держави конституційну монархію. Хоча І.Кант висунув положення про суверенітет народу, він дуже остерігався того, щоб з того положення не були зроблені, радикальні практичні висновки. Через це накладається вето на право народу обговорювати питання про походження влади, про характер виданих державною владою законів. «Яким би то не було походження верховної влади, передував чи ні їй договір про підлеглість чи влада виникла спочатку, а потім вже виник закон — для народу, який знаходиться під впливом громадського закону, все це пусті і погрожуючі небезпекою державі міркування. Закон, який такий священний, що було б злочином піддавати його сумніву, є як би похідним не від людей, а від найвищого законодавця. Саме таке значення положення: «Всяка влада походить від бога ». Воно відображає не історичну основу державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує: «Існуючій законодавчій владі належить підкорятися, яким би то не було її походження ». В це висловлювання І.Канта, яке серйозно змінює співвідношення суверенітет народу і суверенітет влади держави на шкоду першому, начебто вторглися елементи гоббсівської доктрини держави.