«Тiльки той щасливий, хто любов» ю сяє, в свiтi ж без любовi i життя немає " (Володимир Сосюра)

" Тiльки той щасливий, хто любов «ю сяє, в свiтi ж без любовi i життя немає «(Володимир Сосюра) Кохання… Воно вiчне i всевидюще, воно всемогутнє, бо воно — основа життя i дiяння, вогонь боротьби i радостi.

Це почуття приходить до нас незалежно вiд нашої волi й бажання. Воно окрилює, бо воно найбiльш велике й благородне, священне.

Бувають такi хвилини, коли зрушується в тобi бажання подiлитися з людьми таємними думками, вогненними буквами написати їх по небосхилу, як колись мрiяв про те Гайне, щоб усi люди планети побачили, яке почуття виявляє твоє серце.

Трапляються хвилини, коли хочеться поговорити з багатомовним народом, порозмовляти з людьми, близькими i дорогими, вiдкрити їм серце своє, розповiсти про себе — чому ти радiєш i чому сумуєш.

Читаючи поезiї I. Франка, Лесi Українки, В. Сосюри, саме так уявляєш їхнє прагнення зблизитися з людьми, i здається, що для цього вселюдського гомону розкривається їхня душа, сповнена нiжностi i теплоти для всiх добрих людей свiту.

Трагiчна любов Франка завдала страждань його романтичнiй i вразливiй поетичнiй душi. Своїм почуттям вiн дiлиться з народом:

В зiв «ялих листочках хто може вгадати.

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий.

В тi вбогiї вiршi вкладаю?

Щось подiбне вiдчуваєш, коли читаєш поезiю Лесi Українки. Великою втратою для неї була смерть коханого — Сергiя Мержинського, та й хвороба нi на мить не вiдпускала поетесу. Її поезiя «Горить моє серце, його запалила… «- це буря емоцiй, розпачливий крик людини, що в горi хоче «припасти лицем до сирої землi i так заридати, щоб зорi почули, щоб люди вжахнулись на сльози мої «.

Кращi зразки iнтимної лiрики в українськiй лiтературi XX столiття нам трапляються в поезiї Володимира Сосюри, зокрема в його творах 30-х рокiв. В його поетичних творах є щось особливе, неповторне.

Мабуть, не знайдеться нiкого, хто не прочитав би цих натхненних рядкiв:

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт.

e.

приходить подiбне кохання.

В день такий розцвiтає весна на землi.

I земля убирається зрання…

Написанi цi рядки незабаром пiсля «Червоної зими ». Як i у Франка, у Сосюри важко визначити, що переважає: любов до рiдної землi, до Батькiвщини чи до коханої подруги юностi.

Чи не виявилась у цих рядках природна i одвiчна особливiсть людської душi — нерозривна єднiсть великого почуття любовi до рiдного краю i до найдорожчої серед усiх людини. Чи не цi почуття дають наснагу до життя i натхнення для поета?

Як часто люди глибоко помиляються, розумiючи кохання лише як взаємини двох людей. Але це далеко не так. Справжнє кохання тiльки там, тiльки у того, в кого воно виявляється у всiй своїй повнотi i багатогранностi. По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серцi горить невгасимий i вiчний вогонь любовi до рiдної землi, вiд порога рiдної хати аж до її далеких небосхилiв, вогонь любовi до рiдного народу, до Батькiвщини.

Хiба не за таку любов боролась Леся Українка своєю «Лiсовою пiснею »? Хiба не тому Лукаш став вовкулаком, що, обмежившись мiщанськими, дрiбновласницькими iнтересами, зневажив кохання Мавки i пiшов за Килиною? Хiба не своїм внутрiшнiм свiтом, красою душi i кохання нас так захоплює i приваблює нiжна Мавка?

Душевну красу Мавки ми вiдчуваємо у кожному її словi, у кожному її вчинку, у взаєминах з Лукашем.

Отже, життя таке ж багатогранне, як i людина з її духовним свiтом. I здається, що ця багатограннiсть життя i духовного свiту людини надзвичайно широко i чудово розкрита в поезiї цих митцiв. Громадянськi мотиви та особистi думки й почуття, найтоншi порухи їхнiх душ так вiльно, безпосередньо й зворушливо переплiтаються в нiй. Загальнолюдське, всенародне зливається з iнтимно-лiричним. А хiба це не життєва закономiрнiсть?