Гельсінки — кінець «холодної війни»

Гельсінки — кінець «холодної війни»

ВСТУП.

I серпня 1975 року держави-учасники Наради по безпеці і співробітництву в Європі підписали в Гельсінкі Заключний Акт, у якому намітили шляхи до подолання протистояння, що виникли з приводу їхніх відносин у минулому, і до кращого порозуміння. Колективними зусиллями держав були закладені основи розрядки, що показала свої беззаперечні переваги і вигоди для усіх.

Нарада явилася подією світової значимості, підвела політичні результати другої світової війни, намітила напрямки довгострокової діяльності держав заради перетворення Європи в континент непорушного миру і взаємовигідного співробітництва. 33 європейських держави, США і Канада колективно підтвердили безплідність політики з позиції сили і «холодної війни».

Європа стала колискою політики розрядки в 70-і роки, коли намітився перелом до кращого у відносинах Схід — Захід. Між країнами Західної Європи і Радянським Союзом, іншими соціалістичними країнами сформувалися тоді важливі напрямки співробітництва. До цього процесу приєдналися США і Канада.

З усією переконаністю слід підкреслити: ніколи в історії Європи не було політичних конференцій настільки представницьких і рівноправних, на яких вирішувалися б питання настільки великої важливості для всіх держав, як форум, що завершився 1 серпня 1975 року. Підсумок наради був такий, що в ньому не було переможців і переможених, здобувших і що загубивших. Воно означало перемогу розуму, стало перемогою усіх, кому дорогі мир та безпека.

Загальноєвропейська нарада показала, що для знаходження порозуміння в багатьох сферах політичних відносин, включаючи визнання відсутності альтернативи мирного співіснування, необхідності співробітництва держав, дотримання загальних принципів відносин, на основі яких повинна будуватися мирна структура Європи, існує широка база.

Прийнятий на Загальноєвропейській нараді Заключний Акт втілив у собі колективний досвід Європи після двох світових війн, у тому числі періоду «холодної війни». Він відбив політичну волю держав і народів до поліпшення й активізації взаємовідносин, сприянню миру в Європі. У історичному аспекті прийняття цього документа уособлювало спадкоємність головних тенденцій європейського й загальносвітового розвитку, що склалися в результаті другої світової війни. У ньому знайшли подальший розвиток, стосовно до нових умов, принципи, сформульовані в Ялті, Потсдамі й у Статуті ООН. Особливість Заключного Акта полягає в тому, що його співавторами були всі європейські країни (крім Албанії), а також США і Канада, як держави, що приймали участь у другій світовій війні і що несли свої частки відповідальності за мирний розвиток Європи.

Головна особливість же форуму полягала в тому, що перед нарадою в Гельсінкі не стояла, як перед конференціями подібного рангу в минулому, задача «вершити суд» переможців над переможеними, перекроювати політичну карту світу. Загальноєвропейська нарада проходила на хвилі розрядки й у той же час було покликано дати новий стимул для її поглиблення. Воно означало новий етап у реалізації політики мирного співіснування, внесло важливий внесок у створення і зміцнення фундаменту європейської безпеки.

Союзницькі угоди кінця другої світової війни, рішення конференцій у Ялті і Потсдамі, повоєнні домовленості по забезпеченню світу в Європі, Статут ООН були як би першим етапом створення політичної і міжнародно-правової основи забезпечення безпеки в Європі. Комплекс документів, договорів, угод кінця 60-х — початку 70-х років явився як би другим етапом того ж. Домовленості Наради по безпеці і співробітництву в Європі створили на багатосторонній основі систему зобов" язань і відповідних заходів, що являють собою як би третій етап формування політичної бази для системи європейської безпеки.

ПЕРЕДУМОВИ.

Аналіз тенденцій, що проявились у міжнародних вдносинах у 70-ті на початку 80-х років, свідчить про те, що з початку 70-х рр. почався новий етап від конфронтації двох світів до розрядки. Такі зміни стали можливими внаслідок тривалої дії об'єктивних та суб'єктивних факторів. Найбільш важливими серед них були:

По-перше, радянсько-американські переговори на найвищому рівні, що відбулись наприкінці 60-х — початку 70-х рр. дещо поліпшили міжнародну обстановку. За підсумками цих переговорів було підписано ряд угод з протиракетної оборони та важливих договірно-правових актів.

По-друге, слід звернути увагу на намагання вплинути на «розрядку» та зміцнення миру в Європі з боку СРСР і Франції, позиції яких щодо деяких зовнішньополітичних питань зблизились, а різнобічні зв’язки і контакти активізувалися (Деголь).

По-третє, в ці роки відбулися великі зрушення в радянсько-західнонімецьких відносинах. Основу для цього створив договір між СРСР та ФРН, що був підписаний у 1970 р. Він базувався на відмові західнонімецької сторони від претензій на перегляд європейських кордрнів. Інтересам зміцнення миру в Європі слугували чотиристоронні угоди з питань щодо Західного Берліна, договір про основи відносин між НДР і ФРН, угоди між Польщею і ФРН, між Чехословаччиною та ФРН.

По-четверте, але не за вагомістю, треба відмітити боротьбу всіх миролюбивих держав світу і Європи, широкої громадськості за європейську і загальносвітову безпеку, яка дала відчутні наслідки, найвагомішим з яких і є Гельсінська нарада з безпеки та співробітництва у Європі 30 липня — 1 серпня 1975р.

33 європейські держави, США і Канада підписали заключний акт, в якому було зафіксовано принципи взаємовідносин країн-учасниць наради, визначено заходи щодо зменьшення небезпеки збройних конфліктів, зміст і форми співробітництва між європейськими державами.

СУТЬ ТА ХАРАКТЕР.

Отже, як я вже зазначав саміт закінчив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного. Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів» якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах". Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Як зазначалося, «держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність і своєрідність одна одної…» Поняття «своєрідність» охоплювало різні сфери за життєдіяльності держави, в тому числі національні традиції, звичаї. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові, отже й верховенства кожної з держав-учасниць у межах своєї території.

В Декларації було зафіксовано також поважання прав держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила.» .

2. Незастосування сили або погрози силою. Згідно з даним принципом держави-учасниці мають утримуватися в їхніх взаєминах і в міжнародних відносинах загалом від застосування сили або погрози силою з метою порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, а також порушення їх будь-яким іншим чином, який є несумісним з цілями Об" єднаних Націй та прийнятою Декларацією. Відповідно до проголошеного принципу жодні мотиви не можуть виправдати звернення до погрози силою або до її застосування. Водночас це не виключає необхідність організації негайної жорсткої відсічі будь-яким актам агресії та міжнародного свавілля, для чого повною мірою мають використовуватися можливості ООН. Принцип відмови від застосування сили не слід тлумачити як «обмеження дії положень статуту ООН, що стосуються тих випадків, коли застосування сили є законним».

3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і кордони усіх держав у Європі, і зобов" язалися утримуватись від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Вони проголосили неправомірними будь-які вимоги чи дії, спрямовані на узурпацію частини або всієї території кожної з держав-учасниць.

Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній основі, до того ж, як уважалося тоді, на досить тривалу перспективу.

Проте об" єднання Німеччини (а фактично поглинення НДР Федеративною Республікою) 15 років по тому поклало початок активному перекроюванню європейських кордонів, яке далеко не завжди відбувалося мирним, ненасильницьким шляхом, без якихось взаємних претензій.

4. Територіальна цілісність держав. Даний принцип означав, що держави-учасниці утримуватимуться від будь-яких дій, несумісних зі Статутом ООН і спрямованих на підрив територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої з держав-учасниць. Дотримання цього принципу передбачало неприпустимість будь-яких дій, які б вели до розчленування або часткового чи цілковитого порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, заборону вдаватися до будь-яких дій, насильницьких та підбурювальних, прямих чи непрямих, з метою ослаблення або підриву територіальної цілісності та політичної єдності держав-учасниць.

5. Мирне врегулювання суперечок. У відповідності з цим положенням держави-учасниці НБСЄ мають вирішувати взаємні суперечки виключно мирними засобами й таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість. У формулюванні даного принципу було спеціально підкреслено положення про добровільність вибору державами засобів та методів мирного владнання спірних ситуацій.

6. Невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці НБСЄ зобов" язалися відмовитися від будь-якого втручання, прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного, у внутрішні або зовнішні справи, що належать до внутрішньої компетенції кожної держави-учасниці. Відповідно до цього принципу країни-учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов" язалися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод, поважання яких є істотним фактором миру, справедливості та благополуччя, необхідним для забезпечення розвитку дружніх відносин і співпраці між ними. В гуманітарній сфері держави-учасниці мають діяти відповідно до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини, норм, закріплених міжнародними документами в цій галузі, зокрема міжнародними пактами про права людини.

8. Рівноправ" я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід" ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток. Саме це та попереднє положення здобули найбільшого резонансу в СРСР (рухи правозахисників, гельсінські групи…), але про це пізніше.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов" язання держав-учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту ООН. Розвиваючи своє співробітництво на засадах рівності, держави-учасниці мають сприяти взаєморозумінню та довірі, міжнародному миру, безпеці, справедливості, піднесенню добробуту народів, втіленню в життя їхніх сподівань, скороченню розриву в рівнях їхнього економічного розвитку.

10. Сумлінне виконання зобов" язань за міжнародним правом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов" язання, які випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є. Це положення було спрямоване на неухильне дотримання принципів і норм сучасного міжнародного права, на зміцнення договірних відносин між державами-учасницями в інтересах миру та міжнародної безпеки.

Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.

У результаті узгодження позицій щодо першого пункту порядку денного НБСЄ було вироблено «Документ про заходи зміцнення довіри та деякі аспекти безпеки й роззброєння». Досягнення домовленості відносно вказаних моментів стало новою на той час рисою міжнародних відносин у Європі, оскільки торкалося такої сфери, де укладання якихось багатосторонніх угод між державами-представницями протидіючих блоків було неможливим за умов повномасштабної «холодної війни».

Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізації міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, природоохоронній галузях. Про це, зокрема, йшлося в преамбулі Заключного Акта. В ній визначалися цілі співпраці в згаданих сферах, а саме — сприяти зміцненню миру, економічному й соціальному прогресові, поліпшенню життєвих умов, підкреслювалося, що їх реалізація має відбуватися у відповідності з тами засадами відносин між державами-учасницями, які були викладені в «Декларації принципів».

Преамбула відзначала благотворний вплив на розвиток торгівлі режиму найбільшого сприяння. Вперше дістала оформлення і конкретизацію ідея широкомасштабного економічного співробітництва на довгостроковій основі, зокрема в таких напрямах, як обмін електроенергією в Європі, співробітництво в галузі дослідження нових джерел енергії, розвиток дорожніх мереж та створення єдиної судноплавної системи в Європі, співробітництво в галузі дослідження й удосконалення обладнання для транспортних перевезень та обробки контейнерів тощо.

Чимале значення надавалося державами-учасницями, НБСЄ такому розділові Заключного Акта, як «Співробітництво в гуманітарних та інших сферах». Його остаточне редагування та прийняття стали результатом тривалих суперечок між Радянським Союзом і країнами Заходу, які мали принциповий характер. Урешті-решт вдалося погодити компромісний варіант тексту, в якому використовувалися загальні, розпливчасті формулювання, вихолощувався зміст деяких конкретних понять та положень. Загалом проголошувалося, що розвиток співробітництва в галузі культури, освіти, інформації, людських контактів має відбуватися з урахуванням законів і традицій кожної країни, в інтересах зміцнення миру та взаєморозуміння між народами.

Але все ж таки треба подивитись правді у вічі, адже в умовах жорсткого ідеологічного протистояння між Сходом і Заходом, гостроти якого практично не знизила навіть «розрядка», годі було сподіватися на повноцінну реалізацію викладених у «гуманітарному кошику» ідей, що й підтвердила, власне, подальша історична практика, але ця Нарада була новим своєрідним зовнішнім поштовхом для активізації правозахисної та «критичної» діяльності найкращих представників інтелігенції Радянського Союзу, яка з часом, незважаючи на перепони, набирала обертів і переходила на нові, більш потужні рівні своєї діяльності.

НАСЛІДКИ І ПІДСУМКИ.

Ще в 60-ті роки в Радянському Союзі з’являється нове політичне явище — відкрита критика політики уряду. Людей, які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами, а дисидентство, як явище, вийшло на поверхню суспільного життя в роки хрущовської відлиги. А яку ж роль відіграла «наша» Нарада у формуванні цього явища? А саму безпосередню. У період Гельсінського процесу 1975р. дисидентство дістало новий імпульс, оскільки СРСР підписав Гельсінську заяву й офіційно погодився визнати права і свободи трудящих.

У травні 1976р. в Москві було засновано перший Гельсінський комітет, а в листопаді 1976р. в Києві з’явилась Українська Гельсінська група (УГГ), яку очолив Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були ув’язнені згодом дисиденти В. Стус, В. Чорновіл, а також ті, хто вижив після сталінських таборів, — Л. Лук’яненко, С. Караванський, О. Попович та ін. УГГ мала контакти з подібними організаціями в інших республіках.

Вони поставили собі за мету легальну боротьбу законними методами за справжню свободу і демократію, за незалежність України, здійснену щляхом використання її конституційного права на вихід з СРСР. Проте, незважаючи на взяті на себе в Гельсінкі забов’язання, радянське керівництво вчинило дисидентам погром. Майже ¾ членів УГГ були засуджені на строк від 10 до 15 років. Решту — вислано з України (частина з них згодом емігрувала).

Під впливом Гельсінського процесу у 70-ті роки сталися значні зміни в Азії: була утворена Народна республіка Бангладеш, після переможного закінчення війни утворилась Соціалістична републіка В'єтнам, було проголошено Лаоську Народно-Демократичну республіку, в квітні 1978р. встановився республіканський режим в Афганістані, було проголошено Ісламську республіку Іран.

І незважаючи на суперечність і рельєфність подальших дій держав-учасниць наради, її підсумки засвідчили закономірну зацікавленість народів світу у необхідності роззброєння, розвитку співробітництва. Процес, розпочатий у Гельсінкі, показав реальну можливість досягнення взаємовигідних домовленостей, що йдуть на користь усім народам. Це підтвердили і зустрічі держав-учасниць загальноєвропейської наради у Бєлграді (1977;78рр.), Мадриді (1980;83рр.), Стокгольмі (1984;87рр.), Відні (1976;86рр.)СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Білоусов М.М., Манжола В. А., Гайдуков Л. Ф. «Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945;70-ті роки)» :Підручник — К.: Либідь, 1999.

Салабай В.Ф., Титаренко Я. А. та ін. «Політична історія: ХХ століття»: Навчальний посібник — К.: ІСДО, 1995.

" Хельсинки — 10 лет спустя: Общеевропейский процесс укрепления безопасности и развития сотрудничества…" / Ред. Э. В. Расшивалова. — М.: Прогресс, 1985.