Американский федералізм (2)

Американский федерализм

ВВЕДЕНИЕ

Одной відмітною, цілком очевидною особливістю американської правової системи є також те, що організована на федеральної основі. Федеральна система — це такий форма організації урядової і з правової систем, при якої центральне загальнонаціональне уряд розподіляє влада між штатами, областями чи окремими землями, кожна з яких у певному мірою є суверенної у правах. У світі деяке кількість країн, організованих на федеральної основі. Як найбільш типового прикладу можна навести північного сусіда США — Канаду. Австралію також можна зарахувати до федеральної республіці. І це буде правильно й у Швейцарії. Багато інших країнах є федеративними лише з папері, формально: Радянський Союз перед теж був федерацією, що з окремих республік. Теоретично кожна радянська республіка навіть мала права відділення. У дійсності ж замовляла музику Москва, і республіки нічого не вирішували у долі, у політиці та навіть у організації своїх судів. На інший полюс перебувають такі вільні співдружності, як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). І тут права центрального уряду дуже обмежені, а окремі країни (Франція, Італія. Німеччина, та все інші) мають мало обмежений контроль над своїм законодавством і політикою. Але з часом ситуація може змінитися; і вони справді, центральний уряд ЄЕС вже стала мати набагато великі повноваження, ніж багато людей коли-небудь могли предположить.

Соединенные Штати є з найяскравіших прикладів країн із реальної федеративної структурою. Загальнонаціональне уряд засідає там, але уряду п’ятдесяти штатів, складових федерацію, є не його тінню. Кожен штат має уряд, відповідальне за своє населення і територію. Усередині своїх сфер є цілком суверенними — тобто мають можливість здійснювати повний контроль.

Во що свідчить штати повторюють структуру федерального управління. Усі вони теж мають свої власні конституції. Вони і законодавчі зборів (хоч і не називають Конгресом), та голову виконавчої (хоч і іменується губернатором, а не президентом). Кожен штат має ще й своє власне судовою системою. Кожен має кабінет міністрів, персонал чиновників й безліч адміністративних установ. Звісно, суверенітет штатів має і свої, чітко окреслені кордону. Загальнонаціональне (федеральне) уряд більш потужно, нею працює набагато більше людей, вона бере до свого бюджету великі цифру вигляді стягуваних податків й більше розмір цих грошей витрачає. Тільки Вашингтон має право посилати і вчасно приймати послів, карбувати гроші, тільки Мариновському належать ракети і авіаносці, тільки він змусить економіку «звучати нефальшиво». З іншого боку, федеральне уряд немає права на арешт про перевищення швидкість руху, це не дає розлучень, не запевняє заповітів; він приймає місцеві закони; вона може позбавити права викупу заставних і не привертає до судової відповідальності за пограбування бензоколонки. Воно не виконує більшу частину звичайній, повсякденної роботи права.

Федерализм в США перевищив на нинішньої щаблі своєї еволюції є дуже складною і цікавою системою. Він є хороший приклад взаємодії між структурою і є нашим правової культурой.

2. ФЕДЕРАЛІЗМ: ІСТОРІЯ Й КУЛЬТУРА

Основные елементи історії американської Конституції добре відомі. Після Громадянської війни колишні колонії стали незалежними державами. Згідно зі статтями Конфедерації, вони заснували центральний уряд. Це уряд було дуже слабким, адже реальна влада залишалася в штатах. Більшість людей здалося, що був замалий; з’явилася страх анархії, тобто те, що по будь-яким дрібницях між окремими, ніким не керованими штатами виникатимуть дуже серйозні конфлікти, не стримувані сильної рукою центра.

Американский народ вирішив спробувати вкотре. Був скликаний Конвент і розроблений новий план — Конституція 1787 року. Вона передавала значно більше влади у руки центрального уряду. Вочевидь, що головні розробники мали у вигляді передати реальну владу центру, не применшуючи владного суверенітету штатів. Вони пропонували чітко розмежувати владні повноваження обох рівнів управління шляхом однозначного визначення те, що могло робити загальнонаціональне уряд, що залишалося частку штатів. Деякі владні повноваження, звісно, повинні були бути поділені. Але, попри всі докладені зусилля, частина демаркаційних ліній і залишилася дуже неопределенной.

Центр мав владою вирішувати питання війну й мир, про зовнішню політику: мав можливість збирати податки, управляти поштової службою і карбувати гроші. Він також мав та певною законодавчою владою — правом випускати «однакові» закони по натуралізації і «однакові» закони з приводу банкрутства, і навіть владою видавати патенти і підтверджувати авторські права.

Конституция також створювала і окрему судовою системою для центрального уряду. У главі її стояв (федеральний) Верховного суду, потім нижчі суди, які Конгрес міг раз у раз засвідчувати і засновувати. Під юрисдикцію цих судів підпадали питання федерального правничий та справи адміралтейства. Справи адміралтейства пов’язані з морськими питаннями — про події на морських теренах або про морської торгівлі. У Великобританії ці справи розглядалися спеціальним судом — судом Адміралтейства, але у Америці було передано федеральним судам. Загальнонаціональні суди були зобов’язані розумітися на справах, що виникли між громадянами різних штатів. Це була така звана різнорідна юрисдикція. Основна ідея такого розподілу обов’язків в тому, що федеральні суди представляли собою незалежне, неупереджене збори, вільний від пристрастей, суперництва і місництва. На відміну від судів штатів федеральні суди не виявляли б упередженого ставлення до «чужаків» — людей з деяких інших штатов.

Конституция також містила перелік деяких тлінних аспектів діяльності, заборонених для штатів. Не могли друкувати свої гроші встановлювати будь-які мита імпорту чи експорт (крім податків, які б бути абсолютно необхідні виконання ліцензійних законів). Торгівля між штатами мала здійснюватися вільно, без будь-яких бар'єрів і мит. Штати теж допускалися вирішення питань зовнішньої політики України: де вони могли «…розпочинати Договір, Союз чи Конфедерацію…» чи будь-яке «…Угоду… з іноземними владою». Не могли вести війну, інакше як у вирішенні Конгресу. Іноземні справи повністю перебували у віданні центрального правительства.

У Конституції на той час було багато противників, але з тих щонайменше у неї ратифікували. Існувало думка, що центральний уряд має вистачити сильним, аби утримати країну від розпаду на дрібні протиборчі князівства, але достатньо сильним лише цього, і. Перед штатів залишався контроль над своїми справами і тим невідомим, що було віддано у розпорядження центрального уряду. Ця частка, як думали багато, становила дуже велику і отримувала важливу область.

Конечно, в більшою мірою федералізм є дуже умовної схемою. Але він також є і традицією і важливішої рисою американської правової культури. У дійсності федералізм як структура було б порожній і безглуздий, якщо його розглядати без федералізму як частини культури. Щоб зрозуміти, що саме таке федералізм у країні, як і ріс і змінювався, недостатньо вивчити історію створення і змін конституційного плану. Практично всі внесені (на папері) зміни дуже малі. Американці досі (переважно) хто продовжує жити згідно з Конституцією 1787 року. За 200 років у неї внесли 14 поправок. Сьогодні це, безсумнівно, найдавніша із усіх діючих конституцій. Звісно, є і більш давні країни, але більшість їх (як, наприклад, Франція) раз у раз піддаються конституційним переворотам. У історії ж Америки був нічого такого Третьему рейху чи П’ятій республіці. Є лише перша і вона ж єдина, американська республіка. Навіть у роки громадянської війни Конституція стояла, як скала.

Но варто? Чи може схема, розроблена в незапам’ятні часи, коли носили напудрені перуки, набагато раніше початку Промисловій революції, реально відповідати вимогам сьогоднішнього Дня? Упродовж цього терміну драматично змінилася реальність федералізму, а із нею і культура.

Этого слід було очікувати. Останні двоє століть сталися величезні соціальні й економічні зміни. Лише технологія зажадала б зміни суті федералізму. Телефон, телеграф, радіо і телебачення, літаки, комп’ютери — усе це вперше прискорило управління цілим континентом вже з «мозкового центру. Влада Вашингтона в $ 20 столітті було б просто немислима без цих нововведень. Швидкісні кошти переміщення та зв’язку сприяли створенню по всій країні величезних та стимулювали світовий розвиток потребительной економіки. Американець 20 століття став дуже неспокійним мобільним істотою. Люди безперервно перетинають кордону штатів поїздами, літаках автомобілях у пошуках роботи, відвідуючи родичів тощо. Якщо й має існувати контролю над засобами пересування і національної економікою, він повинен виходити єдиного центра.

Изменения в суспільстві, культури і у правовий структурі настільки взаємопов'язані, що навряд чи люди коли-небудь зможуть реально розплутати цей клубок. Жоден з трьох ocновных елементів, складових право — структура, суть і стала культура — неспроможна мати значення відриві з інших. Федералізм — це реально існуючий структурний факт. Він також породжує і сутність — правила про владні повноваження штатів і держави. Вони своє чергу впливають на правову культуру. У той самий саме час саме правова культура (те, що люди думають і як вірять) наповнює федералізм живої частиною права, структуру — змістом. Але й сама правова культура стає не статична. Вона змінюється разом із обществом.

Федерализм у першій половині 19 століття був дуже далекий до сьогоднішнього. Загальнонаціональне уряд була лише малесеньким цяткою на правової карті. Вашингтон був крихітне селище з брудними вулицями, лякаючої літньої спекою і. малим кількістю постійних жителів. Федеральне уряд по нинішнім мірками був дуже нечисельним. У 1801 року у міністерстві фінансів, возвышавшемся з усіх іншими установами, працювало більш як половини службовців, які становлять штат федерального уряду. У центральному установі налічувалося 78 чоловік і 1615 на місцях. У 1829 року загальна кількість федеральних службовців там, від нижчого клерка, посильного і хлопчика на побігеньках до президента, включаючи конгресменів і сенаторів, становила 625 человек.

Короче кажучи, центральний уряд відігравало другу скрипку, тоді як штатів — першу. У житті людей штати грали значно більше значної ролі, ніж федеральне уряд. Передусім люди почувалися громадянами Вірджинії чи Пенсільванії, а не Америки. Загальнонаціональна правова система нагадувала маленький мозок гігантського динозавра. Вона не могла грати роль центральної нервової системи. І далі в західний бік, тим паче явним ставав цей недолік. На початку 19 століття мешканці штатів типу Кентуккі, відокремлені горами від Східного узбережжя, бачили мало користі існування центрального уряду і навіть виявляли обурення щодо його податкових законів (які, до речі, вони у основному ігнорували). Але марно утрирувати картину. Дослідник американського права Мері Тэчо займалася б вивченням діяльності федеральних судів Кетукки у той час; нею виявили дивовижний рівень активності і авторитетності цих судів. Однак у більшості відносин серцем життя було уряд штату, тоді як загальнонаціональне уряд перебувало далеченько і дуже слабым.

Но щодо одного відношенні наприкінці 19 століття Захід був настроєний з різних причин більш по-центристському. Прошарок місцевої культури та місцевих традицій було значно тонше у країнах, ніж сході з’явилися й півдні. Населення Заходу здебільшого складався з мігрантів. Вони не мали історичного коріння; був тут і патріотизму стосовно своєму штату на кшталт патріотизму Вірджинії. Американці історично завжди, були схильні до зміну місце проживання. Що міг би означати відданість Монтані або вільне кохання до культури Монтани і його традиціям в 1890 року, коли більшості людей, які населяли цей штат, буквально лише що сюди прибуло? Навіть сьогодні місцевий патріотизм дуже сильно змінюється від штату до штату, залежачи від культурної традиції. У деяких районах Нової Англії та Півдня існує величезна місцева гордість, майже націоналізм. У Каліфорнії ж чи Аризоні більшості населення становлять переселенці, прибулі сюди пошуках сонячного клімату чи роботи, або у кращому разі діти переселенців. Поняття каліфорнійського «патріотизму» абсурдно, тоді як існування фанатичного техаського бракує й сомнения.

Американская правова культура є «місцевої» й інші розумінні. Судді і адвокати є місцеві жителі. Немає загальнонаціонального шляхи до суддівської кар'єри. Судді штату що неспроможні перетнути кордон цього штага: якось став суддею Делавэра завжди буде суддею лише Делавэра. В нього немає жодних можливостей у тому, щоб перевестися ж на таку саму посаду в Пенсильванию. Навіть федеральні судді, зазвичай, є місцеві жителі: районний суддя у Північній Дакоті є жителем Північної Дакоти. Нижній ієрархічний рівень у більшою ступеня привержен місцевому вибору. Адвокатів спіткала така сама доля. Адвокат, практикуючий в Мемфісі (штат Теннессі), не візьметься вести залежить від Луїсвіллі (штат Кентуккі). Деякі юридичні контори великих міст нині мають філії — найчастіше за все у місті Вашингтоні, — але поки це все ж скоріше, виняток, ніж правило.

Практически все великі правові навчальними закладами є «загальнонаціональними»: у яких навчаються студенти з усієї країни й навчальна програма ігнорує особливості законодавства штатів, у яких розташовані. Тільки купка йельских студентів, що проходили навчання у Нью-Хэвене (штат Коннектікут), буде практикувати у самому Коннектикуті. Йельские студенти дуже чимало часу витрачають на вивчення у навчальних класах права Коннектикута.

Молодые адвокати, зазвичай, великі мандрівники. Раніше вони позитивно сприйняли новим поселенням Заходу. Сьогодні чимало залишають свій дім заради Нью-Йорка, чи Вашингтона, чи інших центрів адвокатської практики. Але часу тривалі подорожі в молоді адвокатів не дуже багато. Одного чудового дня вони пустять коріння у якомусь місці й залишаться тут. Кожен штат допускає до брати участь у справах лише адвокатів, які належать до адвокатурі штату; деякі штати вдавалися навіть до обмежень в округах. Адвокат штату Джорджія не є юристом на ділі, що стосуються Орегона. Адвокат вправі змінювати місце проживання як захоче, але ці означає, що у на новому місці проживання він автоматично отримає дозволу практику. Йому, можливо, знову треба буде складати кваліфікаційний іспит, як недосвідченому новобранцю. Взагалі ж адвокати дуже прив’язані до свого «приходу», точно як і, як і судьи.

Такое становище справ привносить у американську правову культуру елемент місництва: вона прагне зберегти недоторканою аспекти місцевого правового культури. Цей момент яскраво проілюстровано недавнім дослідженням відстрочок і затримок в процесуальних судах. Дослідники спробували з’ясувати, чому зареєстровані справи в самісінький деяких містах тривалий час очікують судового слухання, тоді в інших ці затримки були мінімальними чи його був зовсім. Інакше кажучи, чому одні суди діяли повільніше, інші швидше? Ще початку досліджень в учених були певні здогади у цій приводу. Але, до найбільшому їх подиву, жодна їх відповідала істині як у із громадянськими, і у випадку з кримінальними справами: ні ієрархічна щабель суду, ні швидкість слухання, ні завантаження суду, ні використання додаткових нарад на вирішення спірних питань не призводили до розбіжностям швидкості роботи судів. Хіба ж призводило? Вчені зауважили те, що називають місцевого правового культурою, — на неформальну судовою системою поглядів, інтересів, практики. Судді та інші працівники судів мали старі, глибоко вкорінені звички й поняття. Методика розгляду справ у різних судах була різною, судді, як і адвокати, були інформовані лише про їхнє власної. Усе, що сталося поза стінами їх суду, завжди проходило повз їхньої уваги. Отже, у місцевій правової культурі, переважно своїх аспектів ізольованій від зовнішніх впливів, запровадження будь-яких нововведень відбувалося зі швидкістю улитки.

Следовательно, суди й адвокати, належать різним співтовариствам, практично цілком від'єднані одне від друга. Але слід розуміти це надто широко. Федеральна судова система дуже схильна до однаковості і проводить уже загальнонаціональну політику. У спірних випадках федеральні суди, зазвичай, йдуть традиціям місцевого права; але федеральні норми цивільних процедур (і кримінальних процедур) визначають порядок проведення для судових засідань, тоді як місцеві норми процедур — немає. У спірних питаннях, за якими є цілком певні висловлювання Вашингтона (чи загальнонаціональної Конституції), федеральні суди не схиляють голову перед місцевими думками та місцевими забобонами. Ця тенденція найяскравіше проявилася у рішенні в справі Брауна 1954 року. Частина федеральних суддів була сегрегационистами як і могла, опиралася рішенням Верховним судом. Інша ж частина, проте, діючи з величезним мужністю і відвагою, відмовлялася підпорядковуватися місцевим нормам. Якщо розглядати нижні федеральні суди для цілому, ми то дійдемо висновку, що все-таки їх основним бажанням було, щоб у питаннях дотримання цивільних прав місцеві суди штатів проводили б загальну чесну политику.

За винятком федерального рівня, країна (по крайнього заходу теоретично чи технічно) не об'єднана на загальної правовій основі. Проте ж країна об'єднана економічно. Від узбережжя до узбережжя панують спільну мову в основному сама й той самий культура. Є, звісно, та яскраво виражені регіональні розбіжності, але засоби інформації й внутрішня соціальність міграція населення поступово нівелюють і их.

Экономическое єдність країни є собою одне з найважливіших з яких складається основи. Люди і товари вільно перетинають кордону штатів. Жоден штат не має певними законами, які перешкоджали б потрапляння завезеними на територію цього штату товарів з деяких інших штатів. Конституція спеціально підкреслює заборона подібні обмеження. Вермонт неспроможна оподаткувати товари, ввезені з Нью-Гемпшира. Колорадо неспроможна вилучити з звернення продукцію Юти. Максимум, що може зробити штат, — це привернути до кордоні гнилі фрукти чи хворих корів. Далі цього вона може пойти.

Штат теж має право недопущення зважується на власну територію «небажаних» людей, причому тут обмеження прав штату навіть більше жорстке, ніж у відношення до товарам. Орегон немає права «виставити за двері» які прибули до Орегон мігрантів. Було час, коли штати годі було й допускати зважується на власну територію пауперов (чи з крайнього заходу намагатися це), але вже чимало років тому Верховний суд поклав край цієї практиці. Жоден штат, визначив Верховного суду, неспроможна «…ізолюватися загальних труднощів… шляхом обмеження пересування осіб і власності через свої межі». За Конституцією, якщо злочинець біжить вже з штату на другий, повинен бути видано тому — тобто доставлений назад — на вимогу губернатора до штату, у якого юрисдикцією над преступлением.

В свого часу Конституція також забезпечувала й забезпечити повернення рабів-утікачів, хоч і формулювала це положення досить делікатно на більш загальної фразі: осіб, «зобов'язаних до служби чи роботі». Вони були бути доставлені на вимогу боку, яка має право таку «службу чи роботу». Конгрес, відповідно, провів масу законів про швидких рабів, щоб це положення Конституції ожило. Прийняття цих законів викликало палкі суперечки. Багато районах Півночі цих законів відрізнялися крайньої непопулярністю. Спроби «вилову» рабів, втекли на Північ, нерідко призводили до відкритого непокори і інколи навіть до кровопролиття. Ні одне питання такою мірою не підривав основи федералізму, як. Питання ставлення до рабству і расової дискримінації відновлювали штат проти штату, регіон проти регіону. Край цьому протистояння поклала лише Громадянська война.

Штаты який завжди мали свободу від протекціоністських тенденцій. Тобто інколи вони їх робили спроби від загальної конституційної схеми, проводячи закони до вигоді своїх власних жителів і збитків для сусідніх штатів. Ще 19 столітті деякі міста Київ і штати намагалися з допомогою жорстких податків задушити малих торговців, які прибули з інших містах чи штатів, чи встановить спеціальний грабіжницький тариф для «іноземних» корпорацій (тобто корпорацій інших штатів). Закон Вірджинії від 1866 року, наприклад, вимагав, щоб агенти «іноземних» страхових компаній отримували ліцензії; компанії були зобов’язані розміщувати зобов’язання лише за допомогою скарбника штату. Верховного суду підтримав останній закон головним чином підставі, що «визначення політики страхування не належить до сфері регулювання торгівлі», отже, і «междуштатной торгівлі», яку штатам заборонено регулювати. У пізня година протекціоністські заходи знаходили все меншу підтримку з судах. Вони зазнали і економічний провал. Межі між американськими штатами так само слабкі, як і шматочок бечевки.

Эти кордону не мають особливого значення й з інших точок зору. На відміну від країн Європи їх ніколи не були серйозними культурними бар'єрами. Кордони окремого штату (за винятком Гаваїв — купки островів) проведено по лінійці Східні штати на карті переважно обкреслені прямими лініями: Вайомінг і Колорадо взагалі є прямокутниками, чіткими та правильними. Вісконсін і Миннесоту, Кентуккі і Огайо, Міссурі і Іллінойс поділяють поля, однак навіть ці природні простори не відокремлюють одну цивілізацію чи одну мову від іншого. Північна Дакота та Південна Дакота є самостійними штатами, але з різними культурами. Вони справді розбіжності у кримінальних кодексах, законах про розлучення, про делікти, різні судові системи та процедури, розбіжності у правової культурі, по крайнього заходу докладно, зберігаються у часі. Але загалом ці відмінності не занадто принципові і навряд чи зачіпають чиї-небудь інтереси, крім адвокатів. У кожному разі ці відмінності не супроводжуються відмінностями в економічної та соціальній структурах двох Дакот.

Если розглядати картину загалом, то правові різницю між штатами стають досить незначними. Насамперед усі вони контексті жодна країна. Закони штатів, якщо так висловитися, є місцевими діалектами одного спільної мови (у деяких аспектах лише Луїзіана виняток). Йдеться людини із сильним бостонским акцентом досить не схожа мова жителя півдня, але з тих щонайменше вони можуть без особливих труднощів зрозуміти одне одного. У плані кордон зі Канадою значно більше чітка, ніж є пряма лінія між Північної та Південної Дакотой; а юридична кордон зі Мексикою взагалі ширша й глибока, ніж ріка Рио-Гранде, і його значно складніше пересечь.

ФЕДЕРАЛИЗМ І «РИНОК» ЗАКОНОВ.

Главная риса американської федералізму стоїть здобуття права неї згадати про ще раз: загалом і в цілому Сполучені Штати є економічним та соціальним союзом, але — по крайнього заходу над обсязі — правовим союзом. Закони всіх штатів є, чи може бути, досить схожими; але таке ситуація складається, по-перше, завдяки вільному вибору і, по-друге, оскільки умови існування штатів дуже схожі. Штат вільний відрізнятися (якщо хоче) з інших штатів не більше своєї компетенції. Такий стан особливо яскраво знаходило у початку 19 століття; з 1860-х років у зв’язку з, що сталося посилення центральної влади, стали відбуватися постійні помітні зміни у стосунках між штатами та Федеральним Урядом. Причини такої явища цілком очевидні - зміни у технологіях й у соціально-економічної структуре.

Хотя усе було галузі сказано і зроблено, штати досі мають запас влади. Це визначає можливість існування те, що ми могли назвати «ринком законів». Штати борються між собою «споживача», проводячи конкуруючі закони. І одна штат може «розорити» політику іншого, пропонуючи, як кажуть, продаж більш дешевий, найкращий чи навіть зовсім інша закон.

В цьому плані Невада є дуже показовим прикладом. Невада — великий, але безплідний штат, гористий і пустельний. У союз він було ухвалено 1864 року. У Неваді є кілька шахт і нечисленне поголів'я худоби, пасущегося то тут, то пошуках рідкісних мізерних пасовищ; інших занять населенню штату мало існувало. У 1900 року чисельність населення штату впала до 42 000 людина. Проте в полів полину й міст-примар залишився хоч і єдиний, але великий козир: Невада була суверенним штатом, як і і й інші. Вона мала губернатори і законодавче збори. Вона мала правом проводити закони, які лише побажає. Саме це, і було, умовно кажучи, її природні ресурси, ценимые, як срібло чи золото.

Что стосується Невады, вона могла конкурувати з своїми сусідами — особливо Каліфорнією, — проводячи закони, які Каліфорнія вони мали або хотіла мати. Воно цілком могло легалізувати над тими видами діяльності, хто був незаконними у Каліфорнії. Саме такої ролі, свідомо чи з щасливою випадковості, і став нині грати Невада. Вона стало своєрідним конвеєром розлучень на початку 20-х років. Щоправда, ця ідея була нова. І на інших о 19-й столітті існували подібні фабрики розлучень — місця, де можна було легко і швидко отримати розлучення, наприклад Індіана, Дакота. Зрештою ці фабрики впали під тиском суспільного гніву. Таке моралізаторство ніколи було в Неваді в чести.

Для Америки Невада стала також батьківщиною азартних ігор. Сьогодні індустрія азартних ігор й усе те, що із нею пов’язано, безсумнівно, є найбільш великої галуззю штату. Тисячі і понад тисячу шукачів задоволень перетинають на літаку чи автомобілі пустелю, щоб поїхати сюди. Реактивні лайнери приносять у своїх крилах сотні тисяч туристів в Рино і Лас-Вегас з усією країни. Невада дає дозвіл усім своїм округах (крім Клэрка, де розташований Лас-Вегас) утримувати легальні будинки розпусти. Жоден інший штат в цій галузі офіційно не зайшов настільки далеко. Невада також лідирує й у шлюбному бізнесі. Оформлення шлюбу вимагає менша часу й формальностей, ніж у сусідній Каліфорнії, й тут він дозволено кожному особі, котрий досяг шістнадцятирічного віку, без згоди батьків. У Каліфорнії ж шлюбний вік дорівнює вісімнадцяти років; пари з Каліфорнії, які бажають вступити в шлюб, направляють свої стопи безпосередньо до кордоні Невады. Не забувають прихопити з собою і злочини свій гаманець, в такий спосіб, молодята вкладають ще більше у економіку Невады.

Невада є зовсім на єдиним прикладом того, як сміливо діє «ринок». Делавер є іще одна зразок. Цей крихітний штат, прицепившийся до підставі Пенсільванії, є рідною домом тисячі гігантських корпорацій. Хоч які компанії не влаштувалися Делавэре зволікається без жодної реального зі штатом — навіть компанія з виробництва автобусів в Денвері і з їй подібні. Чому ті ж штат такий популярний у компаній? Відомо, що у середині нинішнього століття Делавер поступово ввів в собі вкрай м’які закони про корпораціях. Вони притягають компанії, як запах меду бджіл. Компанії розміщали «головні контори» в діловому центрі Вилминг (в Делавэре), зазвичай, в крихітних помешканнях із великий вивіскою (реальні ж штаб-квартири містяться у інших містах). І вони знаходяться до цього часу. Їх податки, дуже низькі, є благом для економіки Делавэра.

Можно відзначити ще один наслідок існування країни «ринку» законів. Донедавна Нью-Йорк мав дуже суворі закони про розлучення. Зазвичай, лише подружня невірність могло стати можливим визначенню розірвання шлюбу. Рік у рік зростала громадське тиск, спрямоване на пом’якшення цих драконівських законів. Існувало теж менш сильно тиснуть і з боку, наприклад, католицькій Церкві. Однією з причин їхнього, через яку Нью-Йорк пручався настільки довго, можна було втечі в Неваду, по крайнього заходу тим, хто мав досить коштів у дорогу туди. Інакше кажучи, Нью-Йорк був у в умовах деякого досить грубого компромісу. Суворі закони про розлучення залишилися у книгах, стверджували свої моральні норми; але було легко обходженим: забезпечені нью-йорківці приїздили у Рино і благополучно отримували розлучення. Не треба говорити, що таке стан справ не могло вважатися задовільним, особливо людей, мали скромні доходи. Проте що ситуація зберігалася за нашої пам’яті кількох поколений.

Другими словами, правової ринок має як гідності, і недоліки. З іншого боку, штат має можливість обставити своїх сусідів; може, як колись сказав суддя Луї Брандейз, діяти у ролі «лабораторії» соціальних реформ, поки консервативні штати затримуються з реформами.

Вот що, наприклад, сталося з трудовим правом під час до Нового курсу. Організований працю придбав політичну владу у північних індустріальних штатах; й інші штати першими випустили суворі закони, які регламентують застосування дитячого праці. Південні штати взагалі мали у законодавчих книгах ніяких законів про праці, і якщо й мали, то рідко у яких зазирали. Північні штати побоювалися відпливу корпорацій. Їх хвилювало те, що текстильні і ще підприємства можуть спакувати клунки і податися на Південь, де зарплата робочих була нижчою від і закон не забороняв використання дитячого праці. Південні ж штати взагалі вкрай негативно ставилися до наявності законів про працю соціальному забезпеченні, у яких став звичним Півночі і Заході. Оскільки капітал та працю могли вільно перетікати з Півночі на Південь й у напрямку, федеральна система була гальмом для реформ. Чи це тільки так уявлялося північним лібералам. Ситуація межувала з катастрофою. Південні штати були притулком для підприємців: вони знищували ефективність північних законів про праці точно як і, як Невада зводила нанівець ефективність законів про розлучення Нью-Йорка. Ліки від катастрофи потрібно було шукати на загальнонаціональному рівні — потрібні були федеральні закони. Конгрес вимушений був підкоритися. У 1916 року він провів закон, який забороняв товарообмін між штатами продуктами, зроблені з допомогою дитячого праці. Однак у справі Хэммера проти Дагенхарта консервативний Верховного суду відкинув цього закону. Конгрес, сказав Суд, не при владі потрібні такі закони. Річ викликав хвилю протесту. Були вжито спроби обійти рішення в справі Эммера проти Дагенхарта з допомогою податкових інструментів чи через запровадження конституційної поправки. Але з різних причин ці спроби не увінчалися. Ефективний контроль над використанням дитячого праці загальнонаціональному масштабі було досягнуто лише у часи Нового курсу, в 1930;ті годы.

Вопрос про використанні дитячого праці є досить спірною; але у інших частинах закону, які наробили стільки політичного шуму, але внесли чималий правової внесок, було досягнуто чималий успіх у питаннях боротьби із повною відсутністю правового єдності. Найкращі результати досягнуто у сфері торгового права внаслідок діяльності руху протягом однакові закони, описаної в п’ятий розділ. Успіх, досягнутий прийняттям цих законів, зокрема Одностайної торгового кодексу, у тому, що, наприклад, торгове право по крайнього заходу стало общенациональным.

ФЕДЕРАЛИЗМ І СОВРЕМЕННОСТЬ

«Рыночные» ефекти, про які йшлося вище, діють, як приклад з Невадой, і з сьогодні. Однак у зі зростанням ролі Центрального уряду їх вплив значно зменшилося. Федеральний контроль з економіки і громадської життям стає всеосяжним, традиційний мотив домінанти прав штатів дедалі менше заважає Вашингтону проводити власну політику. Конституція не дозволяла федеральному уряду зосередити усі важелі влади у єдиних руках. Вона роздавала владу зі чайної ложці. Федеральне уряд могло регулювати торгівлю «з державами, між окремими штатами і індійськими племенами». Слова статті «між окремими штатами» означали ведення прикордонної торгівлі між штатами. Та на початку 19 століття такий вид торгівлі був скоріш винятком, ніж правилом. Здебільшого комерція була місцевим занятием.

Кроме того. Конгрес пробував прибрати до своїх рук керування торгівлею всередині штатів, Верховним судом до Нового курсу розглядав влада Конгресу дуже вузьке, аби дозволити проявити штатам їх «екстремізм», але досить вузько по нинішнім стандартам. Наприклад, уряд спробувало зруйнувати монополію з так званого Цукрового тресту. Слід сказати вже поглинула практично більшість дрібніших компаній із виробництва цукру і намітила ще чотири, придбання яких зосередило в її руках 98% потужностей із виробництва цукру на стране.

Согласно положенням акта Шермана, цю ситуацію можна було кваліфікувати як монопольну, але Верховний суд зайняв іншу позицію: Конгрес має владу над «торгівлею», а Цукровий трест займався лише виробництвом продукту, але аж ніяк не торгівлею. Природно, що монополія виробництва неминуче переростає в монополію торгівлі, проте Суд і це факт прийняв до сведению.

В справжнє час такий буквальний підхід до прочитанню Конституції повністю відкинуто. Федеральне уряд здійснює практично повний контроль над економікою країни, та наявність правових обмежень майже впливає його діяльність. Нині торгівля між штатами стала переважної; і як Конгрес, і Суд звели до мінімуму роль статті про торгівлю між штатами в питанні обмеження влади федерального уряду. Початок цього процесу було покладено у 30-х роках, і на сьогодні він просунувся дуже далеко.

К прикладу. Акт про цивільних правах 1964 року, оголосив поза законом расову дискримінацію в магазинах, ресторанах, готелях та інших громадських закладах. Коли ж Конгресу взяти сили у тому, щоб змусити якусь крихітну закусочну чи якусь південну забігайлівку зрозуміти, що вони мають права й не обслуговувати чорних відвідувачів? Це стало проблемою для американської федеральної системи. конгрес ухвалив рішення, яка грунтується на статті про торгівлю. Будь-який ресторан, обслуговуючий мандрівників, що прибули з іншого штату, потрапляв під дію акта, якщо «що подаються у ньому страви були виготовлені з харчів, які є результатом торгівлі». Це означає, що якщо упаковка супу, чи м’ясо в сандвиче з ростбіфом, чи ящик лимонаду коли-небудь перетинав кордон штату, то ресторан підпадав під дію статей Акта цивільних правах.

Такая аргументація з погляду права була дуже хитке, але з погляду етики — непохитна; о 19-й столітті та на початку 20 століття вона спалахнула вважалася б абсурдною. У сучасного Судна така аргументація не викликала й сумніви і було їм повністю проковтнута. Це було під час розгляду справи Каценбак проти Мак-Кланга. У цій справі містечко, що називається Олиз-Барбикью. що у Бірмінгемі (штат Алабама), стало місцем створення юридичного прецеденту; він стала об'єктом свого роду експерименту, під час якого Верховного суду надав підтримку вышеобозначенного аспекти Акта цивільних правах 1964 року. Після закінчення цієї справи зрозуміли, що торгова стаття більше бути хоч скількись серйозної перешкодою на шляху діяльності Конгресу. Коли Конгрес займається проведенням загальнонаціональної політики у таких дуже педантичних питаннях, як цивільні права, суди, зазвичай, не мають жодного опору цьому. Але вже в усіх негативні аспекти дії торгової статті Конституції припинила своє існування. Вони ще діють як обмежувачі деяких напрямів діяльності штатів. Штати немає права на дискримінацію товарів інших штатів. Каліфорнія досі неспроможна обмежити ввезення апельсинів з Флориди. І дії штатів, що суперечили закону і перешкоджали торгівлі між штатами (наприклад, правила про упаковці брызговиков на вантажних автомобілях чи обмеження на довжину складів, що із одного штату на другий), анулювали судами. У першому такому справі, що є певної віхою, 1951 року Верховного суду скасував ордонанс Мэдисона (штат Вісконсін). Міський указ заборонив торгівлю пастеризованим молоком, крім того молока, яке перероблялося і розливалося на «відповідних підприємствах із переробки, що у радіусі п’яти миль від центральному майдані Мэдисона». Багато компаній постали проти цього закону. І Верховного суду скасував його. Концепція предпочтительных місць для певних занять суперечила меті торгової статті. Указ накладав дискриминирующие обмеження на торгівлю між штатами, отже, він повинен бути аннулирован.

Это технічно складна область права. Суди намагалися знайти якусь усереднену рішення. Штати повинен мати у своєму розпорядженні права, які дозволяють вирішувати свої власні питання, проводити власну політику. Але загальнонаціональне регулювання економіки у своїй має залишатися першому місці. Коли ж потрібно здійснити грань? Чи може Нью-Джерсі заборонити компаніям утилізувати біля штату тверді і рідкі відходи, вироблені чи зібрані поза Нью-Джерсі? Верховного суду сказав: «Ні». Чи може штат віддавати перевагу власним жителям під час розподілу убогих природних ресурсів? Монтана визначила вартість ліцензії на відстріл лосів на свої жителів у розмірі 30 доларів, для чужаків ж — у вигляді 225 доларів. І тут Верховного суду сказав: «Так». Процес розмежування влади продолжается.

С моменту проголошення Нового курсу тридцятих років багато областей американського права, діяльності управлінського апарату і життя перетинали невидиму кордон, відділяють області відповідальності штатів і Федерального домену. До Нового курсу закони, що стосуються соціального забезпечення, належали місцевої юрисдикції. Навряд чи вони були централізовані на рівні штатів; міста, райони й округи правили бал. Через війну Великої депресії місцеві фінанси були засмучені. Було належить початок створенню системи соціальних гарантій. У час федеральне уряд стало основною дійовою обличчям в забезпеченні пенсій, допомоги безробітним й у здійсненні більшості інших соціальних программ.

Образование також перебувало тільки у віданні місцевих рад і лише у деякою ступеня було підконтрольний інспекції штатів. У кожному разі федеральне уряд не мало голосу у вирішенні питання. 1950;го Конгресом було ухвалено Закон, який виділяє вартість «контрольовані» шкільні райони. Це були райони зі спеціальними «фінансовими обов’язками», виникаючими внаслідок певної федеральної активності (наприклад, військові бази, на яких знаходилося безліч дітей військовослужбовців). 1965 рік став роком драматичних змін — нинішнього року було прийнято Акт про середню освіту. Він виділяло кошти утримання всіх шкільних районів незалежно від цього, контролювалися чи ні. Відтоді федеральні гроші й федеральні норми почали своє вторгнення у закони та практику управління. року міністерство освіти нині входить до складу федеральних міністерств, витрачаючи мільярди доларів — і здійснюючи десятки программ.

Было час, коли ніщо не мало настільки суворо місцевого характеру, не перебувало тільки у віданні штатів та міст, як кримінальна юстиція. Місцева поліція опікувалася справами, пов’язані з убивствами, пограбуваннями і гвалтуваннями, і навіть азартними іграми і пияцтвом. У 19 столітті лише кілька видів злочинів належала до ведення федеральної влади (контрабанда, нелегальна імміграція); до 1891 року федеральне уряд не мало навіть власних в’язниць. Він змушений було поміщати тих своїх нечисленних в’язнів в в’язниці штатів. Сьогодні у багатьох відносинах сама злочинність стала міжрегіональної. Наприкінці 20 століття федеральні злочину стали численними внаслідок запровадження законів про викрадення автомобілів в сусідні штати і законів про наркотики, про ухиляння від призову на військову службу і податкових злочинах. Виникло наймогутніше Федеральне бюро розслідувань; федеральне уряд також відіграє деяку роль фінансуванні місцевих органів боротьби з злочинністю. Закони 1968 року виділяли кошти штатам і владі. Вони свідчать, що злочинність є, «по суті, місцевої проблемою», та її високий рівень стає загрозою «спокою, безпеки і загальному добробуту нації». Це послужило виправданням прийняття програми федеральної підтримки, спрямованої на посилення місцевої боротьби за дотримання законності та правопорядку. До 1980;му років стало цілком очевидним, жодна велика урядову програму більше може бути повністю «местной».

Однако старе розподіл ролей ще остаточно не померло. Федералізм досі надає свій вплив правову культуру. Існує глибока традиція, визначальна перебування влади ближчі один до дому. Конституція спробувала створити систему «стримувань та противаг», коли виконавча, законодавча і судова влади врівноважували, контролювали б одне одного і стежили одна за іншому. Уряди штатів врівноважували б федеральне уряд; федеральне уряд контролювало б діяльність уряду штатов.

Все це було частинами вихідного плану. Його творці не вірив у дієздатність слабкої центральної влади. Вони відкинули божественні права королів і королівські правила. Вони за краще систему питомих князівств, тобто уряду крихітних феодальних маєтків, існуючих поза загального плану та напрями. Навіть у ядерний століття дехто висловлюється на підтримку цього плану. Багаторазово спростована історією, усе ще не втратив свого духу. Сьогодні відзначити поява певну тенденцію для заміни цього напряму на протилежне. Є й деяка ностальгія за «старим федералізму, прихильному до концентрації владних функцій до рук штатів. Він здобув іронічну назву «нового федералізму». Поки що у цьому напрямі зроблено лише боязкі кроки. Чи буде «новий федералізм» всепереможною бурею або тільки подувом легенького вітру — покаже время.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Федеративная система сучасних Сполучених Штатів Америки надзвичайно складна, різноманітна, заплутана і суперечлива. Воно складається з величезної кількості органів, політичних вимог і правових установі та інститутів, що створювалися як і рамках офіційного конституціоналізму, і крім нього та його всупереч йому. Структурно вона підрозділяється втричі ланки— федеральний, штатний зв муніципальний, пов’язані динамічними, збалансованими вертикальними відносинами взаємозалежності. З іншого боку, у межах кожного з ланок існують більш-менш певні розмежування функціональної і предметної компетенції складових його підрозділів, які надають відому стійкість їх горизонтальним відносинам. Спільно основі своїй усе структурні підрозділи політичної системы—от Президента та Конгресу до ради шкільного округи та шерифа — повинні висловлювати волі народу і бути його інтересам. Офіційна наука і пропаганда не втомлюються повторювати формулу Авраама Лінкольна, відповідно до якої США існує «народне правління, здійснюване народом й у інтересах всього народу». Отже, американський народ і народи інших країнах намагаються переконати у цьому, що у США перевищив на практиці реалізовані ідеали народного суверенітету. Федералізм США намагаються видати за ідеальну модель демократії, придатну всім країн світу. Чи так це насправді? Спроба відповіді але це запитання представлена, зокрема, у цій работе.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.