Претензії Московії, Молдови, Кримського ханства, Туреччини, Угорщини на українські землі в XIV-XV столітті

1. Претензії Московії, Молдови, Кримського ханства, Туреччини, Угорщини на українські землі в XIV-XV столітті

Основні поняття та терміни Буковина — історичний регіон, що охоплює долини верхнього Пруту й Сірету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина) та Румунії (Південна Буковина). Назва краю виникла в 14 ст. і походить від значення «буковий ліс».

Закарпаття — історичний регіон, що займає передгір'я та південні схили Карпат із прилеглою до них низиною в басейні річки Тиси. Назва цієї української землі промовляє сама за себе, адже вона, єдина з українських теренів, розташована за головним Карпатським хребтом.

Ясир — бранці, що їх захоплювали татари і турки під час грабіжницьких походів на українські землі.

Яничари — турецька регулярна піхота, створена в 2-й пол. 14 ст. султаном Мурадом І. Складали основу турецької армії. Спочатку комплектувалась із військовополонених, пізніше — шляхом насильницького набору хлопчиків із християнського населення Османської імперії. Хлопчиків насильно навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму і суворої дисципліни, відданості султанові.

Гетьман (від німецького Hauptman, польського hetman — начальник) — у Польщі, Литві, Чехії так називали головнокомандуючих. У Польсько-Литовській державі було чотири гетьмани: два польських (коронних) і два литовських, причому один із них був головним (великим), а другий був його заступником (польним).

Молдавське князівство утворилася в першій половині 14 ст. в долині річки Молдови як васальне князівство Угорщини. В 1359 р. здобуло незалежність. У другій половині 14−15 ст. до складу Молдавського князівства увійшли Молдова (історична область на північному сході сучасної Румунії), Буковина і Бессарабія. Столицею Молдавського князівства у 14 ст. були міста Сірет і Байя, в 15 ст. — Сучава, а з 16 ст. — Ясси. Найвища влада належала господареві (князеві), при якому велику роль відігравала боярська рада (диван). Першим господарем був Богдан І. (1359−1365 рр.). Господар Штефан ІІІ Великий (1457−1504 рр.) домігся значної централізації держави і боровся проти іноземних загарбників. В 1538 р. Молдавське князівство потрапило під владу Османської імперії.

Трансильванія (Семиграддя) — історична область на півночі сучасної Румунії. З 11 ст. належала угорським королям. На чолі 7 трансильванських областей стояв воєвода з широкими повноваженнями. Після розгрому турками Угорського королівства в 1541 р. Трансильванія стала князівством — васалом Османської імперії, сплачувала данину султану і не мала право вести самостійну зовнішню політику. Після битви під Мохачем 1526 р. до складу Трансильванії увійшли землі Закарпатської України.

Більшість українських земель (Київщина, Волинь, Східне Поділля, Чернігово-Сіверщина) перебувала під владою Великого князівства Литовського. Чернігово-Сіверщину вже на початку 16 ст. захоплює Московське царство.

Під владою Польщі перебували Галичина з Холмщиною та Белзчиною (від 1387 р.) та Західне Поділля (від 1430).

Буковина від середини 14 ст. належала Молдавії. У 1538 р. Молдавія визнає зверхність Османської імперії, а відтак і для Буковини починається доба турецького панування.

Закарпаттям від 13 ст. володіла Угорщина. У 1526 р., після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем, Закарпаття поділено між князівством Трансильванією (васалом Туреччини) і Священною Римською імперією, в якій правили імператори з австрійської династії Габсбурґів.

Перед монгольською навалою Причорноморські степи належали половцям. Підкоривши їх, монгольські хани приєднали половецькі землі до своїх безпосередніх володінь.

У 15 ст. з посиленням боротьби за владу в Золотій Орді володарі Кримського улусу — так називали цю частину своїх володінь золотоординські хани — почали й собі прагнути одноосібного володарювання. Доля посміхнулася Хаджі-Гірею, який року 1449 проголосив себе незалежним володарем Кримського ханства.

Отже, Кримське ханство як незалежна феодальна держава утворилося внаслідок розпаду Золотої Орди й охопило території Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов’я та Прикубання.

Дослідники наголошують, що здійснити наміри хан Хаджі-Гірей зміг за підтримки великого князя литовського Вітовта.

Одначе мир тривав недовго. Вже наступник Хаджі-Гірея, його син Менглі-Гірей, прагнучи більшої влади, знайшов для себе інших союзників, і це стало трагедією для українського народу.

Володіння Туреччини (Османської імперії) у 1475 р. підсунулися безпосередньо до кордонів Кримського ханства. Сталося це внаслідок підкорення Туреччиною чорноморських портових міст.

Османська імперія виросла із невеликого князівства і протягом 14−16 ст. завоювала багато країн на трьох континентах (в Азії, Африці та Європі).

Небезпека завоювання Туреччиною ставила під загрозу життя й розвиток Європи. Турки володіли майже всією Угорщиною, впритул підійшли до Відня, воювали проти Венеції та Іспанії. Перед тим міста північного узбережжя Чорного моря належали італійській Генуезькій республіці.

Першою генуезькою колонією в Північному Причорномор'ї була Кафа (Феодосія), де генуезці оселились у другій половині 13 ст.

У 1357 р. генуезці захопили Чембало (Балаклаву), 1365 — Солдайю (Сурож, тепер Судак), південне і східне узбережжя Криму, де згодом виникла нова колонія генуезців Боспоро (на місці сучасної Керчі).

Одночасно вони утвердились у гирлі Дону (колонія Тана) і на Кавказі. Генуезькі колонії Північного Причорномор’я були підпорядковані Кафі.

Турецький султан року 1475 здобув портові міста й утворив на північному узбережжі Чорного моря свою провінцію (еялет) із центром у Кафі.

Крім значення торговельних осередків, захоплені міста цікавили турецький уряд як важливі військові об'єкти, адже кожне місто за звичаєм тих часів було потужною фортецею.

Турецький султан віддав наказ всіляко підвищувати їхню військову потугу. До міст поквапилися відрядити турецькі військові залоги. Крім того, закладалися й нові фортеці.

Зваживши на військову міць турецького султана, Менглі-Гірей у 1478 р. визнав за краще бути його васалом. Така зміна зовнішньополітичних орієнтацій Кримського ханства спричинила руйнівні грабіжницькі походи кримських орд на українські землі.

Перший великий похід на Україну хан Менглі-Гірей здійснив 1482 р. Тоді було спалено Київ, а його церкви пограбовано. У полон потрапило безліч люду, не зміг урятуватися й сам київський воєвода з родиною. Від 1482 р. татарські походи відбувалися щорічно, а то й двічі - тричі на рік.

Орди кримського хана спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину й Галичину і мали для українського народу страшні наслідки. Ординці плюндрували й нищили все на своєму шляху, залишаючи за собою пустку. Чоловіків, жінок, хлопчиків, дівчат забирали в полон, а тих, хто чинив опір, убивали. Ясир потрапляв на невільницькі ринки в містах Османської імперії. Опинившись у рабстві, невільники були приречені. Найчастіше їх чекала виснажлива праця на земляних та будівельних роботах.

Чоловіки зазвичай ставали гребцями на турецьких галерах-каторгах. Жінки й дівчата потрапляли до гаремів. Хлопчиків-підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували яничарів.

У другій половині 16 ст. до складу Кримського ханства увійшли ногайські орди. Вони й стали ударною силою грабіжницьких походів.

Литовський уряд намагався організувати оборону своїх південних володінь. Захист кордонів перебрали прикордонні старости й великі магнати.

Хроніки 16 ст. з-поміж організаторів відсічі ординцям називають князя Костянтина Острозького, який більш як 60 разів бився проти кримців, зокрема 1512 р. під Вишневцем на Волині та 1527 р. на р. Ольшаниці на Київщині. Острозький визволив із неволі тисячі бранців.

Одначе невеликі загони боярської варти не могли ефективно протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки, розташовані в Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві. Місцева шляхта не мала ні коштів, ні людських сил на здійснення масштабних робіт.

Не було й надії, що держава, виснажена майже столітньою війною проти Московії, зарадить небезпеці. Спустошливі набіги татарсько-ногайських орд засвідчили цілковиту неспроможність давньої захисної системи південного прикордоння.

Здавна заселене слов’янськими племенами Закарпаття спершу було тісно пов’язане з Київською Руссю. Проте на початку 11 ст., після смерті Володимира Великого, воно потрапило під владу угорських можновладців, які, однак, змогли закріпитися в краї лише в 13 ст. Наприкінці 14 ст. закарпатські землі потрапили в коло інтересів литовських князів, однак верховна влада належала угорському королю.

Один із нащадків Ґедиміна — Федір Коріатович, який володарював на Поділлі, через складну внутрішньополітичну ситуацію у Великому князівстві Литовському передав свої права угорському королю, за що отримав землі в Закарпатті. Федір Коріатович багато подбав задля культурного, економічного і національного розвитку краю. За його владарювання на Чернечій горі під Мукачевим було закладено монастир із бібліотекою, якому судилося протягом тривалого часу бути головним культурно-освітним центром Закарпаття.

У 1526 р. після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем, Закарпаття було поділене між князівством Трансильванією (васалом Туреччини) і Священною Римською імперією, в якій правили імператори з австрійської династії Габсбурґів.

Буковинські землі входили до складу Київської Русі від другої половини 11 ст. Із занепадом Галицько-Волинської держави частина Буковини потрапила під владу молдавських князів. Наприкінці 14 — в першій половині 15 ст. територію Буковини було переділено на кілька волостей (повітів). Волості очолювали старости, які спочатку належали до українського, певно, місцевого боярства. Упродовж 1387−1497 рр. Молдавія визнавала зверхність Польщі.

Від 70-х років 15 ст. через татарсько-турецькі напади становище буковинських земель під владою молдавських князів почало погіршуватися. Тодішній правитель Молдавського князівства Штефан ІІІ (1457−1504 рр.) сподівався на допомогу з боку Польщі.

Одначе польський король не надав війська для захисту володінь Штефана ІІІ, тому молдавський господар був змушений 1486 р. укласти з Туреччиною мирну угоду. Згідно з нею Молдавське князівство було зобов’язане сплачувати турецькому султанові щорічну данину в розмірі 5 тис. золотих. Ці кошти збирали зі селян, що викликало їхні протести. Щоб якось врятувати ситуацію, молдавські можновладці вирішили спрямувати їхній гнів проти Польщі.

Польський уряд було звинувачено в тому, що він не виконав своїх зобов’язань перед князівством і не захистив його від зазіхань Туреччини, відтак кошти для сплати данини було дозволено здобувати в сусідніх польських володіннях.

Влітку 1490 р. загін з 9 тис. озброєних селян, очолений досвідченим воїном на прізвисько Муха підійшов до буковинсько-галицького кордону. У серпні це військо швидко захопило галицькі міста Снятин, Коломию і Галич, пограбувавши чимало маєтків. Частину здобичі було відправлено на Буковину. Загони Мухи підтримали галицьке селянство й частина боярства.

На цій підставі дослідники зробили висновок, що той селянський виступ почав набирати характеру соціальної, національно-визвольної боротьби українського населення проти польського гніту.

У вересні 1490 р. селянське військо переправилося через Дністер і рушило на Рогатин. Проте битва, що сталася тут, не була вдалою для повстанців. Селяни зазнали великих втрат. Муха та інші ватажки, а також 600 повстанців потрапили в полон і невдовзі майже всі були страчені. Проте жорстока розправа не зупинила селян.

Навесні 1491 р. вони поновили напади на польські володіння. Тепер їхнім ватажком був Андрій Барула. Загони Барули зайняли все Покуття, але їхній похід був придушений. Окремі напади буковинських селян на польські маєтки траплялися й 1492 р. Внаслідок тих подій у другій половині 1497 р. проти Молдавії було організовано великий польський похід.

Проте успіху він не досяг. У відповідь навесні 1498 р. Штефан ІІІ одночасно з турками й татарами спустошив Галичину й Поділля й окупував Покуття. Король Польщі не хотів миритися із втратою Покуття. Тож боротьба за землі тривала.

У 1509 р. польське військо вибило молдаван із Покуття, спустошило Буковину і спалило Чернівці. Одночасно на Молдавське князівство посилювався тиск із боку Туреччини, що, зрештою, призвело до його підкорення у 1538 р. Відтак і Буковина потрапила під владу Османської імперії та її ставлеників.

Протягом другої половини 15 ст. Московське царство перетворилося на могутню державу. Під владою Івана ІІІ було об'єднано всі північноруські землі. Молода держава прагнула нових територій. Тож від 80-х рр. 15 ст. розпочалися війни між Московією та Великим князівством Литовським.

Формально війну так і не було оголошено, проте прикордонні конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали впродовж усього передостаннього десятиліття 15 ст., що дало дослідникам підстави називати ті події «дивною війною».

Війни та збройні сутички не вщухали й протягом перших десятиліть 16 ст. На початку 16 ст. кілька дрібних удільних князів Сіверщини за власним бажанням віддалися під владу держави Івана ІІІ, більшість же опинилась у складі Московського царства внаслідок збройних протистоянь.

Отож внаслідок воєнних дій 1500 — 1503 рр. до держави Івана ІІІ перейшли всі сіверські міста, зокрема, Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч.

Послідовно втілюючи загарбницьку політику, московський уряд 1507 р. розв’язав нову війну проти Великого князівства Литовського.

Під час кампанії 1514 р. московське військо захопило білоруський Смоленськ і рушило під Оршу — важливий стратегічний пункт на перетині торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно і Москвою.

Назустріч московитам вирушило 30-тисячне українсько-білорусько-литовське військо на чолі з князем Костянтином Острозьким. Основу 80 тис. московського війська становила кавалерія. Проте князь Костянтин діяв рішуче й розважливо. Він удався до військових хитрощів: зімітувавши відступ і завівши московитів у пастку під залп своєї артилерії, полководець здобув переконливу перемогу.

Сталося це 8 вересня 1514 р. Історики високо оцінюють значення битви під Оршею. Адже в надзвичайно складний історичний момент було збережено територіальну цілісність держави. Перемога піднесла моральний дух пригніченого попередніми поразками воїнів, а також перекреслила можливість союзу Московії з європейськими країнами.

Одначе перемога не поклала край протистоянню Великого князівства Литовського й Московії за українські землі.

До 1537 р. Велике князівство Литовське у війнах проти Московії поступово втратило майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину й Смоленськ.

2. Реформи Петра І та їх втілення в Україні. Юридичне оформлення кріпацтва та остаточна ліквідація автономного устрою

ханство царат кріпацтво

Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв’язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Іван Мазепа (1687−1708). Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи — одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії,

Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов’язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він (зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ’я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

В 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І. Гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. Як Іван Степанович Мазепа».

Завдяки близьким стосункам із Петром І Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти. Отже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І - король Швеції Карл XII. Скориставшися замішанням Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з’являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70% складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м’ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов’язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на країну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708−1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уникав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй», яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було упокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних «покращень». Ці нововведення незмінно упроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.

Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети: 1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; 2) підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру; 3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

Іван Скоропадський (1708−1722). Хоча Скоропадський і фігурував у планах Мазепи та підтримував ідею автономії України, Петро І погодився на його обрання, бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив опору реформам Петра І, але й зробити міг небагато. Одразу після його обрання у 1708 р. цар відрядив до Скоропадського свого намісника Ізмайлова та два російських полки, давши їм таємні вказівки заарештувати гетьмана зі старшиною, якщо їхні дії викличуть підозру. Приблизно в цей самий час Петро І підтверджує договір 1654 р., проте у найзагальніших рисах. На прохання Скоропадського підтвердити окремі пункти цар відповів різкою відмовою, сказавши, що «українці й так мають більші вольності, ніж будь-який інший народ на землі». Незабаром стала проводитися політика підпорядкування. Резиденцію гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького війська було поставлено росіянина. На посади управляючих територіями полків призначили чужинців і росіян. Уперше росіяни (й насамперед фаворит царя Олексій Меншиков) отримали на Україні великі землеволодіння. Навіть за видавничою справою здійснювався нагляд, щоб українські книжки бува не суперечили великоруським виданням".

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та 1722 рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених на її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будівництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його у російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими урядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на північ.

Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська колегія — урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які постійно перебували на Україні, — дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже було занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербурга просити царя переглянути цю справу. Петро І відмовив йому, і невдовзі, повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.

Павло Полуботок (1722−1724). Після смерті Скоропадського старшина звертається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом вони обирають чернігівського полковника Павла Полуботка — людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергійних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани виявилися зрадниками і виборів не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого довіри кандидата. Але відважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро І вів війну в Ірані, наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегії розпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала свої дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для розгляду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судочинства, Полуботок вирішує сам розв’язувати ці справи, а не лишати їх на розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом’якшила визиск своїх підданих.

Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії.

Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити у Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара, щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського самоврядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокірністю, Петро І ув’язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра І він помирає в Санкт-Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.

Після завершення Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне і політичне становище. Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя — Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но почав освоюватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана. Пошматована на окремі частини, вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити їх під тиском ворога. Сучасник тих подій арабський мандрівник П. Алеппський (Халебський, близько 1627−1669 рр.) так записав про Україну в своєму нотатнику: «Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошестівони не знали, але в ці роки вона з’явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства».

Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше проявлялось національне самоусвідомлення. Найчисленніша група населення (розкріпачене селянство Гетьманщини порівняно з кріпаками Росії, з її консервативним монархічним правлінням) мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої враження від перебування в Москві, а потім у Києві, П. Алеппський зазначав: «Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли… Зате Козацька країна була для нас начебто рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі». Цар Петро І 1698 р. зазначав у розмові з патріархом: «Священики у нас грамоти мало знають… Якби їх… у науку послати до Києва у школи…» Зрозуміло, що загальний рівень освіти простого люду Росії був ще нижчим.

Що ж являли собою наприкінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між урядами Росії й Польщі, за якою повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави.

Запорозька Січ законодавче підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана тимине браласядо уваги). Певною мірою визначався західний кордон між Річчю Посполитою і Російською державою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплював «кут» південно-східного району пізніше Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип’яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 р.

Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було принесено в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що «всім козакам не корисний Андрусівський торг». «Страшним ударом» для Української держави назвав його відомий історик Омелян Терлецький. Одразу після підписання Андрусівської угоди шляхта почала «вогнем і мечем» приводити населення Правобережжя до покори.

Договір про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. Він остаточно не тільки юридичне, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.

Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина, і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.

Росія продовжувала чинити диктат на українських землях. Петро І (1672−1725) з самого початку свого правління (1682) розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Законодавче це ще раз затверджували «Коломацькі статті» — договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (посаду) одного з найвпливовіших діячів Лівобережжя генерального осавула Івана Мазепи (1687−1708).

Ці статті порівняно з попередніми містили кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалась влада царату на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана. Завдяки політичному хисту І. Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

З початком нового століття після проголошення війни Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) фактично на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом II Сильним (1697- 1706, 1709−1723) про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697−1718), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той поставиться до такого рішення) дяка Бориса. Михайлова з «таємними» статтями. В них, зокрема, йшлося про можливість відриву від України та повернення у володіння Речі Посполитої задніпровських містечок Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигирина та деяких прикордонних районів, що за «Вічним миром» мали залишатись без осілої людності; передачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політику щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. Тому Мазепа як досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, вирішив повністю не відмовляти посланцю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці погодився Трахтемирів, Станки і Трипілля віддати полякам. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. Очевидно, так він хотів уберегти Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади.

На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він тактовно, але принципово заявив: «…Польській стороні уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі його царської величності один Київ, і буде велика небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші міста переселяться з того боку Дніпра… і оволодіють берегом того боку річки Дніпро й стануть називати його своїм… а тому, гетьману, якщо послушенство, яке і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сторону царської величності неспокійно і до втрати великої». Ї далі конкретно про Стародубшину І. Мазепа наголосив: «Стародубський полк від поляків відділила ріка Сож, і за тією рікою, на польському боці його, гетьманського володіння ніякого немає, а за річку в Стародубський полк полякам вселятися непристойно ж…».

Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре небажання гетьмана ще більшого «звуження» його влади на правому березі Дніпра та обмеження впливу на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у формі політичного «аргументу» чи тиску (до певної міри, звичайно) на російську сторону можливого вибуху протесту запорожців і частини мешканців Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя; по-третє, визнання Мазепою того незаперечного факту, що Гетьманщина, в тому числі й Київ, перебувають у складі «держави його царської величності», а також є «гетьманським володінням».

Через різні політичні чинники, а також народногосподарські умови регіони України були населені нерівномірно. Так, на середину XVII ст. тільки на Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис. чоловік, а в межах Слобожанщини — 50 тис. На території Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у середньому припадало 10−12 чоловік. У межах країни проживали тоді представники 21 народності. Найчисленнішими серед них (крім українців) були росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари і чехи. Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрянщини. Значно менше тут проживало вихідців з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеччини. Протягом другої половини століття кількість населення зростала порівняно швидко. Зокрема, 1657 р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через неповних 30 років налічувалося вже 232 населених пункти з 250 тис. жителів. Тобто кількість міст і сіл збільшилася в 3,6, а людність — в 2,5 раза. Власне українці становили близько 98%.

В цей час у Російській державі проводилися значні реформи, що не могло не вплинути на суспільно-політичне, економічне та культурне життя українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І. Мазепою і І. Скоропадським, представниками місцевої еліти. Реформи Росії об'єктивно певною мірою сприяли і розвиткові господарства та виробничих відносин «окраїнних областей». Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали в сільському господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктів, збільшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т. д.

Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні «заводи» і згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли; від державних повинностей і податків, виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей з Правобережжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р. деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих заводів. На початку 20-х рр. утворюється спеціальна контора для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних мешканців хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав надсилати відомості про кількість зібраного хліба, поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних земель.

У вересні 1723 р. Петро І видав указ про посилання «нарочних» на р. Дніпро для пошуку руди й кам’яного вугілля, яким започатковувались пошук і розробка родовищ корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загальнодержавного значення. Ще на початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро І підтвердив своєю жалуваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського, Ізюмського і Острозького полків.

Водночас величезним тягарем реформаторські державницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він цілком намагався підпорядкувати Російській державі. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висловом О. Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблення гетьманської влади стало після подій, пов’язаних з Північною війною 1700−1721 рр., а конкретноз переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою. Взимку 1708−1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завершення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав — головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра І і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана.

З 1708 р. практично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І - боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалось при будь-якому «народному невдоволенні» або «чиїй-небудь зраді» застосовувати «великоросійські полки». 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення на Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більше зміцнили позиції російських сановників.

Такого політичного удару престарілий гетьман І. Скоропадський незміг пережити і незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавницьких планів. Навпаки — він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722−1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавпівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724). Імператор фактично придушив спробу угруповання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були характерними для російського самодержця, що весь час відчували на собі особливо ті, хто пробував вести самостійну незалежну політику. Так, після переходу І. Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому постраждали нетільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні. Значну, кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад. Їх місця позаймали «вірні» чиновники з росіян, а також іноземці або ж космополіти. У жорстокості стосовно українців не відставали від сюзерена і його «васали», такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина — від малого до старого — за те, що мешканці міста виступили на боці І. Мазепи. Гетьманська столиця була варварськи спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу — описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.- так йдеться про це: «…Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками, — хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють — без спочинку…» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…».

Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась у ліквідації в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі І потерпають у вільностях, здобичі й промислах.

Наприкінці XVII — першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею з закордоном. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широко практикувалось перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці.

В зв’язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. За порушення такого роду указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав «грамоту» про покарання «кнутом» і заслання до Сибіру полтавців С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те що імператор, як правило, позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну українську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських земель мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувались здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5тис.крб., 1723р. — 85,9 тис., а вже 1724р. — 241,3 тис.крб.