Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

Реферат на тему

Піднесення і розквіт Київської Русі

(кінець X — середина XI ст.)

ПЛАН

1. Князювання Володимира Великого

2. Реформаційний курс Володимира.

3. Державотворча діяльність Ярослава Мудрого.

4. Використана література.

1. Князювання Володимира Великого

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний час політична ситуація на Русі залишалася стабільною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конфлікт між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для протистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який полював у древлянських лісах і тим порушив права феодальної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святослава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володимир покидає Новгород і тікає за море. Однак ід боротьби за владу він не відмовляється: зібравши в Скандинавії сильну норманську дружину, Володимир уже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, гине Ярополк, і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км², Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає трива-лу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від успіхів та невдач у протистоянні з кочівницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печенігами, про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському по-рубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.

2. Реформаційний курс Володимира.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їх автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов’язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та полі-етнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах із сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб — своєрідною печаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду. Налагодження у 90-ті роки X ст. офіційних зв’язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в’язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тис. гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступається місцем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбивчого протистоян-ня загинули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Його влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, братам вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чернігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, «самовладцем Руської землі».

3.Державотворча діяльність Ярослава Мудрого.

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав Іув не стільки князем-дружинником, князем-завойовни-Ком (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї Та лиття крові), Скільки князем-будівником, князем-про-«иітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній із битв він отримав нажку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки прав-л іння Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князя-ми-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у ішутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі & оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Іларіон (?— прибл. 1088) — митрополит київський, церковний і політичний діяч, філософ і оратор. Автор «Слова про закон і благодать» (прибл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загаль-норуські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з версій, Іларіон, після того як став митрополитом, незабаром помер, за іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона, поселився в Києво-Печерському монастирі й став автором так званого Печерського літопису 1073^і.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу розв’язати болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В’ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їх освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів розв’язання міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

Використана література.

2. Київська Русь: культура, традиції. — К., 1982.

3. Котляр М. Запровадження християнства в Давньоруській державі. — К., 1983.

4. Ричка В. За літописним рядом. Історичні оповіді про Київську Русь. — К., 1991.

5. Ричка В. Формирование территории Киевской земли /ІХ — первая треть ХІІ вв./ - К., 1988.