Прагматизм Джона Дьюї

Прагматизм Джона Дьюї

Джон Дьюї (1859 — 1952) — найбільш впливовий із всіх американських прагматистів.

Для американських філософів, як, мабуть, і інтелектуалів взагалі, він був і залишився вищим філософським авторитетом.

На відміну від Джемса, популярність і вплив Дьюї ніяк не пов’язані з його літературним стилем, тому що він пише досить безбарвно. Проте, якби будь-якого американського студента, аспіранта або викладача попросили б назвати одного філософа з великої букви, те, імовірно, чотири чоловіки з п’яти назвали б Дьюї.

За своє довге життя Дьюї проробив серйозну еволюцію. Спочатку він перебував під впливом німецької ідеалістичної філософії. Потім захопився неокантіанством. Пізніше зазнав впливу від біхевіоризму.

Спочатку він, подібно Джемсу, займався психологією, зокрема, психологією освіти. До кінця століття Дьюї захопився педагогікою й організував свою школу нового типу, а також розробив нову теорію педагогіки, що одержала назва «прогресуюче утворення». Його ідея полягала в тому, що школа — це не підготовка до життя, а сама є особливою формою життя. Дьюї вважав, що завдання школи не в тім, щоб наповнити мозок дитини якимсь зовнішнім матеріалом, вкладеним у її голову, у свідомість ззовні, а скоріше, у тім, щоб будити й розвивати власні задатки, уже наявні в дитині.

Дьюї написав ряд книг по педагогіці й по новій школі; деякі з них в 20-х роках були перекладені на російську мову й мали більший успіх.

Але потім, коли так звана «педологія» була в нас засуджена, як якась буржуазна лженаука, ідеї Дьюї були не тільки відставлені, але й піддані різкій критиці.

У другій половині 30-х років Дьюї став у нашій країні однієї з найбільш одіозних фігур. Справа в тому, що після відомих процесів у Москві він прийняв пропозицію очолити комісію з розслідування так званої «антирадянської діяльності» Троцького. Комісія виїхала в Мексику, де жив Троцький, і вивчила всі наявні матеріали.

Висновок її, підписаний Дьюї, був однозначним: Троцький ні в чому не винний, а посилання на нього, які робилися на процесах, не що інше, як наклеп. Зрозуміло, як могли поставитися до цьому офіційні кола Радянського Союзу.

Спеціальних робіт про Дьюї в нас нема, за винятком книжки Шевкина про його педагогіку. У листопаді 1990 р. в Інституті філософії була захищена кандидатська дисертація про проблему досвіду у філософії Дьюї.

Дьюї письменник дуже плідний. З-під його пера вийшло приблизно 30 книг і близько 900 статей. Дьюї - універсальний філософ. Його роботи присвячені не однієї якоїсь вузької або приватної області, але охоплюють весь спектр філософських і соціальних проблем, включаючи етику, естетику, релігію та ін.

У Європі Дьюї знають мало. Але американські автори затверджують, що багато ідей європейських філософів, особливо постпозитивистських і постмодерністських, передбачені в його роботах. А один з учнів і послідовників Дьюї, Сідней Хук, написав навіть книжку «Прагматизм і трагічний сенс життя», у якій проводить думка про ідейне споріднення екзистенціалізму з навчанням Дьюї.

Сучасний американський філософ Ричард Рорті бачить особливу заслугу Дьюї, так само, як і Л. Витгенштейна, у підриві того, що одержало назву фундаменталізму. Під фундаменталізмом у сучасній західній філософії мають на увазі характерне для колишньої філософії переконання в тім, що всі духовні, у тому числі й теоретичні, філософські явища, повинні мати якісь стійкі підстави, перші початки. Адже ще Аристотель визначав метафізику, або першу філософію, саме як «науку про перші початки буття й пізнання».

З погляду сучасних західних філософів, у всякому разі багатьох з них, ніяких таких підстав, або перших початків, ні, а філософія в цьому змісті є антифундаменталістською. Уважається, що Дьюї вніс великий вклад у руйнування фундаменталістського забобону.

І справді, для Дьюї, як і для Джемса, основне поняття філософії - досвід. При цьому досвід містить у собі все, що може стати предметом нашої свідомості й того або іншого нашого впливу. Говорити ж про якусь підставу досвіду просто безглуздо. Джемс зводив досвід до потоку свідомості. Дьюї цього не робить.

Пояснюється це тим, що Джемс, як і Пірс, був у філософії відвертим ідеалістом. У психології він скоріше дуаліст. Але у філософії вихідним поняттям для нього був «потік свідомості», нерідко рівнозначний «чистому досвіду».

Позиція Дьюї інша. Він супротивник яких-небудь різких розмежувань і особливо протиріч. Він керується «принципом безперервності», запозиченим у Пірса. Тому, якби досвід був явищем або потоком свідомості, то він неминуче протистояв би тому, що свідомістю не є. Дьюї відмовляється від такого протистояння. Тому досвід як основне поняття філософії Дьюї охоплює всі, всі фактори людського життя й діяльності. У Дьюї все є досвід і досвід є все.

До речі сказати, остання книга сучасного послідовника Дьюї, Джона Мак — Дермотта, називаються «Потоки досвіду».

Дьюї, таким чином, повідомляє себе прихильником емпіризму в самому широкому змісті цього слова. Джемс називав свою філософію «радикальним емпіризмом» у тому розумінні, що досвід для нього є універсальним і містить у собі почуттєвий досвід, (спіритичний), релігійний і моральний.

Дьюї ще більше розширює поняття досвіду, включаючи в нього художній, соціальний і культурний.

Досвід у Дьюї, по суті справи, охоплює все людське життя, включаючи й взаємини людини із природою й самою природою.

Про те, як Дьюї розуміє досвід, можна судити по двох його характеристиках:

«Досвід включає сновидіння, нездоров’я, хвороба, смерть, працю, війну, сум’яття, двозначність, неправду й оману, вона включає трансцендентні системи, так само як і емпіричні; магію й марновірства так само, як і науку».

«Цінність поняття досвіду для філософської рефлексії полягає в тому, що воно позначає як поле, сонце, хмари й дощ, насіння й урожай, так і людини, що трудиться, становить плани, винаходить, користується речами, страждає й насолоджується. Досвід позначає все, що переживається в досвіді, діяльність і долю людини».

Ціль філософії, по Джемсу, полягала в тому, щоб допомагати людині, так сказати, рухатися в потоці досвіду до якимсь поставленим їм цілям. Тому одним з визначень істини в Джемса була її здатність вести нас від однієї частини досвіду до іншої, більше нам бажаної, розуміє. Іншими словами, істина в Джемса виступала не як якась статична даність, а як знаряддя для нашої дії, як спосіб досягнення наших цілей. І в цьому-те й складався основний прояв або вираження його прагматизму.

Думка Дьюї йде в тім же напрямку, але значно далі. Його головна ідея складається в перетворенні й реконструкції самого досвіду. Мова йде, отже, не про здійснення якоїсь випадкової одиничної мети, але про систематичне вдосконалювання досвіду у всіх сферах життя, людської діяльності.

Скоріше усього, Дьюї мав на увазі насамперед соціальну реконструкцію, поліпшення життя людей. Джемс вважав існуюче суспільство не тільки далеким від досконалості, але навіть взагалі погано організованим. Він постійно вказував на його протиріччя, конфлікти, наявність бідних, знедолених і т.д. і т.п. Джемс вважав, що мир, у цьому випадку людський мир, поганий, але не безнадійний: він може бути поліпшений. Але як? На це питання Джемс не міг дати ясної відповіді. Він покладав свої надії на волю й діяльність окремої людини, на вождів, пророків, великих особистостей.

Джемс говорив, щоправда, про «більш-менш соціалістичне майбутнє», до якого ми, очевидно, рухаємося, він пропонував усунути психологічні мотиви війни шляхом створення його морального еквівалента у вигляді свого роду трудових армій для молоді. Він виступав проти панування монополій і проти імперіалістичної політики. І це, мабуть, усе. Як поліпшити мир, він толком не знав.

Щодо цього Дьюї зробив набагато більше. Дьюї із самого початку своєї діяльності прагнув насамперед перетворити систему утворення, справедливо бачачи в цьому застава сприятливих майбутніх змін.

І він був прав. Одне із самих більших лих нашого суспільства складалася, та й ще поки складається, у страшному зниженні рівня як середнього, так і вищого утворення, що відбувалося протягом, принаймні, шістдесятирічній історії нашої країни.

Правда, та система педагогіки, що запропонував Дьюї, після перших захватів зазнала твердої критики, але у всякому разі, завдання реформи педагогіки й системи освіти він поставив.

З погляду Дьюї, реформа системи освіти була тільки одним із засобів або методів реконструкції, удосконалювання суспільства, життя, або в самому загальному змісті соціального досвіду. Дьюї прагнув намітити, розробити шляхи й способи такого вдосконалювання.

Але соціальний досвід — це, адже, тільки частина людського досвіду, і питання тому здобувало в Дьюї більше широкий характер: про способи реконструкції досвіду взагалі.

Дьюї вважав, що в ряді сфер життя вже є величезні вражаючі успіхи. Вони досягнуті в галузі науки, техніки й виробництва. Ці успіхи зобов’язані найширшому застосуванню наукового методу.

Таким чином, Дьюї як би вертається до проблеми методу науки, поставленої ще Ч. Пірсом, але розуміє цей досвід зовсім по-іншому.

Дьюї говорить, що застосування наукового методу в зазначених областях дало блискучі результати. Але в сфері моралі, соціального життя й політики цей метод, на жаль, дотепер застосування не одержало.

Може бути, це відбулося тому, що в сфері науки й техніки він застосовувався стихійно, недостатньо усвідомлено. А може бути, тому, що в області моралі люди просто не знали, як його варто застосовувати.

Можливо, виходячи з подібних міркувань, Дьюї задумав здійснити насамперед логічну реконструкцію аспекту наукового методу. Згадаємо, що статті Пірса «Закріплення вірування», «Як зробити наші ідеї ясними» були першими двома статтями із серії під загальною назвою «Ілюстрації до логіки науки».

Відповідно, і перша робота Дьюї такого ж типу, написана разом зі статтями інших його співробітників, була поміщена в збірник під загальною назвою «Досвіди по логічній теорії» (1904). Інша книга Дьюї на цю тему звалася «Нариси по експериментальній логіці» (1916). І нарешті, найбільше докладно його погляди на цю проблему були викладені в узагальнюючій книзі «Логіка: теорія дослідження» (1938).

Короткий виклад його розуміння логічної теорії є в популярній книжці «Як ми мислимо?» — у російському перекладі називається «Психологія й педагогіка мислення». Ця назва передає одну особливість концепції Дьюї, що була відзначена при розгляді навчання Пірса: це змішання логічного аспекту пізнавального процесу з його психологічним аспектом. Воно становить характерну рису прагматизму Пірса й особливо Дьюї.

Дьюї не має ні найменшого подання про дійсні логічні проблеми й не займається ними. Він просто привласнив термін «логіка» для позначення свого розуміння процесу знання, тобто вклав у це слово зовсім не властиве йому зміст. Це типово для прагматизму.

Ми не повинні забувати, що основна турбота Дьюї полягає в тому, щоб допомогти людям у поступовому здійсненні соціальної реконструкції шляхом застосування до суспільного, у тому числі морального життя, його прагматичного інструментального методу. Правда, він називає його науковим методом або методом розуму.

Дьюї постійно підкреслює емпіричний характер методу, що рекомендується їм. Оскільки цей же метод, з одного боку, застосовується свідомо й цілеспрямовано, а, з іншого боку, йому доводиться переборювати всілякі труднощі й опори того матеріалу, з яким він має справу, вона стає експериментальним.

Сприйнявши значною мірою ідею плюралістичної, невизначеної, мінливої й у той же час пластичної, всесвіту в Джемса, Дьюї переносить ці характеристики на досвід людини, маючи на увазі, як уже говорилося вище, людське життя. Досвід виступає, у поданні Дьюї, як недостовірний, часто небезпечний. У ньому немає чого-небудь раз назавжди даного (а тому здатного стати вірогідно відомим). У ньому немає нічого непорушного, твердого, безумовного. Як у Джемса, у Дьюї досвід пов’язаний з ризиком.

Однак, затверджує Дьюї, людині й, насамперед, філософові завжди було властиво саме прагнення до стійкості, непорушності, абсолютній вірогідності. «Пошук вірогідності» [так, до речі, називається одна з його книг] був властивий людям з тих пор, як вони почали філософствувати. Перші філософи в древній Греції були вже залучені в цей пошук.

Пошук рішення цієї проблеми привів до розходження двох типів знання: «эпистеме», як справжнього знання, і «докса», як думки людей, які до справжнього знання піднятися не здатні.

Остаточне рішення цієї пекучої (хоча, на думку Дьюї, мнимої) проблеми було знайдено Платоном. Він побачив неї у введенні миру особливих сутностей — ідей.

Навколишній нас реальний емпіричний мир мінливий, текучий, нестійкий. Але він і не щирий, являє собою тільки видимість і є доля думки, що складається на основі почуттєвих сприйнятті. Навпроти, мир ідей вічний і однозначний. Пізнання ідей, і тільки їх, є справді щирим, тому що воно абсолютно.

Якщо мир явищ, будучи почуттєво даним, доступний кожному, то мир ідей, доступний тільки деяким. Відкриття й пізнання його вимагає особливих здатностей проникати крізь почуттєвий мир і розумовий погляд побачити вічні ідеї, слабким і неточним відблиском яких є речі емпіричного миру.

Таким чином, поділу миру на мир почуттєвих речей і мир ідей відповідає поділ пізнання на два типи: недостовірне — докса (думка) і абсолютно достовірне — споглядання ідей.

У свою чергу ці два види пізнання, по Платонові, виявляються властивим двом типам людей. Почуттєві речі, як об'єкти нижчого виду пізнання, доступні простим, неосвіченим людям, зайнятим фізичною працею: ремісникам, хліборобам, торговцям і рабам.

Ідеї ж, як об'єкти вищого виду пізнання, можуть відкритися тільки вищому типу людей, утворених, зайнятою духовною діяльністю, філософам.

Звідси Дьюї виводить важливий наслідок: оскільки раби й простолюдини були зайняті винятково матеріальною діяльністю, фізичною працею, те й сама ця діяльність і праця, у якому вона реалізувалася, і те, із чим вона мала справу, тобто матеріальні речі, — все це викликало почуття зневаги, а те й презирства.

Вища ж духовна діяльність, спрямована на ідеї, викликала повагу й повагу, як заняття кращих і привілейованих.

Це соціальний поділ на нижчу матеріальну діяльність і вищий духовну й відповідний поділ людей, що займалися ними, і послужило, уважає Дьюї, джерелом поділу на два типи світогляду: матеріалістичне й ідеалістичне.

Таким чином, по Дьюї, обох вони виникли історично в силу певних соціальних умов і їхнє протиставлення зберігалося також досить довго, тому що довго ще залишався соціальний поділ, як, скажемо, в епоху панування феодалів.

Але цей час, уважає Дьюї, уже пройшло, і в сучасному демократичному суспільстві немає ґрунту для протиставлення розумової й фізичного, або ідеальної й матеріальної праці, або відповідних видів діяльності. Звідси треба, що протилежність матеріалізму й ідеалізму застаріла й повинна бути відкинута.

З подібними міркуваннями Дьюї, неодноразово відтвореними в ряді його робіт, погодитися важко, хоча зазначена їм протилежність видів діяльності в древньому світі дійсно мала місце й, можливо, зробила якийсь вплив на розмежування між прихильниками двох філософських напрямків.

Але саме їхнє виникнення й формування пов’язане з фактичним існуванням двох рядів явищ і процесів у самій людині, а тим самим і у світі, і неможливістю поки що звести їхній друг до друга. Раз є матеріальні й духовні явища, а роль других у житті людей зростає, то залишається постійна можливість при поясненні природи й миру виходити або з матеріальних явищ і процесів, приймаючи їх тим самим за первинні, або з ідеальних — з аналогічним результатом.

Треба мати на увазі також і та обставина, що потреба в гуманізації науки й техніки, що став настільки настійної в наш час в усьому світі, створює додаткові умови для негативного відношення до матеріалізму. Екологічна криза, у якому виявилося людство, показав, до чого може привести розуміння природи, як чогось принципово далекого людині, і розгляд її тільки як предмета впливу, експлуатації й використання. Переконання в бездуховності природи, її принципової протилежності людині, як духовній істоті, дозволяло зробити з нею все. що завгодно. До чого це привело, добре відомо.

Що стосується нашої країни, то настійна, більше того, навіть абсолютна, потреба у відродженні моральності й духовності народу створює сприятливі умови для відродження й деякого морального ідеалізму, на відсутність якого ще зовсім недавно гірко скаржилися деякі поети, письменники й педагоги.

Але повернемося до Дьюї. Міркування Дьюї про виникнення матеріалізму й ідеалізму повинні були, між іншим, показати штучний і навіть випадковий характер їхнього протистояння. Дьюї рішуче виступає проти такого протистояння, як і проти будь-яких твердих границь між чим би те не було.

Він затверджує, що всієї грані й у природі, і в суспільстві, і в пізнанні умовні й не остаточні. Досвід не знає різких розпаданні на несумісні й непорівнянні «сутності», тому що в ньому діє принцип безперервності. Будь-яке обмеження тих або інших ідей у вигляді «матеріалізму» або «ідеалізму», по Дьюї, неправомірно.

Інший висновок з описаної їм історії грецької філософії - це даремність спроб знайти які-небудь вічні незмінні сутності й абсолютне знання про їх.

Дьюї відмовляється визнати можливість абсолютного початку, абсолютної істини, якого-небудь абсолюту взагалі. На його думку, все це вигадки таких філософів, яких не влаштовувала необхідність постійного пошуку, постійного експериментування й поступового руху вперед. Вони хотіли одержати все відразу в готовому й остаточному виді: і зроблене суспільство, і зроблене знання, і зроблену мораль, і остаточне вище благо (Summum bonun).

Один з важливих висновків, що Дьюї робить із наведених міркувань, складається в запереченні їм незмінності людської природи. Він уважає теорію незмінності «самої безнадійних і песимістичної, із всіх можливих доктрин» (38,191). У випадку її справедливості всяке утворення, на відміну від навчання, було б безнадійним завданням, і будь-яка спроба вдосконалювання суспільства була б приречена на невдачу.

Інший приклад відкидання Дьюї поняття абсолюту дає його відмова визнати яку б те не було істину за остаточну й незмінну. Він говорить, що «кожна пропозиція відносно істини в остаточному підсумку є гіпотетичним і тимчасовим, хоча значна кількість таких положень настільки часто виявлялося безпомилковим при перевірці, що ми вправі застосовувати їх так, ніби вони були абсолютно вірними. Але логічно абсолютна істина являє собою не піддається реалізації ідеал, у всякому разі ідеал, не реалізований до того часу, поки не будуть зареєстровані всі факти, або, як формулює Джемс, поки ці факти не будуть „зібрані в мішок“ і поки не буде виключена можливість подальших спостережень і інших даних досвіду».

Виходячи з подібних передумов, Дьюї вживає спробу описати й пояснити процес придбання знання і його функціонувань у ході людського досвіду. Іншими словами, він претендує на опис методу науки.

Саме загальне й основне завдання науки й наукового методу складається, по Дьюї, у найкращому пристосуванні людини до середовища, у забезпеченні успішної людської дії.

Дьюї не заперечує можливості властивого ученим прагнення до безкорисливого знання, тобто до знання, що не ставить перед собою ніякої безпосередньої практичної мети. Таке прагнення, безсумнівно, має місце, і Дьюї вважає, що це дуже добре, тому що воно допомагає розвитку самих пізнавальних засобів і способів.

Однак цей вид пізнавальної діяльності він уважає вторинним, похідним від основного його призначення — сприяти пристосуванню до середовища, рішенню практичних завдань, що забезпечують виживання, і більше того, удосконалювання, поліпшення умов життя, або в самій загальній формі - досвіду.

Оскільки це завдання є, по Дьюї, що визначає, те зрозуміло, що сам процес пізнання й метод дослідження повинні бути описані саме в термінах такого пристосування й рішення подібних завдань.

Тому поняття, які використовуються в процесі пізнання й дослідження, визначаються Дьюї не як вираження якихось загальних істотних рис дійсності, а як знаряддя, призначені для досягнення тих або інших цілей. Те ж ставиться до систем понять або до теорій. Вони мають тільки інструментальне значення.

Відповідно ця концепція Дьюї. так розуміюче й саме дослідження, і поняття, і теорії, одержала назву інструменталізму.

Тепер зрозуміло, що саме, із цієї прийнятої Дьюї точки зору, варто розуміти під істиною. Якщо теорія або то судження, якими ми користувалися для здійснення нашого плану або мети, привели до успішного результату, то ми — як би на подяку їм — будемо називати їх щирими, привласнимо їм такий хвалебний епітет.

Таким чином, виявляється, що весь процес пізнання цілком можливо описати зовсім в інших термінах, чим ті, які звичайно застосовуються для цього.

Згадаємо про те, що Джемс говорив про філософію: вона вчить бачити альтернативи. Тепер перед нами реальна альтернатива: те саме явище одержує зовсім різні інтерпретації. Треба сказати, що певний резон у прагматистському варіанті є. У ньому акцент перенесений на практичні результати, у той час як у традиційному розумінні акцент робиться на чисто теоретичних результатах.

Тим, хто вихований у класичній традиції, звичайно, ближче традиційний погляд, що опирається на здоровий глузд, хоча й він не вільний від труднощів.

Треба мати на увазі те, що прагматист буде вважати щирими практично ті ж твердження, що й не-прагматисти. У цьому змісті ніякої різниці між ними немає. Але інтерпретація процесу пізнання і його результатів, тобто істини, буде досить різною.

Це, до речі сказати, означає, що філософія задовольняє не звичайні життєві потреби людей, а якісь більше складні духовні потреби. Вони полягають у тому, щоб усвідомити свої вчинки, у звичних діях людей, у тім, щоб краще зрозуміти й витлумачити й мир, і самого себе, щоб усвідомити їхнє значення.

Очевидно, що слабість або помилка прагматизму в тім, що він недооцінює й принижує чисто теоретичну потребу людського духу в самому пізнанні як такому, незалежно від його практичного результату, потреба в істині як чистому знанні, що має ще й моральну цінність, у тім, що на Русі зветься правдою.

Видимо, Істину в цьому розумінні мав на увазі Понтій Пілат, задаючи своє знамените питання: «що є істина?»

Попередній виклад мав справу тільки із самим загальним змістом розуміння пізнавальної діяльності, або процесу дослідження. Однак Дьюї дає набагато більше детальний його опис.

Насамперед, Дьюї вказує на ті обставини, у яких виникає потреба в пізнанні або дослідженні. І тут він явно згадує Пірса і його ідеї на цей рахунок.

Відповідно до Пірса, мислення приймається за роботу насамперед у випадку виникнення актуального сумніву, що перешкоджає нормальній дії. Тоді починається пошук способу відновити вірування або віру, що є не що інше, як готовність або звичка діяти.

Цю ідею Пірса Дьюї сприйняв, але додав їй трохи інший характер. Згідно Дьюї, загальна мета пізнання, науки — поліпшення, удосконалювання досвіду, або, якщо сказати по-іншому, те це краще, більше сприятливе пристосування до сформованих обставин.

Але вираження «пристосування до середовища або оточення» має занадто загальний характер, так само, як і «удосконалювання досвіду». У дійсності обставини, у яких доводиться діяти людині, це завжди конкретні обставини, що ставлять перед ним деяку конкретну мету, конкретне завдання, що йому треба буде розв’язати.

Це завдання або проблема може бути який завгодно. Важливо тільки, що людина перебуває в такій ситуації, коли йому необхідно вирішити якусь проблему. Дьюї називає таку ситуацію проблематичної.

Він характеризує її також як невизначену, невирішену, тобто відповідно до того психічного стану людини, у якому він у цьому випадку виявився.

Зрозуміло, що така ситуація є гранично загальною. Це може бути утруднення генерала при виборі стратегічного плану, утруднення парубка при виборі собі нареченої із двох претенденток; це може бути утруднення вченого, що зустрівся з якоюсь важкою теоретичною проблемою й т.д. і т.п.

Характерно для такої ситуації саме відчуття або переживання утруднення перед виниклою проблемою. І, звичайно, спосіб рішення проблеми в загальному виді буде носити гранично загальний і формальний характер. У цьому змісті постановка питання в Дьюї досить беззмістовна. Але в деяких конкретних випадках, які він має на увазі, вона одержує конкретний зміст.

Насамперед, загальний спосіб рішення проблеми пристосований до моральних і соціальних ситуацій, звідки Дьюї екстраполює його на всі інші можливі ситуації.

Отже, яка ж процедура рішення проблематичної ситуації? Найбільше систематично вона описана в книзі «Як ми мислимо?»^5. Вона включає 5 етапів:

1.Відчуття утруднення, неприємне й тривожне. Тут насамперед необхідно з’ясувати його джерело й для самого себе усвідомити проблему, відповістити на запитання: у чому саме вона складається.

2. Коли труднощі встановлені, проблема сформульована, те невизначена ситуація перетворюється у властиво проблематичну. Іноді перший і другий етап зливаються разом. Це буває в тих випадках, коли із самого початку ясно, у чому складається проблема.

Природно, що розуміння проблематичної ситуації включає як усвідомлення труднощів, так і розуміння тієї мети, до якої ми прагнемо.

3. На цьому етапі відбувається висування гіпотези, що повинна вирішити проблему, остаточно усунути труднощі, досягти визначеності.

Цей етап вимагає роботи понятійного мислення, формування — якщо потрібно — певних ідей, що містять наслідки необхідних розумових, що передбачаються, операцій, або дій, спрямованих на рішення проблеми.

4. Четвертий етап складається в критичному розгляді висунутої гіпотези в теоретичному простежуванні її наслідків і їхній оцінці.

5. Цей етап складається вже не в чисто теоретичній перевірці гіпотези, а в її експериментальній перевірці, у з’ясуванні того, як вона фактично працює, і що з її допомогою може бути досягнуто.

Обертає на себе увага й має особливе значення для Дьюї надзвичайна конкретність усього того матеріалу, що має місце на кожному етапі.

Описана процедура перетворення проблематичної, невизначеної ситуації в ситуацію вирішену розглядається Дьюї як функціонування й використання справді наукового методу дослідження, того методу, якого, на його думку, так бракувало в наш час для рішення соціальних проблем взагалі, моральних особливо.

Література

1. Рассел Б. История западной философии. — К., 2004.

2. Лукач Д. До онтології суспільного буття. — К., 2002.

3. Філософський словник / За ред. ак. В.І. Шинарука. — К., 1986.

4. Арказаньян Ц. Г. Культура и цивилизация. — М., 1994.