Поняття світогляду

Поняття світогляду

Людина — єдина істота на землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світло й про собі, яку виступає в емпіричній чи теоретичній формі. Знання на свій чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися, але й для цого воно та має статі ідеєю. Ідея — це думка, що містить мітку діяльності й виражає певне майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб «єкта, котрі становлять певну світоглядну систему. Світогляд — одна із форм свідомості людини, невід «ємний атрибут життєдіяльності людей. У спосіб його існування виступає філософія, а також суттєві «виміри «людини, включаючи її потенціальні можливості та призначення. Ос-кільки із самою філософією, її ідеями, змістом її положень погоджуються, остільки вона не лише обґрунтовує собі раціональними аргументами, а і породжує переконання, вірування в неї. Тому окремі філософи дотепно називають її вірознанням. Подалі поглиблення, уточнення знань про предмет філософії стані можливим завдяки знайомству із основними функціями, напрямами, течіями, школами філософії.

Метою розгляду даної тими є аналіз феномена світогляду, його структури, історичних форм й особливо філософії, її власної природи й значення в особистому та суспільному житті людини.

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи із 80-х років. Добре відомі роботи В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М. В. Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, Яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду з знанням. Проте зв «язок світогляду з знанням не означає їхньої тотожності: якби це було б так, то ми не важко було б б проінформувати людину чи соціальну групу й без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої борошна сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, основою якого покладено уявлення про ті, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів й складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світло та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світло, це, швидше, своєрідний синтез видів знань й різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота й самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Алі уже в давнину знали, що усезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки із її монологічністю та імперативними методами виховання типу «не хочеш — примусимо » .

Формується не лише світогляд, а і особистість із її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може матір місце лише там, де є «саме », тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба заговорили українською у «язана із важкими пошуками нових шляхів будівництва державності й формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Алі оновлення не має обернутися кін «юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, котрі цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів й потрясінь означає лише одне: світогляду не було б, а був сума знань, котрі удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але й зовсім не збігалися із поведінкою. Маємо добро знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін «світогляд «не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світло, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, Яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд із цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів й цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс й мітку життя, які визначають діяльність індивіда, чи соціального суб «єкта, і органічно входять до його вчинків й норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна кризу існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей й світогляду. Без цого сус-пільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через якої суб «єкт усвідомлює свою соціальну сутність й оцінює свою духовно практичну діяльність.

Світогляд — інтегральне духовне утворення, яку спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думи. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми чи рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого години німецький філософ К. Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не лише окремих індивідів, а і соціальних груп й навіть епох тільки в випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а інших — до похмуро песимістичного, стурбовано трагедійного сприйняття буття.

Емоційні та інтелектуальні почуття і розуміння як компоненти людської суб «єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах й спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а філософії — навпаки.

За способом свого існування світогляд поділється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого й є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впорядкованих системах, в основі які лежить певний категоріальний апарат й логічні процедури доведень та обгрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, про «єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання й із «єднують думку із дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає і світогляду, він чи не сформувався, чи девальвувався. Зречення переконань чи розчарування у яких — завжди особіста трагедія, бо переконання є ідеєю, котра пройшла крізь серце людини, пережита й вистраждана нею. як зазначав Ф. Достоєвський у підготовчих матеріалах до роману «Підліток », почуття розумом не сколихнути, й треба спочатку вирвати із серця ідею, котра засіла у ньому у вигляді почуття, але й зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть доля в формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить й сподівається тих, що вона вважає святимо й дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання і усвідомлення, це ще і життєвий процес, а саме: духовно практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світло належного, світло ідеалів, цілей й сподівань, трансцендентний світло жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд — непросто узагальнене уявлення про світло, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття «світло «й «людина ». Через ці поняття суб «єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі й формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання й почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. У цьому й полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд — постійна супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Першим дійшов висновку про ті, що міф є стадією розвитку свідомості, котра відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчости. Продовжуючи ідеї Шеллінга, уже на початку нашого століття німецький мислитель Е. Кассірер спробував осягнути світло «зсередини «відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті із «стала значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали роботи Д. Фрезера та К. Леві-Стросса, а й у вітчизняній традиції — О. Ф. Лосева та ряду інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил із людськими, одухотворення їхнього. Тому усвідомлення факту поділу світу на світло промов та світло антропоморфних істот означало вухо розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо притаманно античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.

Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особини, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умів тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через ті, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому й полягає головне призначення світогляду взагалі.

По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, доти ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного години. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але й на самом деле ретроспективний ідеал є ті належне та жадане, до чого прагне родова громада Алі усе ж таки таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє й майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб «єкт та про «єкт, а нероздільність людини й космосу, людини й природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше були і бути, бо родове сус-пільство — це дитинство людства, й цій стадії міг відповідати світогляд у міфо-поетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно доти, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом з ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфо-поетичний світогляд як неповторне диво, що породило духовні ціності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфо-поетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчости (згадаймо Габріеля Маркеса чи Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.

Релігія є более пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому й более дослідженою. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. У релігійній свідомості уже чітко розділяються суб «єкт й про «єкт, а отже, долається й у міфу неподільність людини і природи й закладються основи проблематики, Яка стані специфічною для філософії. У релігії ідея відділяється від матерії й навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний й небесний, гірський й долинний, природний й надприродний, доти ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а пізніх міфах «язицьких релігіях «й боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Міру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світло, недоступний органам чуттів й розуму, а про «єкти надприродного світу треба вірити. Віра й виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світло ідеальних сутностей, що у практичному плані Веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу із усіма наслідками для способу життя віруючих, котрі звідси випливають. Зв «язок з богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду й належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. На зв «язку із цим віра в бога та надприродний світло взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, Яка надає розумінню цого світу життєвого характеру. Релігію творити народ, він є й суб «єктом й про «єктом релігійної творчости, Яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. У релігії поряд з світовідчуттям добро розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, котра обґрунтовується теологами. Алі до того і полягає особливість й привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вон переживається й підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказавши апостол Павло: «Колі йде мова мовами людськими і ангельськими, та любові не травня, — то ставши я як мідь та дзвінка чи бубон гудячий. І коли травня дар пророкувати й знаю усі таємниці і усє знання, й коли травня всю віру, щоб навіть міські переставляти, та любові не травня, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, й коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не травня, — то пожитку не матиму жодного… Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва і існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується «(Кор., 13, 13).

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв «язку індивіда із родом, то тут для релігії — досягнення єдності із Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли немає нічого святого й все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добро відомо. Алі і засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам «ятати, що ані релігійний фанатизм, ані поліцейський атеїм не є альтернативою.