Теорії суспільного вибору та неокласичний напрям в економіці

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

Реферат з

«Історії економічних учень»

на тему

«Неокласичний напрям в економічній нобеології. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена»

Рівне — 2008

Зміст

Вступ

1. Неокласичний напрям в економічній нобеології

2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенена

2.1 Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору

2.2 Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

2.3 Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору Висновки Список використаної літератури

Вступ

В умовах прилучення України до надбання сучасного цивілізованого процесу, розбудови соціально-орієнтованої ринкової моделі вітчизняної економіки, орієнтації на духовно-інформаційний вектор глобальної еволюції людства суттєво зростає роль фундаментальної економічної освіти. Історія економічних учень — безцінне джерело знань та досвіду, нагромаджених людством на шляху соціального прогресу.

Історія економічних учень вивчає історичні процеси виникнення, розвитку та зміни системи економічних поглядів. Зокрема в даному рефераті викладений розвиток неокласичного напряму в економічній нобеології, а також теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

Неокласичний напрям — це один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності. Сформувався 90-х рр. ХІХ ст. на основі синтезу класичної ринкової ліберальної доктрини, маржиналізму та мікроекономічної теорії. З 30-х рр. ХХ ст. доповнився теорією економічного неолібералізму, неокласичними макроекономічними дослідженнями, ідеями виваженого державного регулювання ринків.

Теорія суспільного вибору сформувалася у 60-ті рр., її засновником був американський економіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (народився 1919 р.). Оновні праці - «Фірма злагоди», «Теорія суспільного вибору», «Свобода, ринок і держава». В основі суспільного вибору покладено припущення, що принцип раціональної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.

Отже, розглянемо більш детально неокласичний напрям в економічній нобеології і теорію суспільного вибору Дж. Б’юкенена.

1. Неокласичний напрям в економічній нобеології

Сучасні економічні процеси початку ХІХ ст. — монополізація економіки, транс націоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо — кардинально позначились на розвитку економічної теорії. Вона спричинила нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об'єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.

Нові історичні обставини та зрушення 20−30-хх років, в першу чергу «Велика депресія», поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип — принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.

У русі перегляду неокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідження вільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінзон, монополістичної конкуренції Е. Чемберлена та ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізми саморегулювання залишаються ефективними, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.

Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел — теорії факторів виробництва Сея, Кларка та концепції виробничої функції Ч. Кобба та П. Дугласа, Р. Солоу, Е. Денісона, Дж. Міда та Свена, яка була новою версією теорії виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напряму досліджували, яким має бути співвідношення факторів за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, є само регульованим. Еволюція цих теорій пов’язана з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбувалися в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, наприклад фактор науково-технічного прогресу, інформацію.

Неокласичне відродження — течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60−70-х років західні економісти (Дж. Мут, Р. Лукас) доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб'єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об'єктивно зумовленими. Економічні суб'єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стає неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії в новій в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропонування».

Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптовані очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід — знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, — й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. «Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформував цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундатором «нової класичної школи економікс», яка в 70-х рр. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб'єктивіському підході до аналізу економічних явищ.

Американські економісти Т. Сарджент та Н Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї «раціональних очікувань» довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом до використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набували чинності через достатній проміжок часу, аби суб'єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування, яка стала базою для визначення напрямів стабілізації економіки. Представники «економіки пропонування» доводять, що саме пропонування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначається ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, як в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шляхи до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Оскільки основним джерелом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв’язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як «крива Лаффера», зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників переходить оптимальну межу.

Неокласичний синтез — течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У 40−50-х рр. цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, але найповніший її виклад дав П. Семюлсон. Це течія намагається «примирити» всі економічні вчення, що послали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Її представники є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.

«Неокласичний синтез» започатковує підходи, що допускають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави, будь-яких методів впливу на економіку, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції. Межі державного втручання визначаються загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу

2. Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенен

2.1 Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору

Одним із найяскравіших напрямків, що пов’язаний з використанням методології неокласичної економічної теорії для вивчення політичних процесів та феноменів, є теорія суспільного вибору, яка зародилася у 60-тi роки ХХ ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У подальшому цей напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізу i на сьогодні його можна розглядати як економічну теорію політики.

Нині чітко можна виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:

* для характеристики поведінки людини в полiтичнiй сфері використовуються ті ж гіпотези, що в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;

* процес виявлення уподобань iндивiдiв найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми у полiтичнiй сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;

* під час дослідження ставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни.

Можна виокремити два напрямки попередників теорії суспільного вибору, якi розробили iдеї, що лежать в основi теорії суспільного вибору.

1. Вперше цi iдеї були сформульовані ще наприкiнцi ХIХ ст. представниками iталiйської школи державних фінансiв М. Панталеонi, У. Маццола, А. де Вiттi де Марко та iн., якi першими використали граничний аналіз та теорію ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту та пропозиції на ринку суспільних благ.

2. Подальшого свого розвитку цей пiдхiд набув у працях представників шведської школи в економiчнiй науці - К. Вiкселя та Е. Лiвдаля, якi першочергову увагу приділяли політичним процесам, що забезпечували б визначення державної бюджетної політики.

Ці підходи тривалий час залишалися практично невідомими для дослiдникiв, що працювали у традиціях неокласичного напрямку. Безпосередній імпульс теорії суспільного вибору дали дискусії 30 — 40-х роках ХХ ст. з проблем ринкового соцiалiзму та економіки добробуту (А. Бергсон, II. Семюелсон). Разом з тим у 40 — 50-х роках уявлення про раціональний характер поведінки індивідів у полiтичнiй сфері почали активно проникати у наукові дискусії завдяки виданим у цей період працям Й. Шумпетера, К. Ерроу, Д. Блека та інших. Витоки теорї суспільного вибору можна знайти саме у працях математиків ХVII — ХIХ ст., що цікавилися проблемами голосування: Ж.А. Н. Кондорсе, Т. С. Лапласа, Ч. Доджсона, дослідження яких розпочав у 1948 р. шотландський економіст Д. Блек (1908 р.н.).

Однак як самостійний напрямок економічної науки теорiя суспільного вибору сформувалася лише у 50 — 60-ті роки ХХ ст. Широкий резонанс у 60-ті роки викликала книга американського економіста К. Ерроу «Соціальний вибiр та iндивiдуальнi цiнностi» (1951), у якій проводилася аналогія мiж державою та особою. К. Ерроу та Д. Блек спробували застосувати методи економічного аналізу до політичних процесів. У подальшому цей напрямок розвивався у тiсному зв’язку з неокласичнимв та iнституцiональними моделями.

Об'єднання двох зазначених вище наукових напрямкiв (iталiйської школи державних фінансiв та шведської школи) i стало основою для розробки комплексу iдей, якi на сьогодні стали вiдомi як теорія суспiльного вибору. Основну роль у цьому вiдiграли представники так званої вірджинської школи в економiчній теорії, засновником i визнаним лiдером якої є американський ековомiст Джеймс МакДжiл Б’юкенен, нагороджений у 1986 роцi Нобелiвською премiєю з економіки «за дослiдження договiрних та конституційних основ теорiї прийняття економічних та політичних рішень».

Джеймс Мак Джiл Б’юкенен (р.н. 1919) народився у м. Мьорфрiсборо (штат Теннесi, США) у сiм'ї фермера. Закінчивши з відзнакою місцевий педагогічний коледж за спецiалiзацією «математика, англійська література та суспiльнi науки», Джеймс вступив на економічний факультет університету Теннесi. У 1941 р., отримавши ступінь магістра в унiверситетi був признаний на військову службу, служив на Тихоокеанському флоті. Після війни продовжив навчання в Чиказькому університеті, де під впливом праць ф. Найта та К. Вiкселя виявив особливий інтерес до розробки теорії суспільного вибору та конституційної економіки у 1948 р. Дж Б’юкенен у Чиказькому унiверситетi здобув ступінь доктора з економіки за роботу з теорії i практики державних фiнансiв, займав посаду професора університету Теннессі. Згодом став деканом економічного факультету університету штату Флорида, потім Вірджинського університету, де у 1955 — 1958 рр. був професором економічної теорії та директором Центру досліджень у галузі політичної економіки ім. Т. Джефферсона. Викладав також у Каліфорнійському університеті та Вірджинському політехнічному інституті. У центрі досліджень дж. Б’юкенен познайомився з відомим політологом Г. Таллоком. У 1962 р. вони спільно видали монографію «Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії». У працi в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі «максимiзацiї корисності» до дослідження політичного вибору та пiдхід до політики як до процесу товарного обмiну. У 1963 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллок створюють Комітет з прийняття неринкових рішень, який стає попередником відомого на сьогодні Центру дослiджень громадського вибору. Їм вдалося створити цей Центр для застосування економічних методiв i способiв мислення до аналізу політичних процесів у 1983 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллок перейшли до університету Джорджа Мейсона, куди перемiстився їхнiй Центр.

У другiй великій працi «Межi свободи. Від анархії, до Левiафана» (1975), яка мала значний суспальний резонанс, розглядаються проблеми демократичного вибору. У монографiї «Дослідження конституційної демократії» (1989) досліджуються питання природи та виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним та суспільним секторами економіки.

Дослідження державних фiнансiв — ще одна сфера наукових iнтересiв Дж. Б’юкенена, якій і присвячені праці «Політична спадщина лорда Кейнса» (1977), «Влада податків: теоретичне обґрунтування фінансової конституції» (1980. у спiвавторствi з Х.Д. Бренненом). У цих роботах також підкреслюється значення рiзноманiтних неекономічних iнститутiв, що зростає у процесі прийняття суспільних рішень. Поряд з цим Дж. Б’юкенен написав ще цілий ряд праць, з фінансових питань: «Громадські фінанси та демократичний процес» (1966), «Попит та пропозиція суспільних благ» (1968), «Свобода в конституційних договорах: перспективи для політико-економiстів» (1977), «Влада податку» (1988), та «Причина правил» (1985) — обидві у співавторстві з Дж. Бренненом, «Свобода ринок та держава: політична економія у 80-х роках» (1986), «Політична економія держави загального добробуту» (1988) та iншi. Однією з основних його праць є «Теорія суспільного вибору» (1972).

Дж. Б’юкенен — член Американської академії мистецтва та науки, член італійської Національної академії Лiндсей, почесний доктор Цюріхського, Гессенського, Лісабонського, Лондонського, Бухарестського та інших унiверситетiв, почесний член Американської економічної асоцiацiї.

Дж. Б’юкенен — прихильник вільного ринкового господарства й обмеження функціонування монополізованого ринку. Однак у цих питаннях він не займає категоричних позицій. Дж. Б’юкенен вважає що контроль над цінами та виробництвом допустимий тільки у виняткових випадках. Разом з тим вiн виступає за посилення державного втручання в економіку, якщо це продиктовано інтересами підтримки вільного підприємництва.

Теорію суспільного вибору інколи називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Її представники, критикуючи кейнсiанцiв, поставили пiд сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму та методи макроекономічного аналізу, вони зробили об'єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень.

Дж. Б’юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору (табл. 1).

Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає рiзнi способи i методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. «Раціональні політики» підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи iндивідуалiзму, поширивши їх на всi види дiяльностi, у тому числi на державну службу.

Трактування політики як процесу обміну вперше має місце у дисертації шведського економіста К. Вiкселя «Дослідження з теорії фiнансiв» (1896).

Таблиця 1. Передумови теорії суспільного вибору за Дж. Б’юкененом

Основну вiдмiнність мiж економічними та політичними ринками вiн вбачав в умовах виявлення інтересів людей. Цю ідею і було покладено в основу робiт Дж. Б’юкенена. Трактуючи полiтику як процес обмiну, дж. Б’юкенен писав: «Полiтика — складна система обміну мiж iндивiдумами, у якiй останні намагаються колективно досягнути своїх власних цiлей, оскiльки не можуть реалiзувата їх шляхом звичайного ринкового обмiну. Тут немає інших iнтересiв, крiм iндивiдуальних. На ринку люди мiняють яблука на апельсини, а в полiтицi — погоджуються платити податки в обмiн на блага, необхiднi всім i кожному — вiд місцевої пожежної охорони до суду». Відносини громадян з державою розглядалися згідно з принципом «послуга за послугу». Саме ці ідеї, набувши подальшого розвитку в роботі Дж. Б’юкенена «Межі свободи…» (1975), i лягли в основу теорії суспільного вибору. Завдяки численним працям Дж. Б’юкенена та таких провідних спецiалiстiв у галузі теорії суспільного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нiсканен, М. Олсон, Г. Таллок, Р. Толлiсон та iн., за період з початку I960-х років i до сьогодення було досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і «дочiрних» теорій, які опираються на цi iдеї. Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогiєю з товарним. Держава — це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рiшень; за доступ до розподілу ресурсів; за місця на iєрархiчнiй драбині.

Але держава — це особливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих органів держави; депутати — ухвалювати закони; чиновники стежити за їх виконанням.

Виборці та політики розглядаються як iндивiди, що обмінюються голосами та передвиборними обіцянками.

Основними сферами аналізу цієї теорії є: сам виборний процес; дiяльнiсть депутатів; теорія бюрократів; політика державного регулювання.

Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.

Неоiнституцiоналiсти доводять, що у суспiльствi (виборчому органі) немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе називав парадоксом голосування. Парадокс голосування — це протиріччя, що виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу бiльшостi не забезпечує виявлення справжніх переваг суспільства стосовно економічних благ.

Але насправді процедура голосування помилкова, i досить часто не дозволяє дійти узгодженого висновку. Парадокс голосування не тільки дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, що не вiдповiдають інтересам бiльшостi, але i наочно показує, чому результати голосування піддаються маніпулюванню. Тому при затвердженні регламенту необхідно уникати впливу кон’юнктурних факторів, які заважали б прийняттю справедливих та ефективних законопроектів. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути тверді та стабiльнi конституцiйнi принципи та закони. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої, так i представницької демократії.

2.2 Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

Найпростiшi моделi вибору за умов представницької демократiї передбачають Наявнiсть хоча б двох партiй, що конкурують за голоси виборцiв. Щоб отримати перемогу на виборах, партiї мають анонсувати надання такого обсягу суспiльних благ, який був би бажаним для бiльшостi членiв суспiльства.

Першочергове значення для теорiї суспiльного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом («Економічна теорія демократії», 1957): партiї формулюють свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики. У цьому випадку, якщо:

а) усiх виборців цікавить одне й те ж запитання;

б) альтернативні підходи до рiшення цього питання можуть бути представлені у вигляді лiнiї політичного спектра (тобто ранжированi за принципом наприклад, вищий чи нижчий рiвень витрат);

в) уподобання виборців розподiленi симетрично;

г) переможцем стає партiя, яка отримала бiльшiсть голосів, — то оптимальною стратегією партій є орiєнтацiя на так званого «медіанного виборця». Теорема про «медіанного виборця» свідчить, що за симетричного розподiлу уподобань стосовно конкретного суспільного блага, максимiзацiя голосiв виборцiв досягається при орiєнтацiї на кiлькiсть суспільного блага, яка буде кращою з погляду «медіанного виборця».

Представницька демократія, як вважають представники теорiї суспiльного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспiльного подiлу працi. Обранi депутати спецiалiзуються на прийнятті рiшень iз визначених питань. Законодавчі збори організовують i спрямовують дiяльнiсть виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом iз цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не бiльшостi населення, а вузької групи осіб. Мінімальне бажання виборця постійно впливати на депутата пов’язане з необхідними витратами — посилати телеграми, писати та відсилати листи, телефонувати тощо. Зовсім iншi мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях (виробники окремих товарів та послуг). Найважливіше питання для них — це зміни умов виробництва. Тому такi групи особливо зацiкавленi у пiдтриманнi постійного зв’язку з представниками влади. Вони використовують всi методи впливу (засоби масової iнформацiї, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всi цi способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом.

Можна виділити три групи, якi зацiкавленi у лобiзмi: а) групи виборцiв iз особливими інтересами; б) депутати, що зацiкавленi у фiнансовiй підтримці зазначеної вище групи виборців з метою перемоги на наступних виборах; в) професiйнi бюрократи.

Такi групи з лишком можуть компенсувати свої витрати, за умови, якщо законопроект, що відстоюється ними буде прийнято. Вигоди вiд прийняття закону будуть реалiзованi всередині групи, а витрата розподіляються на все суспільство в цілому. Отже, сконцентрований iнтерес не багатьох перемагає розпорошені інтереси бiльшостi, а тому вiдносний вплив груп з особливими iнтересами значно більший за частку їхніх голосів. Вплив концентрованих iнтересiв пояснює велику кiлькiсть парадоксів економічної політики держави, яка захищає в основному старі, а не молоді галузі. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, що сконцентровані у певному районі, нiж розпорошеним по всій країні. Зі свого боку, депутати також зацiкавленi у активнiй пiдтримцi з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий термін. Лобізм дає змогу віднаходити джерела фінансування передвиборної кампанії та політичної дiяльностi. Ще більшою мірою зацiкавленi у лобiзмi професiйнi бюрократи, вiд дiяльностi яких залежить не тільки прийняття, а й втілення в життя політичних рішень. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої дiяльностi має бути чiтко визначеною.

До наведених висновкiв приводить також аналiз системи логролiнгу — практика взаємної пiдтримки депутатів шляхом «торгівлі голосами». Депутат «купує» пiдтримку вирiшення питань своїх виборцiв, вiддаючи взамiн свій голос на захист проектiв своїх колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку «торгівлю голосами» негативним явищем. Iнодi за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне спiввiдношення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо також, що уряд за допомогою логролiнгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерiдко приносячи загальнонацiональнi інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.

Прикладом класичної форми логролiнгу є «боченка з салом» — закон, який мiстить у собі набiр невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цiлий пакет рiзноманiтних, досить часто слабо пов’язаних із основним законом пропозицій, у прийняттi яких зацiкавленi рiзнi групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все новi й новi пропозиції («сало»), доки не буде досягнуто впевненостi у тому, що закон отримає схвалення бiльшостi депутатів. Але така практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливi рiшення — обмеження громадянських прав, свободи совiстi, друку, зборів тощо — можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг та задоволенням обмежених місцевих iнтересiв.

Прибічники теорії суспiлъного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політична нерiвнiсть i можливо прийняття нераціональних рішень. Найважливiшi з цих причин такі:

1. Порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, що неправильнi з суспільного погляду.

2. Нерiвнiсть в отриманні iнформацiї, оскільки краще iнформованi люди з високими доходами та добре органiзованi лобiстськi групи. Вони максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту. Нерiвнiсть в отриманнi iнформацiї пов’язана i з феноменом раціонального ігнорування, який наявний у системi представницької демократії. Якщо уряд приймає рішення, яке принесе вигоду суспільству в цілому, хоча окремі групи населення можуть програти (наприклад, вiдмiна субсидій будь-якому сектору економіки), але кожен окремий виборець отримає малу вигоду вiд того, оскiльки загальна корисність розподілиться серед усього населення. За таких обставин виборцi поводять себе апатично, байдуже, що й отримало назву раціонального ігнорування, оскільки бiльшостi населення немає сенсу збирати та оцінювати iнформацiю про даний проект, нести витрати задля майже невідчутної вигоди. Але ущемлена меншiстъ, яка постраждає вiд вiдмiни субсидій, організується у групи тиску.

3. Недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), якi, переслідуючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кiлькiсть голосiв на наступних виборах i приймають політично популярні рішення, але економічно неефективні, оскільки вибори відбуваються у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пiзнiше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, роздувають бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програшi. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законiв.

У 70 — 80-тi роки ХХ ст. цi iдеї було розвинуто у концепції політичного ділового циклу (В. Нордгауз, Д. Макре), у якій докладно розглядалися можливості державного антициклiчного регулювання i передбачалися: а) передумови впливу економічного становища всередині країни на популярність правлячої партії. Головним показником стану кон’юнктури були темпи iнфляцiї та норма безробіття. Чим нижчі їх темпи, тим за інших незмінних обставин бiльше голосiв буде вiддано на наступних виборах за правлячу партію; б) обернена залежнiсть мiж рiвнями iнфляцiї та безробіття: чим менше безробiття, тим швидше зростають цiни; в) як основний мотив господарської дiяльностi правлячої партії — забезпечення собi переобрання. Досягненню цієї мети i пiдпорядковано регулювання кон’юнктури.

Механiзм полiтичного циклу полягає в тому, що: 1) прагнучи гарантувати перемогу для своєї партiї на виборах, уряд намагається забезпечити оптимальне співвідношення iнфляцiї та безробіття. Одразу ж пiсля приходу до влади адмiнiстрацiя докладає зусиль до зниження перш за все темпiв зростання цiн шляхом штучного провокування кризових явищ; 2) на кiнець виборчого перiоду завдання перетворюється на протилежне — робиться все можливе, щоб «розігріти» економіку, підняти рівень зайнятості. Тим самим робиться черговий поштовх для зростання цiн. Розрахунок робиться на iнерцiйнiсть їх руху. На момент виборiв рівень зайнятості зростає, а iнфляцiя ще не встигає набрати повної сили. Отже, така політика має сприяти залученню додаткових голосiв i успiху на виборах. Іншими словами, уряд замість того, щоб стабiлiзувати економічне зростання, починає виступати проциклiчним фактором в економiцi, що провокує коливання.

Отже, державне регулювання в ринковій економiцi має свою логiчну межу, оскільки держава виявляється ще одним фактором циклічного розвитку, для коригування якого вона й передбачалася з самого початку.

Дж. Б’юкенен запропонував нову концепцію органiзацiї полiтичного ринку для досягнення згоди у суспiльствi. У межах політичного обміну виділялось два рiвнi суспільного вибору:

1. Перший рівень — розробка правил та процедур прийняття політичних рiшень, наприклад, правил, що регламентують способи фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування. Це можуть бути рiзноманiтнi правила: принцип одностайності, квалiфiкованої бiльшостi, правило простої бiльшостi тощо. Це дасть змогу знаходити узгодженi рiшення. Сукупнiсть запропонованих правил Дж. Б’юкенен назван конституцiєю полiтичної економiї.

2. Другий рiвень — практична дiяльнiсть держави та органiв на основi прийнятих правил та норм.

Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції i не брати участі у господарській дiяльностi. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б’юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, оскільки це зменшить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди без регламентації з боку держави.

Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, «вірджинці» прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах всього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, незважаючи на всі його недоліки, придатніший для регулювання економічного та соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого знаходяться у руках чиновників, які переслідують особисті або вузько групові інтереси, — такий остаточний висновок вірджинської школи.

Не пропонуючи універсальних формул та засобів, теорія суспільного вибору порушує ряд проблем, яким не можна не приділити уваги.

1. Вона перш за все дає пiдгрунтя для застереження щодо розширення економічної ролі держави. Ця теорiя показує, що спроби урядових органів запобігти недолікам ринку не обов’язково призведуть до позитивних результатів. Однією з причин цього є адмiнiстративна неефективність державних органiв та їх могутній захист вiд конкуренції. Інша ж причина полягає у тому, що влада, яка необхідна уряду для регулювання економіки, часто використовується лобi.

2. Тому, незважаючи на добрi наміри авторiв урядових програм та концепцій, ринок зi своїми недоліками досить часто дає значно кращi результати. Приймаючи політичні рiшення, завжди необхідно зіставляти економiчнi наслiдки ринкового та державного регулюбання, щоб визначити оптимальну форму та мiру втручання. Теорії суспiльного вибору вдалося представити у більш реалiстичнiшому свiтлi i на новiй iнформацiї основi механiзм прийняття державних рiшень.

2.3 Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору

Важливим напрямом теорiї суспільного вибору є економіка бюрократії, яка згiдно з теорiєю суспільного вибору становить систему органiзацiй, котра вiдповiдає щонайменше двом критеріям: по-перше, вона не виробляє економічних благ, якi мають цiннiсну оцінку, i, по-друге, включає частину своїх доходiв iз джерел, не пов’язаних з продажем результатiв своєї дiядьностi. Вже в силу свого становища бюрократія не пов’язана безпосередньо з iнтересами виборців, вона обслуговує насамперед інтереси різних груп законодавцiв i виконавчих гілок влади. Чиновники не лише реалiзують уже ухвалені закони, але й активно беруть участь у їх пiдготовцi. За допомогою бюрократів, групи з особливими інтересами полiтикiв, подають iнформацiю у вигiдному для них свiтлi.

Бюрократія, як правило, більше боїться критики з боку груп з особливими інтересами, ніж незадоволення суспільства в цілому. І, навпаки, у випадку провалу їм можуть допомогти вийти зі складного становища знову ж таки групи з особливими інтересами, з якими вони тiсно пов’язанi.

Дослiдники-економiсти вважають, що реалiзуючи свої власнi цiлi та інтереси особливих груп, бюрократи прагнуть до прийняття таких рішень, якi відкрили б для них доступ до самостійного використання різних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заробити, прийняття ж програм, якi дорого коштують, дає їм широкі можливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв’язків iз групами, що їх пiдтримуютъ, i, в остаточному підсумку, дає змогу підготувати для «відходу» якесь «тепленьке містечко». Не випадково багато працiвникiв корпорацій, попрацювавши у державному апараті, повертаються у свої корпорацiї з помітним підвищенням. Така практика отримала назву «системи обертальних дверей».

Зміцнення бюрократії збільшує неефективність роботи органiзацiї. Бюрократiя намагається прискорити хiд справи адмiнiстративними методами, шляхом абсолютизації форми на шкоду змiсту, принесення стратегiї у жертву тактиці, підкорення цілей органiзацiї завданням її збереження. Знижується якiсть рішень, якi приймаються, збільшується документообіг. Реакцією на провали прийнятих раніше програм є: збільшення асигнувань та збільшення штатiв спiвробiтникiв (у приватних фірмах критерій ефективності — зростання прибутку, у державному апараті чітких критеріїв немає). Все це сприяє розбуханню державного апарату людей, зайнятих пошуком політичної ренти.

Пошук політичної ренти — це прагнення отримати економічну ренту за допомогою політичного процесу (аналiз цього явища iнiцiювали працi Анни Крюгер у 1974 р.). Державні чиновники намагаються отримати матерiальнi вигоди за рахунок як суспільства в цілому, так i окремих осіб, які домагаються прийняття окремих рішень. Бюрократи, беручи участь у політичних процесах, роблять спроби провести такi рушення, якi б гарантували їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацiкавленi у рішеннях, які забезпечують явні й швидкі вигоди за прихованих витрат, що важко визначаються. Подiбнi рішення сприяють зростанню популярності полiтикiв, але, як правило, вони економічно неефективні.

Iєрархiчна структура державного апарату будується за тими ж принципами, що i структура великих корпорацій. Проте державні установи часто не можуть скористатися перевагами органiзацiйної структури приватних фірм.

Причинами цього є слабкий контроль за їх функціонуванням, недостатня конкуренція, велика самостiйнiсть бюрократії. Тому представники теорії суспільного вибору виступають за будь-яке обмеження економічних функцій держави. Навіть виробництво суспільних благ не є приводом, на їх погляд, для державного втручання в економіку, оскільки рiзнi платники податків отримують неоднакову вигоду з державних програм. На їх думку, демократичним є опосередковане перетворення ринку суспільних товарів i послуг в економiчнi блага.

Умовою ефективної боротьби з бюрократією вони вважають приватизацiю, її змістом — розвиток «м'якої iнфраструктури», а кiнцевою метою — створення конституцiйної економiки. Запропоноване У. Несканеном поняття «м'яка iнфраструктура» означає збiльшення економiчних прав людини (змiцнення прав власностi, чеснiсть та вiдповiдальнiсть за виконання контрактiв, терпимiсть до iнакомислячих, гарантiї прав меншин тощо) i обмеження сфер дiяльностi держави.

Логiчним завершеннял теорiї суспiльного вибору є постановка питання про провали держави (уряду). Такi провали — це випадки, коли держава (уряд) неспроможна забезпечити ефективний розподiл i використання суспiльних ресурсiв. Здебiльшого до провалiв держави вiдносять: 1. Обмеженiсть необхідної для прийняття рішення iнформацiї. Подібно до того, як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так i урядові рішення часто можуть прийматися за вiдсутностi надійної статистики, дані якої дали б змогу прийняти правильніше рішення. Більше того, наявність могутніх груп з особливими інтересами, активного лобі, потужного бюрократичного апарату призводить до значних викривлень існуючої iнформацiї. 2. Недосконалість політичного процесу. Нагадаємо лише деякі моменти: маніпулювання голосами у зв’язку з недосконалістю регламенту, лобізмом, логролiнгом, бюрократизмом, пошуком політичної ренти. 3. Обмеженість контролю над бюрократiєю. Стрiмке збiльшення державного апарату створює все новi й новi проблеми у цiй сферi. 4. Нездатнiсть держави передбачати та ефективно контролювати найближчі i вiддаленi наслiдки прийнятих нею рішень. Справа в тому, що економiчнi агенти часто реагують не так, як передбачав уряд, їх дiї дуже змінюють змiст i спрямованість розпочатих урядом акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Державні заходи, будучи включеними до загальної структури, часто приводять до наслiдкiв, що дуже вiдрiзняються вiд початкових цілей. Тому кiнцевi результати дій держави залежать не лише вiд неї самої.

Дiяльнiсть держави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, виявляється далекою вiд досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід суворо стежити за наслідками дiяльностi уряду i вчасно коригувати їх залежно вiд соцiально-економiчної i політичної кон’юнктури. Економiчнi методи мають застосовуватися таким чином, щоб вони не пiдмiняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи iншi регулятори, уряд має суворо стежити за негативними ефектами i завчасно вживати заходів щодо лiквiдацiї негативних явищ.

Висновки

1. Нові історичні обставини та зрушення 20−30-хх років, в першу чергу «Велика депресія», поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип — принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.

2. Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

3. Неокласичне відродження — течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Неокласичний синтез — течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії.

4. Теорія суспільного вибору сформувалася у 60-ті рр., її засновником був американський економіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (народився 1919 р.). Оновні праці - «Фірма злагоди», «Теорія суспільного вибору», «Свобода, ринок і держава». В основі суспільного вибору покладено припущення, що принцип раціональної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів. Політику Б’юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці - ні. Б’юкенен доводить, що в моделі представницької демократії рішення політиків і державних органів зумовлені їх власними інтересами. Основною метою політиків є одержання максимуму голосів на виборах, метою державних органів є максимальне збільшення своїх бюджетів, розмірів та влади. Їх поведінка подібна до поведінки мікроекономічних суб'єктів, які прагнуть максимізації корисності та прибутку. Результатом є «парадокс голосування», коли більшістю голосів парламенту приймається рішення в супереч інтересам більшості населення або «логроллінг» (перекачування колоди) — торгівля чи обмін голосами між представниками різних партій з метою проходження потрібного закону через парламент. З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

Список використаної літератури

1. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. — Ч. 2/За ред. В. Д. Базидевича. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання, 2005. — 567 с.

2. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Титаренко та ін. — К.: КНЕУ, 1999.

3. Історія економічних учень: Навч.-метод. Посіб. Для сам ост. Вивч. Диск./Л. Я. Корнійчук, Г. Ю. Кириллова та ін. — К.: КНЕУ, 2002. — 284 с.

4. Історія економічних учень: Навчальний посібник. / Юхименко П. І, Леоненко П. М. — К.: Знання-Прес, 2002. — 514 с.

5. Мочерний С. В., Довженко М. В. Історія економічних вчень (сучасна економічна думка). Навч. Посіб. — Львів. Новий світ-2000. 2004. — 480 с.