Теорія ціни та її розвиток в історії економічних вчень

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Самостійна робота з історії економічних вчень Теорія ціни та її розвиток в історії економічних вчень

Виконала:

студентка 1 курсу Кальонова В.М.

Перевірив:

Колядич О.І.

Київ — 2013

Вступ

Людство користувалося поняттям ціни набагато раніше, аніж почало робити спроби усвідомити його суть. Протягом еволюції економічної думки еволюціонувало й саме трактування поняття ціни. Проте, не дивлячись на численні спроби багатьох авторів, на питання про сутність ціни досі немає однозначної відповіді.

Ціна — це основний механізм, який забезпечує гармонію матеріальних інтересів виробників і споживачів. Це означає, що вона виступає найбільш узагальнюючим показником руху товарних відносин. Вона також містить в собі концентровану інформацію про ситуацію на ринку.

Проблеми ціни й ціноутворення завжди були в центрі уваги вчених-економістів різних шкіл протягом усього ходу розвитку суспільства. Проте, зараз ці проблеми набувають найбільшої актуальності. Якщо в умовах панування товарних відносин через механізм ціноутворення стихійно визначалося «Що виробляти?», «Скільки виробляти?» й «Для кого виробляти?», і ціна являла собою хаотично сформовану мінову вартість, то на сучасному етапі розвитку економіки виникає об'єктивна необхідність вирішувати поставлені питання свідомо, планово, наперед визначати й організовувати виробництво відповідно до суспільних потреб.

Практика розвитку системи ціноутворення призвела до необхідності її віддзеркалення в еволюції теорії ціни. Вивчення розвитку теорії ціни може надати теоретичні передумови подальшого розвитку практичного механізму ціноутворення. В цьому реалізується єдність розвитку теорії і практики.

1. Початкові уявлення про ціну

В різному контексті економічної історії поняття ціни трактувалось по-різному.

В стародавньому світі існували рабовласницькі суспільства, де переважало натуральне господарство. Більша частина продукції споживалася на місці її вироблення, а товарний обмін був дуже обмеженим. Тож тоді ціна вважалася категорією обміну, що слугує обертанню надлишків виробництва. Встановлення цін на певному рівні було складовою державної політики.

Мислитель Стародавньої Греції Аристотель (384−322 рр. до н.е.) вперше зробив спробу зрозуміти, як має формуватися ціна. Він обґрунтував концепцію «справедливого обміну» («справедливої ціни»), який трактував як «обмін за достоїнством». На думку Аристотеля, «…мати більше за свою частку, значить „наживатися“. Але мати менше, ніж було на початку, означає „терпіти збитки“ …А коли немає ні „більше“, ні „менше“ …кажуть, що у кожного його частка і ніхто не терпить збитків і не наживається». На думку давньогрецького мислителя, встановити «справедливу ціну» допомагає знання істинного достоїнства осіб, які обмінюються. Якщо 100 пар взуття дорівнюють 1 будинку, а достоїнство будівельника у два рази перевищує достоїнство чоботаря, то справедливим буде співвідношення: 200 пар взуття = 1 будинку. [1; 77]

В стародавньому світі поняття економіки й етики були нерозривними, чим пояснюється поява концепції справедливої ціни.

Середньовічній Європі з її релігійно-етичним напрямом думки відповідає двоїстість підходів до визначення «справедливої ціни». З одного боку, ціна відображає витрати праці, сировини на виготовлення певних товарів, з іншого — має давати продавцеві змогу жити згідно з його соціальним статусом.

Зокрема, середньовічний знавець теології Фома Аквінський (1225−1274) обґрунтував концепцію «справедливої ціни», стверджуючи, що підставою для обміну є рівність користі обмінюваних речей. Виходячи із взаємовиключних принципів, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості в обміні:

1. Справедливість, заснована на об'єктивних умовах обміну, яка визначається відносинами сторін і реалізується у ціні, що відображає затрати праці, а також витрати на сировину, інструменти тощо. Так, наприклад, обмін взуття на будинок повинен здійснюватись у пропорції, в якій будівельник «перевершує чоботаря у затратах праці і витратах» .

2. Справедливість, яка базується на необхідності забезпечення більшою кількістю благ тих, хто «більше значить для суспільного життя». Це справедливість відношення «частини до цілого», яка реалізується у ціні, що дає змогу продавцеві жити відповідно до свого соціального становища.

Таким чином, Фома Аквінський ставив процес ціноутворення у залежність від соціального статусу учасників обміну і вважав «справедливою» не однакову, а різну для різних верств ціну на один і той самий товар. [1; 104]

Пізніше меркантилісти досліджують сферу обігу і не зосереджують свою увагу на понятті ціни. Проте значно змінила суспільну думку Європи щодо цього поняття «революція цін» 16 століття, зумовлена ввезенням з Америки до Європи великої кількості золота і срібла. За століття загальна кількість «дзвінкої монети», яка перебувала в обігу в західноєвропейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази. Такий великий наплив відносно дешевого золота і срібла призвів до різкого падіння їхньої вартості та значного підвищення цін на продукцію сільського господарства і промисловості (за 30 роки наприкінці 16 ст. вони зросли більш ніж в 2−3 і більше разів).

Сильний приплив дешевого золота з-за кордону зумовив різке підняття цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, що призвело до розуміння: чим більше грошей у державі, які не підкріплюються товарним виробництвом, тим вищим буде рівень цін. Це явно усвідомлює англієць Томас Мен (1571−1641), говорячи: «велика кількість грошей у державі робить місцеві товари дорожчими… тому вона прямо суперечить інтересам суспільства, скорочуючи обсяг торгівлі, оскільки в міру того, як велика кількість грошей робить вироби дорожчими, відбувається скорочення використання і споживання товарів» [1; 127].

Підкріплюється це також словами Миколи Коперника: «Гроші знецінюються (тобто за них можна купити менше товарів) зазвичай тоді, коли їх становиться багато.»

2. Витратна концепція ціни

ціна попит політичний економія

Є два основні підходи до визначення ціни:

· Ціна визначається витратами на виробництво

· Ціна визначається суб'єктивною людською оцінкою

Перший підхід з’явився раніше, під час зародження класичної політичної економії. Він був обґрунтований у праці Адама Сміта (1723−1790) «Дослідження про природу і причини багатства народів"(1778) у вигляді трудової теорії вартості, хоча до нього схожі ідеї висловлював французький учений П'єр Буагільбер (1646−1714) (Буагільбер найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу вважав «пропорційні ціни», за яких виробники покривають свої витрати і отримують прибуток, підтримується стійкий споживчий попит, а гроші «знають своє місце» в обслуговуванні товарного обігу [1; 159]) і англійський учений Вільям Петті (1623−1687) (Петті заклав основи трудової теорії вартості. Здійснивши спробу вивчити сутність еквівалентного обміну товарів на основі витрат праці, дослідник вимірював останню робочим часом, витраченим на виробництво товару, а величину вартості він узалежнював від продуктивності праці. «Якщо хто-небудь, — писав В. Петті, — може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за той самий час, протягом якого він може виробити один бушель хліба, то перша становить природну ціну другого» [1; 152])

Своє дослідження Сміт починає з розрізнення «природної ціни» — центру, навколо якого «постійно обертаються ціни на всі товари», та «ринкової» — фактичної, за яку зазвичай продають товар. У будь-який момент часу «ринкова ціна» визначається попитом і пропозицією. Але як тільки сили попиту і пропозиції вичерпаються, щоденні і навіть щогодинні коливання ринкової ціни мають тенденцію постійно опускати її до «нормального» або, як каже Сміт, «природного» рівня. Ці поняття рівнозначні тому, що Маршалл пізніше назве ціною короткотривалого періоду і ціною довготривалого періоду. Сміт зацікавлений у тому, щоб пояснити, як ціни визначаються у тривалому періоді. Для обґрунтування свого остаточного висновку Сміт починає з побудови простої моделі «первісного і нецивілізованого суспільства», в якому земля безкоштовна, а капіталу не існує. У цьому однофакторному світі відносні ціни визначаються відносними затратами праці. Але такі міркування призначені лише для того, щоб показати, що мінова вартість товару в «розвинутому суспільстві» не може визначатися тільки працею, використаною для його виробництва. Вартість товару — це сума нормальних компенсацій, сплачуваних за фактори, використані у виробництві; отже, «природна ціна» товару в реальному світі визначається виробничими витратами в грошовому вираженні, що складаються із заробітної плати, ренти і прибутку, які самі є «природною ціною» робочої сили, землі та капіталу. [3; 54] Таким чином, ціна, за Смітом, випливає зі значень витрат виробництва.

Прихильниками даного підходу були послідовники Сміта — представники класичної політичної економії - Томас Роберт Мальтус (1766−1834), Насау Вільям Сеніор (1790−1864), Джон Стюарт Мілль (1806−1873). Зокрема:

· Мальтус зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. [1; 225]

· Сеніор дослідив закономірності ціноутворення, дійшовши висновку, що витрати виробництва окреслюють лише приблизні ціни, виступаючи їх «регулятором». Остаточну та визначальну роль при формуванні ціни вчений відводив співвідношенню попиту та пропозиції. [1; 231]

· Джон Стюарт Мілль сформулював основні положення теорії вартості, засновані на принципі, що «витрати виробництва складаються із кількох елементів … Загальні елементи витрат виробицтва — це заробітна плата і прибуток на капітал» [1; 263]

Девід Рікардо (1772−1823), англійський економіст і послідовник Адама Сміта, також розрізняв поняття «ринкової» та «природної» ціни, проте, на відміну від нього, притримувався виключно трудової теорії вартості. Якщо Сміт обмежив застосування трудової теорії відносних цін до «первісного і нецивілізованого суспільства», то Рікардо пішов на крок уперед і стверджував, що однофакторна теорія вартості спроможна, нехай і недосконало, пояснити ціноутворення в реальному світі. [3; 100] Він говорив: «визначення вартості робочим часом є абсолютний, загальний закон». За допомогою цін, стверджував Рікардо, ринок розподіляє капітал між економічними суб'єктами в точно визначеній пропорції.

Пізніше свою власну трудову теорію вартості представив, в свою чергу, Карл Маркс (1818−1883) у праці «Капітал"(1867), хоча вона і не є трудовою теорією вартості в сучасному розумінні цього поняття. Вона не стверджує, що ціна товару дорівнює праці, уречевленій у процесі його виробництва, або що конкуренція диктує такий розподіл виробничих ресурсів між різними галузями, за якого відносні ціни у довготривалому періоді мають тенденцію бути пропорційними до трудових затрат.

Користуючись поняттям вартості, Маркс стверджує, що вона визначається витратами праці на виробництво товару. Іншими словами, вартість — ціна товару, виражена кількістю суспільно необхідного робочого часу, а цей час диктує нам ринок. Для того, щоб обійти труднощі кількісного виміру вартості, він вводить поняття «конкретної» й «абстрактної» праці. «Абстрактна праця» — така, що виступає незалежно від її конкретної форми і створює вартість. При цьому вартість залишається лише теоретичною категорією. Це не відношення, за яким продукти обмінюються між собою, а чиста абстракція. Практичний зв’язок між вартістю та ціною було прокладено за допомогою теорії витрат виробництва. Ціна дорівнює середнім витратам виробництва, тобто визначається кількістю сумарних витрат усіх факторів в грошовому вимірі на виробництво одиниці товару. [3; 224]

Варто зауважити, що витратний підхід до визначення ціни в рамках трудової теорії вартості є обмеженим, оскільки може бути застосований лише до продуктів праці. За допомогою цього підходу неможливо визначити ціну товарів, що не є продуктами праці, скажімо, землі чи природних ресурсів. В рамках цього підходу вважається, що вони не мають мінової вартості і, відповідно, ціни.

Окрім того, Маркс визнавав пріоритет лише єдиного виробничого ресурсу — праці. Критикуючи цю його ідею, відомий австрійський економіст Йозеф Шумпетер наголошує, що трудова теорія вартості «зовсім не працює поза межами досконалої конкуренції. Далі, навіть у разі досконалої конкуренції вона ніколи не функціонує гладко, окрім випадку, коли праця — єдиний фактор виробництва, і тим більше, коли праця вся однієї категорії… Цей метод не підходить для врахування „природних“ відмінностей в якості праці, які випливають із відмінностей в розумових здібностях, силі волі, фізичній силі чи спритності…» [1; 355]

Узагальнюючи підходи цих економістів, можна сказати, що вони були прихильниками витратної теорії вартості, згідно якої витрати виробництва формують ціну. Аналізуючи її, Марк Блауг наголошує: «Сказати, що нормальна ціна товару — це ціна, що покриває грошові витрати на його виробництво, означає пояснювати ціни цінами.» [3; 54]

3. Ціннісна концепція ціни

Зовсім протилежний підхід до визначення ціни представив Жан Батист Сей (1767−1832) у «Трактаті з політичної економії"(1812). Ж. Б. Сей започаткував суб'єктивну концепцію цінності. Наголошуючи на тому, що корисність становить «першооснову цінності» товарів, Сей писав: «люди визнають за предметом певну цінність …лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни». «Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена», тож французький вчений вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що «ціна предмета слугує … правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі» Аналізуючи пропорції обміну, Ж. Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, які складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти) [1; 238]. Як бачимо, Сей не зовсім відкидав витратну концепцію ціни, проте надавав цінності першочергового значення у її визначенні.

Схожі ідеї бачимо і у прихильника фізіократів, Анна Робера Тюрго (1727−1781). Відмовившись від трудової теорії вартості та пошуку абсолютної міри цінності, вчений розглядав «природну ціну» як відносну величину, яка не має внутрішньої субстанції і визначається на основі суб'єктивних оцінок продавців і покупців. У своїй праці «Цінність та гроші» (1769) він виокремив поняття «цінність значення» (цінність речі для конкретної людини, яка існує лише в її голові) та «мінова цінність», яка реально виявляється в обміні, не має абсолютної одиниці виміру і завжди є величиною відносною. Трактуючи обмін як взаємовигідний процес, учений зазначав, що мінові пропорції виявляються в процесі торгу через зіставлення інтенсивностей потреб учасників обміну. Відтак Тюрго висунув ідую корисності як субстанції цінності майже за 100 років до виникнення маржиналізму. [1, 171]

Надалі суб'єктивного підходу до визначення ціни притримувались маржиналісти. Вони змінили вихідну точку, з якої розглядали економічну дійсність: раніше це були виробники, а зараз — споживачі товарів. Це дозволило їм у другій половині 19 століття здійснити маржинальну революцію в економічній думці. Вони деталізовано вивчали потреби покупця, поведінку окремих споживачів та фірм. Представники цього напряму замінили поняття «вартість» на «цінність» і поняття «товар» на «економічне благо». В основі їх теорій лежить гіпотеза про існування граничної корисності товару. Звідси бере витоки суспільно-психологічна теорія вартості.

В рамках маржиналізму є два основних підходи до вимірювання цінності. Кардиналістський передбачає, що цінність можна виміряти кількісно і так визначити, яке благо корисніше за інше. Його прихильник — Е. Бем-Баверк. За ординалістським підходом цінність не можна визначити кількісно. До того ж, враховуючи те, що більшість товарів є або компліментами (взаємодоповнювачами), або субститутами (взаємозамінниками), цінність розглядається не від споживання товару, а від споживання набору взаємодоповнюючих товарів. За принципом ранжирування встановлюється, якому набору благ віддається перевага. Його притримувались К. Менгер, Ф. фон Візер.

Початкові ідеї представив Генріх Герман Госсен (1810−1858), видатний німецький економіст і один із передвісників ідей маржиналізму. Він сформулював два закони, названих пізніше його ім'ям:

· По-перше, величина задоволення благом буде зменшуватися, якщо ми будемо безперервно задовольняти потребу в ньому

· По-друге, оптимальна структура споживання досягається при рівності співвідношення граничних корисностей благ та їх цін Звідси робиться висновок про те, що об'єм споживання благ визначається двома факторами — ціною та платоспроможним попитом.

Вагомий вклад в теорію ціноутворення зробив французький економіст і математик, передвісник маржикалізму Антуан Огюстен Курно (1801−1877).

· Йому належить запровадження в економічній науці поняття функції попиту (D = f (Р), де D — величина попиту, Р — ціна) та відкриття закону попиту, згідно з яким «попит зростає при падінні ціни», і навпаки.

· Він також розробив поняття еластичності попиту, яке відображає реакцію попиту на зміну ціни. Вчений звернув увагу на те, що низька еластичність попиту за ціною характерна як для предметів розкоші (за умов, коли ціни мало значать для дуже багатих покупців), так і для товарів першої необхідності (продуктів харчування, одягу, взуття), від яких не можуть відмовитись навіть люди з низькими доходами.

· Курно винайшов своє поняття економічної рівноваги, побудувавши модель, в якій ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяг виробництва залежно від рівня ціни та попиту на товар.

· А. Курно розробив основи математичного апарату теорії фірми. Започаткувавши математичний аналіз економіки на мікрорівні, він задовго до А. Маршалла застосував апарат диференціального числення для дослідження умов максимізації прибутку фірми. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує здійснене вченим дослідження проблем ціноутворення за різних форм організації ринку:

ѕ Розпочавши аналіз з чистої монополії, вчений дійшов висновку, що максимальний прибуток буде отриманий за таких обсягів виробництва, за яких урівнюються граничний дохід і граничні витрати.

ѕ Запровадивши фактор конкуренції між двома продавцями, А. Курно дослідив модель дуополії. Проведений аналіз дав підстави стверджувати, що у точці рівноваги дуополістів формується ціна, нижча за ціну монопольного ринку, але вища за ціну ринку вільно конкуренції.

ѕ Розвиваючи далі свої економічні міркування, вчений дослідив випадок досконалої конкуренції, за якої фірми не мають можливості впливі ти на стан ринку. Наголошуючи, що в цьому випадку випуск є максимальним, а ціни — мінімальними, дослідник стверджував, що максимізація прибутку на вільноконкурентному ринку досягається за умов рівності граничних витрат та середнього доходу. [1, 171]

Отже, Антуан Курно сформулював «золоте правило» економіки для визначення, яка кількість і ціна продукції забезпують отримання максимального прибутку за умов монополії, дуополії та досконалої конкуренції.

Вагомий вклад в дослідження ціни зробив австрійський вчений, професор політичної економії Карл Менгер (1840−1921) з його теорією цінності. Цінність — це категорія, яка означає суб'єктивне судження людини про корисність благ, вона не існує поза людською свідомістю. Таким чином, аналіз ціноутворення має зводитись до аналізу суб'єктивних індивідуальних оцінок; ціна встановлюється в інтервалі між оцінками продавця і покупця. [1; 456]

Протилежним до витратної теорії вартості є твердження Менгера про те, що не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а навпаки, завдяки існуванню цінності споживчих благ виникає оцінка факторів виробництва, яка і формує витрати виробництва. [1; 450] Окрім того, Менгер поділяв блага на блага нижчого порядку і вищого порядку. Останні призначені для виробництва благ нижчого порядку. Очікувана цінність благ вищого порядку визначається очікуваною цінністю благ нижчого порядку, для виробництва яких їх призначили чи призначать учасники економічного процесу. [1; 451] Така теорія дістала назву теорії вмінення.

Теорія вмінення Менгера була розвинута його послідовником — австрійським економістом, викладачем і державним діячем Фрідріхом фон Візером (1851−1926) у вигляді теорії приписування. На його думку, цінність споживчих благ зумовлює оцінку виробничих ресурсів і, таким чином, формує витрати виробництва. Іншими словами, споживчі блага наділяють цінністю ті фактори виробництва, які беруть участь у їх виготовленні. [1; 458]

Відтак Візер, користуючись поняттям граничного продукту, сформулював «закон витрат виробництва», згідно з яким гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну продуктивного блага, витраченого на його виготовлення і відповідну частину витрат виробництва.

Ейген Бем-Баверк (1851−1919), австрійський економіст, викладач і державний діяч, трактував ринкову ціну як рівнодіючу суб'єктивних оцінок товару з боку покупців і продавців. Він стверджував, що цінність речі вимірюється величиною її граничної корисності, і що «ціна від початку до кінця є продуктом суб'єктивних визначень цінностей». [1, 463]

Відтак представники маржинального напряму в економічній думці відкидають вплив витрат виробництва і праці на процес ціноутворення. Ціна — від початку до кінця формується суб'єктивними оцінками благ учасниками обміну. Цінність і ціна товару визначаються психологією конкретного споживача. Маржиналісти сформулювали теорію граничної корисності, згідно якої ціна визначається суб'єктивними вподобаннями споживачів.

4. Теорія ціни, заснована на взаємодії попиту та пропозиції. Поєднання витратної та ціннісної концепцій ціни

«Класична економічна наука виводить ціни продуктів із так званих природних норм винагороди трьох виробничих факторів, тобто частки продуктів, що випадають кожному з факторів. Економісти класичного напряму часто викладали питання так, наче розподіл випереджає оцінювання продуктів, як причина наслідок. З іншого боку, ранні маржиналісти начебто переконували, що порядок причинного зв’язку треба змінити на протилежний, коли дохід виробничих факторів є результатом рівня цін на ринку продуктів. Проте насправді ціни продуктів і виробничих факторів визначаються взаємно та одночасно. [3; 273]» — наголошує Марк Блауг. Як витратна, так і суб'єктивна концепції ціни є в деякому сенсі обмеженими. Перша стосується розгляду економічної дійсності з точки зору лише виробників товарів, друга — навпаки, споживачів.

Твердження економістів можна зобразити такою схемою:

Неокласична теорія досягла більшої загальності та ощадності в аргументації завдяки поясненню і факторних, і товарних цін на основі одного й того самого принципу. [3; 274]

У своїй роботі «Принципи економікс» (1890) Альфред Маршалл (1842−1924), основоположник неокласичного напряму економічної думки, намагається об'єднати погляди класиків та маржиналістів на формування ціни. Учений відкинув ідею пріоритетності виробництва або споживання і здійснив системне дослідження попиту і пропозиції як рівноправних ринкових сил. Методологічною основою теорії вартості А. Маршалла є еклектичне поєднання теорій попиту і пропозиції, витрат виробництва і граничної корисності [7; гл. 13], а тому в радянській літературі можна зустріти термін «еклектична теорія вартості». Головну роль в його теорії відіграє ідея рівноваги ціни попиту та ціни пропозиції на досконало конкурентному ринку.

Ціна, як грошова оцінка товару, може бути визначена як зі сторони покупця, так і зі сторони продавця. Природне неспівпадання оцінок призводить або до дефіциту, або до надлишку товару. Перше стає можливим, якщо покупець оцінює товар вище за продавця і навпаки. Під дією ринкових сил в умовах конкурентного середовища з’являється тенденція до визначення ринкової збалансованої ціни — такої, при якій кількість товару, що вимагають покупці, дорівнює кількості, що пропонується продавцями. В результаті на ринку виникає ситуація, в якій попит на товар дорівнює його пропозиції.

При цьому А. Маршалл узалежнює попит від граничної корисності, а пропозицію — від витрат виробництва.

Модель Маршалла для визначення рівноважної ціни дістала назву «хрест Маршалла».

Стверджуючи, що «принцип витрат виробництва і принципи кінцевої корисності, без сумнівів, є складовими одного всезагального закону попиту і пропозиції», вчений створив двокритеріальну концепцію ринкової ціни, поєднавши підходи класиків і маржиналістів. «Ми могли б з однаковою підставою сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, як і про те, верхнє чи нижнє лезо ножиць розрізає шматок паперу», — писав учений. [1; 486]

Таким чином, основоположною в теоретичній побудові А. Маршалла була думка про те, що попит і пропозиція є рівноправними елементами механізму ринкового ціноутворення. При цьому попит Маршалл узалежнював попит від спадної граничної корисності, а пропозицію — від витрат виробництва. [7; гл. 13] Також Альфред Маршалл у своїх дослідженнях довів значення вільного ринкового механізму для ціноутворення.

Коментуючи доробок А. Маршалла в економічну теорію, Марк Блауг говорив: «Цінність неокласичного внеску в економічну теорію, який дав чітке пояснення ціноутворенню у довготриивалій стаціонарній рівновазі, рідко коли заперечується. Але обмежена сфера такого аналізу і його крайня віддаленість від практичних проблем тепер досить зрозумілі… Заслуга Маршалла в тому, що він своїм розрізненням ринкових короткоі довготривалих періодів створив загальну систему, в якій усі попередні теорії знайшли собі місце. Його неодноразове наголошування на „двох лезах“ попиту і пропозиції, як ніщо інше, дало можливість зрозуміти дію як технології виробництва, так і уподобань споживачів у визначенні відносних цін. [3; 380]»

Подальша критика концепцій Маршалла стосувалася обмеженості сфери його досліджень: він розглядав ціноутворення лише за умов досконало конкурентного ринку. Подальші дослідження ціноутворення, проте, здебільшого ґрунтувалися на дослідженнях цього видатного американського вченого.

Учениця Альфреда Маршалла і видатна англійська жінка-економіст Джоан Вайолет Робінсон (1903;1983) у своїй праці «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) одночасно продовжує і спростовує окремі думки свого вчителя. Вона розширила ситуацію, в якій досліджується ціноутворення на ринку, до моделі недосконалої конкуренції. В ній кожен виробник виступає монополістом на власну продукцію, проте веде торгівлю на досконалому ринку. Джоан Робінсон аналізувала такі ринкові ситуації, як монополія, монопсонія, олігополія. Вона також досліджувала явище цінової дискримінації за умов, коли товари відмінні щодо якості, товарної марки, оформлення тощо, а ринки відокремлені один від одного географічно або за допомогою тарифних бар'єрів. [2; 309]

Ще одну спробу розширити базу застосування маршаллової теорії зробив америнанський економіст Едвард Хейстінгс Чемберлін (1899−1967) у праці «Теорія монополістичної конкуренції: реорієнтація теорії вартості"(1933). Його модель монополістичної конкуренції - це поєднання елементів конкуренції та монополії, який виникає, коли існує диференціація продукту (тобто товари різнорідні, але призначені для подібного, схожого використання). Кожен виробник є монополістом на свій товар, тобто контролює його пропозицію та ціну. Елемент конкуренції полягає в тому, що для товара існують потенційні товари-замінники. Що більша диференціація, то більш значущими є елементи монополії. [2; 304]

Чемберлін пішов на крок далі порівняно з Джоан Робінсон, адже свою модель монополістичної конкуренції він визначав природним рівноважним станом ринку, в якому у різних формах співвідносяться монополія і досконала конкуренція. Джоан Робінсон, у свою чергу, свою модель недосконалої конкуренції вважала окремим випадком, коли порушується стан рівноваги на конкурентному ринку. [2; 311]

Безумовно, появі досліджень Робінсон та Чемберліна сприяли реальні явища в економіці: після світової економічної кризи 1922;1933 років ринковий механізм втрачав характер вільного ринку і трансформувався в ринкову модель недосконалої конкуренції. В економіці поширились явища монополізації та олігополізації, посилилась концентрація капіталу. Світ досконалої вільної конкуренції та ліберальної традиції відійшов у минуле.

Поєднати теорії класиків та маржиналістів намагався, в свою чергу, східноєвропейський економіст Михайло Іванович Туган-Барановський (1865−1919). Критикуючи трудові теорії вартості Давіда Рікардо й Карла Маркса з використанням наукових доробків австрійської школи граничної корисності, він розробив власну дуалістичну теорію вартості окремо від Альфреда Маршалла. У праці «Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх цінності» (1890) український економіст спростовує думку про те, що витратна та суб'єктивна концепція ціни є несумісними. «Незважаючи на поширену думку про те, що обидві теорії заперечують одна одну, між ними, — твердив М. Туган-Барановський, — переважно існує бездоганна гармонія. Єдина різниця полягає в тому, що вони досліджують різні фази одного і того ж процесу економічної оцінки. Теорія граничної корисності пояснює субґєктивні фактори в економічній оцінці, тоді як теорія трудової цінності пояснює її обґєктивні фактори». М. Туган-Барановський зазначає, що кожна економічна теорія, яка є лише субґєктивною чи обґєктивною, однобічна і неповна; справжня теорія цінності має вирости з субґєктивних елементів економіки, які переходять в обґєктивні. З цієї причини «обидві теорії можуть бути легко зведені до органічного синтезу. Рікардо мав на увазі обґєктивні фактори цінності, а прибічники теорії граничної корисності - субґєктивні фактори». М. Туган-Барановський не сумнівався, що пропозиція повґязана з трудовими витратами у їх виробництві, а відтак головною проблемою економічного процесу є встановлення рівноваги між виробничими витратами на блага і їхньою корисністю.

Іншими словами, М. Туган-Барановський твердив про постійне прагнення граничної корисності дорівнювати її трудовій цінності.

У результаті, — зауважує вчений, — «трудова цінність виробництва регулює граничну корисність товарів, які вільно відтворюються» через те, що розмір трудової цінності даного товару не залежить від нашої волі, а визначається обґєктивними умовами виробництва. А оскільки загальна цінність розширених засобів виробництва для даного товару залежить від кількості засобів виробництва — при цьому ця кількість визначається за допомогою обґєктивної, а не нашої субґєктивної оцінки — то з цього випливає, що обґєктивні умови виробництва визначають цінність споживчих товарів і засобів виробництва.

Продовжуючи наукові пошуки в зазначеному напрямі, М. Туган-Барановський створив оригінальну теорію синтезу граничної цінності з власною теорією абсолютних витрат.

Досить цікавою є думка Тугана-Барановського про те, що «усі товари, що мають економічну цінність, є економічними. Щоб такий товар мав ціну, потрібно, щоб він мав лише відносну рідкість. Тому товари, які не були створені працею, наприклад, ліс або земля, є економічними товарами, але вони не мають абсолютної вартості, оскільки є дарами природи. Наприклад, цілинна земля має тільки цінність, хліб має як цінність, так і вартість.» [6; 256]

Ще одним представником «еклектичного об'єднання» теорій витрат виробництва, попиту і пропозиції та граничної корисності був американський учений Пол Самуельсон (1915;2009), представник школи неокласичного синтезу. Як і Альфред Маршалл, ціни попиту учений пояснює граничною корисністю, ціни пропозиції - витратами виробництва. На відміну від попередників, Самуельсон шукає функціональні зв’язки між цінами попиту і пропозиції в умовах переважання монополії. Він визнає, що монополії «порушують процес ціноутворення», проте вважає, що суспільство може зробити її «суспільно корисним підприємством», встановивши контроль над її цінами. [7; гл. 13]

Стародавня Греція, Аристотель Аристотель «вперше зробив спробу зрозуміти, як має формуватися ціна. Він обґрунтував концепцію „справедливого обміну“ („справедливої ціни“), який трактував як „обмін за достоїнством“. На думку Аристотеля, „…мати більше за свою частку, значить „наживатися“. Але мати менше, ніж було на початку, означає „терпіти збитки“ …А коли немає ні „більше“, ні „менше“ …кажуть, що у кожного його частка і ніхто не терпить збитків і не наживається“. На думку давньогрецького мислителя, встановити „справедливу ціну“ допомагає знання істинного достоїнства осіб, які обмінюються. Якщо 100 пар взуття дорівнюють 1 будинку, а достоїнство будівельника у два рази перевищує достоїнство чоботаря, то справедливим буде співвідношення: 200 пар взуття = 1 будинку.» [1; 77]

Середньовічна Європа, Фома Аквінський:

«обґрунтував концепцію «справедливої ціни», стверджуючи, що підставою для обміну є рівність користі обмінюваних речей. Виходячи із взаємовиключних принципів, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості в обміні:

1. Справедливість, заснована на об'єктивних умовах обміну, яка визначається відносинами сторін і реалізується у ціні, що відображає затрати праці, а також витрати на сировину, інструменти тощо. Так, наприклад, обмін взуття на будинок повинен здійснюватись у пропорції, в якій будівельник «перевершує чоботаря у затратах праці і витратах» .

2. Справедливість, яка базується на необхідності забезпечення більшою кількістю благ тих, хто «більше значить для суспільного життя». Це справедливість відношення «частини до цілого», яка реалізується у ціні, що дає змогу продавцеві жити відповідно до свого соціального становища.

Таким чином, Фома Аквінський ставив процес ціноутворення у залежність від соціального статусу учасників обміну і вважав «справедливою» не однакову, а різну для різних верств ціну на один і той самий товар."[1; 104]

Європа епохи Великих географічних відкриттів, революція цін:

«За століття загальна кількість „дзвінкої монети“, яка перебувала в обігу в західноєвропейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази. Такий великий наплив відносно дешевого золота і срібла призвів до різкого падіння їхної вартості та значного підвищення цін на продукцію сільського господарства і промисловості (за 30 рокіи наприкінці 16 ст. вони зросли більш ніж в 2−3 і більше разів)» [4]

Томас Мен:

«велика кількість грошей у державі робить місцеві товари дорожчими… тому вона прямо суперечить інтересам суспільства, скорочуючи обсяг торгівлі, оскільки в міру того, як велика кількість грошей робить вироби дорожчими, відбувається скорочення використання і споживання товарів."1; 127]

Зародження класичної політичної економії у Франції, П'єр Буагільбер:

«Буагільбер найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу вважав „пропорційні ціни“, за яких виробники покривають свої витрати і отримують прибуток, підтримується стійкий споживчий попит, а гроші „знають своє місце“ в обслуговуванні товарного обігу.»

Зародження класичної політичної економії в Англії, Вільям Петті:

«Петті заклав основи трудової теорії вартості. Здійснивши спробу виявити сутність еквівалентного обміну товарів на основі витрат праці, дослідник вимірював останню робочим часом, витраченим на виробництво товару, а величину вартості він узалежнював від продуктивності праці. „Якщо хто-небудь, — писав В. Петті, — може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за той самий час, протягом якого він може виробити один бушель хліба, то перша становить природну ціну другого“)» [1; 152]

Класична політична економія, Адам Сміт:

«Своє дослідження Сміт починає з розрізнення «природної ціни» -центру, навколо якого «постійно обертаються ціни на всі товари», та «ринкової» — фактичної, за яку зазвичай продають товар. У будь-який момент часу «ринкова ціна» визначається попитом і пропозицією. Але як тільки сили попиту і пропозиції вичерпаються, щоденні і навіть щогодинні коливання ринкової ціни мають тенденцію постійно опускати її до «нормального» або, як каже Сміт, «природного» рівня. Ці поняття рівнозначні тому, що Маршалл пізніше назве ціною короткотривалого періоду і ціною довготривалого періоду. Сміт зацікавлений у тому, щоб пояснити, як ціни визначаються у тривалому періоді. Для обґрунтування свого остаточного висновку Сміт починає з побудови простої моделі «первісного і нецивілізованого суспільства», в якому земля безкоштовна, а капіталу не існує. У цьому однофакторному світі відносні ціни визначаються відносними затратами праці. Але такі міркування призначені лише для того, щоб показати, що мінова вартість товару в «розвинутому суспільстві» не може визначатися тільки працею, використаною для його виробництва. Вартість товару — це сума нормальних компенсацій, сплачуваних за фактори, використані у виробництві; отже, «природна ціна» товару в реальному світі визначається виробничими витратами в грошовому вираженні, що складаються із заробітної плати, ренти і прибутку, які самі є «природною ціною» робочої сили, землі та капіталу."[3; 54]

Класична політична економія, Томас Мальтус:

«Мальтус зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. «[1; 225]

Класична політична економія, Насау Сеніор:

«Сеніор дослідив закономірності ціноутворення, дійшовши висновку, що витрати виробництва окреслюють лише приблизні ціни, виступаючи їх „регулятором“. Остаточну та визначальну роль при формуванні ціни вчений відводив співвідношенню попиту та пропозиції.» [1; 231]

Класична політична економія, Джон Стюарт Мілль:

«Джон Стюарт Мілль сформулював основні положення теорії вартості, засновані на принципі, що «витрати виробництва складаються із кількох елементів … Загальні елементи витрат виробицтва — це заробітна плата і прибуток на капітал» «[1; 263]

Класична політична економія, Девід Рікардо:

«також розрізняв поняття «ринкової» та «природної» ціни, проте, на відміну від нього, притримувався виключно трудової теорії вартості. Якщо Сміт обмежив застосування трудової теорії відносних цін до «первісного і нецивілізованого суспільства», то Рікардо пішов на крок уперед і стверджував, що однофакторна теорія вартості спроможна, нехай і недосконало, пояснити ціноутворення в реальному світі. «[3;100]

Карл Маркс:

«вона [трудова теорія вартості] і не є трудовою теорією вартості в сучасному розумінні цього поняття. Вона не стверджує, що ціна товару дорівнює праці, уречевленій у процесі його виробництва, або що конкуренція диктує такий розподіл виробничих ресурсів між різними галузями, за якого відносні ціни у довготривалому періоді мають тенденцію бути пропорційними до трудових затрат.

Користуючись поняттям вартості, Маркс стверджує, що вона визначається витратами праці на виробництво товару. Іншими словами, вартість — ціна товару, виражена кількістю суспільно необхідного робочого часу, а цей час диктує нам ринок. Для того, щоб обійти труднощі кількісного виміру вартості, він вводить поняття «конкретної» й «абстрактної» праці. «Абстрактна праця» — така, що виступає незалежно від її конкретної форми і створює вартість. При цьому вартість залишється лише теоретичною категорією. Це не відношення, за яким продукти обмінюються між собою, а чиста абстракція. Практичний зв’язок між вартістю та ціною було прокладено за допомогою теорії витрат виробництва. Ціна дорівнює середнім витратам виробництва, тобто визначається кількістю сумарних витрат усіх факторів в грошовому вимірі на виробицтво одиниці товару." [3; 224]

Класична політична економія, Жан Батист Сей:

«започаткував суб'єктивну концепцію цінності. Наголошуючи на тому, що корисність становить „першооснову цінності“ товарів, Сей писав: „люди визнають за предметом певну цінність …лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни“. „Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена“, тож французький вчений вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що „ціна предмета слугує … правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі“ Аналізуючи пропорції обміну, Ж. Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, які складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти).» [1; 238]

Фізіократи, Анн Робер Тюрго:

«Відмовившись від трудової теорії вартості та пошуку абсолютної міри цінності, вчений розглядав „природну ціну“ як відносну величину, яка не має внутрішньої субстанції і визначається на основі суб'єктивних оцінок продавців і покупців. У своїй праці „Цінність та гроші“ (1769) він виокремив поняття „цінність значення“ (цінність речі для конкретної людини, яка існує лише в її голові) та „мінова цінність“, яка реально виявляється в обміні, не має абсолютної одиниці виміру і завжди є величиною відносною. Трактуючи обмін як взаємовигідний процес, учений зазначав, що мінові пропорції виявляються в процесі торгу через зіставлення інтенсивностей потреб учасників обміну. Відтак Тюрго висунув ідую корисності як субстанції цінності майже за 100 років до виникнення маржиналізму.» [1, 171]

Генріх Герман Госсен, передвісник маржиналізму:

«Перший закон Госсена (закон насичення потреб або принцип спадної граничної корисності) розкриває залежність, згідно з якою «Величина (інтенсивність) задоволення буде послідовно зменшуватися, якщо ми будемо безперервно задовольняти свою потребу в тому самому задоволенні до того часу, поки не досягнемо пересичення» Важливо зазначити, що вчений вперше показав, що задоволення потреб має поступовий характер. Він зобразив принцип спадної граничної корисності за допомогою кривої, показавши її відмінність від кривої попиту.

Другий закон Госсена (закон вирівнювання граничних корисностей, або закон) рівномірного задоволення потреб) наголошує на тому, що оптимальна структура споживання досягається за умов рівності граничних корисностей благ, які споживаються. «Для того, щоб досягнути максимальної суми задоволень, індивід, який має ] вибір між різними видами задоволень, але не має вдосталь часу, щоб випробувати їх усі, — зазначав Госсен, — зобов’язаний… випробувати їх усі частково ще до того, як він повністю випробує найбільш сильне з них. Співвідношення між ними має бути таким, щоб у момент переривання величина усіх задоволень була однакова» ." [1; 446]

Антуан Огюстен Курно, передвісник маржиналізму:

«Йому належить запровадження в економічній науці поняття функції попиту (D = f (Р), де D — величина попиту, Р — ціна) та відкриття закону попиту, згідно з яким «попит зростає при падінні ціни», і навпаки.

Він також розробив поняття еластичності попиту, яке відображає реакцію попиту на зміну ціни. Вчений звернув увагу на те, що низька еластичність попиту за ціною характерна як для предметів розкоші (за умов, коли ціни мало значать для дуже багатих покупців), так і для товарів першої необхідності (продуктів харчування, одягу, взуття), від яких не можуть відмовитись навіть люди з низькими доходами.

Курно винайшов своє поняття економічної рівноваги, побудувавши модель, в якій ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяг виробництва залежно від рівня ціни та попиту на товар.

А. Курно розробив основи математичного апарату теорії фірми. Започаткувавши математичний аналіз економіки на мікрорівні, він задовго до А. Маршалла застосував апарат диференціального числення для дослідження умов максимізації прибутку фірми. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує здійснене вченим дослідження проблем ціноутворення за різних форм організації ринку:

ѕ Розпочавши аналіз з чистої монополії, вчений дійшов висновку, що максимальний прибуток буде отриманий за таких обсягів виробництва, за яких урівнюються граничний дохід і граничні витрати.

ѕ Запровадивши фактор конкуренції між двома продавцями, А. Курно дослідив модель дуополії. Проведений аналіз дав підстави стверджувати, що у точці рівноваги дуополістів формується ціна, нижча за ціну монопольного ринку, але вища за ціну ринку вільно конкуренції.

ѕ Розвиваючи далі свої економічні міркування, вчений дослідив випадок досконалої конкуренції, за якої фірми не мають можливості впливі ти на стан ринку. Наголошуючи, що в цьому випадку випуск є максимальним, а ціни — мінімальними, дослідник стверджував, що максимізація прибутку на вільноконкурентному ринку досягається за умов рівності граничних витрат та середнього доходу." [1, 443]

Маржиналізм, Карл Менгер:

«Цінність — це категорія, яка означає суб'єктивне судження людини про корисність благ, вона не існує поза людською свідомістю. Таким чином, аналіз ціноутворення має зводитись до аналізу суб'єктивних індивідуальних оцінок; ціна встановлюється в інтервалі між оцінками продавця і покупця. «[1; 456]

«…не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а навпаки, завдяки існуванню цінності споживчих благ виникає оцінка факторів виробництва, яка і формує витрати виробництва.» [1; 450]

«Менгер поділяв блага на блага нижчого порядку і вищого порядку. Останні призначені для виробництва благ нижчого порядку. Очікувана цінність благ вищого порядку визначається очікуваною цінністю благ нижчого порядку, для виробництва яких їх призначили чи призначать учасники економічного процесу.» [1; 451]

Маржиналізм, Фрідріх фон Візер:

«На його думку, цінність споживчих благ зумовлює оцінку виробничих ресурсів і, таким чином, формує витрати виробництва. Іншими словами, споживчі блага наділяють цінністю ті фактори виробництва, які беруть участь у їх виготовленні» [1; 458]

Маржиналізм, Ейген Бем-Баверк:

«Він стверджував, що цінність речі вимірюється величиною її граничної корисності, і що «ціна від початку до кінця є продуктом суб'єктивних визначень цінностей» ."[1, 463]

Порівняння витратної та ціннісної концепцій:

«Класична економічна наука виводить ціни продуктів із так званих природних норм винагороди трьох виробничих факторів, тобто частки продуктів, що випадають кожному з факторів. Економісти класичного напряму часто викладали питання так, наче розподіл випереджає оцінювання продуктів, як причина наслідок. З іншого боку, ранні маржиналісти начебто переконували, що порядок причинного зв’язку треба змінити на протилежний, коли дохід виробничих факторів є результатом рівня цін на ринку продуктів. Проте насправді ціни продуктів і виробничих факторів визначаються взаємно та одночасно.» [3; 273]

«Неокласична теорія досягла більшої загальності та ощадності в аргументації завдяки поясненню і факторних, і товарних цін на основі одного й того самого принципу.» [3; 274]

Неокласична школа, Альфред Маршалл:

«Стверджуючи, що „принцип витрат виробництва і принципи кінцевої корисності, без сумнівів, є складовими одного всезагального закону попиту і пропозиції“, вчений створив двокритеріальну концепцію ринкової ціни, поєднавши підходи класиків і маржиналістів. „Ми могли б з однаковою підставою сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, як і про те, верхнє чи нижнє лезо ножиць розрізає шматок паперу“, — писав учений.» [1; 486]

«Цінність неокласичного внеску в економічну теорію, який дав чітке пояснення ціноутворенню у довготриивалій стаціонарній рівновазі, рідко коли заперечується. Але обмежена сфера такого аналізу і його крайня віддаленість від практичних проблем тепер досить зрозумілі… Заслуга Маршалла в тому, що він своїм розрізненням ринкових короткоі довготривалих періодів створив загальну систему, в якій усі попередні теорії знайшли собі місце. Його неодноразове наголошування на «двох лезах» попиту і пропозиції, як ніщо інше, дало можливість зрозуміти дію як технології виробництва, так і уподобань споживачів у визначенні відносних цін. «[3; 380]

Еволюція неокласичного напряму, Джоан Робінсон:

«…модель недосконалої конкуренції. В ній кожен виробник виступає монополістом на власну продукцію, проте веде торгівлю на досконалому ринку. Джоан Робінсон аналізувала такі ринкові ситуації, як монополія, монопсонія, олігополія. Вона також досліджувала явище цінової дискримінації за умов, коли товари відмінні щодо якості, товарної марки, оформлення тощо, а ринки відокремлені один від одного географічно або за допомогою тарифних бар'єрів.» [2; 309]

Еволюція неокласичного напряму, Едвард Чемберлін:

«Модель монополістичної конкуренції - це поєднання елементів конкуренції та монополії, який виникає, коли існує диференціація продукту (тобто товари різнорідні, але призначені для подібного, схожого використання). Кожен виробник є монополістом на свій товар, тобто контролює його пропозицію та ціну. Елемент конкуренції полягає в тому, що для товара існують потенційні товари-замінники. Що більша диференціація, то більш значущими є елементи монополії.» [2; 304]