Конкурентоздатність України в галузі захисту прав та свобод людини

Конкурентоздатність України в галузі захисту прав та свобод людини

Реферат.

на тему:

«КонкурентоздатністьУкраїни.

в галузі захисту прав та свобод людини «.

План.

Мета роботи,.

Постановка проблеми,.

Аналіз проблеми: «ООН і права людини»,.

Деякі передумови та альтернативи шодо розв’язання проблем пов’язаних із правами та свободами людини,.

Регіональні організації із захисту прав особистості,.

Ресурси та умови які необхідні для високого показника гарантії основних прав та свобод людини.

Висновок,.

Мета роботи.

Україна та усі сусідні з нею держави зараз перебувають у нелегкому для них трансформаційному процесі. Основними цілями реформ є підвищення рівня життя населення і більш виражений захист прав і свобод особистості. Правоохоронна політика держави є важливим компонентом досягнення цих цілей, не лише для захисту людей від непотрібних страждань, але й тому, що вони необхідні для забезпечення продуктивності сучасної промислової економіки.

Матеріальні аспекти реформ-підвищення рівня життя, свобода пересування, вільний доступ до світових засобів масової інформаціі-важливі. Проте не вони є найважливішими. Підвищення рівня життя та демократія-лише інструменти, істинна мета реформ-дати громадянам права і можливості.

Першим кроком до вирішення цієї задачі буде передача знань і забезпечення свободи їх використання. Для цього необхідні вільна преса і хороша система освіти. Також необхідно збудити громадську свідомість,-це одне з найважливіших завдань, що стоять перед драматургом.

Права і свободи передбачають також наявність більш технічних аспектів. Вони напряму пов’язані з хорошим здоров’ям. Вони побудовані на передаваних трудових навиках і успішному функціонуванні ринків праці, яке дає людям певну владу над своєю роботою. Вони залежать від стабільності доходів. Хоча в ринковій економіці деякий ступінь невизначеності все ж таки неминучий, проте зубожіння та невизначеність ведуть до деградації особистості і знищують особисту свободу. Саме порівнянню та аналізу ризиків України та сусідніх держав у гарантії прав людини та правопорядку, а також практичним рекомендаціям по зниженню цих ризиків присвячено дану роботу.

Постановка проблеми.

Поняття «права людини» з" явилося дуже давно. Ми знаємо, що люди міркували про права людини протягом століть. Своїми коренями ідея прав людини сягає у світові релігії і філософські вчення. Але різні суспільства підходили до вирішення цієї проблеми по-різному. В одних культурах основною ланкою суспільства вважається індивідуум, в інших — група людей, така, як клан, плем" я, громада.

Незважаючи на розбіжності культур, схоже, існують загальноприйняті цінності. У список цих цінностей входить повага до людського життя і людської гідності. У будь-якому суспільстві застосування сили і насильства обмежується членами цього суспільства. У будь-якому суспільстві існує система покарання тих, хто порушує закони даного суспільства. У багатьох суспільствах поважається терпимість стосовно тих, хто не схожий на інших людей чи відстоює свою, відмінне від інших, думку. У більшості країн є розуміння важливості затвердження угод (їх часто називають суспільними договорами) між людьми.

Для людей з різних країн найчастіше складно вирішити, які права людини є найважливішими. Але саме це сталося у 1948 році, коли Комісія з прав людини, до якої увійшли представники 14 країн-учасниць Організації Об" єднаних Націй, що репрезентували основні політичні системи державного устрою, склала Загальну декларацію прав людини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у тому ж році.

Загальна декларація прав людини стала протестом проти жахливих звірств, вчинених під час Другої світової війни. Світ побачив результат нацистської політики геноциду.

Загальна декларація прав людини не є юридичною угодою між державами. Це, скоріше, декларація чи заява про наміри.

Загальна декларація прав людини була задумана як «загальне завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави». Документ містить тридцять статей, присвячених громадянським, політичним, економічним, соціальним і культурним правам й основним свободам, якими повинна володіти кожна людина. Тому декларація — це своєрідний індикатор, що показує, у якому ступені дотримуються права людини окремими людьми, громадами, державами в усьому світі. Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. На час підписання цього документа в Організації Об" єднаних Націй було 56 країн-учасниць. З них 48 проголосували «за» і 8 утрималися (Білорусія, Чехословаччина, Польща, Саудівська Аравія, ПАР, Україна, СРСР і Югославія). Загальна декларація прав людини не є ні договором, ні юридичною угодою між державами. Це, скоріше, декларація, заява про наміри чи ідея. Відповідно до Хартії ООН країни-учасниці зобов" язуються спільними й індивідуальними діями прагнути до загального визнання і дотримання прав людини. Тому права, зафіксовані в декларації, повинні дотримуватися всіма країнами-учасницями Організації Об" єднаних Націй (у даний час ООН нараховує 184 члена).

Загальна декларація прав людини має величезне значення ще і тому, що:

Вона використовується як стандарт поведінки і береться за основу при оформленні звернень до урядів з вимогою дотримуватися прав людини.

Вона отримала статус закону відповідно до низки міжнародних і регіональних угод і договорів.

З часу створення вона вплинула на конституції, закони і рішення судів у багатьох країнах і на роботу міжнародних організацій.

У 1966 році з метою підвищити ефективність Загальної декларації прав людини Генеральна Асамблея ООН прийняла два додаткових документи: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.

ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ проголошує Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави для того, щоб кожна людина і кожен орган суспільства, постійно маючи на увазі Декларацію, прагнули шляхом навчання і освіти сприяти повазі цих прав і свобод.

Стаття 1 Право на рівність.

Стаття 2 Свобода від дискримінації.

Стаття 3 Право на життя, на свободу і на особисту недоторканість.

Стаття 4 Свобода від рабства.

Стаття 5 Свобода від катувань і жорстокого чи такого, що принижує особисту гідність, поводження.

Стаття 6 Право на визнання правосуб" єктності.

Стаття 7 Право на рівність перед законом.

Стаття 8 Право на ефективне відновлення в правах.

Стаття 9 Свобода від довільного арешту, затримання чи вигнання.

Стаття 10 Право на гласний із дотриманням усіх вимог справедливості розгляд справи.

Стаття 11 Право на дотримання презумпції невинності.

Стаття 12 Свобода від втручання в особисте і сімейне життя, право на недоторканність житла і таємницю кореспонденції.

Стаття 13 Право на вільне пересування в межах країни і вільний виїзд із країни.

Стаття 14 Право на притулок в інших країнах від переслідування.

Стаття 15 Право на громадянство і зміну громадянства.

Стаття 16 Право на одруження і заснування сім'ї.

Стаття 17 Право на приватну власність.

Стаття 18 Право на свободу думки і релігії.

Стаття 19 Право на свободу переконань і отримання інформації.

Стаття 20 Право на свободу мирних зібрань і асоціацій.

Стаття 21 Право на участь в управлінні своєю країною і вільні вибори.

Стаття 22 Право на соціальне забезпечення.

Стаття 23 Право на гідну працю і на вступ у профспілку.

Стаття 24 Право на відпочинок і дозвілля.

Стаття 25 Право на гідний рівень життя.

Стаття 26 Право на освіту.

Стаття 27 Право на участь у культурному житті суспільства.

Стаття 28 Право на соціальний порядок, при якому права і свободи можуть бути цілком здійснені.

Стаття 29 Обов" язки перед суспільством, у якому можливий повний і вільний розвиток особистості.

Стаття 30 Право на свободу від зазіхання на права, викладені в Декларації.

Аналіз проблеми: «Україна і права людини».

Контроль за дотриманням прав людини в міжнародному співтоваристві спочатку покладався на ООН, регіональні і неурядові організації (НУО).

Варто сказати, що діяльність ООН із захисту прав людини викликала велике розчарування. Вальтер Лакер і Барі Рубін у передмові до першого видання своєї праці «Збірник документів з захисту прав людини», що вийшли в 1978 році, писали:

" … у той час, коли мільйони чоловіків і жінок з надією звернулися до Загальної декларації прав людини, вони одержали мало рекомендацій і зовсім ніякої допомоги від організацій, відповідальних за її поширення. Не відповідала очікуванням діяльність ООН, що повинна була стати ефективним інструментом захисту прав людини. Усе це змусило окремі уряди і неурядові організації самостійно вживати заходів у цій сфері" .

Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що «особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім» ї чи близьких родичів" (ст. 63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст. 55 судовому захисіу підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коди судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб" єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов" язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто свобода громадянина є у своїй основі визнана або надана законом можливість користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей, його вчинки мають бути правомірними.

Норми Конституції вимагають від людини і громадянина безумовного виконання тих мінімальних вимог, які властиві, як зазначено у Загальній декларації прав людини, «всім членам людської сім» ї", є основою свободи, справедливості та загального миру і разом з тим суттєво не обмежують його у прояві ініціативи та самостійності. Це означає, що для конституційних обов" язків характерним є їх тісний зв" язок з вимогами міжнароднонравових пакітв про права людини та з морально-етичними вимогами суспільства і, що важливо — перенесення їх принципів до статей Конституції України.

Деякі передумови та альтернативи шодо розв’язання проблем пов’язаних із правами та свободами людини.

Правова ситуація, що виникла після розпаду СРСР, була непередбачуваною і породила безліч проблем, пов’язаних з відсутністю юридичних механізмів, що забезпечують права та законні інтереси людей, що опинились в зруйнованому правовому просторі.

Очевидно, що слід створити юридичні механізми розв’язання цих проблем на території СНД, яке повинно стати єдиним гуманітарним простором. Першим кроком в цьому напрямку може стати договір країн-учасниць СНД про поширення на перехідний період принципів та норм основ законодавства СРСР на єдиний правовий простір СНД. Далі виникає необхідність в розробці Євроазіатської Конвенції (Хартії) прав людини і прав народів, де буде передбачено каталог прав та свобод осіб, що проживають в СНД та історично пов’язані між собою, а також процедури їх захисту.

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні й свободи належать кожній людині від народження, вони невід" ємні і гарантуються законом їх додержання і повне здійснення — основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.

У своїй основі право громадянина є завжди право на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як сооціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю право на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності, як бачимо з «Паризької Хартії для нової Європи», досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.

Права людини-це один з небагатьох правових інститутів, для яких характерно встановлення єдиних стандартів і координації зусиль на міжнародно-правовому рівні. Разом з тим охорона правопорядку здійснюється передусім на рівні національного законодавства.

Зміцнення державності, що визнає пріорітет прав та свобод громадянина, повинно починатись з удосконалення вже існуючих процедур захисту прав та свобод індивіда (судових, адміністративних) і створення нових, що забезпечують діяльність Президента, як гаранта прав та свобод людини. Важливу роль в цьому процесі покликані зіграти органи місцевого самоврядування, які повинні створити свої структури, що допомагали би забезпечити охорону правопорядку.

Конституція України, грунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз" яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України.

Вимоги міжнародноправових актів та загальнолюдської моралі втілюються, звичайно, і в інших нормах права, але в конституційних обов" язках їх «вага» значно більша, ніж в інших правових нормах. Можна навіть стверджувати, що в конституційних нормах ми спостерігаємо змістовні повторення багатьох норм принципів, закладених у міжнародній Хартії прав людини (насамперед у Загальній декларації прав людини. Міжнародних пактах про економічні, соціальні, культурні, громадянські та політичні права), а в деяких випадках — і пряме їх злиття. Отже, Конституційний принцип формування обов" язків людини та громадянина у порівнянні з нормами галузевого та поточного законодавства найбільш наближений до змісту міжнародноправових пактів про права людини, а також до моральних вимог. Тобто йдеться про узагальнення юридичних обов" язків людини та громадянина, що випливають з міжнародних договорів України, але з позицій правоиих норм нашого суспільства.

Регіональні організації із захисту прав особистості.

Якщо діяльність ООН у справі захисту прав особистості викликає багато критики, то регіональні організації в Західній Європі досягли значних успіхів. Лише через рік після прийняття Загальної декларації прав людини, у 1949 році, політичні лідери післявоєнної Європи зібралися для створення регіональної міжнародної організації - Ради Європи. На першій сесії Вінстон Черчілль зажадав, щоб був створений «Європейський суд» для розгляду випадків порушення прав людини. Відповідно до Європейської Конвенції про права особистості, що сьогодні підписана двадцятьма сімома державами, були створені дві спеціальні організації, що займаються правами людини, — комісія і суд.

Молоді організації із захисту прав людини в Африці, Азії і на Середньому Сході борються за саме своє існування. На сьогоднішній день успіхи цих організацій дуже скромні. Африканська хартія прав особистості і народів, чи Банжульська хартія, як її часто називають за місцем прийняття (місто Банжул, Замбія), набрала сили в 1986 році. Через шість років, у 1992 році, сорок дев" ять африканських держав підписали цей документ. Банжульська хартія приділяє велику увагу правам народів і груп людей, а також обов" язкам особистості. Прикладом може служити Стаття 29. У ній говориться про те, що особистість зобов" язана «присвятити усі фізичні й інтелектуальні здібності служінню своїй державі». Банжульска хартія містить у собі деякі «суперечливі» положення. Наприклад, у Статті 6 визнається «право на особисту волю і безпеку», але далі вводиться компромісне доповнення про те, що «ніхто не може бути позбавлений волі інакше, аніж із причин і обставин, раніше визначених законами». Відповідно до іншого «суперечливого» визначення, забезпечується свобода слова, але лише в рамках закону, і свобода віросповідання за умови, що вона реалізується «відповідно до вимог закону і порядку» .

Клемент Нванкво, юрист, засновник і президент організації із захисту конституційних прав зі штаб-квартирою в столиці Нігерії Лагосі, ставиться вкрай критично до Африканської хартії. Він вважає, що «завданням хартії більше є створення враження лібералізму, аніж боротьба з порушеннями прав людини в Африці, більшість з який зроблено тими ж державами, що підписали цей документ». Нванкво порівнює Африканську комісію з прав людини і народів, створену на підставі хартії, з «беззубим сторожовим собакою, якого тримають лише для вигляду і який абсолютно нездатен допомогти в боротьбі за права людини на континенті» (1993).

Після вільних виборів у ряді держав, і особливо в Південній Африці, з" явилися слабкі паростки надії в боротьбі за права людини. Здається, що Південна Африка могла б зайняти на континенті провідну роль і здійснювати підтримку боротьби за права людини. Однак, як відзначають африканські спостерігачі, впровадження демократичних форм правління, встановлення влади закону і громадянського суспільства відбувається дуже повільно, зате повсюдно процвітають невиборність, військові режими і гримлять громадянські війни.

Азія продовжує залишатися регіоном із вражаючими темпами економічного розвитку і погано захищеними правами людини. «Звіт про захист прав людини у світі за 1995 рік» вказує, що «одна за іншою розвинуті держави переходять до політики „комерційної дипломатії“ у відносинах з Китаєм, Індонезією, Індією, В» єтнамом і навіть з Бірмою для отримання сприятливих інвестиційних можливостей і здобуття вигідних контрактів. Неминуче проблеми захисту прав людини залишаються осторонь, і репресивні режими можуть вважати себе переможцями." Бірма, Бутан, В" єтнам, Сінгапур і Індонезія продовжують використовувати апарат державної безпеки в боротьбі з дисидентами і здійснювати жорсткий контроль за засобами масової інформації. Щоб змусити замовчати своїх опонентів, ці держави усе ще практикують катування.

Напевно, найтяжче становище з дотриманням прав людини на Середньому Сході. Ліга арабських держав у 1968 році заснувала Постійну арабську комісію з прав людини. Але ця комісія займалася тільки поширенням інформації про порушення прав людини на окупованих Ізраїлем територіях. Дотепер не встановлені ніякі регіональні норми з прав людини. Хвиля внутрішніх політичних конфліктів прокотилася через весь Середній Схід. Прикладом тому може служити хаос в Алжирі, хвилювання в Ірані, Іраку, Ізраїлі, Бахрейні, Єгипті, Саудівській Аравії, громадянська війна у Ємені. Ісламський фундаменталізм сьогодні повсюдно на Середньому Сході є політичною силою, і колишній дипломат Девід Корн попереджає про можливі наслідки цього:

" Деякі з тих, хто серйозно вивчав цю проблему, думають, що демократія і права людини … можуть існувати в суспільстві, керованому на підставі релігійних догм (чи то Іслам, чи Християнство, чи Іудаїзм), але ж побудова такої держави і є метою ісламської політики. Що ще важливіше, захисники Ісламу як політичної сили не змогли наразі пояснити світу, чому багато хто з його прихильників є проповідниками ксенофобії і релігійної нетерпимості і використовують убивство як останній аргумент при досягненні своїх політичних цілей" (1995).

Ресурси та умови які необхідні для високого показника гарантії основних прав та свобод людини.

На Україні в трансформаційний період різко зростає роль неекономічних факторів: на економічний стан впливають політичні, етнічні, моральні, культорологічні та інші чинники. Людина поступово, але неухильно стає центром економічної системи ринкового господарства, де вона має власність і відповідну економічну свободу.

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і гарантує нова Конституція, є їх економічні права, тобто суб" єктивні права в економічній сфері, у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав підносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності, право на підприємницьку діяльність та право на користування об" єктами права публічної власності, зокрема права державної та комунальної власності.

Зі змісту ст. 41 Конституції випливає також, що об'єктами права приватної власності практично може бути будь яке майно, за винятками, передбаченими цією Конституцією і законами.

В цілях забезпечення співставності даних між країнами і різними періодами часу всі статистичні таблиці в Доповіді про розвиток людини ООН підготовлено на основі приведених в відповідність з міжнародними стандартами даних, зібраних і оброблених закладами, ща входять в міжнародну систему.

Проблеми співставності виникають також в зв’язку з оновленням або удосконаленням статистичними органами своїх оцінок на основі використання нових джерел даних, таких, як переписи населення і дослідження. Перехід до ринкової економіки в країнах Східної Європи та СНД привів до розриву більшості статистичних рядів, через що дані за останні роки є проблемними з точки зору достовірності, послідовності і міжнародної співставності.

Отож, для того, щоб в Україні дійсно працював принцип зазисту прав та свободгромадянина. До тих пір, доки в Україні не буде більш прозорою політика верхівки влади, то до того часу в нашій країні, нікого не цікавитиме ні воя доля, ні сам громадянин. Це ми можемо побачити тільки тоді, коли вбили журналіста Гонгандзе. Так ніхто й ніколи не дізнаєьбся хто був замовником цього жихливого вбивства.

Таке враження, що простих людей, взагалі не вважають за громадян правової країни. Для нашої країни необхідно забути про тіметоди, які були ще при колишньому СРСР, і брати приклад дійсно з правових країн, в яких не людина для держави, а держава для людини…

Висновок.

У деяких країнах закон дозволяє здійснювати позбавлення життя особам, які є безнадійно хворими і змушені при цьому переносити значні страждання. Крім того, з проблемами дещо штучного позбавлення життя пов’язано розвиток медицини в галузі трансплантації органів. В Україні ці питання поки що чекають на своє законодавче визначення.

Сучасна держава маєширокі можливості захищати життя людини, але не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогуконкретній людині. І тому природньо, що не зважаючи на опіку держави, за особоюзберігається право активно діяти на користь як особистого захисту, так і захисту життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Кожна людина людина вправі рішуче протистояти таким нападкам, застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби. Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж обставин крайньої необхідності, визначаються чинним законодавством правомірним, що закріплено в статтях 15 і 16 Кримінального кодексу України. Слід звернути на те, що захист життя і здоров’я інших людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов’язок особи. Не надання допомогиособі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі, є неприпустимим і карається за законом (ст. 111−113 Кримінального кодексу України).

Отож, ящо проаналізувати стан справ пов’язаних з правами та свободами людини у країнах посттоталітарного режиму та країнах західного світу, то можна побачити прямолінійну залежність з історичними передумовами та фаторами.

Наприклад країни Заходу, особливо після другої світової війни досить велику увагу приділили питанню прав та свобод людей, як економічних, так й політичних. Хоча в інших країнах це й було проголошено, але в дійсності не виконувалось.

Та час робить своє…

Підсумувавши наведені дані, можна зробити висновок, що Україна не виділяється від сусідніх країн за вищенаведеними показниками, проте вцілому Україні можна порекомендувати орієнтацію на країни Ради Європи та ЄС, оскільки їхні показники є порівняно вищими. На даному етапі трансформації законодавства прийняття законів та інших юридичних актів завершується, і починається період, коли формально прийняті норми нарешті стануть реальністю.

Список використаної літератури:

Погорілко В.В., Головчко В. В., Сірий М.І. «Права та свободи людини та громадянина в Україні», Київ. 1997.

Павловський М.А. Суспільство та економіка перехідного періоду: Шлях України.-К.: Техніка, 1997.-152 с.

Рынок труда и социальная политика в Центральной и Восточной Европе. Переходный период и дальнейшее развитие. Пер. с англ.-М.: ИКЦ «ДИС», 1997.-496с.

Філіпенко А.С., Сивашов Ю. Д. Економічні стратигеми України: дискусія інтелектуалів/За. Ред. В.П. Рєзнікова. К.: Либідь. 1998.-272 с.

internet.

internet.