Поняття контексту в сучасній теорії аргументації

Анотація

У статті розглядаються два основних підходи до визначення ролі та місця контексту в аналізі аргументації. Перший запропонований Дугласом Волтоном та Еріком Краббе, другий — Франсомван Еемереном. З метою з'ясування головних відмінностей підходи порівнюються за такими критеріями: причини виникнення, теоретичний статус класифікації, критерій розрізнення контекстів та характеристики їхніх виокремлених різновидів. Наприкінці робиться висновок щодо можливостей застосування розглянутих концепцій у галузі теорії аргументації. Незважаючи на схожі причини виникнення та значні взаємовпливи, досліджувані підходи істотно розрізняються. Спосіб тлумачення контекстів авторства ван Еемерена визнається більш придатним до аналізу реальних прикладів, а підхід Волтона, через свій нормативний характер, до роботи зі штучними агентами аргументації.

Ключові слова: аргументація, контекст.

Поняття контексту постало в теорії аргументації відносно недавно, у середині 90-х років. Його головним призначенням було поєднати реальні аргументативні ситуації з уже розробленим на той момент теоретичним інструментарієм для оцінки аргументації.

Найвпливовіша з концепцій контекстів та їхньої ролі в діалозі була запропонована Дугласом Волтоном (D. Walton) та Еріком Краббе (E.C.W. Krabbe) у 1995 році. Їхній науковий доробок вплинув на подальші розробки цієї проблематики не лише в межах теорії аргументації, але й в інших наукових галузях, таких як формальна діалектика, теорії штучного інтелекту, мовленнєвих актів та епістемічна логіка (зокрема «beliefrevision «). Серед науковців, які зверталися до розробленої ними типології, можна відзначити Саймона Парсонса (S. Parsons), Лейлу Амґуд (L. Amgood), Пітера МакБерні (P. McBurney), Генрі Праккена (H. Prakken), Майкла Вулдріджа (M. Wooldridge), СаймонаУеллза (S. Wells), Кріса Ріда (C. Reed) та інших. Згодом у теорії аргументації постала інша концепція розуміння контекстів аргументації та їхньої ролі. Вона була запропонована Франсом ван Еемереном (F. van Eemeren), лідером школи прагма-діалектики. Наразі вона активно розробляється в рамках цього підходу (зокрема Марчіном Левінскі (M. Lewinski)), проте ще не здобула популярності за межами царини аргументації.

Зважаючи на їхню поширеність та розробленість, саме на них буде зосереджена увага в цій статті.

Порівняння відбуватиметься за такими критеріями: причини виникнення, теоретичний статус класифікації, критерій розрізнення типів контексту та характеристики окремих різновидів контексту. Метою цього порівняння буде визначення основних розбіжностей між ними та потенціалу їхнього застосування для оцінки аргументації.

Концепція Д. Волтона про шість типів діалогу.

1. Причини виникнення

Головним поштовхом до розробки цієї концепції була проблема оцінки аргументації, а конкретніше — аргументу adhominem, який визнавався помилковим або прийнятним залежно від різновиду діалогу. Аргумент adhominem, або «атака на особу», в найзагальнішому вигляді передбачає, що замість критики аргументів опонента критикується сам опонент, його поведінка, зовнішній вигляд, минулі вчинки тощо. Для ілюстрації пропонуємо такий приклад: адвокат під час промови до суду присяжних наголошує, що обвинувачуваний не повинен бути засуджений, оскільки є активним членом громади, працює волонтером в дитячому будинку та віддає частину прибутків на благодійність. Натомість потерпіла має історію попередніх порушень та низький соціальний і фінансовий статус, що дозволяє сумніватися в її мотивах та звинуваченнях.

Згідно правил критичної дискусії, ця аргументація є некоректною, оскільки апелює до почуттів, до осіб учасників та не має прямого стосунку до теми (за умови, що попередні порушення, про які веде мову адвокат, ніяк не пов’язані з поточною справою). Це очевидні ознаки аргументу adhominem. Однак у разі, якщо цей аргумент допоможе адвокату виграти справу, чи дійсно ми можемо визнати його помилковість? Адже метою адвоката було переконання журі, і ця аргументація допомогла її досягти. Для того щоб аналіз аргументації міг претендувати на коректність та актуальність, необхідно доповнити існуючий інструментарій. Розширення його за допомогою поняття контексту дозволяє використовувати цілі учасників аргументації та самого діалогу для того щоб визначати релевантність аргументів та, відповідно, коректність аргументації.

Одразу зазначимо, чому в цій статті вільно використовується поняття «контекст аргументації» у випадку концепції Волтона, незважаючи на те, що він визначає типи діалогу. У статті «Що таке міркування? Що таке аргументація?» науковець пише: «Так само, як міркування відбувається в аргументації, аргументація також знаходиться у ширшому контексті. Як правило, ним виступає діалог» [1,с.411]. Отже, оскільки діалог є контекстом аргументації, то типи діалогів є, відповідно, різновидами контекстів аргументації.

2. Теоретичний статус класифікації

Під визначенням теоретичного статусу перш за все мається на увазі нормативний чи дескриптивний характер пропонованої класифікації. Нормативні типології визначають правила побудови діалогів того чи іншого типу, дескриптивні визначають, які риси притаманні діалогам, які розглядаються. Перші задають правила, другі - їх фіксують. Характер типології Волтона логічно випливає з мотивів, якими він керувався під час створення своєї концепції. Оскільки метою було визначення коректності аргументації, акцент робиться на нормативному компоненті: «Кожен діалог має мету і вимагає від учасників кооперації з метою її досягнення. Це означає, що кожен учасник зобов’язаний працювати відповідно до власної мети в діалозі, але також співпрацювати з аналогічним прагненням опонента. Базова причина, через яку певна аргументація може бути визначена поганою, завжди полягає в тому, що не виконується одна з зазначених базових вимог» [2,с.3]. Отже, типи діалогу визначають певні нормативи щодо мети діалогу та цілей його учасників, відносно яких проводиться оцінка використаної аргументації.

Однак, незважаючи на декларовану нормативність, запропонована класифікація має достатньо дескриптивних компонентів, аби пізніше викликати критику з боку ван Еемерена. Нідерландський дослідник пише, що «З одного боку, проблемам нормативності надається перевага… З іншого, їхня концепція типів діалогів має безсумнівний емпіричний компонент» [3, с.135]. Маються на увазі випадки, коли для ілюстрації того чи іншого типу діалогу проводяться узагальнення з реальних проявів потрібного типу діалогу. Як продовжує ван Еемерен, «спостереження за емпіричними прикладами, яке виражається в кількісних термінах „часто“, „типово“ або „характерно“ становить нормативну базу, відносно якої і проводиться оцінка аргументації» [3,с.135].

3. Критерій розрізнення типів контексту Незважаючи на те, що номінально типи діалогу у Волтона та Краббе відрізняються метою, як учасників, так і діалогу, чіткий критерій розрізнення дослідниками не наводиться. Можна припустити лише, що він став наслідком подальшої розробки класифікації, запропонованої Уільямом Манном в 1988 році. Він пропонував виокремлювати вісім типів діалогів, які б відрізнялися початковою ситуацією, метою та перевагами. З визначених ним типів чотири (критична дискусія, переговори, дослідження, сварка) увійшли в класифікацію Волтона з мінімальними змінами, ще декілька зазнали більшої корекції. Так, експертна консультація та педагогічний діалог перетворилися на діалог пошуку інформації, а збори перетворилися на обговорення. Єдиним типом діалогу з класифікації Манна, який не отримав повноцінного місця в класифікації Волтона/Краббе, стали дебати. Згодом вони отримали свій детальний опис та характеристику, але не увійшли в основні шість типів.

Пізніше неявний критерій розрізнення став об'єктом критики з боку ван Еемерена. Головним зауваженням була недостатність цих шести типів для вираження багатоманіття діалогів, які зустрічаються у реальному житті. Особливе місце в цій критиці посідає приклад «Часу питань», спеціальної політичної практики канадської палати общин, в якій Волтон знаходить риси чотирьох різних типів діалогу. Це частково пошук інформації, частково переговори, частково переконання і частково еристичний діалог. У цьому конкретному випадку діалоги вже не виконують своєї нормативної функції, оскільки неможливо оцінити коректність аргументації, якщо її потрібно порівнювати одразу з декількома різними критеріями адекватності. Рішення, яке пропонує автор, а саме використання критеріїв критичної дискусії як найповнішого з використовуваних типів діалогу, суперечить, на думку ван Еемерена, самій меті контекстуалізації, оскільки від прагнення коректно оцінити реальну аргументативну ситуацію дослідник знову повертається до оцінки нормативності за найзагальнішим та найбільш теоретичним критерієм.

4. Головні характеристики різновидів контексту

Зазвичай шість типів контексту, виокремлених Волтоном та Краббе в 1995 році, подаються в одній таблиці, яка без змін з’являється майже у всіх працях науковця за останні 20 років. Вона виглядає таким чином:

Наведемо також деякі риси, які не увійшли в таблицю.

Сварка. За визначенням самого Волтона, є «найнижчим рівнем аргументації» [2, с. 3]. Головними його характеристиками є агресивні персональні атаки, підвищена апеляція до емоцій і бажання перемогти в суперечці за будь-яку ціну. З точки зору прагматики його характеризують взаємні звинувачення учасників, втрата врівноваженого погляду на ситуацію і дуже часто після завершення діалогу учасники шкодують з приводу використання особистих образ, які були висловлені згаряча і не малися на увазі. Серед усіх типів діалогу еристичний передбачає найменший рівень колаборації між учасниками. Незважаючи на позірну неконструктивність, цей тип діалогу може виконувати важливу психологічну функцію катарсису, висловлення накипілого та забезпечувати пов’язане з цим полегшення.

Обговорення. Практичний тип діалогу, спрямований на прийняття рішень, які матимуть певні наслідки, які допоможуть вирішити проблему. Прикладом, який використовує Д. Валтон для демонстрації цього різновиду діалогу, є зібрання міської ради, яке вирішує яким чином найпростіше наповнити місцевий бюджет. У процесі розмови визначаються основні варіанти вирішення цієї проблеми, а в результаті обговорення визначається, якому з варіантів буде віддано перевагу. Цей контекст аргументації не обов’язково передбачає діалог. У ньому може приймати участь як велика кількість людей (як у випадку прикладу з міською радою), так і одна людина, яка зважує свої можливі дії використовуючи внутрішній діалог. Аргументи визначаються релевантними настільки, наскільки вони дозволяють вирішити проблему.

Пошук інформації. Необхідна вимога до цього діалогу — нерівність інформації між учасниками. Один з них зобов’язаний знати щось, що невідомо іншому, і саме у отриманні цієї інформації і полягає діалог. Типовими прикладами є лекція або запитування часу у перехожого.

Переговори. Єдиним критерієм релевантності аргументів та правильності аргументації виступає інша сторона. Вся аргументація, яку вона визнає, вважається правильною, вся аргументація, яка нею не визнається, вважається неправильною. Через це переговори вважаються найбільш компромісним та відкритим типом діалогу, в якому, як правило, відсутня третя сторона або аудиторія.

Дослідження. Головним інтересом є отримання інформації, яка до початку діалогу знаходилася поза межами знання кожного з учасників. Головною його особливістю є повна співпраця учасників, оскільки він абсолютно позбавлений змагального компоненту. Жоден з учасників цього типу діалогу не зацікавлений в тому, щоб результатом інтеракції стало ствердження його точки зору. Самі точки зору постають радше як гіпотези, які в процесі аргументації підтверджуються або заперечуються. Головна вимога до учасників діалогу — бути нейтральними свідками та уважними критиками, позбавленими зацікавленості в тому чи іншому результаті.

Переконання. Як визнає сам автор, «діалог переконання у концепції Волтона та Краббе еквівалентний критичній дискусії, описаній ван Еемереном і Гроотендорстом, хоча і визначається трохи іншим чином» [4, с. 136]. Цей різновид буде більш детально розглянутий в наступному параграфі.

Прагма-діалектична концепція контекстів аргументації.

1. Причини виникнення

Головною підставою для розробки прагма-діалектичної концепції контекстів стало невдоволення ван Еемереном, лідером школи, пануючою класифікацією Волтона. У своїй праці «Стратегічне маневрування в аргументативному дискурсі: розширюючи прагма-діалектичу теорію аргументації» [3], він викладає свої основні претензії до окресленого вище підходу. Їх можна узагальнити декількома пунктами, частина з яких вже була згадана вище. По-перше, невідповідність всього шести різновидів контексту до багатоманіття контекстів та різновидів діалогів у реальному житті. По-друге, невизначеність чіткого критерію розрізнення між типами діалогів, як в запропонованій класифікації, так і під час аргументації. По-третє, неясність теоретичного статусу запропонованої типології, яка з одного боку фіксує умови, яким повинен відповідати діалог певного типу, з іншого боку описує характерні риси, притаманні діалогам цього типу в реальному житті. По-четверте, деякі запропоновані типи діалогу взагалі, на думку науковця, не є аргументативними.

Але, незважаючи на критику засобів, мета створення класифікації ван Еемереном не відрізняється від тієї, яку переслідував Волтон, і полягає у розширенні інструментарію для оцінки аргументації. Визначення контексту виступає одним з елементів аналітичного огляду, процесу, який передбачає повну реконструкцію аргументації з метою подальшої її оцінки з точки зору десяти правил критичної дискусії.

2. Теоретичний статус класифікації

Оскільки неясність теоретичного статусу в концепції Волтона була одним з пунктів критики, ван Еемерен чітко визначає, що пропонована ним класифікація має суто дескриптивний характер. Для того, щоб забезпечити цей статус, він прив’язується до реальних аргументативних контекстів, які він називає типами комунікативної активності. Їхній дескриптивний характер підкреслюється у визначенні: «У той час, як теоретичні конструкції є аналітичними ідеалізаціями, різноманітні типи комунікативної активності є емпіричними концептуалізаціями конвенціоналізованих комунікативних практик… На відміну від таких теоретичних конструктів, як критична дискусія, які були розроблені завдяки концентрації на необхідних складниках адекватної до проблеми процедури з метою досягнення певної аналітичної цілі, різні типи комунікативної активності стосуються комунікативних практик, які виражаються в конкретних мовленнєвих ситуаціях, і були створені і конвенціоналізовані задля реалізації інституційної мети зазначеної комунікативної активності» [3, с. 145].

Головними характеристиками в описі контекстів аргументації тому виступають «конвенціоналізація» і «інституціоналізація». Перше визначає, наскільки усім учасникам зрозумілі норми типу комунікативної активності, в якому вони беруть участь. Друге прямо пов’язане з виконанням інституційної мети, яка була згадана у цитаті. За визначенням ван Еемерена, інституційна мета — це потреба, задоволення якої і породжує досліджуваний тип комунікативної активності. Наприклад, інституційною метою судової аргументації є відновлення справедливості, а політичної - збереження демократичної політичної культури завдяки деліберації. Окрім того, інституціоналізація передбачає певний ступінь формалізації (тобто фіксованих правил комунікації), і чим краще вона формалізована, тим легше визначити інституціональну мету та головні характеристики потрібного типу комунікативної активності.

3. Критерій розрізнення типів контексту

Контексти аргументації розрізняються відповідно до типів комунікативної активності. Незважаючи на те, що у кожного конкретного типу комунікативної активності своя власна інституційна мета (так, у президентських дебатів та прес-конференції прем'єр-міністра різна інституційна мета, попри їхню спільну належність до ширшого політичного контексту), ван Еемерен все ж таки генералізує контексти як жанри комунікативної активності. Цей крок хоча і наближує його підхід до типології Волтона (що визнає і сам науковець), але дозволяє розробити хоча б якийсь більш загальний інструментарій для оцінки аргументації. Кожному типу комунікативної активності ставиться у відповідність певний жанр, який згодом можна уточнювати в залежності від конкретного досліджуваного контексту.

Дослідником пропонується така класифікація: вирок (adjudication) для правового контексту; обговорення (deliberation) для політичного (з поправкою, що це обговорення відрізняється від того, що розглядає Д. Валтон і включає до себе дебати); посередництво (mediation) для контексту вирішення проблем; переговори (negotiation) для дипломатичного контексту; консультація (consultation) для медичного; диспут (disputation) для наукового; промоушн (promotion) для комерційного контексту та спілкування (communion) для особистісного.

4. Головні характеристики різновидів контексту

За визначенням ван Еемерена не всі з наведених вище жанрів є повністю аргументативними. Так, наприклад, медична консультація або промоушн, хоча і можуть досліджуватися з точки зору теорії аргументації, в тому числі прагма-діалектики, але в рамках цієї класифікації не вважаються суто аргументативними. Головною причиною такого рішення є складність їхнього аналізу за допомогою аналітичного огляду, вже згаданого інструментарію прагма-діалектики, оскільки він передбачає виокремлення чотирьох стадій критичної дискусії, які у випадку наведених жанрів будуть виглядати штучно. Так, якщо аналіз якоїсь промо-кампанії можна проводити, досліджуючи використану аргументацію, то визначити, що в цьому випадку буде відповідати стадії конфронтації, буде або неможливо, або вимагатиме додаткових штучних конструкцій.

Через це ван Еемерен пропонує зосередитися на чотирьох жанрах, які, на його думку, є аргументативними, а саме судовий вирок, обговорення, посередництво та переговори. У них він ставить у відповідність стадії ідеальної критичної дискусії до емпіричних етапів реальної аргументації. Стадії конфронтації відповідає вихідна ситуація, стадії відкриття дискусії - процедурні та матеріальні стартові позиції, стадії аргументації - засоби аргументації та критики, а стадії завершення дискусії - можливий результат. На першій «емпіричній» стадії визначається тип розходження думок та наявність і роль третьої сторони. На другій визначається імпліцитність та експліцитність правил аргументації та можливих поступок. На третій фіксується форма аргументів, притаманних певному контексту. Остання стадія характеризується процедурою прийняття рішення та можливістю повернення до вихідної ситуації. Деталі можна знайти у [3, с. 151].

Обидва розглянуті підходи до аргументації мають однакову мету — розширити можливості аналізу аргументації, включивши в нього поняття контексту, яке дозволяє більш гнучко оцінювати коректність аргументації та релевантність аргументів. Проте досягають вони цього різними шляхами. Так, Волтон обирає нормативний підхід, фіксуючи правила, яким повинні відповідати різні типи діалогу. Ван Еемерен, в свою чергу, починає з опису наявних комунікативних ситуацій з метою генералізації та концептуалізації їх у типи, а згодом жанри комунікативної активності. Саме їхні відмітні риси складають підґрунтя для класифікації та характеристики окремих контекстів, яка проводиться на базі аналітичного огляду, інструментарію для аналізу критичної дискусії, розробленого в прагма-діалектиці.

Найбільш примітним розходженням в обох концепціях є статус діалогу переконання, або критичної дискусії, які використовуються як тотожні терміни. У концепції Волтона переконання виступає одним з різновидів контексту, як альтернатива переговорам, дослідженню, сварці тощо. У той же час, прагма-діалектичний підхід використовує критичну дискусію радше як основу для всіх «аргументативних» типів контексту, змінюючи її властивості залежно від контексту. Відповідно, прагма-діалектична теорія контекстів залишає за критичною дискусією суто теоретичний статус, підкреслюючи, що в реальному світі ми маємо лише її варіації, залежні від контексту, в той час як Волтон, хоча і закликає брати до уваги контекст, залишає один з його різновидів для «чистої» аргументації, яку найпростіше та найцікавіше теоретизувати. концепція контекст аргументація діалог У результаті можна зробити висновок, що для детальної оцінки реальної аргументації більше підходить прагма-діалектичний підхід як більш гнучкий та відкритий до конкретизації в окремих випадках. Популярність підходу Волтона, в свою чергу, полягає у нормативному характері діалогів, який відкриває можливість їхньої формалізації з метою створення програм для штучних агентів аргументації, для чого підхід ван Еемерена поки не пристосований.

Список використаних джерел

• 1. Walton D. What is Reasoning? What Is An Argument? // The Journal of Philosophy. -1990. — Vol.87. — № 8. — P.399−419.
• 2. Walton D. Informal Logic: A Pragmatic Approach. — New York: Cambridge University Press, 2008. — 347p.
• 3. van Eemeren F.H. Strategic maneuvering in argumentative discourse. Extending the pragmadialectical theory of argumentation.- Amsterdam-Philadelphia: John Benjamins, 2010. — 308p.
• 4. Walton D. Relevance in Argumentation. — New Jersey: Lawrence Erlbaum Associates, 2004. — 311 p.
• 5. van Eemeren F.H. In Context Giving Contextualization its Rightful Place in the Study of Argumentation//Argumentation. — 2010. — № 25. — P. 141−161.