Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України

Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України

Передумови Люблінської унії.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. «Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель й про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні более тісного союзу та створила партію, котра протистояла самостійницьким прагненням Литви» [7,4].

Литовські магнати ладні були вступити в унію із Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цого смердоті розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших й могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття із Польщею та втрата зверхності політичного стану в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі сам міркування стримували українських та білоруських магнатів, котрі доти ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила частка Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.

Звичайно, за умів середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, котрі ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. «…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали» [6,107].

Тією годину Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом й виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства був шляхта — дрібна знати, подібна до західноєвропейських рицарів. У Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, котрі входили до великокнязівської заради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тихий прав, котрі малі польські шляхтичі. Магнати мусіли поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації й на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша із них був присвячена «виводу шляхетства», тобто у склад шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було б здійснено «волочну поміру», що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформивши права й вольності шляхетства, проте после нього литовська шляхта ще не досягла рівності із магнатами та із польською шляхтою. Повна унія із Польщею обнадіювала їхні щодо урівнянння у правах із польськими шляхтичами.

Важливу роль укладенні унії відіграло ті, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами й литовськими прибічниками унії із одного боці та противниками унії (здебільшого ними були укра-їнські та білоруські магнати) із іншого боці.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558−1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла доля в бойових діях на боці ордена. Внаслідок цого московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав доти години Литві.

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, то й українського та білоруського походження) вимагали унії із Польщею, щоразу стикаючись із опором магнатської олігархії.

Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

«Колі после безплідних сеймів 1565−66 рр. Наприкінці 1568 р. із запитання про унію в Любліні було б призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати й тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів» [2,114].

Це виявилося до того, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося із польським (зі злиттям Литви і Польщі до однієї державу), то посли Литви — князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є.Волович, К. Радзивілл та ін. — вирішили зірвати сейм й таємно виїхали із Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини і Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати у яких маєтності і зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися й найбільші противники унії укра-їнські магнати О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький, розраховуючи тих, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 июля 1569 р. було б підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу — Річ Посполиту із виборним королем, спільним сеймом, спільною казною і грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З всіх українських земель под владою Литви залишилися лише Берестейщина та Пінщина, що межували із Білоруссю, а усі решта укра-їнські землі, тобто переважна більшість їхнього, відійшли под уладові Польщі.

Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М. С. Грушевського, «…в декілька засідань на ньому було б здійснено ті, чого було неможливо досягнути тривалі війни й сторіччя дипломатичних переговорів й хитрощів"[2,118].

Наслідки Люблінської унії для України.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися под владою кріпосницької і католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися із загрозою самих існування українців як окремої народності.

як зазначає І.П.Крип`якевич, «Люблінська унія, усуваючи із українських земель литовську уладові, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися под формами автономії у Великому князівстві Литовському… Весь розвиток життя ішов под важким наступом Польщі» [3,129−130].

Внаслідок унії польські магнати й шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян й міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати собі знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві і вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі шкірного із них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, котрі очолювали старості, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася і судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справ про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справ, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

У судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося російською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органи шляхетського самоврядування були сеймики у волостях й повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справ і грабувала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М. С. Грушевський зазначає: «Князі і магнати, що перед тім малі дуже велику ваги й тримали до рук всю управу, тепер були зрівняні прав із рядовою шляхтою, — хоч на ділі, завдяки свому богацтву, смердоті і далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі неодноразово цілі юрби біднішої шляхти. Податки й військову службу із шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави й смердоті правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть й духовного» [1, 194].

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), то й укра-їнські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині і Лівобережній Україні магнати відчували собі «королев`ятами», котрі не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці «удільні князі» здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста й слободи, будували палаци, організовували військові зажени, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямі на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі із районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут «слободи» — новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. У подальшому усунення української шляхти від влади призвело доти, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.