Культурна політика україни: короткий історичний огляд та оцінки

Курсова робота на тему:

КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ:

КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ТА ОЦІНКИ.

Зміст роботи.

1. Середньовiччя (IX — XIV ст.).

2. Вiки литовсько-польського панування.

3. Гетьманська доба та втрата автономiї.

4. Нацiонально-культурне вiдродження Надднiпрянщини в XIX ст.

5. Нацiональне вiдродження в Галичинi.

6. Визвольнi змагання. Вiдродження й загибель Української держави.

7. «Українiзацiя «та «Розстрiляне вiдродження » .

8. «Культурна революцiя «та нищення української культури.

9. «Українська радянська культура «.

10. «Шiстдесятництво «та диссиденти.

11. Перебудова. Першi кроки до незалежностi.

12. «Медовий мiсяць «української незалежностi.

13. Сучасний стан укpаїнської культуpи та проблеми здійснення культурної політики.

14. Регiони України: iсторичнi, етнiчнi, культурнi особливостi.

15. Нацiональнi меншини.

1. Середньовiччя (IX — XIV ст.).

Хоча в захiдних унiверситетських курсах добу середньовiччя на територiї теперiшньої України пiд впливом росiйських iсторiографiчних схем досі прийнято розглядати в контекстi росiйського iсторичного процесу, однак аналiз позбавлених полiтичної тенденцiйностi iсторикiв та етнологiв переконливо доводить: київський перiод, пов «язаний з найвищим розквiтом княжої Русi (урвався 1240 року разом iз захопленням Києва татарами), мав безпосереднiм продовженням перiод галицько-волинський (де аж до 1349 року iснувала могутня українська держава); традицiя давньоруської державностi у певному сенсi продовжилася й у Великому князiвствi Литовському, де етнiчно й культурно домiнував українсько-бiлоруський елемент.

Надзвичайно важливим для всього подальшого процесу формування українсько ї нацiї та її культури стало здiйснення того, що можна назвати релiгiйно-культурним проектом князя Володимира Святого. Аби зцементувати розрiзненi, хоча й пiдкоренi силою зброї схiднослов «янськi племена, князь Володимир вдався 988 року до запровадження християнства вiзантiйського обряду як державної релiгiї. Втiм, самим актом навернення його проект не обмежився — разом iз грецькими та болгарськими священниками до Києва прибули численнi будiвничi, художники, лiтератори. У надзвичайно короткий термiн у Київськiй державi виникла, за монаршими задумом та волею, «висока «культура, взорована на багатiй культурi Вiзантiї. Втiм, мовою церкви та «високої «культури стала не грецька й не мiсцева — скажiмо, полянська, — говiрка, а так звана церковнослов «янська, фактично — болгаро-македонська. Причини, видається, були суто утилiтарнi — на той час уже iснувала багата релiгiйна лiтература цiєю мовою, загалом зрозумiлою нашим предкам, тож її можна було практично механiчно ввести до релiгiйного та культурного обiгу. Як зауважує Р. Якобсон, «багатющий врожай золотого вiку болгарської лiтератури при царi Симеонi (893−927) був повнiстю засвоєний на Русi пiсля її хрещення «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «1 «[1] .

Все це пояснює i чому став можливим «культурний вибух «у Київськiй Русi XI — XII столiть, i чому бiльшiсть явищ цiєї культури несуть явний знак вторинностi. «Висока «культура Київської Русi як наслiдок вiзантiйсько-болгарського щеплення, здiйсненого через послiдовну державну полiтику, хоча й дала чимало прекрасних плодiв, однак мало що з неї стало органiчною частиною питомої нацiональної культури, навiть елiтарної. На жаль, спадщина цього часу дiйшла до нас у вельми фрагментарному виглядi. Бiльшу частину її було знищено в часи подальших вiйськових лихолiть.

2. Вiки литовсько-польського панування.

У 1352 роцi українськi землi було подiлено мiж Польщею (Галичина й частина Подiлля) та Литвою (Волинь, Київщина й Чернiгiвщина). При цьому бiльше половини територiї сьогоднiшньої України все ще лежало пусткою пiсля татарської навали. Якщо стан українських земель у складi Литви характеризувався тим, що культурнiшi завойованi пiдкорили собi диких ще завойовникiв, староукраїнська мова стала офiцiйною мовою Великого князiвства Литовського, в мiстах починає активно впроваджуватися Магдебурзьке право, то ставлення католицької Польщi до православного населення українських земель було значно жорсткiшим.

Внаслiдок Люблiнської унiї 1569 року всi українськi землi перейшли пiд владу Польської корони.

Майже два столiття безперервних ворожих навал не лише знищили власну державнiсть на українських землях та спустошили їх, але й призвели до значних перемiщень великих мас населення, що в кiнцевому рахунку стерло рiзкiсть граней мiж давнiми схiдноруськими племенами, але не створило натомiсть оформленої української народностi. Рештки «високої «культури, вцiлiлi вiд князiвських часiв, формували лише православну iдентичнiсть. Тож не дивно, що, доки завойовники-литовцi не перейшли на католицизм, а завойовники-поляки не розпочали активної контр-реформацiйної полiтики (з її нетерпимiстю до не-католикiв), давньоукраїнське суспiльство та його культура бiльш-менш спокiйно iнтегрувалися до загальнодержавного та загальнокультурного контексту Речi Посполитої.

Натомiсть з кiнця XVI столiття як вiдповiдь на контрреформацiйний тиск (одним з наслiдкiв якого стала Берестейська церковна унiя) на українських землях виникає й мiцнiє хвиля нацiонального вiдродження, що має попервах релiгiйне забарвлення. Головними силами його стають православне мiщанство, об «єднане в братства (найбiльшi — у Львовi й Києвi), та запорiзьке козацтво, на чолi якого опиняється патрiотична частина старої аристократiї (бiльшiсть якої на той час покатоличилася й сполонiзувалася). Однак домiнування релiгiйної проблематики в культурному вiдродження згодом зiграло поганий жарт з українською культурою. Бiльша i краща частина лiтературної та друкарської продукцiї цього часу творилася не народною, а церковно-слов «янською мовою чи наближеною до неї (полемiчнi твори Iвана Вишенського, «Граматика «М.Смотрицького, перша друкована, так звана «Острозька Бiблiя «1581 р. та iн.).

Як писав Дмитро Чижевський, «з богословського погляду Острозька Бiблiя — великий успiх. Але з лiтературного боку вона зафiксувала дальший розрив мiж церковною та лiтературною (напiвнародною) мовою… Текст цей не мiг стати основою норми лiтературної мови на Українi. А iншого авторитетного джерела норми українська лiтературна мова не знайшла аж до кiнця 18 вiку «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «2 «[2]. Таким чином, багато здобуткiв українського письменства XVI — XVII столiть згодом дiсталися, як трофей, росiйськiй культурi.

Дiяльнiсть братств i шкiл, вiдновлення злiквiдованої ранiше поляками православної iєрархiї дало iдейне пiдгрунтя для збойних змагань українцiв за власну окремiшнiсть. Вислiдом цiєї боротьби пiсля низки безуспiшних козацьких повстань стало створення в ходi вiйни 1648 — 1657 рр. пiд проводом Зиновiя Богдана Хмельницького незалежної української держави — Гетьманщини.

3. Гетьманська доба та втрата автономiї.

Хоча Гетьманщина нiколи не охоплювала всiєї української територiї (поза її межами лишилися Галичина й Волинь, а вiд 1680-х рр. її землi обмежувалися переважно сучасними Полтавщиною та Чернiгiвщиною), хоча вiд 1654 року вона iснувала пiд дедалi жорсткiшим протекторатом Московської держави, значення її для подальшого формування української нацiї важко переоцiнити. Тут утворився своєрiдний республiканський устрiй з вибiрнiстю всього державного управлiння, тут було досягнено високого для тогочасної Європи рiвня освiченостi населення (на початку XVIII ст. одна школа в Гетьманщинi припадала менш нiж на 1000 мешканцiв).

Саме в XVII столiттi внаслiдок релiгiйно-культурного вiдродження та визвольних воєн, що породили гетьманську державу, вперше чiтко окреслиилася спiльнота, яку можна назвати українським народом — iз власною культурою, в якiй стопилися елементи питомi, вiзантiйськi, пiвденнослов «янськi, польськi тощо. Гетьманам України в їхньому щедрому патронуваннi церковного будiвництва, книгодрукування, освiти, вже не треба було запрошувати iноземних майстрiв — власних вистачало, i то не лише на самих себе, а й на цивiлiзування своїх пiвнiчних сусiдiв, як показали дальшi подiї.

Найбiльших масштабiв гетьманське патронування церковного будiвництва, освiти, книгодрукування набрало за часiв Iвана Мазепи (гетьман у 1687 — 1709), який настiльки щедро фiнансував з державної скарбницi зведення нових храмiв, що дослiдники архiтектури оперують спецiальним термiном «мазепинське бароко ». Однак поразка вiдчайдушної спроби Мазепи вивiльнитися з-пiд впливу Росiї шляхом укладання союзу з королем шведським Карлом XII призвела до хвилi жорстоких репресiй та рiзкого обмеження автономiї Гетьманщини. На теренi культури репресiї виявилися в указi Петра I, яким 1720 року було заборонено українське книгодрукування, а в київськiй та чернiгiвськiй друкарнях дозволявся лише передрук церковних кних за умови їхньої цiлковитої тотожностi з росiйськими виданнями.

Iронiя ситуацiї полягала в тому, що Московське царство, всiляко нiвелюючи культурну самобутнiсть українцiв, водночас широко використовувало українськi культурнi сили для власного розвитку. Переведена московським патрiархом Никоном у другiй половинi XVII стол. церковна реформа робилася переважно силами українцiв; розвiй науки, освiти, мистецтва, навiть формування росiйської лiтературної мови — значною мiрою заслуга українцiв Ф. Прокоповича, М. Смотрицького, Ст. Яворського, А. Веделя та багатьох iнших.

Пiзнiше росiйський уряд перейшов вiд утискiв до лiквiдацiї iнституту гетьманства, i зрештою до цiлковитої лiквiдацiї залишкiв автономiї (1783). Вiдтодi Україна (за винятком Галичини, що пiсля розборiв Польщi 1772 — 1795 рр. опиняється в складi Австрiйської монархiї) набуває статусу звичайної росiйської провiнцiї, особливiстю якої порiвняно з центральними росiйськими губернiями є послiдовна боротьба за викорiнення всiх залишкiв мiсцевої самобутностi. Зокрема, урядовi заборони книгодрукування українською мовою зробили нацiональну лiтературу впродовж усього XVIII ст. рукописною, а витiснення української мови зi шкiл разом з рiзким скороченням мережi останнiх призвело до рiзкого падiння письменностi. Спецiальним актом 1802 року було заборонено навiть будувати церкви в українському стилi, й натомiсть наказувалося зводити храми за типовими для всiєї Iмперiї проектами.

Лiквiдацiя Гетьманщини супроводжувалася русифiкацiєю нацiональної елiти, наново сформованої в XVII столiттi. Одержавши права росiйського дворянства та широкi можливостi для кар «єри у швидко зростаючiй iмперiї, нащадки козацької старшини поступово вiдходили вiд власного народу, його мови й культури. До нового занепаду української культури спричинилися не лише втрата державної пiдтримки, а й згаданий вище brain drain до Петербурга та Москви.

З кiнця XVII столiття державною культурною полiтикою Російської Iмперiї стає пряме переслiдування власне української культури (а не українського православ «я, як це було за польського панування). Натомiсть церква, що ранiше була в Українi одним iз стовпiв нацiональної самобутностi та культури, особливо — «високої «, тепер, ставши часткою загальноросiйської церкви, фактично перетворюється на елемент державного механiзму й також працює на нiвелювання духовного, культурного життя, викорiнення української самобутностi.

4. Нацiонально-культурне вiдродження Надднiпрянщини в XIX ст.

Як вiдомо, перша половина XIX столiття в європейськiй iсторiї стала епохою романтизму в культурi та нацiоналiзму в полiтицi. Процеси формування нацiй на етнiчнiй, народнiй основi, каталiзатором яких ставало культурне вiдродження, охопили тодi Чехiю, Угорщину, Сербiю та Хорватiю, Болгарiю, Грецiю. Дещо iнакше, суперечливiше та повiльнiше, вiдбувалися подiбнi процеси в Українi. На той час Росiйська Iмперiя не лише позбавила Україну автономiї, а й фактично присвоїла собi цiлий перiод української iсторiї («князiвську добу ») та левову частину здобуткiв її культури. Українцям доводилося наново, уже на народно-етнiчному грунтi, творити лiтературну мову, «високу «культуру, нацiональну елiту.

У Петербурзi 1798 року вийшла друком «Енеїда «Iвана Котляревського — травестiя живою українською мовою класичної поеми Вергiлiя. Цю дату прийнято вважати за початок вiдродження нового українського письменства. В мiстах України (насамперед — у Харковi, де з iнiцiативи громадян 1805 року вiдкрито унiверситет), а також у Петербурзi й Москвi виходять етнографiчнi збiрники, iсторичнi дослiдження, першi спроби оригiнальної україномовної поезiї та прози. Поява 1840 року першого видання «Кобзаря «Тараса Шевченка остаточно ствердила нацiональну лiтературу в її правах.

Перше поколiння «нових «українських лiтераторiв розглядало власну творчiсть здебiльшого як окрему, поруч з «московською », частину «загальноросiйського «культурного процесу (при чому, за переконанням багатьох iз них, частину безумовно древнiшу й «питомiшу », менш зiпсовану чужоземними механiчними запозиченнями, анiж великоруська культура пiсля реформ Петра I) й не ставило перед собою загальноукраїнських завдань. Та вже їх наступники, передусiм — Тарас Шевченко та його товаришi — члени Кирило-Мефодiївського братства, початково iнспiрованi «панслов «янськими «iдеями Коллара, Шафарика та iн., швидко перейшли до української нацiональної iдеологiї й чи не вперше вiд часiв гетьмана Мазепи гостро поставили ключовi проблеми iснування самостiйної української культури та української нацiї. Суспiльно-полiтичнi та культурнi погляди «братчикiв «вiдбилися в «Книзi битiя українського народу «та в зрiлих поетичних творах Тараса Шевченка. Недовга дiяльнiсть Братства, розгромленого росiйською полiцiєю, з наступним арештом та засланням «братчикiв », започаткували пiвторастолiтнiй перiод, коли в умовах бездержавностi чи псевдодержавностi українськi лiтератори та митцi покладали на себе та свою творчiсть не тiльки й не стiльки суто мистецьку, скiльки нацiє-творчу та нацiє-охорончу функцiї. В певному сенсi вони були (чи намагалися бути) не просто митцями, а й українськими суспiльними дiячами, лiдерами свого народу. Як можна судити з росiйської державної полiтики щодо української культури, Iмперiя всерйоз сприймала цю культуру як поважну небезпеку свойому iснуванню.

Урядовi заходи були скерованi на зросiйщення краю, а згодом — i на прямi адмiнiстративнi заборони (закриття першого україномовного часопису «Основа », закриття приватних недiльних шкiл з українською мовою викладання та заборона українського друку циркуляром 1863 року, пiдтвердження й посилення цiїї заборони Емським указом 1876 року тощо). У випадках, коли дiяльнiсть українцiв набувала не суто етнографiчного, а полiтичного забарвлення, вона нещадно каралася.

За таких умов українська культура розвивалася майже виключно як альтернативна загальноiмперськiй, на кошти й за пiдтримки українських громад та окремих ентузiастiв. Так, друге видання «Кобзаря «Тараса Шевченка (1860) вийшло коштом вiдомого садiвника й промисловця Платона Симиренка, кошти на спорудження пам «ятника Котляревському в Полтавi (1903) збирали передплатою серед усiх свiдомих українцiв; українськi театри не мали жодної державної пiдтримки й дiяли на суто комерцiйних засадах, що змушувало їх вiдповiдно формувати репертуар. З iншого боку, патрiотично настроєним українським науковцям — iсторикам, географам — нерiдко вдавалося, розгорнувши активну дiяльнiсть у мiсцевих «загальноросiйських «установах, перетворювати їх на фактично українськi (як-от Пiвденне вiддiлення Iмператорського географiчного товариства та iн.).

На загальному характерi iснування української культури цього перiоду дуже позначилися два фактори. По-перше, нацiє-творча та нацiє-охоронча функцiї, обов «язок «будити свiй народ ». Недарма видатний полiтичний мислитель початку XX cтол. В. Липинський навiть саму нацiональну культуру визначив як «суму певних суспiльних вартостей, що в боротьбi за iснування себе оправдали та в досвiдi поколiнь показали себе для самозбереження тiєї групи (тобто нацiї - авт.) найкращими — творить те, що ми називаємо культурою ». Така концепцiя часто не йшла на користь розвитковi власне мистецтва, зводила його до iлюстративно-просвiтницької ролi. Звiдси — й ставлення до тих митцiв, якi робили спроби заговорити про самоцiннiсть мистецтва, як до декадентiв, мало не зрадникiв нацiональної справи.

По-друге, неповноструктурнiсть українського народу, який тодi складався iз малоосвiченої селянської маси та жменьки нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї, спричиняла виразний подiл української культури на традицiйну народну, себто фольклор, творений селянською масою для самої себе, та культуру, творену iнтелiгенцiєю, себто начебто елiтою, але — не для самої себе, а знов-таки — для селянської маси, аби її просвiтити та «збудити ». Це нерiдко призводило до сумного результату: «висока «культура, стилiзована пiд «народну », i народом погано сприймалася, й культурних потреб елiти не обслуговувала, тому надднiпрянська iнтелiгенцiя аж до кiнця XIX стол. для власних iнтелектуальних потреб використовувала переважно росiйську мову.

5. Нацiональне вiдродження в Галичинi.

Як уже зазначалося, пiсля розборiв Польщi українська Галичина опинилася в складi Австрiйської монархiї як частина так званого «Королiвства Галiцiї та Лодомерiї «, панiвнi позицiї в якому належали полякам. Тому нацiональне вiдродження на цих землях вiдбувалося пiд знаком боротьби за рiвне з поляками становище в краї. Вiденський уряд бiльш-менш толерантно ставився до українства, вбачаючи в ньому противагу щодо польського сепаратизму. Водночас на грошi росiйського уряду пiдтримувався й рух українцiв- «москвофiлiв », зорiєнтований на штучне насаджування росiйської мови та пропаганду єдностi схiдних слов «ян пiд росiйською зверхнiстю.

В умовах порiвняно лiберального полiтичного режиму українцям у Галичинi вдалося досягнути значно бiльшого, анiж їхнiм братам на Надднiпрянщинi. Тут функцiонувала мережа культурно-просвiтницьких iнституцiй (з них товариство «Просвiта «1914 року нараховувало 37 тисяч членiв i утримувало 3 тисячi народних читалень), вiльно виходила українська преса, коштом уряду дiяло декiлька українських гiмназiй та унiверситетських кафедр. Велике значення для нацiонального вiдродження мала й патрiотична позицiя греко-католицької церкви. Саме в Галичинi друкувалися тодi письменники з пiдросiйської України, виходили численнi переклади творiв свiтового письменства на українську мову, забороненi в Росiйськiй iмперiї.

Українське суспiльно-культурне життя в Галичинi було значно повноструктурнiшим i, що теж важливо, вiдкритiшим до Європи. Тому й не дивно, що стихiйно виникле галицьке мiське «койне «не менш вiд старанно виплеканої «щиро народної «мови надднiпрянської белетристики вплинуло на формування сучасної лiтературної української мови, придатної й до художньої творчостi, й до науки, й до полiтики.

З огляду на все це серед галицької iнтелiгенцiї сформувалася концепцiя «п «ємонтизму », тобто особливого призначення Галичини, котра, подiбно до П «ємонту в Iталiї, стане стрижнем, завдяки якому й довкола якого згодом утвориться незалежна Українська держава. В руслi iдеї «п «ємонтизму «в Галичинi створювалися культурнi, освiтнi, науковi, полiтичнi, навiть спортивнi та парамiлiтарнi органiзацiї, що старалися своєю дiяльнiсть охопити, як не тепер, то згодом, всю Україну.

6. Визвольнi змагання. Вiдродження й загибель Української держави.

Пiсля повалення царату група українських дiячiв, зiбравшись у березнi 1917 року в Києвi, оголосила про створення Центральної Ради як органу представництва українських органiзацiй та партiй. Протягом лiта того ж року Центральна Рада пiд головуванням професора Михайла Грушевського фактично конституювалася в перший нацiональний парламент, створила Генеральний секретарiат (уряд) на чолi з вiдомим письменником Володимиром Винниченком, а 20 листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республiки на територiї етнiчних українських земель.

Вiдроджена українська держава не була тривкою. Незгуртованiсть полiтичного українства, соцiалiстичнi симпатiї провiдникiв УНР та нездатнiсть їх органiзувати державне життя й оборону краю призвели до замiни її монархiчним гетьманатом Павла Скоропадського (квiтень — грудень 1918 року). Пiсля вiдходу союзникiв-нiмцiв гетьманат упав пiд ударами лiвих повстанцiв, очолених лiдерами колишньої УНР, якi вiдновили свою владу (щоправда, лише в центральних районах України) у формi Директорiї на чолi з Симоном Петлюрою. У листопадi 1918 року в Галичинi було проголожено незалежнiсть Захiдно-Української Народної Республiки, яка 22 сiчня 1919 року разом з УНР урочисто проголосила злуку в єдину соборну українську державу. Пiсля кiлькох мiсяцiв запеклої боротьби на чотири фронти — проти бiльшовикiв, росiйських «бiлих », полякiв та румунiв — незалежна Україна зазнала поразки й в кiнцевому рахунку виявилася подiленою мiж Польщею та Радянською державою.

Основним наслiдком короткого перiоду Центральної Ради для розвитку української культури стало знесення всiх адмiнiстративних заборон часiв царату. Навiть без значної державної допомоги в цей час з «являються сотнi нових видавництв i театральних труп, тисячi видань, українська мова на правах державної вперше входить у середню й вищу школу. Центральна Рада встигла прийняти й найдемократичнiше на той час у свiтi законодавство про нацiональнi меншини.

Полiтика гетьманату щодо пiдтримки нацiональної культури зовнi була помiркованiша. Проте, спираючись на досвiдченi адмiнiстративнi кадри старого режиму, гетьман пiшов не шляхом українiзацiї наявних росiйських iнституцiй, а створення нових українських. Як наслiдок протягом лише семи мiсяцiв було вiдкрито два українськi унiверситети, десятки гiмназiй, органiзовано Нацiональну Академiю Наук. Уряд у листопадi 1918 р. ухвалив закон про автокефалiю православної церки в Українi.

По довгих десятилiттях просвiтництва, долання урядових перепон та боротьби за виживання в часи iмперських репресiй, українська iнтелiгенцiя нарештi одержала шанс здiйснити на практицi свої державотворчi плани, повiвши за собою селянську масу, бо бiльше вести було нiкого. Свою державотворчу роль дiячi української культури зрозумiли буквально — iсторики, критики та романiсти ставали мiнiстрами та парламентарями, часто не маючи до того анi об «єктивних даних, анi будь-якого досвiду. Наслiдки були невтiшнi. Авторитет нової української влади швидко падав. У критичнi моменти виявлялося, що українським селянам значно ближчi бiльшовицькi популiстськi лозунги (хоча самi бiльшовики як рух в Українi були непопулярнi), анiж туманнi iдеали незалежної демократичної України. Незрiлiсть, недоформованiсть української нацiї - наслiдок русифiкаторської полiтики царату та обмеженостi й невправностi українського «просвiтянства » , — в кiнцевому рахунку принесли загибель українськiй незалежностi. Це ясно видно на тлi iнших ранiше бездержавних схiдноєвропейських народiв — полякiв, чехiв, фiннiв, балтiйцiв, що саме завдяки мiцнiй нацiональнiй свiдомостi мас попри несприятливi обставини все ж збудували власнi держави.

7. «Українiзацiя «та «Розстрiляне вiдродження » .

Росiйським бiльшовикам вдалося захопити Україну головним чином завдяки успiшнiй полiтицi, спрямованiй на розкол мiж українськими «нацiоналiстами «та «лiвими », спокусивши останнiх обiцянками, що в майбутнiй «всесвiтнiй федерацiї робiтничо-селянських республiк «Україна матиме такий самий статус, що й Росiя. Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола були дуже важливою силою в радянськiй Українi 20-х рокiв, тому полiтика бiльшовицької держави щодо української культури осцилювала мiж активним державним протекцiонiзмом та раптовими нападами щиростi, коли маска братiв-покровителiв спадала, показуючи знайомий з царських часiв українофобський вискал.

Першi роки пiсля громадянської вiйни бiльшовицький режим в Українi здавався порiвняно лiберальними. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук, продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв, толерувалася дiяльнiсть Української Автокефальної Православної Церкви. Однак соцiальна база нового режиму серед неросiйських народiв СРСР залишалася досить вузькою, тому керiвництво ВКП (б) прийняло 1923 року рiшення про «коренiзацiю », тобто полiтику закорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. За цiєю полiтикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, аби стати зрозумiлiшими, «рiднiшими «мiсцевому населенню. Активним запроваджувачем цiєї полiтики в Українi став тодiшнiй генсек ЦК КП (б)У Лазар Каганович — постать у радянськiй iсторiї досить одiозна.

Втiм, у випадку України обгрунтування «українiзацiї «дав ще 1920 року Микола Скрипник, один з дуже небагатьох свiдомих українцiв серед бiльшовицької елiти. Вiн доводив у статтi «Донбас та Україна », що русифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише «коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному ». Українiзацiя була державною й партiйною полiтикою бiльшовикiв, тому й проводилася вона по-бiльшовицьки — жорсткими адмiнiстративними заходами, з намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв. Цi показники у другiй половинi 20-х рокiв справдi були вражаючi. Письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського — вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, як правило, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови, отже, на 1927 рiк уже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На 1929 рiк цiлком українськими стали 80% середнiх шкiл та 30% вищих навчальних закладiв; україномовнi книжки складали бiльше половини загальної кiлькостi видань.

Варто зауважити, що адмiнiстративна «українiзацiя «була досить поверховою, нерiдко викликала глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства та дещо iронiчне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Як показали дальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк. Важливiшим i тривкiшим виявилося те, що вiдбувалося у 20-тi роки в українськiй культурi. Небачений досi розквiт її не був, вочевидь, наслiдком анi офiцiйної українiзацiї, анi взаємної симпатiї українських митцiв та бiльшовицького режиму. Iмпульс культурному вiдродженню дали ще Визвольнi змагання, небачене зростання нацiональної свiдомостi українцiв, їхня воля будувати власну культуру i власне майбутнє, яку бiльшовики намагалися, i загалом вдало, спрямувати в русло побудови соцiалiзму. Недарма М. Скрипник казав 1927 року, що «українiзацiя — це метода керування цiлим українським культурним процесом як однiєю з передумов соцiалiстичного будiвництва. «Безумовно, тодiшня влада в УСРР вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це — у масштабах, ранiше для української культури небачених. Але навзамiн вона вимагала не просто лояльностi, а вiдкритої пiдтримки режиму. Щоправда, митцi та iнша iнтелiгенцiя, настроєнi бiльш чи менш опозицiйно, у цей перiод не репресувалися, а просто не мали державної пiдтримки. Однак вони, вочевидь, мали чималий вплив на патрiотичну частину українського суспiльства, тож недарма iнша видатна постать тих рокiв, письменник i публiцист Микола Хвильовий у знаменитому циклi памфлетiв, присвячених українiзацiї та тодiшньому становищу в культурi, визначив «основнi вiхи мистецької полiтики »: необхiднiсть дерусифiкувати пролетарiат як «єдиний вихiд для пролетарiату заволодiти культурним рухом », а також залучити на свiй, тобто комунiстичний, бiк найталановитiшу мистецьку молодь, бо тим часом «дрiбна буржуазiя загрiбає до себе вузiвську молодь i утворює кадри своєї iнтелiгенцiї, яка й виховує масу… «Критикуючи тодiшню культурну полiтику «масовiзму », тобто масового залучення до мистецтва не дуже талановитої, не дуже освiченої, але дуже «iдейної «молодi, Хвильовий зауважував, що жменька талантiв, яку цiй масi протиставлять «дрiбнобуржуазнi «митцi, «в тисячу разiв сильнiше вплине на масу, анiж «Гарт «i «Плуг «вкупi ». У суто мистецьких питаннях Хвильовий закликав орiєнтуватися не на росiйську культуру, а на європейську, вiльно визначати власнi шляхи розвитку, не оглядаючись на Москву. «Ми пiд впливом власної економiки прикладаємо до нашої лiтератури не «слов «янофiльську теорiю самобутностi », а комунiстичну теорiю самостiйностi, — писав вiн. — Росiя ж самостiйна держава? Самостiйна! Ну, то й ми самостiйна. (…) Росiйська лiтература тяжить над нами в вiках, як господар становища, який привчав нашу психiку до рабського наслiдування. Отже, вигодовувати на нiй наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «3 «[3] .

Суперечливiсть та непослiдовнiсть «українiзацiї «, зауважувану багатьма i тодi, й пiзнiше, видатний мовознавець проф. Ю. Шевельов окреслив так: «Українiзацiя була процесом двобiжним. Рiвнобiжно до заходiв, спрямованих на поширення української мови, робилися зусилля знищити українську культуру, а з нею й мову «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «5 «[4]. Справа може бути з «ясована тим, що, вочевидь, рiзнi суспiльно-полiтичнi сили в Українi й поза нею мали рiзнi концепцiї українiзацiї й дiяли часом односпрямовано, а часом — входили в конфлiкти, якi зрештою й призвели до трагiчного фiналу. Можна умовно говорити про українiзацiйнi «проект СталiнаКагановича «та «проект Скрипника-Хвильового ». За першим стояло московське бiльшовицьке керiвництво та чи не бiльшiсть партiйно-державної верхiвки в самiй Українi, за другим — група нацiонально свiдомих керiвникiв КП (б)У та молода «радянська «українська iнтелiгенцiя. Основнi риси обох «проектiв «ми нинi можемо встановлювати, аналiзуючи розрiзненi цитати та практичнi акцiї головних дiйових осiб. Обидва «проекти «виходили з необхiдностi та неминучостi побудови соцiалiстичного суспiльства в Українi та створення нової, «соцiалiстичної «української культури; обидва передбачали енергiйнi «бiльшовицькi «дiї задля цього. Однак на цьому подiбнiсть практично вичерпувалася.

" Проект Скрипника-Хвильового «мав на метi створення цiлiсного, органiчного українського соцiалiстичного суспiльства з цiлiсною, органiчною, самостiйною українською соцiалiстичною культурою. Для цього потрiбно було, з одного боку, «українiзувати «наявнi соцiалiстичнi елементи (державно-партiйний апарат та робiтництво), з iншого — «соцiалiзувати «питомi українськi елементи (творчу й наукову iнтелiгенцiю та селянство) i поєднати все в єдиний нацiональний органiзм. Саме для цього «радянiзували «ВУАН, запрошували до роботи в УСРР такi чiльнi постатi, як М. Грушевський, В. Винниченко, В.Стефаник. Лише деякi елементи старої української культури (як-от церква) не надавалися до такої iнтеграцiї й мали витiснятися чи й лiквiдовуватися.

Натомiсть «проект Сталiна-Кагановича «випливав з iдеї «коренiзацiї «, тобто розширення соцiальної бази бiльшовицької влади в неросiйських регiонах, та сталiнської концепцiї культури в соцiалiстиичному суспiльствi як «нацiональної за формою, соцiалiстичної за змiстом «- отже, все в українськiй культурi, що виходило поза «нацiональне офарблення «спiльного для всього СРСР змiсту, не мало права на iснування.

Московський режим, вочевидь, не дуже вiрив, що українiзований пролетарiат перевиховає «дрiбнобуржуазну «українську iнтелiгенцiю, а не навпаки. Ще небезпечнiшими виявилися для Сталiна та його оточення новi i, варто зауважити, з кожним днем дедалi обгрунтованiшi претензiї українцiв на самостiйнiсть, хай поки що лише культурну. Тому найенергiйнiшi здiйснювачi «проекту Скрипника-Хвильового «(нарком освiти О. Шумський, М. Хвильовий, економiст М. Волобуєв, старе керiвництво ВУАН) регулярно пiддавалися гострiй критицi чи й переслiдуванням. З початком тридцятих рокiв ситуацiя взагалi рiзко погiршилася — українiзацiю за «проектом Скрипника-Хвильового «спiткав трагiчний кiнець.

8. «Культурна революцiя «та нищення української культури.

Сталiнська модель побудови соцiалiзму, прийнята до енергiйного виконання в «рiк великого перелому «(1929), мала три ключових напрямки: iндустрiалiзацiю, колективiзацiю села, культурну революцiю. Пiд останньою розумiлося «швидке подолання культурної вiдсталостi, пiднесення культурного рiвня трудящих, створення й розквiт нової за змiстом i формами соцiалiстичної культури «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «5 «[5] .

Поза офiцiйно прокламованими, «культурна революцiя «в СРСР мала й суто практичнi цiлi — пiдготовку iз селянської молодi «кадрiв iндустрiалiзацiї «, створення розгалуженої системи масової iдеологiчної обробки населення. «Подолання культурної вiдсталостi «практично означало примiтивне «цивiлiзування «народних мас, передусiм — сiльських. За твердженням УРЕ, «одним з найважливiших завоювань культурної революцiї було здiйснення в СРСР загального початкового обов «язкового навчання, в осн. за роки першої п «ятирiчки (1928;32)… В ходi К.р. усувався розрив мiж культурою мiста й села, мiж культурним рiвнем працiвникiв розумової й фiзичної працi… «.

Натомiсть створення «нової культури «здiйснювалося передусiм шляхом нищення культури старої - як елiтарної, так i традицiйної народної, тiсно пов «язаної з християнством. Нацiональна культурна тяглiсть та самобутнiсть в цих умовах ставала зайвою, навiть шкiдливою для справи соцiалiзму й мусiла зникнути, а в кiнцевому рахунку приреченими оголошувалися нацiональнi культури взагалi.

Неважко було помiтити, що в рамки майбутньої «нової культури «не вмiщувалася практично вся українська культура, яка витворилася на початок 30-х рокiв — i «стара », й «нова ». Окрiм того, головна прагматична спонука до офiцiйної «українiзацiї «- завоювання на свiй бiк селянства, — стала неактуальною; селянство почали «завойовувати «примусовою колективiзацiєю, а потiм — штучним голодом.

Отже, прийшов час масового нищення спершу старої, а згодом i нової української iнтелiгенцiї. Його початок знаменував процес «Спiлки визволення України », коли 1930 року за очевидно сфабрикованою справою було засуджено велику групу провiдних українських дiячiв доби УНР на чолi з академiком Сергiєм Єфремовим.

1933 року на Україну Сталiним присилається Павло Постишев, що стає другим секретарем ЦК КПУ, але отримує диктаторськi повноваження й починає масовi репресiї проти селян, iнтелiгенцiї, частини партiйних кадрiв. Невдовзi накладають на себе руки найвiдомiшi «нацiонал-комунiсти «- Микола Хвильовий та Микола Скрипник.

Репресiї охопили практично всi сфери української культури — науку, мистецтво, освiту, релiгiйне життя, сiльську кооперацiю. Втiм, як зауважував Ю. Шевельов, «згубнi наслiдки полiтики Постишева виявилися не в заборонi української мови чи формальному припиненнi українiзацiї, а в майже тотальному розгромi українських кадрiв. У погодженнi з гаслом про культуру, нацiональну тiльки формою, кожного, хто плекав традицiї українського минулого, змушували замовкнути або знищували. «.

1933 року розгромлено знаменитий театр «Березiль », згодом заарештовано його натхненникiв — режисера Леся Курбаса та драматурга Миколу Кулiша (обох розстрiляно на Соловках у 1937 роцi). Розгромлено було український кооперативний рух, який у 20-тi рр. забезпечував бодай вiдносно незалежний вiд держави статус окремих секторiв української культури (кооперативнi видавництва «Слово », «Книгоспiлка », «Рух «та iн.). Масовому розгрому пiддають Всеукраїнську Академiю Наук, яка аж до 1929 року зберiгала порiвняно незалежне щодо партiйного керiвництва становище. 1931 року було розформовано створену Михайлом Грушевським iсторичну секцiю ВУАН, припинено її видання, а сам М. Грушевський змушений був виїхати до Москви. Протягом 30-х рокiв гуманiтарнi установи ВУАН було розгромлено практично цiлковито. Закрито Iнститут української наукової мови, з 85 вчених-мовознавцiв було розстрiляно 62. Так само було знищено майже всiх спiвробiтникiв Iнституту фiлософiї. Закрито було Iнститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навiть Український iнститут марксизму-ленiнiзму, який розробляв альтернативну до М. Грушевського концепцiю iсторiї України. Пiзнiше замiсть цього закладу створено українську фiлiю московського Iнституту Маркса-Енгельса-Ленiна.

Найсуворiшi репресiї впали на систему народної освiти та на мистецьку iнтелiгенцiю. Пiсля самогубства наркома освiти М. Скрипника з системи Наркомосу «вичищено «2000 працiвникiв- «нацiоналiстiв », з них 300 письменникiв та вчених. Протягом 30-х рокiв загинули в таборах або були розстрiлянi близько 200 з 240 письменникiв, що активно друкувалися в 20-х роках.

Майже цiлковито фiзично знищено було й групу мистцiв- «бойчукiстiв », Провiдних майстрiв українського художнього авангарду змушували «перебудуватися «в дусi соцреалiзму, а бiльшiсть новаторських їхнiх праць знищено.

Борючись з усiма проявами «нацiоналiзму «в культурi, комунiстична влада України скерувала свiй удар не лише проти певних осiб, але й проти цiлих мистецьких стилiв. «Буржуазно-нацiоналiстичним «було оголошено стиль українського бароко. В результатi було не лише фiзично знищено кiлькох талановитих архiтекторiв, але й зруйновано сотнi пам «яток найцiннiших архiтектурних пам «яток. В самому лише Києвi було знесено Золотоверхий Михайлiвський собор та церкву Богородицi Пирогощої 12 ст., численнi пам «ятки доби гетьманства.

Нищилася владою i традицiйна народна культура. Оскiльки ця культура значною мiрою спиралася на християнськi традицiї та моральнi цiнностi, протягом 30-х рокiв було майже тотально придушено релiгiйнi органiзацiї. Повнiстю розгромлено «нацiоналiстичну «УАПЦ, репресовано 23 iз 24 її єпископiв. Пiсля цього розгромлено й екзархат росiйської православної церкви в Українi. В результатi з 12 000 парафiй, що дiяли на територiї тодiшньої УРСР перед 1917 роком, на 1939 рiк iснувало два-три десятки. Заборонялося святкувати релiгiйнi свята, проводити традицiйнi обряди — весiлля, хрестин, похорону тощо. Аби пiдiрвати закорiнений у народну свiдомiсть вiдлiк часу, пов «язаний з церковними святами, влада в серединi 30-х запровадила навiть новий календар (шестиденка замiсть традицiйного тижня). Втiм, вiд цього експерименту скоро вiдмовилися.

Росiйськомовними знову стали вищi навчальнi заклади, i якщо 1931 року українською мовою видавалися 90 вiдсоткiв газет i 85 вiдсоткiв часописiв, то за дев «ять рокiв цi цифри зменшилися вiдповiдно до 70 й 45 (навiть з урахуванням приєднаної на той час Захiдної України, де всi видання були українськими).

Отже, формально зберiгши свою iнфраструктуру й прокламовану державну пiдтримку, «українська радянська культура «у 30-тi роки зазнала стiлькох нащiвних ударiв, що невпiзнанно змiнила свiй змiст i суть, майже повнiстю омертвiвши й офiцiалiзувавшись, перетворившись на слухняне знаряддя iдеологiчної обробки власного народу чужим режимом.

9. «Українська радянська культура «.

Верхiвка комунiстичної партiї, що реально мала всю повноту влади в Радянському Союзi, надавала великого значення культурi, але — як iнструментовi iдеологiчної обробки народу. Значущим є сформульоване Максимом Горьким визначення ролi митця в соцiалiстичному суспiльствi як «iнженера людських душ ». Себто мистецька творчiсть мала не займатися реально iснуючою людиною, а слугувати формуванню «нової людини ». Вiдповiдно фiксувався також єдиний «творчий метод », яким мусили користуватися радянськi митцi — метод «соцiалiстичного реалiзму », що полягав у «зображеннi дiйсностi в її революцiйному розвитку », тобто не зовсiм такою, як вона є, але — такою, якою вона «повинна бути «з комунiстичної точки зору. Мистецькi твори, зробленi iнакше, у кращому разi не мали шансiв потрапити до «споживача », у гiршому — означали судовий вирок авторовi. Натомiсть у стосунку до слухняних культурна полiтика бiльшовицької партiї (що значною мiрою вiдбивала особистi мистецькi смаки Сталiна, який любив традицiйний росiйський театр, та опернi постановки «Большого ») була, як нiколи, патерналiстською. Найзначнiшим з-помiж вцiлiлих пiсля репресiй митцям було забезпечено досить високий за радянськими мiрками рiвень доходiв, державнi дачi, авта, — чого була позбавлена бiльшiсть їхнiх спiвгромадян. Твори їхнi видавалися великими тиражами та мали майже гарантованого читача через брак конкуренцiї. Платою за добробут був полiтичний конформiзм, умiння талановито вихваляти «вождiв » , — i неодмiнно в зрозумiлiй для них формi.

Наслiдки такої патерналiстської полiтики були неоднозначними. З одного боку, переважна бiльшiсть «мистецької продукцiї «була формально одноманiтною, часом просто вбогою, зате iдеологiчно перенасиченою аж до неперетравлюваностi. Усi цi твори на сьогоднi мають хiба що iсторичне значення. З iншого ж боку — в СРСР створювалася досить потужна iнфраструктура культури, яка, одначе, обслуговувала не стiльки культурнi потреби народу, скiльки iдеологiчнi потреби влади.

Селяни, не надто прихильнi до бiльшовицької влади, становили в довоєннi роки переважну бiльшiсть населення, тож для їх «обробки «використовувалися не лише полiтичнi та господарчi (колективiзацiя, «розкуркулення », а потiм i штучний голод), а й «культурнi «засоби. Практично в кожному селi замiсть знищених осередкiв «Просвiти «та замкнених, а то й зруйнованих церков створювалися спершу «хати-читальнi », а потiм — клуби, що об «єднували бiблiотеку, кiно-театральний зал та танцмайданчик. Зорiєнтованi передусiм на сiльську молодь, клуби мали забезпечувати як її виховання в комунiстичному дусi, так i контроль за її дозвiллям.

Утримувано широку мережу державних театрiв, де, окрiм радянських агiток, здiйснювалися й талановитi постановки творiв свiтової класики; державнi видавництва випускали масовими накладами українськi переклади тих свiтових (переважно росiйських) класикiв, кого прийнято було вважати апробованими, загалом продовжувана в дещо змiнених формах полiтика «масовiзму «залучала до мистецької дiяльностi тисячi неофiтiв з найширших верств населення. Навiть за умов найжорсткiшого iдеологiчного диктату з «являлися й високомистецькi твори.

За словами В. Ленiна, «з усiх мистецтв для нас найважливiшим є кiно ». Зайвим доказом цього для радянських вождiв були феноменальнi успiхи Голiвуду в пропагандi «американського способу життя ». Виробнича база кiнематографу у 20-тi роки iнтенсивно розвивалася (зокрема, в Києвi 1928 року побудовано одну з найбiльших на тi часи студiй), зросло багато талановитих кiномитцiв. Але в 30-тi роки замiсть новаторського кiно С. Ейзенштейна та О. Довженка, вже тодi славних на увесь культурний свiт, панiвне мiсце посiдає продукцiя радянського варiанту dream factory — добротно зробленi бойовики про героїв громадянської вiйни та боротьбу з «ворогами народу », а також солодкi музичнi комедiї про «нове щасливе життя ». Важко переоцiнити роль цього кiно, зробленого переважно пешокласними майстрами та популярного й посьогоднi, у фальсифiкацiї iсторичної пам «ятi багатьох поколiнь радянських людей, мiфологiзацiї їх свiдомостi.

Будучи надзвичайно централiзованою, як усе в СРСР, культурна полiтика для неросiйських регiонiв, зокрема — для України, мала й свої особливостi. Сталiн ще 1927 року зазначав, що «за своїм змiстом культура народiв СРСР… повинна бути культурою загальною для всiх трудящих, культурою соцiалiстичною, а за своєю формою вона є i буде … культурою нацiональною, культурою вiдмiнною для народiв СРСР вiдповiдно до вiдмiнностi у мовi й нацiональних особливостях «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «7 «[7] .

Отже, нацiональна самобутнiсть дозволася лише як рiзне мовно-фольклорне забарвлення тих самих iдеологiчних схем, не бiльше.

Формально керiвництво культурною сферою було зосереджене спершу в Наркоматi освiти УСРР, з кiнця З0-х було створено Комiтет у справах мистецтв, а згодом — союзно-республiканське мiнiстерство культури УРСР. Вiд 1922 року iснувало Всеукраїнське кiнофотоуправлiння (ВУФКУ), що керувало трьома українськими «кiнофабриками «(в Одесi, Ялтi, з 1928 — також одна з найсучаснiших на той час студiй у Києвi), дiяли окремi державнi органи управлiння книговидавничою галуззю, пресою та радiо. Вiд 30-х рокiв, коли всесоюзна централiзацiя досягла апогею, українськi республiканськi органи управлiння культурною сферою (Мiнкультури, Держкомвидав, Держкiно, Держтелерадiо) перебували у подвiйному пiдпорядкуваннi — Ради Мiнiстрiв УРСР та вiдповiдних загальносоюзних органiв. Лише у Москвi розроблялися головнi методично-iнструктивнi та фiнансово-господарчi документи для галузi, затверджувалися масштабнi iнвестицiйнi проекти. Подiл цiлком одержавленої культурної сфери в СРСР мiж кiлькома вiдомствами може видатися нелогiчним, несумiсним з притаманною бiльшовикам манiєю централiзму, але справа в тiм, що всi цi органи нiколи не визначали принципових питань культурної полiтики, яка вироблялася в iдеологiчному вiддiлi та вiддiлi культури ЦК КПРС. Будь-яка серйозна змiна у цiй полiтицi обов «язково починалася з постанови ЦК КПРС, потiм дублювалася та деталiзувалася урядовими рiшеннями на союзному та республiканському рiвнях, а її здiйснення суворо контролювала iєрархiя республiканських ЦК та партiйних органiв рiзних рiвнiв.

Отже, українська радянська культура стала ще однiєю ланкою тоталiтарної машини, яка вiдрiзнялася вiд культури росiйської насамперед тим, що мiру дозволеного було тут значно звужено, а над митцями як дамоклiв меч постiйно висiло можливе звинувачення в «українському буржуазному нацiоналiзмi » .

10. «Шiстдесятництво «та диссиденти.

Пiсля засудження культу особи Сталiна в 1956 роцi та початку «вiдлиги «загальнi принципи культурної полiтики не змiнилися, але iстотно змiнилася практика їх дотримання. Було реабiлiтовано багатьох митцiв, репресованих у 30-тi роки, i їх ранiше заборонена творчiсть (що у випадку української культури означало чи не бiльшу половину мистецької спадщини того перiоду) знову стала доступною. Однак iмена й твори багатьох митцiв початку ХХ столiття та практично все, створене українською емiграцiєю й дiаспорою, залишалося пiд забороною, через що новим поколiнням отримати бiльш-менш повне й об «єктивне уявлення про українську культуру ХХ столiття було неможливо.

У творчому планi не дозволено було вiдступати вiд «методу соцiалiстичного реалiзму », але винахiдливi лiтературота мистецтвознавцi (переважно московськi) знайшли вихiд, запропонувавши «ширшi «тлумачення цього методу, якi дозволяли певну свободу експерименту. У якомусь сенсi рятiвною виявилася творчiсть «прогресивних «(тобто лiвих за полiтичними поглядами) митцiв Захiдної Європи — їхнiми iменами радянськi митцi намагалися захиститися, коли їхнi творчi експерименти пiддавалися офiцiйнiй критицi. Однак якщо митець наважувався критикувати якiсь суспiльно-полiтичнi аспекти радянської дiйсностi, то жоден реалiзм його не рятував. Втiм, його не розстрiлювали, як ранiше, а залежно вiд серйозностi «провини «або накладали партiйне стягнення, або не друкували якийсь час, або виганяли з роботи.

Слiд вiдзначити, що протягом 30−50-х рокiв з усiма здобутками «українiзацiї «так i не було покiнчено — бiльшiсть українських школярiв навчалися рiдною мовою (позаяк мешкали на селi), працювала українська культурна iнфраструктура, хоча державнi та партiйнi органи, промисловiсть, багато iнших сфер життя майже цiлком русифiкувалися. У серединi 50-х рокiв, пiсля знищення найодiознiших елементiв колгоспної «крiпаччини », почався новий приплив селян до мiст, внаслiдок якого сталися двi поважних демографiчних подiї: по-перше, городяни стали бiльшiстю населення України, по-друге, етнiчнi українцi вперше за кiлька столiть стали бiльшiстю в її мiстах. При цьому «новi городяни «вже не були, як у 20-тi та 30-тi роки, темними селюками, що приходили чорноробами на новобудови та заводи. Тепер це були переважно студенти та квалiфiкованi робiтники iз значно вищим рiвнем освiти та нацiональної свiдомостi. Таким чином чи не вперше в iсторiї утворився масовий мiський споживач української культури, з «явилися також першi явища власне української масової культури — естрадна музика, пригодницька лiтература тощо.

Офiцiйне ставлення до нацiональних (не-росiйських) культур загалом не змiнилося, а в чомусь навiть погiршилося. Саме у 60-тi роки з «явилася концепцiя «нової iсторичної спiльноти — радянського народу », з якої випливало, що усi народи СРСР та їхнi культури вже починають «зливатися «в єдину, «радянську », а всi мови рано чи пiзно поступляться однiй, найперспективнiшiй — ясна рiч, росiйськiй. Практичнi заходи щодо прискорення цих «об «єктивниих iсторичних процесiв «поки що мало зачiпали найдражливiшу сферу лiтератури й мистецтва, але в середнiй та вищiй освiтi, в науках (особливо точних та прикладних), а також у мас-медiа (особливо на телебаченнi, що швидко зростало на впливi та значеннi) русифiкацiя була послiдовною й цiлеспрямованою. Це мало згодом тi наслiдки, що мiльйони українцiв-городян, отримавши освiту росiйською мовою, нею ж користуючись у працi, маючи московське телебачення за головне джерело iнформацiї про свiт, дедалi бiльше вiддалялися вiд своєї нацiональної культури, стаючи унiфiкованими homo sovieticus.

Як наслiдок загальної лiбералiзацiї суспiльного та культурного життя, а також як реакцiя на очевидний занепад української культури та нацiональної свiдомостi в 40−50-тi роки, з «явилася велика група молодих iнтелектуалiв та митцiв, що намагалися вийти за прокрустовi рамки «соцiалiстичного реалiзму », повернути до обiгу проскрибовану ранiше нацiональну проблематику та українську культурну спадщину. Практично всi «шiстдесятники «належали до вже згаданої хвилi сiльської молодi, що приїхала навчатися до київських чи львiвських унiверситетiв. Вихованi в радянському суспiльствi, на сумiшi комунiстичних iдеалiв та традицiйних селянських цiнностей, вiдрiзанi в час свого iнтелектуального та мистецького становлення вiд «нерадянської «спадщини та зовнiшнього свiту, iдейним обгрунтуванням своєї дiяльностi «шiстдесятники «зробили гасло повернення до «принципiв ленiнської нацiональної полiтики », начебто спотворених Сталiним, та до глибинних народних культурних традицiй. Велику роль у формуваннi цього руху зiграла жменька вцiлiлих дiячiв «Розстрiляного вiдродження ». Своєрiдним манiфестом руху «шiстдесятникiв «стала вiдома праця Iвана Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? «(1965). Не виходячи за формальнi рамки марксизму-ленiнiзму, автор гостро критикував нацiональну та культурну полiтику сталiнського та пост-сталiнського режиму, обстоюючи право української культури на iснування й навiть розквiт у соцiалiстичному суспiльствi, серед iнших культур народiв СРСР. За сприяння тодiшнього керiвника республiканської компартiї П. Шелеста влада пiшла на ряд суттєвих пом «якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант «українiзацiї «, розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам «яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам «яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення «нової спiльноти — радянського народу «й толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали вiдомi подiї 1968 року в Чехословаччинi. Хоча П. Шелест активно пiдтримав iнтервенцiю, вiн недовго протримався при владi, звинувачений в недостатньому послуховi Москвi та потураннi українському нацiоналiзмовi. Пiсля приходу до влади ультралояльного щодо Москви В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Багатьох «шiстдесятникiв «пiддано гострiй критицi та переслiдуванням, кiлькох (зокрема Iвана Дзюбу) навiть заарештовано. Практично припинилися перевидання творiв митцiв, репресованих у 30-тi роки. З культурного обiгу старанно вилучалося все, що могло стимулювати нацiональнi почуття, цензуруванню почали пiддавати навiть класичнi вiршi Тараса Шевченка. Наслiдком стала поява альтернативної, пiдпiльної «дисидентської «культури, зокрема — так званого «самвидаву ». Дисидентами (а пiзнiше — полiтв «язнями) стала найрадикальнiша частина «шiстдесятникiв ». Iншi або самоiзолювалися вiд активного культурного життя, або пiшли на компромiс iз владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спiлкування з читачем.

Хоча сам дисидентський рух, що розгортався на Українi, на вiдмiну вiд Росiї, значною мiрою пiд нацiонально-культурницькими гаслами та вимогами свободи совiстi, було розгромлено держбезпекою до кiнця 70-х рр., їхнi твори, переданi на Захiд i оприлюдненi там, знову нагадали свiтовiй громадськостi про iснування України.

11. Перебудова. Першi кроки до незалежностi.

Справжньою точкою вiдлiку перебудовчих процесiв в Українi можна вважати 26 квiтня 1986 року, день Чорнобильської катастрофи. Вибух у Чорнобилi неначе освiтив дiйсний загрозливий стан речей не лише з довкiллям, але й з українською культурою, мовою, суспiльною мораллю, самим майбутнiм нацiї. Це спонукало до активних дiй верхiвку української творчої iнтелiгенцiї, зокрема — найвiдомiших з-помiж «шiстдесятникiв ». Протягом 1986;88 рокiв спочатку в лiтературно-мистецькому середовищi та в культурницькiй пресi, а потiм — у ширших колах iнтелiгенцiї розгорнулися широкi дискусiї. На вiдмiну вiд Москви, де головними темами дискусiй стали «вiдновлення iсторичної правди «щодо в основному радянського перiоду, подолання залишкiв сталiнiзму в суспiльно-полiтичному життi, а також критика командно-адмiнiстративної системи та опрацювання шляхiв реформування суспiльного й господарчого життя в руслi горбачовського гасла «бiльше демократiї - бiльше соцiалiзму », українська iнтелiгенцiя на перший план висувала проблематику захисту нацiональної мови й культури, повернення iсторично-культурної спадщини в повному обсязi. Велике значення для осмислення ситуацiї та усвiдомлення завдань вiдiграла стаття Iвана Дзюби «Чи усвiдомлюємо ми українську культуру як цiлiснiсть «(1987), де цiй культурi поставлено дiагноз — неповноструктурнiсть як наслiдок тристалiтньої бездержавностi.

Почалося активне введення до культурного обiгу ранiше забороненої чи просто не публiкованої української художньої, наукової, полiтичної лiтератури минулих десятилiть, а також культурного доробку української дiаспори. До деякої мiри культурницькi гасла були евфемiзмами, що за ними стояли проблеми вiдновлення справжньої, не декоративної української державностi — на той час, ясна рiч, в рамках СРСР.

Пiд тиском громадськостi на помiтнi поступки в нацiональнiй полiтицi пiшло й компартiйне керiвництво. Найiстотнiшим у цьому планi було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтнi 1989 р. змiн до Конституцiї УРСР, що проголошували державнiсть української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР », який дiє й донинi.

Головними рушiйними силами в цих подiях стали українськi лiтератори, очоленi кiлькома «шiстдесятниками », а також учорашнi дисиденти, якi утворили в Києвi так званий Український культурологiчний клуб. Трохи пiзнiше, в кiнцi 1988 — на початку 1989 року, сформувалася перша за багато десятилiть незалежна, хоч офiцiйно визнана всеукраїнська громадська органiзацiя — Товариство української мови iменi Тараса Шевченка. Коли пiзнiше почали створюватися вже суто полiтичнi органiзацiї - як-от Народний Рух, — їхнiми лiдерами стали переважно недавнi лiдери культурницького руху, зокрема — письменники.

Помiтнi змiни вiдбувалися й у сферi художньої творчостi. Хоча горбачовська полiтика «гласностi та демократизацiї «й не означала цiлковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчостi, а лише принесла значне послаблення партiйно-державного тиску на митцiв, у їх середовищi почалося значне пожвавлення. Виникали численнi незалежнi театри-студiї, мистецькi угруповання поза традицiйними творчими спiлками, вийшла з «пiдпiлля «й швидко почала завойовувати популярнiсть молодiжна субкультура, особливо музична. Втiм, i традицiйнi творчi спiлки не залишалися осторонь цих процесiв. Коли українськi письменники масово вирушили у «велику полiтику », то кiнематографiсти та театральнi дiячi зосередилися на обстоюваннi нових господарчих та правових умов для професiйної роботи — аби здобути на майбутнє реальнi гарантiї творчої свободи та матерiальної незалежностi вiд державного та партiйного чиновництва. Саме у 1987;88 по всьому СРСР почалося запровадження нових, «госпрозрахункових «засад роботи закладiв культури та перехiд на «нормативний метод «фiнансування культурних витрат, що полягав в обрахуваннi необхiдних коштiв не за «залишковим «принципом, а на пiдставi «науково визначених «норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фiнансових i матерiальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна iнфраструктура, як, втiм, i вся економiка залишалися пiд державним контролем та керувалися в основному командно-адмiнiстративними методами, а єдиними джерелами фiнансування культури залишалися державний та мiсцевi бюджети.

Тим не менше поширеною є думка, нiби саме горбачовська «перебудова «спричинила глибоку економiчну кризу, що охопила й галузь культури. Насправдi в таких твердженнях є двi серйозних неточностi: по-перше, непослiдовнi й половинчастi реформи стали лише каталiзатором глибокої кризи, що вiддавна назрiвала, натомiсть «деградацiя культури «є насправдi лише занепадом державно-комунальної культурно-просвiтницької iнфраструктури, що теж розпочався задовго до Горбачова. Протягом двадцяти рокiв, 1970;1990, в Українi не зростала, а навпаки — дещо зменшилася мережа клубiв (з 25.7 тис. до 25.14 тис.), масових бiблiотек (з 27.6 до 25.6 тис.), кiноустановок (з 28 до 26.8 тис.), натомiсть кiлькiсть театрiв та музеїв за шiсть рокiв «перебудови », 1985;91, зросла бiльше, анiж за 15 попереднiх рокiв (1970 — 66 театрiв та 147 музеїв, 1985 — 89 театрiв та 174 музеї, 1991 — 130 театрiв та 225 музеїв), що стало можливим передусiм завдяки iнiцiативi самих митцiв та культурної громадськостi, яку вже не стримував партiйний контроль.

12. «Медовий мiсяць «української незалежностi.

Досягнення Україною державної незалежностi не вiдбулося в один день — цей процес тривав майже два роки й перебув кiлька етапiв. Його початком можна вважати «майже вiльнi «вибори до Верховної Ради УРСР у березнi 1990 року, коли, попри недемократичний виборчий закон, майже 100 мiсць iз 450 дiсталися демократичним кандидатам. Провiдною полiтичною силою некомунiстичного табору тодi став Народний Рух України, серед керiвництва якого домiнувала творча iнтелiгенцiя, а серед iдей та гасел — нацiонально-демократичнi, зокрема — iдеї культурного вiдродження як необхiдної умови вiдродження нацiональної самосвiдомостi та створення суспiльних умов для досягнення Україною незалежностi. Особливо важливими лiдери нацiонал-демократичної опозицiї вважали проблеми державного статусу української мови, повернення iсторичної державної символiки, вiдновлення «нацiональних «церков — автокефальної православної та греко-католицької. 16 липня 1990 року Верховна Рада пiд тиском демократичних сил прийняла «Декларацiю про державний суверенiтет України », а дещо пiзнiше постановила святкували цю дату як День незалежностi. Втiм, рух до справжньої незалежностi цим лише розпочався. Через рiк, 19−21 серпня, у Москвi стався комунiстичний «путч ГКЧП », пiсля невдачi якого комунiстична бiльшiсть в українському парламентi проголосувала 24 сепня за «Акт про незалежнiсть України «- переважно через страх перед росiйським лiдером Б.Єльциним, що заходився лiквiдовувати КПРС як головну рушiйну силу путчу. Та вже 29 серпня спiльними зусиллями «демократiв «та «нацiонал-комунiстiв «(очолених майбутнiм президентом Л. Кравчуком) президія українського парламенту також приймає рiшення про заборону компартiї та нацiоналiзацiю її майна. Одначе Радянський Союз формально ще iснував, Захiд не квапився визнавати незалежнiсть України. Нарештi, 1 грудня 1991 на референдумi проголошення незалежностi пiдтримало понад 90% українських виборцiв, а вже через тиждень у Бiловезькiй пущi було пiдписано iсторичну угоду про лiквiдацiю СРСР. Українська незалежнiсть стала фактом мiжнародної полiтики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема — культурного.

Розпуск КПРС означав знищення старої системи формування культурної полiтики, але увесь набiр «культурних «вiдомств залишився й працював за iнерцiєю, виконуючи основну свою функцiю — адмiнiстративно-господарчого управлiння пiдпорядкованими закладами. До цього додалася небачена ранiше самостiйнiсть регiонiв, зокрема, й у питаннях культурних (облуправлiння культури вже не були, як ранiше, в подвiйному пiдпорядкуваннi — Мiнiстерства та обласної ради). Внаслiдок цього культурну полiтику кожного з вiдомств та облуправлiнь почала визначати та з полiтичних сил, яка мала найбiльший вплив у вiдповiднiй областi чи галузi культурного життя. Настав час партикуляризацiї та регiоналiзацiї культурної полiтики, коли в однiй областi демонтували пам «ятники Ленiновi, в iншiй — гучно вiдзначали радянськi свята, ще в iншiй — нiяк не могли досягти згоди щодо перейменування вулиць.

Як уже зауважувалося, у 1989;91 роках питання культурної полiтики стали невiддiльними вiд власне полiтики, бiльше того — висунулися на перший план. Однак нацiонал-демократи, що переживали пiк свого полiтичного впливу, розглядали у цей час культуру бiльше як засiб боротьби за державнiсть, анiж як самоцiнне явище. Це позначилося i на прокламованих цiлях, i на результатах.

Нiхто, ясна рiч, не заперечував права на творчу свободу, однак український митець повинен був вважати своїм священним обов «язком слугування справi незалежної української держави; натомiсть ця держава, що самим своїм повстанням стiльки завдячувала українськiй культурi та її творцям, повинна була цю культуру всiляко плекати й оберiгати. Такi погляди домiнували в лiтературному середовищi, найактивнiшому серед культурно-мистецьких кiл, натомiсть iншi митцi — кiнематографiсти, художники, — мали менше ентузiазму щодо розбудови державностi й бiльше наполегливостi у виборюваннi гарантiй творчої та адмiнiстративно-господарчої свободи. Однак усi сходилися на тому, що держава хоча й не повинна тепер диктувати митцям, як i що робити, але фiнансовий тягар утримання культури й надалi має нести саме вона.

Нацiонал-демократи з їх iдеалiзацiєю незалежної держави та рецидивами народницької недовiри до приватної iнiцiативи, вкупi з «партiєю влади «(верхiвка колишньої партноменклатури, яка зберегла ключовi позицiї й пiсля розпуску КПРС та проголошення незалежностi) породили головний документ державної культурної полiтики цього часу — «Основи законодавства України про культуру «HYPERLINK «C:WINDOWSРабочий столSITEukrspilka «l «8 «[8], прийнятi Верховною Радою у лютому 1992 року. «Основи «стали величезним кроком уперед в порiвняннi з часом, коли культурна полiтика визначалася постановами ЦК КПРС.

В «Основах «прокламовано принципи державної полiтики у галузi культури, що загалом спiвпадають iз мiжнародно визнаними, однак серед головних прiоритетiв названо «вiдродження й розвиток культури української нацiї «, а також «утвердження гуманiстичних iдей, високих моральних засад у суспiльному життi », що, як законодавчо зафiксоване положення, може в певних умовах стати пiдставою для запровадження цензури чи позбавлення пiдтримки певних мистецьких явищ, визнаних недосить високоморальними чи негуманiстичними.

" Основи «стверджують, що «в Українi гарантується розвиток мережi рiзних за видами дiяльностi та формою власностi закладiв, пiдприємств та органiзацiй культури… «Однак реальних механiзмiв державної пiдтримки недержавних культурно-мистецьких органiзацiй «Основи «не створювали, а щодо заохочення спонсорства та благочинства — вiдсилали до «чинного законодавства », яке й донинi жодних пiльг спонсорам не передбачає. Щодо державного фiнансування культури «Основи «вказували, що воно «здiйснюється на нормативнiй основi за рахунок республiканського та мiсцевих бюджетiв, а також коштiв пiдприємств, органiзацiй, громадських об «єднань та iнших джерел. Держава гарантує необхiдне фiнансування на розвиток культури в розмiрi не менше восьми вiдсоткiв нацiонального доходу України. «Однак ця «гарантiя «залишилася порожнiми словами — насправдi витрати на культуру в бюджетi України останнiх рокiв поволi знижувалися вiд 2% в 1992 роцi до 0.8% на 1995 рiк. Окрiм того, ринковi реформи унеможливили нормативний механiзм фiнансування, розрахований на планову економiку з контрольованими державою цiнами.

Втiм, не лише українськi законодавцi, а й громадська думка в першi роки незалежностi не були готовi до реформування культурної полiтики на сучасних засадах, пристосування її до умов громадянського суспiльства та ринкової економiки. Головними вимогами культурно-мистецького середовища у цей час були збiльшення бюджетного фiнансування та повне звiльнення закладiв культури вiд оподаткування. Першi, невмiлi й нерiдко невдалi спроби недержавних мистецьких органiзацiй iснувати в умовах вiльного ринку, лише за рахунок власноручно зароблених коштiв, породили в цьому середовищi не стiльки прагнення ефективнiше господарювати, скiльки бажання повернутися пiд державне покровительство. Показовим є приклад київських незалежних театрiв — протягом 1992;94 рокiв майже всi вони або припинили iснування, або з власної волi перейшли в комунальне пiдпорядкування.

Двоїстою виявилася роль «традицiйних «творчих спiлок, побудованих за «галузевою «ознакою (одна — письменницька, одна — композиторська i т.д.). За успадкованою вiд радянського часу iнерцiєю лише цi мистецькi об «єднання одержували фiнансування з бюджету, незалежно вiд того, наскiльки активною та мистецьки значущою є їхня дiяльнiсть. Керiвництво «традицiйних «спiлок намагалося добитися законодавчого закрiплення цього стану в нових умовах, аргументуючи це своїм великим внеском у збереження нацiональної культури та виборювання незалежностi, що викликало в нових мистецьких угруповань та асоцiацiй невдоволення й гостру критику. Негативно впливала на ефективнiсть державної культурної полiтики подiленiсть культурної сфери мiж кiлькома вiдомствами — Мiнкультури, Мiнмолодьспортом, Мiннацкультом, Держтелерадiо тощо. Особливо очевидним був брак державної позицiї щодо масової культури в Українi, небезпечний в умовах експансiї закордонної, передусiм — американської та росiйської комерцiйної мас-культурної продукцiї.

Великого удару по iнфраструктурi культури завдала господарча криза, що загострилася ще в 1989;90 роках, та гiперiнфляцiя: за три першi роки незалежностi цiни виросли в 1200 разiв, практично припинилося будiвництво в культурнiй iнфраструктурi. Закривалися кiнотеатри, клуби, особливо профспiлковi, на 15% скоротилося число зайнятих у цiй сферi. Багато талановитих митцiв, передусiм — музикантiв, спiвакiв виїхали працювати за кордон. Особливо глибокою стала криза в кiнематографi та книговидавництвi — галузях, дуже залежних вiд фiнансування та технiчного озброєння. Однак за рахунок iнiцiативи громадськостi та мiсцевого самоврядування у цi ж роки продовжували вiдкриватися новi музеї, театри-студiї, мистецькi галереї, приватнi видавництва. Втiм, їх дiяльнiсть дуже стримувала недосконала правова база: практично повна вiдсутнiсть законодавчої пiдтримки органiзацiй, неорiєнтованих на одержання прибутку.

В цих умовах поширеною стала думка про «занепад української культури », хоча насправдi можна говорити лише про господарчий занепад державно-комунальної «галузi культури », цiлком залежної вiд бюджетного фiнансування та створюваної свого часу передусiм для iдеологiчної обробки населення. Натомiсть у культурi як такiй iшли складнi, суперечливi процеси глибинної трансформацiї, не завжди пiдтримуванi вiдповiдними законодавчими та господарчими акцiями держави.

13. Сучасний стан укpаїнської культуpи та проблеми здійснення культурної політики.

Сьогоднiшнiй день характеризується продовженням господарчої кризи, бiльш та менш успiшними спробами реформ, i водночас — дальшим перебiгом процесiв глибинної трансформацiї господарчого та суспiльного життя на нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефiцит, приховане та явне безробiття — все це має й iншу сторону: змiцнення ефективних виробникiв при «вимираннi «неперспективних, зростання дiлової iнiцiативностi та господарчої самостiйнiстi дедалi бiльшої частини населення, дедалi вiдкритiший характер нашого суспiльства щодо зовнiшнього свiту.

Подiбнi суперечливi явища спостерiгаються й у культурнiй сферi. Фактично держава та органи мiсцевого самоврядування й нинi керуються переважно засадами адмiнiстративного управлiння та бюджетного утримання тих її закладiв, що перебувають у державнiй та комунальнiй власностi. Одначе стара система правових, фiнансово-господарчих, адмiнiстративних механiзмiв, побудована на цих засадах, нинi фактично зруйнована, а нову ще тільки належить сформувати.

Через господачу кризу можливостi держави ефективно утримувати, а тим бiльше розвивати культурну iнфраструктуру скорочуються з кожним днем (частка видаткiв держбюджету України, видiлена на культуру, скоротилася вiд приблизно 2% у 1992 р. до менш нiж 0,7 у 1997 р., за цей самий час число працiвникiв у сферi культури скоротилося вiд 260 до менш як 200 тисяч; з кожним роком збiльшується зношенiсть матерiально-технiчної бази культури).

Реальна влада Мiнiстерства культури й мистецтв — фоpмально центpального оpгана деpжавної виконавчої влади, що повинен опікуватися культуpою — обмежена приблизно 100 об «єктами, якi перебувають у його пiдпорядкуваннi. Тим часом тисячi закладiв культури, пiдпорядкованi iншим вiдомствам, органам мiсцевого самоврядування, профспiлкам, творчим спiлкам, а також такi, що виникли внаслiдок приватної iнiцiативи, опинилися практично поза зоною державного «управлiння » .

Мiнiстерство може виконувати за такої ситуацiї лише рекомендацiйнi функцiї, не маючи чiткої законодавчої та нормативної бази для проведення державної полiтики чи принаймнi для певного контролю там, де вiн дiйсно необхiдний (як-от у питаннях збереження нацiональної культурної спадщини чи контролю за нацiональним медiа-простором). Навiть фiнансовий важiль у формi бюджетного утримання є малоефективним як стимул для культурно-мистецької дiяльностi, оскiльки пiдпорядкованi заклади Мiнiстерство культури чи будь-яке iнше вiдомство мають утримувати так чи iнакше, незалежно вiд творчих чи господарчих успiхiв даного закладу, а можливостi (та й щирого бажання) надавати пiдтримку недержавним, непiдпорядкованим закладам чи мистецьким колективам сьогоднi практично немає.

Таким чином, вiдбувся свого роду розлам мiж двома ланками iснуючої системи — об «єктом та суб «єктом «управлiня культурою », а принципово нову систему ще тiльки належить створити.

Iнфраструктура культури в Українi є досить розвиненою, як на схiдноєвропейськi стандарти, але водночас — досить закостенiлою, технiчно та морально застарiлою. Сильний вiдбиток на неї наклали колишнiй суспiльний лад та притаманна йому культурна полiтика; наслiдком цього є зорiєнтованiсть на централiзоване управлiння та пряме бюджетне утримання, помiтний дефiцит власної iнiцiативи закладiв культури, їхня непiдготовленiсть до iснування в умовах суспiльного й господарчого плюралiзму та вiльного ринку.

Останнє десятилiття (горбачовська «пребудова «та першi роки української нзалежностi) характеризувалися, з одного боку, застоєм i навiть симптомами розкладу традицiйної централiзованої, одержавленої «галузi культури », спричиненими глибокою економiчною кризою (держава уже не в змозi утримувати iнфраструктуру культури хоча б на колишньому рiвнi, не кажучи про її розвиток) та помiтним збайдужiнням посткомунiстичних правлячих елiт до культури як полiтичного чинника, як засоба iдеологiчної обробки населення.

З iншого боку, демократизацiя суспiльного та господарчого життя спричинила появу перших пагонiв нової, недержавної культурної iнфраструктури, яка, втiм, охоплює поки що лише окремi її дiлянки (шоу бізнес, меншою міpою обpазотворче мистецтво та його ринок, частково театр та iн.) i в ближчому майбутньому не зможе, вочевидь, замiнити собою державно-комунальну iнфраструктуру.

Однак цi процеси трансформацiї, попри свiй об «єктивний та загалом передбачуваний характер, досi вiдбувалися здебiльшого стихiйно, при iнерцiйнiй, часто непослiдовнiй полiтицi держави та практичнiй вiдсутностi єдиної регiональної полiтики в Українi. Це пояснюється як другоряднiстю культурної проблематики в очах правлячих кiл, так i браком чiтких уявлень про те, як слiд трансформувати культуру (i то не лише серед широкиих мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищi). Поки що продовжує домiнувати думка, що бiльшiсть проблем культури можна вирiшити простим збiльшенням бюджетних асигнувань, а обов «язок самої культури пролягає в тому, аби слугувати незалежнiй українськiй державi бiльш-менш так само, як вона ранiше слугувала радянському режимовi.

Об «єктивний аналiз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспiльства загалом i його культурної сфери зокрема, показує, що лише «косметичний ремонт «чи iдеологiчне перефарбування дотеперiшньої культурної полiтики — справа безперспективна з кiлькох причин.

По-перше, українське суспiльство, яке стає дедалi вiдкритiшим i демократичнiшим, уже не задовiльниться «державною культурою », а ринковоорiєнтована українська економiка не буде її утриимувати так, як це ранiше робила командна економiка. До того ж культура радянського типу може успiшно iснувати лише за браку будь-якої конкуренцiї, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбiльш динамiчна й творча частина культурно-мистецького середовиища не погодиться з поновним «одержавленням «культури й мистецтва, не пепретвориться на слухняних обслуговувачiв державної культпросвiтнопропагандивної машини, хоч би в якi патрiотичнi кольори її розфарбовували.

Все це свiдчить про необхiднiсть та неуникнiсть реформ в культурнiй сферi, стрижнем якої повинне стати реформування культурної полiтики. Водночас ясно, що за будь-яких реформ повииннi зберегтися державне фiнансування як головне джерело пiдтримки культури (незалежно вiд форм власностi та господарювання), а також переважна частина матерiальнотехнiчної iнфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери має включати такi головнi моменти:

— формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, сумiжних сфер суспiльного життя, що вiдповiдала б сучасним свiтовим вимогам та українським особливостям, iз законодавством про «неприбутковi «органiзацiї як серцевиною такого законодавства;

— реорганiзацiя державних та регiональних iнституцiй, якi донинi «керували культурою », аби спрямувати їхню дiяльнiсть на рейки пiдтримки культури як такої, незалежно вiд пiдпорядкування та форми власностi;

— реорганiзацiю майнових та фiнансово-господарчих взаємин у культурнiй сферi в напрямку формування «третього сектора суспiльного виробництва », тобто мережi установ (освiтнiх, культурних, соцiальних, спортивних та iн.), дiяльнiсть яких не спрямована на одержання прибутку;

— заохочення мережi недержавних, незалежних культурно-мистецьких органiзацiй (спiлок, фундацiй, професiйних гiльдiй, творчих колективiв), якi забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через багатоманiття творчих, господарчих, адмiнiстративно-правових форм її iснування, через множиннiсть каналiв її пiдтримки суспiльством i державою;

— створення режиму здорового протекцiонiзму щодо вiтчизняної культури, нацiональної культурно-мистецької продукцiї, аби забезпечити їх конкурентоспроможнiсть, не допустити нової «культурної колонiзацiї «України.

Кардинально вплинути на господарчо-правову ситуацiю в сферi культури може лише «Закон про органiзацiї, не орiєнтованi на отримання прибутку », що повинен вiдрегулювати такi загальнi положення:

— визначення принципiв, за якими дiють такi заклади що ставлять за мету не отримання прибутку, а розвиток важливої для суспiльства культурницької (освiтньої, тощо) дiяльностi;

— фiнансування таких закладiв (органiзацiй) з рiзних джерел: державного та/або мiсцевих бюджетiв; коштiв засновникiв; коштiв вiд державних та мiсцевих фондiв розвитку; коштiв вiд надання платних послуг; коштiв вiд спонсорських та мецентатських внескiв;

— надання неприбутковим органiзацiям, незалежно вiд форм їхньої власностi, податкових та iнших пiльг, за умови додержання ними вiдповiдних правил функцiонування та розпорядження прибутками;

— податковi пiльги для фiзичних чи юридичних осiб, якi надають неприбутковим органiзацiям кошти у виглядi пожертов, спонсорського фiнансування, тощо.

Порушені вище проблеми було піднято за часів перебування в кріслі Мінсістра культури України академіка І.Дзюби (1992;1994). З його ініціативи було розроблено проект «Концепції державної культурної політики України », заснований на викладених вище засадах. Проект було схвалено Колегією Мінкультури восени 1994 року вже під головуванням М.Яковини. Проте його різко негативно сприйняли керівники «традиційних «творчих спілок, що побачили в ньому одне: загрозу стабільному бюджетному фінансуванню культури. Внаслідок гострої дискусії проект було доопрацьовано — але його остаточному схваленню перешкодило перетворення в вересні 1995 року Міністерства культури на «Міністерство культури і мистецтв «і прихід до керівництва людей, зорієнтованих на той час на «традиційні «методи управління культурою.

Проте життя показало правильність передбачень І.Дзюби та його команди. Як наслідок, роботу зі створення нової законодавчої бази для української культури було продовжено, хоча і з запізненням.

Тому частково деякi з названих проблем вирiшують нещодавно прийнятi Верховною Радою «Закон про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї «(вересень 1997) та нова редакцiя «Закону про оподаткування прибутку пiдприємств «(травень 1997). Hеобхідність пpоведення глибинних pефоpм у сфеpі культуpи визнано й у «Концептуальних напpямках діяльності оpганів виконавчої влади щодо pозвитку культуpи », ухвалених Кабінетом Міністpів Укpаїни в чеpвні 1997 pоку. Пpоте pеально сьогодні все ще важко говоpити пpо здійснення якоїсь єдиної пpодуманої деpжавної політики в сфеpі культуpи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам збереження наявної інфраструктури та запитам українського суспільства.

14. Регiони України: iсторичнi, етнiчнi, культурнi особливостi.

Сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навiть драматичними регiональними вiдмiнностями, що зумовленi рiзною iсторичною долею окремих земель, тривалим i болiсним шляхом формування нацiї та нацiональної територiї. Границi регiонiв не завжди збiгаються з границями адмiнiстративних областей, однак для спрощення аналiзу сучасну Україну можна умовно роздiлити на шiсть головних регiонiв:

1. Захiд (Львiвська, Iвано-Франкiвська, Тернопiльська, Рiвненська, Волинська, Чернiвецька та Закарпатська областi, разом 18,9% населення України). Бiльшiсть цих земель (окрiм Волинi та Рiвненської областi) нiколи не входила до складу Росiйської iмперiї, усi вони стали частинами УРСР лише протягом 1939;45 рокiв. Таким чином, населення Заходу уникло голоду 1933 року та нищення церков, iнших пам «яток, хоча масовi репресiї, переважно — проти iнтелiгенцiї, тривали на цих землях у 1945;53 рр.

В цiлому регiон характеризується високим рiвнем нацiональної самосвiдомостi, порiвняно мононацiональним складом населення (втiм, значною мiрою це наслiдок винищення євреїв фашистами та сталiнської репатрiацiї полякiв у 1945;47 рр.), невеликим переважанням сiльського населення та безумовним домiнуванням української мови. У Закарпаттi та на Буковинi етнiчнi меншини (угорцi, румуни) проживають компактно, тяжiючи культурно, а певною мiрою й полiтично до власне Угорщини й Румунiї. В економiчному планi регiон є переважно сiльськогосподарським, попри наявнiсть декiлькох промислових центрiв (Львiв, Тернопiль, Iвано-Франкiвськ). Давню проблему становить надлишок сiльського населення.

2. Центр (Вiнницька, Житомирська, Хмельницька, Черкаська, Кiровоградська, Полтавська, Чернiгiвська, Київська областi та мiсто Київ — разом 30% населення України). Це — iсторичне ядро України, колиска її культури й мови, на цих землях зароджувалися й Гетьманська держава XVII сторiччя, й УНР.

Рiвень урбанiзованостi (63%) та частка неукраїнського населення (10.5%) Центру дещо вищi, анiж на Заходi (неукраїнцi, здебiльшого це росiяни, зосередженi майже виключно в мiстах), натомiсть рiвень нацiональної самосвiдомостi — дещо нижчий, однак патрiотична орiєнтацiя безумовно переважає. Українська мова — рiдна для абсолютної бiльшостi населення (хоча в мiстах у побутовому вжитку широко використовується росiйська). За структурою економiки цей регiон агропромисловий — за винятком, звiсно ж, Києва, де зосереджено значну частку промислового потенцiалу держави.

3. Пiвдень (Одеська, Миколаївська, та Херсонська областi — 10% населення України) та 4. Схiд (Днiпропетровська, Харкiвська, Запорiзька й Сумська областi — разом 20,5% населення держави). Цi землi колишнiх степiв, окрiм iсторичних областей Запорiжжя, колонiзувалися українцями порiвняно недавно, переважно в XVIII сторiччi, при цьому вже як пiдданими Росiї. Поруч з українцями Пiвдень та Схiд колонiзували також росiяни, нiмцi, серби, болгари, понтiйськi греки, у великих мiстах, передусiм — в Одесi, значну частку жителiв становили євреї. Таким чином складалася досить строката картина, не надто сприятлива для формування української нацiональної свiдомостi.

Схiд, а точнiше — Харкiв та нижнє Приднiпров «я ще вiд початку ХХ сторiччя стали найбiльшими iндустрiальними центрами України, в радянськi часи — осередками оборонної промисловостi, що також сприяло урбанiзацiї (79% на Сходi та 65% на Пiвднi) та допливу населення з-поза України, а звiдси — етнiчно-культурному нiвелюванню. Попри переважання української мови в селах та частинi районних мiстечок, помiтне переважання українцiв у нацiональному складi цих регiонiв, у великих мiстах росiйська мова домiнує майже безроздiльно.

5. Донбас (Донецька й Луганська областi — разом 15,8% населення держави). Цей найбiльш урбанiзований та найбiльш iндустрiальний (вугледобувна промисловiсть, металургiя, машинобудування) регiон України є водночас зосередженням найгострiших економiчних та соцiальних проблем (спад виробництва у застарiлiй та неефективнiй промисловостi, безробiття, екологiчнi проблеми тощо). Донбас, як i Пiвдень, заселявся переважно в XVIII — XIX стор. українцями, росiянами, греками, сербами — отже, нiколи не був етнiчно гомогенним регiоном, i хоча формально етнiчнi українцi й тут чисельно дещо переважають росiян, українська мова зникла з активного вжитку навiть у селах, а ставлення населення до проблем нацiонального вiдродження апатичне, а то й вороже внаслiдок полiтичного домiнування «лiвих », що їх пропаганда зазвичай виставляє розпад СРСР як причину економiчної кризи.

6. Крим (Автономна Республiка Крим та мiсто Севастополь — разом 4,9% населення України) увiйшов до складу України лише 1954 року. В силу iсторичних причин бiльшiсть населення пiвострова, двi третини якого складають етнiчнi росiяни, ставляться до української культури в кращому разi iндиферентно, в гiршому — вiдверто вороже.

Слiд зауважити, що бiльшiсть мiсцевих росiян не є уродженцями Криму, а прибули до нього пiсля другої свiтової вiйни на мiсце депортованих у 1944 роцi кримських татар. Цим пояснюється, зокрема, їхнє вiдверте тяжiння до Росiї - на вiдмiну вiд росiян iнших регiонiв України, якi здебiльшого народилися й виросли тут i вважають Україну своєю батькiвщиною. Значна частка кримських росiян, особливо — в Севастополi, належать до численної та переважно антиукраїнської групи колишнiх вiйськовикiв-пенсiонерiв, що за вислугою рокiв отримували помешкання на курортному пiвднi. Водночас вiдбувається активний процес повернення на пiвострiв кримських татар, якi до 1783 року мали тут свою незалежну державу. Якщо 1989 року в Криму мешкало менше 50 тисяч татар, то сьогоднi — 250 тисяч, що складає близько половини їх чисельностi в межах колишнього Радянського Союзу. Повернення татар пов «язане з надзвичайно болючими соцiальними проблемами (житловою, безробiття тощо), якi вирiшуються сьогоднi виключно обмеженими коштами українського уряду. Натомiсть лiдери кримських татар у переважнiй бiльшостi є вельми лояльними щодо Києва, вбачаючи тут єдиний захист проти гострої ворожостi мiсцевих росiйських нацiоналiстiв.

15. Нацiональнi меншини.

Попри строкатiсть iсторичних доль рiзних регiонiв, Україна формально лишається достатньо мононацiональною за свiтовими критерiями державою. За переписом 1989 року українцi складають 72,7% всього населення, i переважають скрiзь, окрiм Криму (тут їх 26,5%). При тому ж переписi 87,7% українцiв назвали своєю рiдною мовою українську (хоча в багатьох випадках це означало родинну традицiю, а не реальну мовну ситуацiю). Другою за чисельнiстю етнiчною групою є росiяни (22,1%), зосередженi переважно в мiстах, особливо Сходу й Пiвдня. Для 98,3% росiян рiдною мовою є росiйська.

Iншими значними етнiчними групами є євреї (0,9% у 1989 роцi, нинi це число зменшилося майже вполовину через iнтенсивну емiграцiю; в Українi мешкають переважно в великих мiстах, протягом останнiх рокiв вiдродили мережу шкiльництва, культурних товариств, преси); бiлоруси (0,9%, у смузi українсько-бiлоруського пограниччя); молдавани й румуни (0,9%, мешкають в Буковинi й на Одещинi); болгари (0,5%, зосередженi на Одещинi, 69,5% назвали рiдною мовою болгарську); поляки (0,4%, реальне число є, очевидно вищим; зосередженi переважно на Житомирщинi й у Львовi, створили розгалужену мережу культурницьких товариств, тiсно взаємодiють з Польщею та Ватиканом). Угорцi, що складають 0,3%, проживають компактною групою в Закарпаттi, практично не пiддалися асимiляцiї (понад 95% назвали рiдною мовою угорську), мають низку культурних iнституцiй.

Права нацiональних меншин в Українi, у тому числi культурнi, застережено нацiональним законодавством про нацiональнi меншини, що мiжнародними експертами визнано як одне з найдемократичнiших у свiтi. За представниками меншин визнано право вiльного розвитку їхнiх мов (викладання в державних школах здiснюється окрiм української також росiйською — по всiй Українi, в школах з росiйською мовою викладання навчається майже 50% всiх учнiв, що зумовлено мовною ситуацiєю, яка успадкованою вiд СРСР; а також польською, румунською, угорською, болгарською, кримсько-татарською та мовою iврит). Справами нацiональних меншин опiкується Мiнiстерство у справах нацiональностей, мiграцiй та культiв.

Соцiологiчнi дослiдження останнiх рокiв показали: соцiально-етнiчний склад населення України є складнiшим вiд того, про який говорять результати перепису. В цiлому населення України приблизно на 94% складається з трьох великих мовно-етнiчних груп: україномовних українцiв (близько 40%), росiйськомовних українцiв (33−34%) та росiйськомовних росiян (21%). При цьому iснує зумовлена iсторичними причинами поляризацiя вказаних груп мiж пiвнiчним заходом та пiвденним сходом України.

Найнаочнiше цей розподiл виявився в результатах президентських виборiв 1994 року. За Леонiда Кравчука, який виступав пiд гаслом змiцнення нацiональної незалежностi та прiоритетного розвитку української культури, проголосували 12 областей Заходу й Центру України та мiсто Київ. В цих регiонах україномовнi громадяни складають 78%. Ще в двох центральних областях (Полтавська та Кiровоградська), голоси мiж Кравчуком та його опонентом Леонiдом Кучмою, який обстоював посилення iнтеграцiйних процесiв з Росiєю та надання офiцiйного статусу росiйськiй мовi, розподiлилися приблизно порiвну (за невеликої переваги останнього). Натомiсть Л. Кучма беззастережно перемiг в областях Сходу, Пiвдня та Криму, де україномовне населення складає лише 16% (решта — росiйськомовнi українцi — 48%, росiяни — 30%, iншi меншини — 6%).

Цей розподiл знайшов вiдбиття i в конфесiйнiй ситуацiї в Українi. На Галичину, Волинь та Київщину припадає майже 90% з близько 2500 храмiв Української православної церкви Київського Патрiархату, що проводить богослужiння українською мовою, обстоює українську державнiсть та вiдродження нацiональної культури, а на виборах схилялася до пiдтримки кандидатури Л.Кравчука. Українська греко-католицька церква, що була забороненою в 1946;1987 роках, має тепер близько 3000 храмiв i явно домiнує в Галичинi. Натомiсть Українська православна церква (автономна частина Московського Патрiархату), що цiлком домiнувала в часи СРСР i проводить богослужiння росiйською мовою, обстоює «духовну «єднiсть iз Росiєю, беззастережно домiнує на пiвднi, сходi, в багатьох центральних областях (близько 5000 храмiв). На президентських виборах УПЦМП цiлком пiдтримувала Л.Кучму.

Значнi регiональнi розбiжностi — господарчi, етнiчно-культурнi, полiтичнi, — за тiєї обставини, що кошти, якi видiляються на культуру мiсцевими органами влади, в декiлька разiв перевищують фiнансування з бюджету Мiнкультури України, значно утруднюють здiйснення єдиної державної культурної полiтики.

Описанi мовно-культурнi регiональнi вiдмiнностi найбезпосереднiшим чином вiдбиваються й на функцiонуваннi державних закладiв культури — й на рiвнi суто зовнiшньому (театри Донбасу й Криму, що формально зберегли свiй україномовний статус, в кращому разi мають у робочому репертуарi двi-три україномовнi вистави), та i на глибшому (неважко побачити вiдмiннiсть поточного репертуару театру iм. Заньковецької у Львовi та iм. Артема в Донецьку: перший має виразний нацiонально-просвiтницький, а другий — комерцiйно-розважальний ухил). Сказане вище узгоджується й з виявленими в ходi соцiологiчних дослiджень орiєнтацiйними вiдмiнностями мiж мешканцями Сходу й Заходу: якщо для галичанина вiдродження нацiональної духовостi замикає трiйку прiоритетiв, то для донеччанина воно взагалi не потрапило до десятки.