Устим Кармалюк

Устим Кармалюк

Аби людина вирішила перекувати плуг на меч, їй потрібні вагомі причини. Про Устима Кармалюка є дуже романтична версія: в усьому винне кохання. У свої неповні 25 років Устим був добрим господарем, вдруге одруженим і мав на утриманні аж 5 дітей. Щоб прокормити усіх, він мусив тяжко працювати на полі - і робив це добре, сім‘я до найбідніших не належала. Але одного разу повз поле, де працювали селяни, крутим схилом їхала дружина власника села Розалія Пігловська. Несподівано коні понесли — у цьому місці шансів на порятунок не було. Однак молодий і дужий кріпак зумів якось зупинити бричку.

Гонор польської аристократки вимагав достойно віддячити рятівникові. Досить швидко стосунки Устима і врятованої переросли у щось більше. Невдовзі шляхтянка відмовилась від нерівного кохання. ЇЇ ж чоловік, щоб помститися, вирішив відправити палкого кріпака на 25 років у солдати. Та на Поділлі в той час панувала чума, тому рекрутів звідси не набирали. Пігловський виявився людиною упертою, і для Кармалюка роблять виняток. Той, не бажаючи змарнувати життя в казармах, калічить себе, і лікарська комісія відправляє Устима додому. Однак слід за нею приїжджає інша, вже вища комісія, і Кармалюк стає солдатом уланського полку в Кам‘янці-Подільському.

Устим тікає з полку та повертається на батьківщину, в с. Головчинці, де палить гуральню пана. А заодно і господарство Федора Шевчука, на якого мав зуб. Так на Поділлі розпочалася селянська війна, що тривала понад 20 років.

Перший раз Устима спіймали досить швидко й етапували до Кам‘янецької фортеці, яка тоді слугувала в‘язницею. Кармалюк тікає з-під варти і повертається в Головчинці, де привселюдно карає пана Пігловського батогом, а все його майно роздає.

Вже наступного року Кармалюка ловлять та засуджують до смертної кари. Однак в тогочасній Росії смертні вироки не виконувались, тому Устима приговорюють до батоження та довічної каторги. Хтось підрахував, що спина Кармалюка витримала 4000 ударів шпіцрутенами, 227 ударів батогом, його тричі таврували як небезпечного злочинця. Він побував у тюрмах Росії, України, Білорусії. Втікаючи з заслання, пішки пройшов 15 000 км.(він двічі йшов пішки з Сибіру до рідного села. Дорогу долав за рік.) Він утікав з в‘язниць, з яких утекти не вдавалося нікому, у тому числі з знаменитої та неприступної Кам‘янецької фортеці. Папська вежа, в якій він перебував, тепер носить його ім.‘я. Устим навіть спромігся організувати масові втечі, будучи закованим у кайдани, які виїдали м‘ясо на руках і ногах аж до костей. Про його винахідливість, силу духу та витривалість ходять легенди. Одного разу Кармалюк втік від спеціально для нього організованої варти в 60 чоловік, назвав себе іншим іменем і навіть спокійно витримав очну ставку з сім‘єю.

Розмах селянської війни на Поділлі невдовзі став таким, що зацікавив царя Миколу І. Аби спіймати бунтівного кріпака, було залучено понад 3 000 солдатів та жандармів.

Устим був людиною досить грамотною, добре знав російську, польську та молдавську мови. Цей факт збивав шляхту з пантелику: вони не розуміли, як простий кріпак може бути розумнішим та кмітливішим за них. Поширювались навіть чутки про його шляхетне походження, але це лише збільшило популярність героя у народі і дозволило дрібній шляхті приєднатись до загонів Кармалюка.

Харизматичні герої, як правило, не помічають зрадників. 1827 р. в загоні Устима знайшлась людина, яка перед вирішальною сутичкою з царськими військами змастила рушниці салом, щоб вони не стріляли. Це дало змогу урядові розгромити повстання і притягти до відповідальності 750 чоловік. Ще тисяча мешканців навколишніх сіл виступала на процесі свідками. Однак поки Устим був живий, селянські бунти знов почали набирати обертів.

Кармалюка зрадила жінка. У Коричинцях-Шляхових неподалік від Деражні, у хаті Оляни Процикової на нього зробили засідку. Устим зайшов сюда на світанку 10 жовтня 1835 р. — і шляхтич Федір Рудковський холоднокровно застрелив його з пістоля. За це він дістав перстень від царського двору та пожиттєве звільнення від податків. Тіло Кармалюка ще довго возили селами, щоб залякати селян, а потім поховали в Летичеві.

В Головчинцях резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотній процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками. На старому варіанті прізвища залишився єдиний прямий нащадок Устима, що мешкає в рідному селі. Праправнук Кармалюка народився в 1969 р. Петро Карман дуже пишається своїм предком, перечитав всі романи про нього, вважає, що дуже схожий на Устима, от тільки вусів не носить. Втім, до наших часів дійшов лише словесний опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю А. Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.