Об «єктивне і суб» єктивне право

План до роботи:

Вступ

1. Загальне поняття права і його значення.

2. Об'єктивне право.

2.1 Джерела правових норм.

2.2 Юридична і соціальна природа норм права.

2.3 Принципи права, рівність і справедливість у праві.

3. Суб'єктивне право.

3.1 Суб'єктивне право, юридичне право суб'єкта.

3.2 Структура суб'єктивного права.

3.3 Визначення суб'єктивного права.

4. Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом.

Висновок.

Література.

ВСТУП

Право — одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук.

Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. За межами цього загального представлення думки про право в різних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов’язки, для інших право зв’язується з діючими в суспільстві законами, для третіх — із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві.

Право — складне явище. Воно охоплює як би три шари, три елементи. Перший шар — правові ідеї, правова свідомість, другий — правові норми і третій — суспільні відносини, що регулюються цими нормами. От як виглядає структура права на конкретному прикладі. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з’являється як реакція на сваволю над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступає закон. З’являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вироку суду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканність житла громадянина, його особистої власності і т.д. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власності пронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільного порядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право.

В цій роботі розглянуто такі поняття права як суб'єктивне та об'єктивне.

Для початку коротко їх охарактеризувати можна так: у широ-кому значенні термін «суб'єктивне право» означає все те, що випли-ває з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб'єктивне право розу-міється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін «об'єктивне» щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін «суб'єктивне» вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ПРАВА

Термін «право» вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово «право» означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність (систе-му) особливих правил соціальної поведінки загального ха-рактеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова «право» зумовлюється тим, що воно започатковано від слова «правда», корінь «прав» є основою багатьох слів, зокрема," правий", «справедливий», «пра-вило», «правдивий», «правильний», «правити» і т. ін. Се-ред усіх тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення, як:

а) певні можливості, що має соціальний суб'єкт;

б) сукупні системи юридичних норм, за допомо-гою яких здійснюється регуляція суспільних відносин;

в) оцінки покажчикаістинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Залежно від сфери суспільних знань, в яких використо-вується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов’язані з особливостями предме-та наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.

Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на «беззаперечних» поло-женнях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспіль-ства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені-нізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, док-трин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітніс-тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов’язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політи-кою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому ціліс-на його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв’язків права з соціальною дійсністю.

При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регу-лятором суспільних відносин.

При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формуван-ня права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу «права в праві», тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що пев-ним чином пов’язані між собою і утворюють єдине ціле .

Терміном «праворозуміння» позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність та правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив-ного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактич-но ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як «нормаль-на» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обме-ження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна-чення права властивий ліберальним та гуманістичним тра-диціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філо-софський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здій-снення будь-яких діянь. «Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури дум-ки» ', тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов’язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб'єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта прий-мати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних законо-мірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здій-снення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відображають необхідність. Право і є «царство реалізованої свободи» ', тією її сферою, в межах якої со-ціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненнії.

Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов’язках, правових принци-пах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обме-ження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спро-можністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (зви-чаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воно є свободою:

а) взаємодії з іншими суб'єктами;

б) у першу чергу, діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

в) що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

г) межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;

д) реалізація якої забезпечується, захищається юридич-ними засобами;

є) не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

До правової сфери свободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб'єкта, але й суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і з своїми об'єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;

б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здій-снюються на основі адекватного відображення дійсності;

в) вольовим характером діянь, що виконуються добро-вільно самими суб'єктами, відображають їх відношення до дійсності;

г) соціальною обумовленістю — існують об'єктивні і суб'єктивні чинники, що викликають ці дії;

д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння тим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися у матеріальних об'єктах або спостерігатися іншими суб'єктами у формі дій чи бездіяльності;

е) масовістю — за певними своїми ознаками вони по-винні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;

є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:

а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;

б) у правоздатності суб'єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір;

в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємо-діючих суб'єктів;

г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

д) у законах та інших нормативних актах та індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначен-ня та вираження права як міри свободи;

є) у суб'єктивному праві та обов’язку — форми свобо-ди, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, масштаб якої відображає харак-теристики, властивості визначати межі свободи, відокре-млювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним зако-номірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право —це її міра, яка є:

1) формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних припи-сах, які зовнішньо відображені в особливих письмових до-кументах (нормативних актах, договорах, судових пре-цедентах);

2) рівною — свобода різних суб'єктів визначається єди-ним способом, на єдиних засадах;

3) справедливою — відображує об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

4) інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальний інститут як феномен, само-стійне явище;

5) легітимною — загальновизнаною, сприйнятою су-спільством;

6) універсальною. — спроможною урегульовувати різні за природою соціальні відносини.

У нормативному розумінні право — це система особли-вих соціальних норм, що характеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов’язки, які встановлю-ються (санкціонуються), гарантуються і охороняються дер-жавою. Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення його норм у статтях норматив-них актів — письмових юридичних документах. Визна-ченість права відображує притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємозв'язку суб'єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов’язане з волею держави, її функціону-ванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціаль-ні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гаран-тують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, при-мусове виконання обов’язків чи покарання правопоруш-ників. Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру.

Деякі риси норм права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристи-ки їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпора-тивні норми відображуються у статутах громадських ор-ганізацій, норми моралі можуть відображувати як права, так і обов’язки особи тощо.

Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напря-мок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збережен-ню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціаль-них конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі.

У такому розумінні право — це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цін-ність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає ви-знання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегу-ляції, вважається, що член суспільства може жити пере-важно лише за нормами поведінки, встановленими держа-вою або іншими соціальними інститутами (церквою, полі-тичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотво-рює його сутність і насправді є проявом безправності люди-ни, інструментом державного примусу, механізмом зов-нішнього власного впливу на поведінку особи.

ОБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО

Джерела правових норм

Джерелом права є матеріальні умови життя суспільства — пануючий тип виробничих відносин. Законодавець — державна влада, не робить законів, не винаходить їх, а тільки формулює. Формування права — правотворення починаються в сфері матеріальних відносин власності, на рівні сутності права третього порядку. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичних суспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачатку несуть уже її найважливіші риси. Але завершується складний процес правотворення формулюванням відповідних юридичних норм за допомогою державної діяльності. Результат цієї діяльностідержавні акти. Ці акти — кожний окремо або в деякій сукупності - містять юридичні норми і є формами вираження об'єктивного права, за традицією іменованими джерелами права. Якщо дійсне джерело права лежить у фактичних відносинах власності і влади, то державні акти можна вважати джерелами права в юридичному змісті.

Було б неправильно заперечувати роль держави в правотворенні, без державних актів навіть стихійне формування права в класовому суспільстві завершитися не може. Існує кілька способів участі держави в правотворенні, у формулюванні норм об'єктивного права. Відповідно розрізняють кілька видів юридичних джерел права: судова практика, санкціонування звичаїв, нормативноправові акти органів влади і керування, договори і т.п. Тому часто і саме об'єктивне право підрозділяють у залежності від його джерел на прецедентне «загальне» право, звичайне правозаконодавство, статутне право, договірне право. Юридичні джерела об'єктивного права можуть бути одночасно джерелами суб'єктивного права. В інших випадках такого збігу немає і джерелом суб'єктивного права — передумовою правовідносини, є передбачений у загальній нормі юридичний факт.

Правові звичаї з’явилися історично першої і найбільш розповсюдженої в рабовласницькому і феодальному суспільстві формою вираження права, найбільш частим його джерелом у ранні епохи класового суспільства. Норми звичаю, будучи санкціоновані державою, найчастіше судовими рішеннями, перетворювалися в правові норми. Прецедентна форма права також була сильно поширена в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Прецедентне право часом важке відрізнити від правових звичаїв, але в багатьох випадках воно є результатом не простого санкціонування звичаю, а нормотворчої діяльності судів і адміністрації, здійснюваної шляхом розгляду конкретних справ і винесення по подібних спорах або деліктам більш-менш однакових рішень на основі прецеденту, що мав місце рішення по аналогічній справі. Утвориться велика судова адміністративна практика, у якій і утримується загальна норма, але часто у формі індивідуальних судових адміністративних актів однакового характеру. Правовий звичай і особливо судовий прецедент зберігаються й у буржуазному суспільстві, наприкладзагальне право в сучасній Англії. Однак такі джерела права найбільш прийнятні для епох, що характеризуються порівняно повільним соціальним розвитком і незначною активністю нормотворчої діяльності державної влади і керування. Утім, отут багато чого залежить від конкретних обставин, традицій, методів використання судового прецеденту панівними класами.

Нормативно-правові акти держави як джерело права виникли, мабуть, пізніше правових звичаїв, але вже мали місце й у рабовласницькому, і у феодальному суспільстві (особливо в період абсолютних монархій). Поява, а потім і широке поширення таких джерел права було в основному зв’язано не тільки з прискоренням соціального прогресу, але головним чином з розвитком класової диференціації суспільства і зростанням приватних інтересів до рівня загалькласових, із тим, що йшов паралельно цьому ростом впливу держави в житті суспільства.

Роль нормативно-правових актів і насамперед закону — нормативного акта вищого представницького органа державної влади, різко зросла в період становлення і прогресивного розвитку капіталістичного суспільства. Це порозумівається поруч причин, у тому числі:

а) прискоренням темпів суспільного розвитку;

б) утворенням єдиного національного ринку і централізацією політичної влади, посиленням її ролі в охороні буржуазних відносин власності;

в) максимальною можливістю використання у своїх інтересах представницьких органів державної влади буржуазією, у той час як при відомому компромісі з дворянством органи керування і судна часто залишалися в руках останніх.

Закон стає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а серед законів перше місце займають конституції - основні закони держави. Однак співвідношення між законом «статутом» і судовим прецедентом при формальному визнанні верховенства закону в буржуазному суспільстві в період розвитку промислового капіталізму виявляється різним в англо-американській та романо-германської родинах правових систем. Якщо системи права на континенті Європи ґрунтувалися починаючи з французької буржуазної революції на кодексах, то англо-американська правова система продовжувала ставити судовий прецедент майже на один рівень зі статутом і не знала кодексів. Загальне право Англії по масштабах значно перевершувало та й перевершує статутне, а самі закони парламенту регулюють лише деякі сторони відносин, залишаючи значне місце дії судової практики навіть у випадках, коли питання загалом відрегульоване законодавством.

В Франції, а за нею в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексах і законах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права, значення яких взагалі ігнорувалося. Навпроти, в Англії і США загальне право фактично виявлялося основним джерелом права, а закон скоріше сприймалося як вилучення або доповнення до судової практики, а часом і як кошти закріплення неписаних норм загального права. До того ж акти органів влади завжди підлягали досить широкому тлумаченню суддів, що часто надавали перевагу їм, а не загальному праву. Що стосується розходжень у правових системах Англії і Франції, у тому числі різного викладу джерел права, те воно відображало особливості буржуазних революцій у цих країнах і специфічне відношення буржуазії до судових органів та й своєрідність всієї історії права в названих державах.

У ХХ столітті, у період імперіалізму, різка грань між англо-американською і романо-германською буржуазними системами права, по положенню джерел права, стирається. У країнах континентальної Європи роль закону падає, зростає значення судової практики й актів органів керування. Це порозумівається не тільки недостатньою гнучкістю правового регулювання, заснованого цілком на кодексах, але й узвишшям виконавчої влади, урядів, найбільше тісно зв’язаних з монополіями, «міністеріалізмом», протипоставленим колишній ролі парламентів. У країнах, де широко діяло загальне право, підсилюється законодавча діяльність і підвищується активність адміністрації, хоча закон і отут уже не може зайняти те місце, що він займав серед джерел права у Франції середини ХХ століття.

У міжнародному праві досить розповсюдженим джерелом права є договір — можна зустрітися з практикою висновку нормативно-правових договорів і при регулюванні відносин усередині держави. Виявлялися джерелами права і праці вчених-юристів, коли ними керувалися безпосередньо при винесенні судових рішень, санкціонуючи тим самим юридичні положення офіційно, так чи інакше від імені державної влади. У середні століття та й зараз у малорозвинених країнах джерелами права є релігійні норми, підтверджувані юрисдикціоними органами світської влади.

Історія розвитку і модифікації джерел права досить повчальна. Вона свідчить про те, що не тільки власне право, його зміст, але також джерела «форми вираження» юридичних норм залежать від характеру даної соціальної формації, є відносно самостійним продуктом суспільного прогресу. Історія свідчить і про те, що на більш ранніх ступінях суспільного розвитку в процесі створення права вирішальну роль грав звичай, що сприяв формуванню правовідносин і закріпляючих їхніх юридичних норм. У цьому аспекті звичай можна було трактувати як стихійне передбачення встановленого законом права, у той час як закон — кодификація є вже не спонтанне вираження права, а його раціональне джерело, зв’язаний з цілеспрямованою правотворчою діяльністю держави і з доданням праву чітко вираженої загальності. Законодавство дає великі можливості державі регулювати суспільні відносини, підтримувати нові порядки і бороти проти застарілих соціальних установ, традицій і звичаїв. Законодавство революційної прогресивної влади може бути серйозним знаряддям забезпечення нового ладу. Але та ж історія учить, що консервативна або реакційна державна влада використовує закони і їхнє застосування на шкоду суспільному прогресу, у цілому ряді випадків наділяє у форму закону сваволя. Тоді законодавчий акт виявляється не формою вираження права, а санкціонує беззаконня.

Юридична і соціальна природа норм права

Правові норми, що утримуються в юридичних джерелах права — це загальні правила (принципи діяльності людей або організацій, закріплені органами держави і знаходяться під його захистом). Положення норм права визначаються суспільними відносинами і роблять на них зворотний вплив, впливаючи на свідоме-вольове поводження їхніх учасників. Правові норми не можна вважати ні формами, ні змістом права, це — частки права в об'єктивному змісті.

Об'єктивне право і правова норма співвідносяться як ціле і його частина, як система і її елемент. Правова норма діє неодмінно в системі інших норм права і лише в такій системі виявляє свою класововольову природу і регулюючу роль. Будучи нормою загального характеру, правова норма є інтелектуальною моделлю суспільних відносин, вона розрахована на кількаразове застосування, виконання, і не вичерпується одиничним фактом її виконання. На відміну від інших соціальних норм загального «неперсоніфікованого» характеру, правова норма — це таке загальне правило, що регулює суспільні відносини шляхом надання їхнім учасникам суб'єктивних прав і покладання на них відповідних юридичних обов’язків. Правові норми виражають волю класів, що здійснюють державну владу, охороняються силою організованого примуса і підтримуються пануючою мораллю. Кожна норма права містить загальне правило поведінки, що формулює державну волю, зміст цієї волі дано в кінцевому рахунку характером пануючих відносин виробництва й обміну. Цьому правилу надається загальне значення і державна обов’язковість.

Завдяки юридичним нормам правове регулювання має особливу нормативність і укладає в собі ідею рівного мірила стосовно кожної людинии, який даному інституту визнає суб'єктом права. Звичайно, вузьким було коло людей, що коритсувалися рівними правами в рабовласницькому суспільстві, а феодалізм зі своєю системою станів і сваволею ставив під сумнів рівність навіть вільних від кріпацької залежності людей. Пройшли тисячоріччя, поки ідея рівності знайшла своє хоча б формальне для всіх громадян закріплення в законодавстві.

У класовому і державно організованому суспільстві не можна собі представити гарантії рівних можливостей і воль громадян без їхньої фіксації в загальних правових нормах. Без загальних норм права не можна здійснити й однакове регулювання суспільних відносин, що виключає суб'єктивний розсуд і сваволя, що забезпечує стабільний правопорядок.

Важливо мати на увазі, що регулювання за допомогою загальних масштабів — норм, у генетичному й інтелектуальному відношенні є більш високою ступінню соціального регулювання, чим індивідуальні й одиничні дії акти.

Правові норми відрізняються також своєю формальною визначеністю, точністю, деталізованістю і категоричністю, визначеність змісту правової норми доведена до такого ступеня, що воно існує тільки у формально закріпленому виді. Правові норми об'єктовані в тім змісті, що не залежать від волі окремих осіб, у тому числі і представників панівних класів, вони поширюються на всіх учасників даного виду відносин, незалежно від того, яке суб'єктивне до них відношення людей, схвалюються вони ними чи ні. У нормах права нормативна якість зведеної в закон волі пануючого класу виявляється найбільше глобально й у самому узагальненому виді, розраховано не тільки на сьогодення, але і на майбутнє, упорядковує не індивідуальний учинок людини, а широкий обсяг суспільних відносин.

Утворити у своїй системі об'єктивне право, юридичні норми створюють цілий комплекс взаємопідтримуючих один одного неперсоніфікованих масштабів поводження, що відіграє роль суспільної системи, що налагоджує і зберігає весь соціальний організм відповідно об'єктивним потребам пануючого способу виробництва. Зміст, зміст, ціль норми — упорядкувати суспільні відносини визначеного виду, підкорити їхньому визначеному режиму, сприяти їхньому розвитку.

Дуже часто норму права зводять лише до розпорядження, що обмежує поводження людини, суб'єктів суспільних відносин. Гарантованість правової норми державним примусом у такому випадку сприймається як її сама головна риса, а соціальну цінність норм права вбачають у підпорядкуванні індивідів її вимогам, у твердій регламентації поводження в системі встановлюваних нею заборон.

Безсумнівно, правові норми на відміну від інших видів соціальних норм охороняються примусовою силою держави й у цьому змісті мають пріоритет перед іншими соціальними нормами. У державно організованому суспільстві ніяка інша система норм поводження не може протиставлятися правовим нормам настільки, щоб явно паралізувати їхню дію, режим законності і правопорядку припускає дозвіл колізій між нормою права і, наприклад, звичаєм, традиціями, статутами недержавних об'єднань на користь закону, у всякому разі, поки його не скасовують компетентні органи.

Проте зводити правову норму до примуса й обмеження поводження не можна. Це не відповідає її дійсній природі і соціальній значимості.

У самій далекій стародавності, на перших ступінях історії взаємна залежність людей була такий, що людина не виділяла себе із соціального цілого і необхідна загальна спрямованість дій гарантувалася стихійно складалися звичаями і заборонами — «табу». Страх і звичка забезпечували регулятивну дію табу, що сприймалося як якась природна стихійна сила, керуюча над усім співтовариством. Заборони давніх часів не були і не могли бути розраховані на спонукання до активної діяльності людини, а сама вона не сприймала себе як самостійну особистість. Регулювання за допомогою одних лише заборон виявляється першою і нижчою формою упорядкування людського поводження.

З удосконалюванням знарядь праці і розвитком мислення з’являється соціальна можливість і необхідність доповнення заборон загальнозначущими вимогами належного поводження, що припускають уже визначену активність людини. Звичаї здобувають позитивний зміст. Однак становлення особистості знаходилося ще на такому рівні коли елементарні правила громадськості не могли вийти за рамки зовнішніх розпоряджень відповідного поводження. Правда, на відміну від заборони, загальна соціальна норма, що зобов’язувала до позитивних дій, припускала вже деяку здатність оцінювати свої вчинки як учинені, так і майбутні, деяку волю поводження. Заборони «табу» кровозмісного шлюбу, убивства, неправди і т.д. доповнювалися розпорядженнями: «піклуйся про підтримку вогню», «поважай старших», «бери участь у полюванні» і т.д.

Подальший розвиток суспільства, поступове оволодіння силами природи й активний «обмін речовин» з нею припускав подальше відокремлення в рамках співтовариства кожного індивіда і знаходження щодо більшої волі поводження. Відбувається подальше становлення особистості, усвідомлення самого себе, свого «я». Ростуть потреби суспільства, що можуть задовольнятися порівняно активною діяльністю кожного його члена, того ж вимагають знаряддя, що ускладнилися, і умови праці. Одночасно росли і потреби кожного індивіда, що зі слухняного раба звичок і традицій поступово, крок за кроком протягом тисячоріч перетворювався у свідомого учасника соціального життя, здобував деякий ступінь волі, а разом з цим і визначеною здатністю оцінювати власні потреби, інтереси і вчинки.

Більш висока ступінь виробництва, більш складні соціальні зв’язки визначали відносно велику самостійність і активність людини. Тепер вже об'єктивна потреба в упорядкуванні суспільних відносин не могла будуватися тільки на чисто зовнішнім регулюванні і на одних лише нормативних наказах про те, що заборонено і що треба робити. Формуються норми моральності - одне з найбільших завоювань людської культури. Мораль звернена вже до людини як особистості, здатної до внутрішньої оцінки своїх учинків, до саморегуляції свого поводження. Однак, будучи звернена до свідомості, почуттям, совісті людини, мораль містить найчастіше лише відправні принципи належного поводження, вона позбавлена якої-небудь формалізованої системи заборон і дозволів, надаючи можливість людині або соціальній спільності вирішувати в кожному конкретному випадку, як варто надійти і які конкретно заходу суспільного впливу почати до порушника моральних підвалин. Почуття боргу — головний спонукальний мотив морального вчинку, хоча й отут не знімається значення зовнішньої регуляції, зовнішнього впливу як суспільну думку і суспільний примус.

Диференціація обов’язків, що почалася, і прав не знаходить у моралі чіткого вираження, а право на визначені учинки швидше за усе випливає з тієї ж свідомості боргу, обов’язку перед власним «я» перед іншими людьми, перед суспільством.

Чим вище рівень розвитку продуктивних сил суспільства і складніше виробничі відносини, а на їхній основі і всі інші відносини, чим сильніше розвиваються інтелектуальні здібності людини, культура і суспільна свідомість, тим жорсткіше потреба в активній самодіяльності особистості, у її подальшому самовизначенні, у суспільному визнанні її прав і воль. Соціальна сутність людини особливо виявляється в його прагненні до активно-творчої діяльності, немислимої без волі особистого вибору варіантів поводження в границях суспільних інтересів і об'єктивних можливостей. Усі частіше відчувається об'єктивна необхідність засновувати загальнормативне регулювання суспільних відносин не тільки на обов’язках і заборонах, але і на дозволах. Принцип — ідея «що не заборонено, те дозволено» виявляються недостатніми для забезпечення особистої волі. І формуються норми, що ставлять під захист суспільства, а потім і держави визначену міру можливого поводження. Таким чином, що корениться у виробництві і діяльній сутності людської особистості потреба в загальних нормах, що визначають міру можливого поводження людей, була реалізована в праві як системі загальних норм, захищених організованим примусом. Але це означає, що формируючися в той час соціальні «неюридичні» права учасників фактичних відносин закріплювалися силою організованого примуса панівних класів.

Історично склалося так, що наступне за мораллю формування нормативного регулювання, заснованого в першу чергу на наданні гарантованих мір можливого поводження на установленні визначеного кола прав особистості «колективу», що було не меншим досягненням культури, чим поява норм моральності, виявилося сполученим з появою класової боротьби і держави. Остання обставина, природно, відсунуло на другий план той факт, що розвиток суспільства визначило доповнення норм морального боргу -«обов'язку» іншими нормами, що передбачають гарантовану соціальною організацією загальнозначущу можливість здійснення визначених дій особистістю у власному інтересі. Тепер цей інтерес визначався пануючою формою власності, фактичним володінням засобами виробництва, експлуатацією чужої праці, користуванням його результатами придушенням працюючих мас, відносинами панування і підпорядкування. Право на власність і керування іншими людьми при класовій диференціації не могло підтримуватися нормами моралі, що ґрунтувалися на суспільних коштах впливу і до того ж що не знали в той час диференціації на права й обов’язки. Виникає якісно нова система персоніфікованих і загальних соціальних норм, у якій на перший план висунуті права індивідів, що належать до імущих класів. Пануючі при даних виробничих відносинах класи рабовласників, феодалів, закріплюють у першу чергу свої права у виді загальних і обов’язкових норм, захищають ці норми державним примусом, він спочатку здійснюється самими варварськими способами. З’являється об'єктивне право.

Цілком можливо, що загальні соціальні норми, охоронювані державою, тому й одержали найменування правових, що були зв’язані з об'єктивацією прав суб'єктів. У тій мірі, у який права на засоби виробництва і на владу над іншими людьми виявляються вираженням інтересу не окремої особи, а усвідомлюються як загалькласові права й інтереси, вони зводяться в закон, здобувають загальну форму і захищаються організованою силою панівних класів, державою.

З появою норм, що надають або закріплюють відповідні права, виникають специфічні суперечки про право, випливає покарання за його порушення, виникають органи правосуддя, юрисдикція і з’являється професія юристів.

Якщо регуляція поводження шляхом заборон «табу» і обов’язків існувала давно, то регуляція ще і шляхом надання прав надаючих загальних норм, з’являється в процесі суспільного поділу праці, появи приватної власності і класів у період появи права й утворення держави.

Система загальних соціальних норм, захищених державою, тому і є правом, що в ній воля панівних класів виражена насамперед як право, із заборонами, що випливають з його, і обов’язками. Будь-яка правова норма, виражена як дозвіл, припускає відповідний обов’язок — «заборона» не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа. Одночасно норми, виражені як обов’язок «заборона», мають на увазі наявність відповідного права вимагати виконання цього обов’язку. Це і дає можливість говорити про те, що будь-яка правова норма носить характер, що надає та забов’язує.

Із соціологічної точки зору, починаючи з цивілізації ніяке нормативне регулювання поводження людей не може бути ефективним, якщо воно цілком зв’язано з заборонами й обов’язками. Повне придушення волі, волі вибору всіх людських індивідів без винятку означало б руйнування самовизначення особистості, без якого вже не може бути соціальної взаємодії, що цементує суспільний організм, що привело б до протиприродного повернення людей до варварства, дикості, первісному череді. Волевиявлення в загальній нормі не тільки об'єктивовано в державних актах — джерелах права, але і внутрішньо формовано в якості правила поведінки загального масштабу, що розраховано на визначені обставини і передбачає примусовий захід на випадок порушення цього правила. Структура кожної правової норми представляє зв’язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції і санкції.

Окрема норма права й об'єктивне право співвідносяться як частина і ціле, а система загальних юридичних установлень складає право в об'єктивному змісті. Утім, термін «об'єктивне право» носить умовний характер і вживається лише в юридичній науці, підкреслюючи момент об'єктивації загальних норм і відмежовуючи поняття їхньої сукупності від суб'єктивного права наявних прав суб'єктів. Право — сукупність загальних і державно обов’язкових правил поведінки, що виражають зведену в закон і матеріально детерміновану волю панівних класів (народу) спрямовану на регулювання суспільних відносин за допомогою наділення їхніх учасників відповідними правами й обов’язками. Це визначення майже стуляється з приведеним раніше функціональним визначенням, але підкреслює, що мова йде саме про об'єктивне право. Визначення права як сукупності юридичних норм має принципове значення, а в юридичній практиці просто незамінно. З приводу приведеної дефініції варто помітити, по-перше, те, що зв’язок об'єктивного і суб'єктивного права не дає можливості добре визначити перше без згадування про другий, і навпаки. По-друге, згадування про суб'єктивне право важливо ще і тому, що відтінює особливе значення для юридичної форми гарантування визначеної міри самодіяльності учасників суспільних відносин. По-третє, включення у визначення об'єктивного права вказівки на суб'єктивні права і юридичні обов’язки показує їхню роль у здійсненні загальних юридичних установлень.

Принципи права, рівність і справедливість у праві

Загальна теорія права покликана розкривати вихідні ідеї, що лежать в основі правової дійсності кожної епохи, будь-якої суспільної формації, різних регіонів держав. Принципи права пронизують усю юридичну форму суспільних відносин, виражаючи в кінцевому рахунку основні підвалини існуючого ладу економічних відносин, базис даного суспільства. В умовах нової історії й активної законодавчої діяльності держави принципи права знаходять своє вираження в юридичних нормах законодавства, в об'єктивному праві.

Правові норми по своїй природі такі, що здатні відбити і закріпити загальні ідеї, найважливіші принципи властиві всій юридичній формі даного історичного типу виробничих відносин. Принципи права служать орієнтиром правотворчої і правозастосовчої діяльності державних органів. Їхнє дотримання забезпечує нормальний однаковий розвиток і функціонування правової системи. Навпроти, зневага принципами, їхнє порушення законодавцем або судом підривають стабільність системи об'єктивного і суб'єктивного права, правопорядку і правовідносин, негативно впливають на стан правосвідомості, здатні порушити діюче правове регулювання.

Тільки з огляду на принципи даної правової, що затвердилися, системи, діяльність по підтримці законності і забезпеченню права досягає або може досягти тих соціальних цілей, ідеалів, що перед нею висуває суспільство, існуюча епоха.

Маючи об'єктивну підставу, виражаючи потреби й інтереси, світогляд і ідеали суспільства, що панують у ньому класів, принципи права знаходять і повинні знаходити своє здійснення не тільки в самій юридичній формі, але й у тих суспільних відносинах, що вона контролює. Тільки при реалізації в дійсних відносинах і реальних інститутах принципи права, якщо мова йде про його соціальні, а не спеціально-юридичних відправних ідеях, скидають свою правову оболонку і втілюються у фактичний порядок відносин.

Принципи права не завжди лежать на поверхні і чітко формульовані в правових нормах, але вони властиві будь-якій правовій системі держав, поза залежністю від того, гарні вони або погані з погляду соціального прогресу, тих або інших співтовариств, класів і народів, з позицій окремих людей і їхніх ідеалів. Принципи права можуть бути по-різному об'єктивовані і формульовані в законодавстві, їхній дійсний зміст буває завуальований. В інших випадках вони ясно викладені, і це, звичайно, кращий варіант.

Ідеологічною основою принципів права є ідеї права, що втілюють розуміння його сутності і соціальної ролі. Ідеї права, область правосвідомості, у тому числі і юридичній науці. Ідеї права можуть передувати формуванню даної правової системи, можуть у більшому або меншому ступені знайти своє вираження в нормах і принципах діючого права. Зрозуміло, у праві можуть бути реалізовані тільки такі ідеї, що не суперечать корінним інтересам економічно і політично пануючих соціальних сил.

У принципах права будь-якого типу повинні бути закладені і такої ідеї, що відображають безсумнівну специфіку правового регулювання, то, що часом іменують правовими аксіомами «елементарними істинами» не потребуючих особливих доказів. Ми говоримо «повинні бути закладені» тому, що правові аксіоми знаходять своє вираження в принципах права лише в тій мері й у такому трактуванні, що не суперечать інтересу і волі тих, хто здійснює державну владу. Однак зовсім відкинути ці аксіоми жоден панівний клас не може, якщо він прагне в повну міру використовувати можливості правового забезпечення свого панування.

Класово спрямовані ідеї права і правові аксіоми служать ідеологічною передумовою принципів права, але самими принципами права вони стають лише тоді, коли знаходять у ньому своє закріплення.

Принцип справедливості здобуває часом навіть характер правових аксіом: ніхто не може бути засуджений двічі за те саме злочин, закон зворотної сили не має, якщо передбачає нове або більш важке покарання, немає покарання без злочину, презумпція невинності і т.д., проте сама по собі справедливість закону і судна може розумітися в різні епохи і різні класи по-своєму.

Принципи права — це ведучі початки його формування, розвитку і функціонування. Принципи права мають загальнообов’язковий для всіх характер і пронизують не тільки всю правову систему і систему прав суб'єктів суспільних відносин, але і правову реальність країни в цілому. Принципи права покликані забезпечувати органічна взаємодія об'єктивного і суб'єктивного права, норм права і правових відносин, єдність діючих у країні правових норм, інститутів і галузей права. Вони характеризують зміст права в концентрованому виді і показують, на яких початках у ньому відображаються економічні, політичні і моральні відносини, характеризують структуру права і співвідношення між джерелами права, законодавством і правосуддям, законом і державною владою, примусом і переконанням у правовому регулюванні. Не знаючи принципів даної правової системи держави, по одному лише наборі окремих її норм і інститутів важко судити про неї і про той правопорядок, що вона забезпечує.

Принципи права — несуща конструкція, навколо якої формуються його норми, інститути, галузі і вся система, вони — початок права даного історичного, що одухотворяє, типу, тому що в них відображається його конкретна класова сутність. По принципах права визначають, наскільки конкретний нормативний акт законний, дійсно є формою вираження права. Найчастіше принципи права служать відправними ідеями законодавчої діяльності, приймаючи участь у регулюванні поводження побічно втілюючи в більш конкретних юридичних нормах, але в ряді випадків вони здатні безпосередньо регулювати суспільні відносини .

Виняткове значення принципів права пояснює, чому вони завжди були і залишаються в даний час предметом гострої ідеологічної боротьби, виявляються в революційні епохи прапором політичних рухів, об'єктом класових зіткнень. Боротьба за нові принципи права ніколи не замикається юриспруденцією і по своїй суті є боротьбою за нові підвалини суспільства проти старих порядків.

Принципи права розрізняють по типі, рівню і характеру. Тип принципів права, як і самого права, визначається типом пануючих виробничих відносин. Відповідно розрізняють принципи рабовласницького, феодального, буржуазного і соціалістичного типів права. За своїм характером принципи права бувають соціальноекономічні, політичні, ідеологічн, етичн, релігійн і спеціально-юридичні. За винятком спеціально-юридичних принципів, усі перераховані принципи відображають предмет правового впливу і зміст волі панівних класів у праві. Тому зміна типу права завжди приводить до корінної зміни його соціально-економічних і політичних, а також ідеологічних принципів, до істотної зміни етичних і релігійних (якщо вони ще залишаються) принципів права.