Я хочу правдi бути вiчним другом i врагом одвiчним злу

Я хочу правдi бути вiчним другом i ворогом одвiчним злу.

.

.

Якщо ти дiйсно служиш правдi, а не злу ;

Чому ж у щиростi вбачаєш крамолу?

/ В. Симоненко «Пильному» /.

Василь Андрiйович Симоненковеликий син України, її генiальний поет. Вiн умiв любити так щиро, так нiжно, так самозречено, як, мабуть, нiхто на землi. Умiв вiн i ненавидiти пiдлiсть, сваволю, лицемiрство.

Василь Симоненко вимiрював людину, її цiннiсть передусiм дiєвою любов’ю до своєї землi, до рiдного народу.

Осуджуючи певне конкретне зло, поет зазначає про першопричини, якi вбачає у невiдповiдностi мiж словом i дiлом.

У вiршi «Мiй родовiд» Василь Симоненко дає гнiвну вiдповiдь зневажливому ставленню «пихатих i гордих» вельмож до селянина, який їх годує.

У вiршi «Злодiй» автор показує спершу зло нiбито конкретне: дядько щось там украв на полi, його «екскортували» до сiльради i докоряють, як йому не сором красти «у себе» .

Цим вiршем поет дає зрозумiти цiну отим демагогiчним заявам, адже колгоспне добро внаслiдок командно-адмiнiстративних перекручень нiколи не належало колгоспникам, що й пiдтинало крила економiчнiй iнiцiативi, селянськiй беручкостi до роботи i розвивало протилежнi нахили.

Нелегко й небезпечно було, є i буде виступати вiд iменi самої iсторiї, смiливо й прямо говорити, таврувати, карати iменем народу. А поет Симоненко цiлком свiдомо й послiдовно йшов на це.

В сонетi «Я» вiн пише:

Не знаю, ким — дияволом чи Богом.

Дано менi покликати сумне:

Любити все прекрасне i земне.

I говорити правду всiм бульдогам.

За велiнням серця Симоненку болiли рани народу рiдного, його злиденнiсть, безправ’я, загроза нацiонального вiдродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем вiн i посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатись партiйним керiвникам. А ще бiльше не подобалась їм поетова непiдкупнiсть, його загострена соцiальна чутливiсть, причетнiсть до суспiльно-полiтичного руху, породженого розвiнчуванням злочинiв сталiнiзму.

В Клубi творчої молодi, коли Василь Симоненко прилучився до комiсiї, котра мала перевiрити чутки про масовi розстрiли в енкаведистських катiвнях i вiдшукати мiсця потаємних поховань жертв сталiнського терору. Разом з Аллою Гiрською вони обiйшли десятки прикиївських сiл, опитали сотнi й сотнi тамтешнiх жителiв, виявили урвища, де, за свiдченням селян, бiльшовики ховали слiди своїх мерзенних злочинiв.

Саме за участю Симоненка на основi незаперечних речових доказiв для людства були вiдкритi таємнi братськi могили жертв сталiнiзму на Лук’янiвському i Василькiвському кладовищах у хащах Бакiвського лiсу.

Тяжко жилося поетовi такої громадянської мужностi. Отi «вiдгодо ванi й сiрi», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вiльнодумства, простити правду. I не прощали…

На 28-му лiтi згасла Симоненковi зоря, та навiки залишилися з нами його любов i мука, його радiсть i гнiв, його вогненна поезiя. Симоненко сьогоднi — символ незнищенностi українського духу, символ правди i сумлiння.

.

.

_.

.