Тарас Мельничук

Тарас Мельничук.

.

.

Мельиичук Тарас Юрійович народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області. Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети «Радянська Гуцульщина», далі — в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах Радянської армії. 1958 року вступає до Чернівецького держуніверситету. На третьому курсі покидає навчання, їде по комсомольській путівці на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі — впродовж двох років працює теслею на будовах Красноярського краю. 1964 року знову поновлюється в університеті, з якого через півтора року за вільнодумство відраховують. Після цього працює в редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1967 року у видавництві «Карпати» виходить перша збірка віршів «Несімо любов планеті». У 1967 році вступає на заочне відділення Московського літературного інституту. Здає рукопис збірки віршів «Чага» у видавництва «Карпати» і «Радянський письменник», що стало причиною його арешту 24 січня 1972 року під час масового ув’язнення української інтелігенції. Відбував покару в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975 року. Знаходився під наглядом органів безпеки. У квітні 1979 року за «вчинення опору працівникові міліції», а насправді за антирадянську діяльність арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. 1982 року в Торонто виходить збірка віршів «Із-за ґрат». 1990 року — «Строфи із Голгофи» (Великобританія) та «Князь роси» (Київ, видавництво «Молодь»). За книжку «Князь роси» 1992 року удостоєний Державної премії України імені Т Г. Шевченка. Збірка поезій «Чага» побачила світ у Коломийській друкарні ім. Шухевича 1994 року завдяки її директору Михайлові Андрусяку. Останні роки прожив у Коломиї. Відійшов у вічність 29 березня 1995 року. Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах.

У Спілку письменників України вступив 1990 року.

Не снись мені, кривавий сон,.

Не сніться, рани і руїни, —.

Мені не треба десять сонць —.

Живу тобою, Україно.

В мене ланів, в мене пшениць,.

Як срібла-злота по всім світу.

За сто чужинських зоряниць.

Я не віддам й вишневу віту.

***.

Роси пахнуть фіалками, фіолетні роси, І білі,.

і (од зорі) червоні.

Роси сяють сонцями, а не уламками.

Сяють, немов на торжество, неначе безсмертя —.

над смертю, над могилами і катафалками.

Сяють роси.

І це так розумно, сяють роси.

І це так радісно сяють роси,.

.

.

_.

.