Ігор Старий

Ігор Старий.

.

.

Подібно до Олега, князь Ігор у «Повісті временних літ» є таємничою фігурою. Коли помер його батько Рюрик, а це сталося 879 р., Нестор зауважив, що княжич був ще дуже малий. Із згадки тієї ж «Повісті» під 903 р. дізнаємося, що тоді Ігор одружився з Ольгою. А в рік смерті Ігоря — 944 р. — його єдиний син Святослав був ще настільки малий і слабосилий, що коли кинув у бік ворога легкий метальний дротик (сулицю), то влучив у ногу власного коня. Важко повірити, що дитина родилася в Ігоря з Ольгою на 35—37 році подружнього життя. Здається, хронологія «Повісті временних літ» була кимось штучно розтягнена між смертю Рюрика і сконом Ігоря і що в дійсності між Олегом та Ігорем на Русі міг правити ще якійсь князь, котрий лишився невідомим. А вже Нестор чи якесь незнане джерело (найшвидше, фольклорне) поєднали Олега з Ігорем, зробивши другого наступником першого.

Згідно авторитетної думки академіка О. Шахматова, в літописі проглядає тенденція, за якою давньоруська князівська династія мала одержати чітку генеалогію. Це й було зроблено шляхом пов’язування історичної особи Ігоря з Рюриком, якого новгородський літописець назвав першим князем. О. Шахматов не вважав такий зв’язок безсумнівним.

Загадковість постаті Ігоря підтверджує відсутність у науки впевненості в тому, що він дійсно був сином Рюрика. Найдавніші руські книжники XI ст. Іларіон та Іаков Мніх взагалі не визнавали існування Олега. Натомість вони розпочинали історію Руської землі з князювання Ігоря, прозваного вже в їхній час Старим. У знаменитому історико-філософському творі «Слово про закон і благодать», який Іларіон написав у 30-х або 40-х рр. XI ст., мовиться: «Похвалимо ж і ми, по силі нашій, великого кагана (царя. — Авт.) нашої землі Володимира, внука Старого Ігоря, сина ж славного Святослава». Виходить, найосвіченіша людина Руської землі XI ст. вважала, що не Рюрик чи Олег заснували давньоруську династію, а Ігор.

Не хотів визнавати існування Олега як одного з родоначальників київського правлячого дому й Іаков Мніх. Свою «Пам'ять і похвалу князеві Володимиру» цей вчений чернець Києво-Печерського монастиря створив у другій половині XI ст., приблизно 50 роками раніше від Несторової «Повісті временних літ». На його думку, саме Ігор заснував великокнязівський рід у Києві. Причини подібного ставлення до Рюрика й Олега цих двох літераторів XI ст. вченим не відомі.

Як гадає дехто з істориків, припущення, за яким Ігор не належав до норманської династії Рюрика, певною мірою грунтується на слов’янських іменах кількох членів його родини. Часом доводять, ніби мати Ігоря була слов’янкою, оскільки його син мав слов’янське ім'я Святослав, а в портреті останнього, створеному візантійським сучасником Левом Дияконом, буцімто немає «жодної норманської риси», як писав історик В. Мавродін. Здається, із слов’янкою був одружений один з племінників Ігоря, теж Ігор, бо його діти названі слов’янськими іменами: Володислав і Предслава.

І все ж таки спокусливу (особливо для дилетантів) думку щодо слов’янської приналежності Ігоря доводиться відкинути. Насамперед тому, що це ім'я поза будь-яким сумнівом є давньоскандінавським. Крім того, всі наведені аргументи про місцеве походження Ігоря не є безсумнівними. А от Нестор і новгородські літописці прямо свідчать, що він був сином Рюрика.

Наші літописи містять дуже мало звісток про життя Ігоря й князювання його в Києві. На щастя для істориків, новгородський літописець знав про Ігоря більше, ніж Нестор. Версії обох джерел про цього князя часом розбігаються, що створює для дослідників додаткову можливість пізнання його біографії.

Як мовилося, для новгородського літописця Ігор з першого дня по смерті Рюрика був князем: спочатку новгородським, а потім київським. Хоча в дійсності на київському престолі довгі роки сидів Олег, а Ігор був при ньому чи то формальним великим князем, чи то наступником престолу. Лише по смерті Олега Ігор розпочинає активні дії по збиранню союзів племен навколо Києва, тобто продовжує розбудову Давньоруської держави. Буквально ідучи за своїм попередником, Ігор скерував військо проти двох наймогутніших племінних об'єднань тогочасної Східної Європи: уличів і древлян.

Новгородський літопис відкриває розповідь про правління Ігоря в Києві такими словами: «Ігор же сидів у Києві, князюючи та воюючи проти древлян і уличів». А Нестор знав лише про кампанію Ігоря проти древлян. Тим часом підкорення уличів було тоді, мабуть, одним з першочергових завдань київського уряду, оскільки цей величезний і могутній союз посідав Нижнє Подніпров'я і перешкоджав зв’язкам Києва з Візантією та країнами Сходу.

Новгородський літописець знає, що з уличами воював ще Аскольд десь у середині IX ст. їх не зміг подолати і приєднати до Києва сам Олег Віщий. «Повісті временних літ» звідкись відомо, що уличів було надзвичайно багато, а володіння їхні простягались до самого Чорного моря. Цікаво, що сучасне Аскольдові германське джерело, записки так званого Баварського географа, сповіщають, що уличі мали тоді 318 міст — більше, ніж будь-який відомий цьому вченому східнослов'янський союз племен. Щоправда, то були ще не справжні міста, а фортеці, укріплені «гради», як пише про такі поселення Нестор. Вони були осередками племен і, можливо, великих родів тих уличів.

«І був у нього (Ігоря. — Авт.) воєвода на ім'я Свенельд, — веде далі розповідь освічений новгородський книжник, — і примучив Ігор уличів, і наклав на них данину й дав Свенельдові». Той Свенельд належав до лиховісних постатей давньоруської історії — був найближчим радником, швидше, зрадником, злим генієм у чотирьох князів: Ігоря, Ольги, Святослава й Ярополка Святославича. Завжди дбав про власне збагачення, а свої обов’язки щодо володарів виконував недбало і зрадливо. Але князі чомусь любили його і вірили, як нікому більше. Здається, через підступність Свенельда загинув Святослав. Завдяки підмовлянням Свенельда син Святослава Ярополк забив рідного брата Олега. Та й Ігор втратив життя не без участі Свенельда, хай і непрямої.

Коротка розповідь давнього Новгородського письменника кидає світло на особливості тогочасної державності й земельної власності панівного класу — тієї власності, що давала йому багатства і владу. Ігор надав Свенельдові данину із землі уличів, а не саму їхню землю. Адже земля тоді, в часи зародження феодальних відносин у надрах родоплемінного ладу, перебувала у спільній власності панівного класу, який складався з князів та їхніх дружинників. Князь уособлював таку власність, але не міг розпоряджатися нею на власний розсуд: дарувати чи давати у тимчасову власність, як станеться в майбутньому. Передаючи Свенельдові данину з Улицької землі — певно, не всю, а тільки частку, бо інша мала надходити до княжої скарбниці, — він тим самим віддавав ту землю в так зване кормління цьому ближньому до себе старшому дружинникові й могутньому бояринові.

Та повернемось до державних справ Ігоря на початку його одноосібного князювання. Уличів було підкорено й відтиснуто до гирла Дунаю й Нижнього Подністров'я. Однак, на нашу думку, вони так і не увійшли до складу Київської Русі. Складніша була справа з древлянами, їх силоміць приєднав до Давньоруської держави Олег. Але його кончина збурила древлянських князів, і вони підняли повстання: «Після смерті Олега почав княжити Ігор, — незворушно занотував Нестор. — І зачинилися від Ігоря древляни по смерті Олега», тобто зачинили брами своїх міст перед князівськими урядовцями, суддями й збирачами данини.

Слід гадати, що виступ древлян проти влади київського князя був спонтанним і стихійним, тому що Ігореві вдалося легко придушити його. Наступного року, свідчить «Повість временних літ», «пішов Ігор на древлян і, перемігши їх, наклав на них данину більше від колишньої». А новгородський літописець конкретизує це загальне повідомлення Нестара: «І дав же Ігор данину древлянську Свенельдові. Й брали по чорній куні від диму. І мовила дружина Ігореві: «Ти дав одному мужеві забагато». Це нове надання й без того багатющому Свенельдові спричинило трагедію в Древлянській землі, винуватцем і жертвою якої став князь Ігор Старий.

Та перш, ніж завершити свій шлях, князь здійснив головну справу життя: два походи на могутню Візантійську імперію. Перший з них стався 941 р. Таким змалював його Нестор: «Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари звістку цареві (візантійському імператорові Роману І. — Авт.), що йдуть руси на Царгород — 10 тисяч кораблів. І прийшли, і підпливли, й почали воювати країну Віфінську, й полонили землю по Понтійському (Чорному. — Авт.) морю до Іраклії й до Пафлагонської землі, і всю країну Нікомідійську (йдеться про різні частини Малої Азії. — Авт.) полонили й Суд увесь попалили», тобто береги бухти Золотий Ріг.

Навіть сучасного читача приголомшує неймовірно велика — 10.000! — кількість ладей, що складали руський флот. Та, певно, тих однодеревок було-таки надзвичайно багато, коли цю саму цифру сповіщають візантійські джерела, й серед них — сучасник подій Лев Диякон. Однак єпископ з італійського м. Кремона Ліупранд, який відвідав Константинополь невдовзі по Ігоревій навалі, повідомив, що руський князь мав лише тисячу суден. Лише! Адже навіть у тому разі, коли кожна ладдя містила тільки 20 воїнів, то на візантійський берег висадилося 20 тис. — цифра для тих часів дуже й дуже велика. А ще ж проти греків вирушило й чимале суходільне військо. Але воно спізнилось, і облогу Константинополя розпочали воїни, що висадились з ладей. В ті далекі часи русичі ще не вміли штурмувати укріплені міста й фортеці, не мали необхідної для того облогової техніки. Як правило, вони оточували місто й чекали, коли обложені, потерпаючи від спраги й голоду, самі відчинять ворота.

Однак у випадку з столицею Візантії сталося інакше. Досвідчений полководець Феофан, що очолював залогу Константинополя, зумів зібратися з силами. До столиці підійшли підкріплення, головне ж — було відремонтовано кілька великих кораблів і встановлено на них машини для викидання на відстань страшного «грецького вогню». Всього цього, певно, не знали ні Нестор, ні інші тогочасні літописці. Вони лише констатували поразку Ігоря: «Русичі ж, порадившись, вийшли проти греків із зброєю, і в жорстокій битві ледве гору взяли греки. Русичі ж надвечір повернулись до дружини своєї й уночі, сівши до ладей, відпливли. Феофан же зустрів їх у ладдях з вогнем і став трубами пускати вогонь на ладді русичів… Русичі ж, побачивши полум’я, кидались у воду морську, прагнучи врятуватися. І так залишки їх повернулися додому» («Повість временних літ»).

Ще якийсь час по морській поразці русичі продовжували війну з візантійцями, але не мали успіху. Ігореві із залишками дружини та флоту довелося повернутися до Києва. Та князь не змирився з поразкою й через три роки знову вирушив у похід проти Візантії. І знову похід вразив своїм розмахом. Нестор так розповідає про нього; «Ігор же зібрав воїнів багатьох: варягів, русь, і полян, і словенів, і кривичів, і тиверців, — і найняв печенігів і заложників у них взяв, — і пішов на греків у ладдях і на конях, прагнучи помститися за себе. Почувши про це, корсуняни послали до Романа зі словами: «Ось ідуть русичі, без ліку кораблів їх, вкрили море кораблі».

Нова загроза вторгнення руського війська стурбувала візантійський уряд. Було вирішено полагодити справу миром. Повноважне посольство імператора Романа зустрілося з Ігорем десь на Дунаї. «Повість временних літ», що побудувала розповідь про візантійсько-руські перетрактації на фольклорних джерелах, зображує те, що відбувалося в пониззі Дунаю, у вигідному для київського князя світлі: «Почувши про те (похід Русі. — Авт.), цар прислав до Ігоря кращих бояр з благанням: „Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег, додам ще до тієї данини“.. Мовила ж дружина Ігорева: „Якщо так говорить цар, то чого нам ще треба, — не бившись, узяти золото, й срібло, й паволоки?“ І послухав їх Ігор. Узяв у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернувся назад і пішов до Києва додому». Ця запозичена з дружинного епосу лапідарна розповідь яскраво зображує верхівку давньоруського суспільства перехідної доби — від заключного етапу родового ладу до феодального устрою. Князь радиться з дружиною у всіх важливих справах, дбайливо піклується про дружинників і щедро винагороджує їх.

Однак насправді становище було іншим. Хоча Ігор зібрав дійсно величезне військо, він так і не наважився перейти через дунайський кордон Візантії і вдарити на Царгород. Найімовірніше гадати, що імператор зібрав свої кращі суходільні сили, а страшний вогненосний флот чатував на руські однодеревки поблизу Золотого Рогу. Ігор не добився успіху на переговорах. Адже підписаний потому мирний договір з Візантією був набагато менш вигідний для Русі, ніж аналогічна угода Олега 911 р. Так що про перемогу Ігоря годі й говорити.

Поглинений справами зовнішньополітичними, князь Ігор занедбав внутрішні. Розхиталася єдність, ще дуже й дуже відносна, його держави. Восени настала пора збирання данини з підвладних Києву земель. Ігор вирушає у свій останній похід. Нестор під 945 р. (насправді те сталося роком раніше) оповідає: «І прийшла осінь, і став він (Ігор. — Авт.) замишляти похід на древлян, бажаючи взяти з них ще більше данини. Того року мовила дружина Ігореві: „Отроки Свенельда причепурилися зброєю та одягом, а ми голі. Підемо, княже, з нами за даниною, й ти добудеш, і ми“. І послухав їх Ігор — і пішов за даниною».

Напевне, данина з Древлянської землі була розділена між Свенельдом і київським князем, інакше б древляни не сплатили її так спокійно Ігореві. Але тому одержане здалося замалим, і він, вже повертаючись додому, заявив своїй дружині: «Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще». З купкою дружинників Ігор знову почав жорстоко стягати данину — так зване полюддя, не рахуючись ні з якими нормами, встановленими його попередниками й ним самим. Це викликало обурення древлян, і вони вбили Ігоря.

Смерть Ігоря знаменувала закінчення початкового етапу розбудови Давньоруської держави. Землі приєднаних до центру союзів племен поступово «окняжувалися», на них поширювалися системи управління, судочинства й збирання данини. Вбивство київського володаря древлянами показало правлячій верхівці країни, що настала пора впорядкувати стягнення повинностей на користь князя та його оточення. Цю справу взяла на себе вдова Ігоря Ольга, яка заступила чоловіка на київському престолі пізньої осені 945р.

.

.

_.

.