Економічне становище на українських

Економічне становище на українських

землях под годину козацької доби.

Фінанси.

Фінанси України-Гетьманщини XVII ст. були неподільно зв’язані із господарством гетьмани й малі натуральний характер. У основі державного господарства лежали реквізовані в польської шляхти землі, котрі стали власністю Війська Запорозького — давні «королівщини», що служили на утримання державних установ та урядовців. З цого фонду приділяли рангові землі старшині й урядовцям, але й якщо смердоті втрачали свої посади, то ці землі мусіли повернути скарбниці. Завдяки ж щедрості гетьманів ці землі мусіли часто перетворюватися на власні, й скарбниця їхні втрачала.

Постійні прибутки йшли від податків. За податковою системою Гетьманщини оподатковувалась найбільш незаможна людність — селяни та міщани, а козаки та монастирі податків не платили. Селяни платили різні податки, до того числі так звані «стації», при чому вносили їхнього частину продуктами, частину грошима. «Стації» йшли на утримання війська й розмір їхні залежав від місцевих умів. Не було б і певної одиниці оподаткування: тільки в місцевостях брали податки від землі, в інших — від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації йшли: «показанщина» (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, мито від продаж горілки — ця остання стаття прибутку був дуже велика. Великі прибутки давало мито від продаж дьогтю, тютюну, від зборів із млинів.

До державної скарбниці йшли податки від вивозу та довозу товарів (за вивіз — «евекта», за довіз — «індукта»). Податки годину від години зростали: року 1714 введено новий податок — «головщину» — не із вартості товару, а із «голови» власника та наймитів, що везли товар.

Податки часто здавали на «викуп» в оренду окремим особам чи організаціям. Орендарі звичайно збирали із населення більші суми, ніж треба було б здавати до скарбниці. Особливо поширились оренди за Самойловича.

Державний скарб не був відмежований від приватного скарбу гетьмани. 1687 року, коли арештовано й заслано гетьмани Самойловича, сконфісковано скарбницю, в якій нерозділені власні кошти гетьмани та держави. Половину їхні узяла Москва, а половина залишилася Мазепі й він широко використовував ці скарби.

За гетьмування Брюховецького зроблено першу спробу відокремити державні фінанси від приватних гетьмани: встановлено посаду генерального підскарбія — керівника державних фінансів. Алі ця посаду зникла разом із Брюховецьким й відродилася лише 1728 року.

За Мазепи державний та приватний фонд повністю об'єднано. Непереливки відшукати чіткіше виявлений приклад цієї неподільности, ніж.

події после смерти гетьмани Мазепи. Спеціальна комісія, покликана Карлом XII, розглянула запитання — кому належить спадщина гетьмани: його небожеві, Андрієві Войнаровському — себто, чи є вон приватною власністю гетьмани — чи Війську Запорозькому — себто Українській державі. Комісія вирішила запитання на користь Войнаровського.

Це рішення — несправедливе в своїй основі - поставило под удар всю справу Мазепинської еміграції. Пилип Орлик, обраний на гетьмани, ввесь годину витрачав на державні справ свої власні гроші.

У Бендерівській конституції присвячено багато уваги фінансовим справам. Вона відновлювала уряд генерального підскарбія й обмежувала гетьмани прав розпоряджатися «добрами військовими». Гетьман помиляюся самовільно роздавати ці «добра» монастирям, духовенству, урядникам, слугам, вдовам й т. п. Він винен був задовольнятися своїми оброками й прибутками «на булаву та особу його гетьманськую належачими, як то — індуктою, полком Гадяцьким, сотнею Шептаківською, добрами Почеповськими, Облонськими і іншими інтратами, котрі здавна ухвалено й поставлено на уряд гетьманський». Конституція обіцяла полегшення усім козакам та посполитам: оренди, стації компанійські й сердюцькі малі бути «відставлені». Бендерська конституція встановлювала нові посади полкових підскарбіїв — дві на полк, котрі малі завідувати поборами полковими та міськими й щороку складати звіт. Вони підлягали генеральному підскарбієві.

Бендерівська конституція залишилася лише кабінетним твором, ніколи не був здійснена, але й дещо із неї збереглося.

Року 1728 поновлено посаду генерального підскарбія. Відокремлено державний скарб від приватного скарбу гетьмани, але й державний скарб передано под контроль російського уряду. Україна просила дозволу зверни одного підскарбія, але й призначено двох, при чому один з них мав бути росіянин. Діяльність їхні регулювалася спеціальними інструкціями. Їм належали керівництво збиранням грошових та натуральних податків, витратами їхні, контроль над підлеглим їм органом та фінансовою стороною роботи магістратів. Підскарбії малі скарбові канцелярії та нову установу — «Щетну комісию».

Промисли та торгівля.

Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство залишалося головною галуззю господарства України. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, заснування великого.

фонду державних земель «Війська Запорозького»; зростання дрібного землеволодіння — козацького та селянського й знову наростання великого старшинського землеволодіння — поволі поглинало й фонд.

державних земель, й дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Та хоч Яка велика був ця еволюція, вон стосувалась лише юридичної форми землеволодіння, й майже не вносила різниці ані в сільськогосподарську техніку, ані в асортимент культурних рослин.

До старшинського господарства входила не лише орна земля, але й і сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про ті, що уже тоді сільське господарство перестало бути лише рільничним.

За бурхливої доби Руїни чимало таких старшинських господарств зруйновано, й лише протягом години, порівняно спокійний, гетьманування Самойловича сільське господарство налагоджується, але й уже переважно як старшинське.

У XVII ст. в Україні сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але й поруч із тім були великі плантації тютюну, а в північних полицях — коноплі.

Україна кінця XVII ст. втягується в широкий торгівельний рух, й в значній мірі промислово-торгівельні інтереси керують сільським господарством старшини. У XVII ст., за Самойловича й ще понад за Мазепи, поновлюються торгівельні зв’язки України із Заходом через балтицькі порти, Гданськ, Кенігсберг та Риги, а текож суходолом — Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються торговельні зв’язки із Кримом, не так на досить часті перерви внаслідок воєнних дій. Налагоджуються торговельні зносини із чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля із Московщиною, а також зі збіговиськом — Персією, Кавказом. У усі ці країни гнали худорбу, везли шкіри, віск, тютюн, селітру із України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям й Правобережжям, Запоріжям, Слобідською Україною.

За Мазепи економічний стан Гетьманщини, не так на тяжкі політичні умови, значно покращав. Це тім понад цікаво, що раз в раз Мазепа примушений був боронити інтереси України від настирливих домагань Петра I позбавити її економічної незалежності.

Українська промисловість за Мазепи широко розгортається. З’являються нові промислові заклади, поширюються старі. Гетьман та його уряд заохочували організаторів підприємств різними пільгами.

Перше місце належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та гуральництву. Млини в XVII-XVIII ст. являли собою цілий комплекс промислових закладів: млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні, гамарні - все це було б пов’язане із млинарством.

Ще понад значення мало гуральництво: експорт горілки, переважно до Росії, викликав збільшення числа гуралень у маєтках старшин та монастирів.

За Мазепи в економиці Гетьманщини щораз більшого значення.

набувають різні ремесла. Ремісники об'єднувалися в цехи, але й лише заможніші із них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремесників залишалася попри всі життя «молодиками» — підмайстрами чи учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися із конкуренцією, вишукували засоби для збуту своїх виробів.

Така був картина промисловості України першої половини XVIII ст. У цей годину намічено ту основну лінію, якою вона розгорталася далі: перетворення України на колонію Росії. Призначенням України було б обслуговувати сировиною російську промисловість, російську.

армію.

Використана література :

Полонська-Василенко М. Історія України:В 2 т.- К.:Либідь 1995.