Історичні корені української національної символіки

Історичні корені української національної символіки

Хочемо ми цього чи ні, інтерес до історії того скажімо, тризуба або жовто-блакитного прапора буде постійно поглиблюватися. відтак виникатимуть конфлікти навколо такого наболілого питання, як використання цієї символіки в повсякденному житті. І дивуватися цьому не слід, оскільки з часів культу особи Сталіна і застою наша наукова література пов «язувала походження тризуба і жовто-блакитного прапора в основному лише з буржуазно-націоналістичною Центральною радою та петлюрівською Директорією, тими кривавими подіями, які відбувалися тоді на українській землі.

Справді, ці атрибути. державності були прийняті Центральною радою в 1918 p: Про це протягом багатьох десятиліть однобоко, на догоду якимось «вищим інтересам» (а не об «єктивному висвітленню суспільних процесів), розтлумачувалося нашими ідеологічними інстанціями, позбавляючни дослідників бодай ретроспективного погляду в наше минуле, боячись, певно,. того, аби народ не знав про коріння своєї національної символіки, її історичну традицію. А вона, задля істини мусимо сказати, справді глибока, багатовікова. Тож дуже прикро, що й сьогодні часто доводиться чути: національною символікoю не треба нікого дратувати, бо це, мовляв, символіка Петлюри й Бандери. З огляду на такі підходи маємо своєчасно правдиво і кваліфіковано розтлумачити людям походження й традиції національної символіки з тим, аби вони самі вирішували, що повинно залишатися в оновленому суспільстві.

Вирішуючи це питання, треба, як дуже слушно зауважував дореволюційний російський дослідник Володимир Бєлінський, пам «ятати, що «древня емблема чи колір мають завжди незмінно бути збережені в державних відзнаках у недоторканому вигляді подібно тому, як у роду зберігаються давні традиції і «герб». Нововведення в галузі гербових та інших ознак державно-національного характеру, продовжує Бєлінський, позбавляють емблему і колір історичної популярності і надають їм характеру офіційного штемпеля, якими вони ніколи не повинні бути.

До речі, національні кольори, шановані в багатьох країнах протягом століть, за часів національно-визвольної чи буржуазно-демократичної революцій об «єднуються, як правило, на прапорі нових державних формувань. Подібні факти мають місце в соціалістичних країнах. Так, державні кольори сьогоднішньої Польщі — червоний і білий — відомі ще з Х—XI століть, а в 1918 p. саме вони утворили сучасний прапор цієї країни. Угорський державний стяг за традицією, яка сягає XIII ст., має таке поєднання кольорів — червоно-біло-зелений; у сучасному вигляді прапор з «явився вперше ще на початку XVII ст. Головне знамено Румунії несе в собі традицію поєднання трьох кольорів (синього, жовтого й червоного) з 1848 p. Таке глибоке історичне коріння має сьогоднішня, державна символіка більшості країн світу. Це, природно, слід врахувати нашим вітчизняним дослідникам, котрі беруть на себе відповідальну місію давати рекомендації щодо обгрунтування державної й права на існування національної символіки.

Як свідчать історичні джерела, східні слов «яни використовували символічні знаки ще в період родоплемінного ладу на території України. Ними для вирізнення роду чи пізніше—окремих знатних родин могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, дещо пізніше—півмісяць, зірки, квіти, зброя геральдичні звірі та птахи, зокрема олені, орли…

Це пояснювалося тим, що кожний рід первісних людей обожнював для себе якогось звіра, птаха чи явище природи, маючи його за символ. А зображення, наприклад сонця, служило родовим знаком. У ті часи ці знаки часто використовувалися для означення пасовищ, водоймищ, а також, що дуже важливо, для визначення територіальних меж певного роду.

З початком розкладу роду, виділення з нього общин і сімей, у процесі переходу до общинної, а потім і до приватній власності родові емблеми перетворюються спочатку в сімейні, а згодом — в особисті. Особливого поширення набувають знаки, які ставляться для означення приватної власності, скажімо, на засоби праці, побутові предмети. В першу чергу, їх вживають ремісники й купці. Останні, зокрема, щоб відрізнити свій товар від товару інших купців, ставили торговельні знаки, наприклад на круги воску.

Це було щось на зразок тавра. Ними користувалися також ювеліри, гончарі та інші ремісники.

Знаки власності широко використовуються для таврування худоби, різних знарядь праці, бджолиних вуликів, бортних дерев тощо. А мисливці ставлять свої тавра на шкурах звірів.

Ці знаки у вигляді «рубежів», «курячих лап», «коліс» «вил» можна побачити на багатьох пам «ятках матеріальної культури нашого народу. Серед тих, що датовані першими століттями нашої ери, бачимо іменні знаки боспорських царів (їхня держава знаходилася на Керченському півострові), в основі яких триденс, або тризуб. Трохи пізніше— VI—VIII ст.—цей знак можна зустріти серед археологічних знахідок Перещепинського городища на Полтавщині та Мартинівського — на Київщині. Зображення тризубця давніх поселень засвідчують: задовго до Рюриковичів вони були (як символи влади) знаками родових старійшин чи племінних вождів.

Перша згадка про знаки в літописах належить до Х ст. Посли київського князя Ігоря (912—945 рр. при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки (з відповідними знаками), що служило символом їх повноважень. А його дружина Ольга, до речі, розставляла князівські знаки по всій землі Київській — аж до Новгорода, про що збереглася згадка в «Повести временньїх лет».

Князівський знак Київської Русі добре знали й за її межами. Так, на малюнку відомого болгарського рукопису «Хроніка Манасії» (XIV ст.) зображені дружинники великого князя київського Святослава під Доростолом з прапорами, держаки яких увінчували тризубці.

За Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. його зображення відоме з печатки Святослава Ігоревича (загинув 972 p.), де чітко вирізняється князівський знак у вигляді «Ш"—тризуб, відомий нам сьогодні як знак Рюриковичів. До речі, вперше його назвав так відомий російський історик М. Карамзін.

Згодом цей знак карбується і на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича (980— 1015 рр.). На них, зокрема, зображено з одного боку портрет володаря, а з іншого — тризуб і напис «Володимир на столі, а це його серебро».);

Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, збудованої в другій половині XI ст. Його зображення, як повідомляють зарубіжні українознавці, знайдено також на варязькому мечі, в гербі великого князя Ярослава Мудрого), на нагробнику святого Еріка (Швеція), що породичався з династією Володимира Святославича.

Існує близько сорока версій, які пояснюють походження тризуба. Зокрема, можна—погодитися з твердженням дослідників зарубіжних українознавчих центрів, що тризуб, як первісне обожнювання рибальського знаряддя, а згодом віднесення його до символу влади, міг виникнути в різних народів і в різні часи незалежноИ це цілком ймовірно, оскільки його сліди простежуються в Скандінавії, Візантії, Греції. Крім згаданих уже знахідок на території України, тризуб знайшли і під час розкопок давнього городища біля Новгорода.

До вищенаведеної версії походження тризуба можна додати ще такі: це — уособлення трьох природних стихій — повітря, води й землі; зображення атакуючого сокола Академік Б. О. Рибаков, наприклад, вважає, що підвіски з тризубом могли бути знаками князівської адміністрації (на зразок татарських).

Слід зазначити, тризуб, який зустрічається на трапецієподібних підвісках, знайдених при розкопках у Новгороді, в багатьох деталях співпадає із зображенням знаків срібних монет князя Володимира. Крім того, підвіски із знаком тризуба і складним орнаментам (що може свідчити про династичний знак) виявлено під час археологічних робіт у Києві, Білгороді, Новгороді.

Тризуб, як знак князівської власності Рюриковичів, широко використовувався і в державному житті Київської Русі: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, його зброю і знамена.

С Після смерті Володимира Святославича знаки тризу. ба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Святополка (1015—1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.) і навіть тмутараканського князя Мстислава Хоробпрого.

Цікавий такий факт: знак влади у вигляді двозуба використовували син Ярослава Мудрого—Ізяслав (1054−1078 рр.) та його спадкоємці — туровський князь Яропол" (помер 1087 p.), великий князь київський Святополк (1093— 1113 рр.), переяславський і київський великий князь Всево" лод Ярославич (1078—1093 рр.), чернігівські княаі Олег «Гориславович» (помер 1115 p.), Всеволод Ольгович (по* мер 1146 p.), Микола Давидович (помер після 1152 p.), ra< лицький князь Лев Данилович (1264—1301 рр.).

У цьому немає нічого дивного, оскільки археологічні розкопи вже згадуваного Мартинівського та Хоцьківського городищ на Київщині засвідчили наявність подібних знаків, як-і тризубів, на тогочасних предметах. А от і великий князь київський Володимир Мономах (1113—1125 рр.) перейняв собі знак тризуба Володимира Святославича. Подібний знак мав на своїй печатці. удільний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Даниловича—перша половина XIV ст.), який був родоначальником князів Острозьких. Отже, в цьому неважко переконатися, — зображення тризуба було поширене на всіх землях Русі протягом багатьох стол|ть^.

У період феодального роздроблення Русі тризуб поступо- «во витісняється з ужитку. На зміну приходять: на Київській землі—зображення святого архистратига Михаїла, а на західноукраїнських—лев, що дереться на скелю.

Доречі, золотий лев був геральдичним символом князя Юрія Володимировича Долгорукого Суздальського, якого вигнав з Переяславля його брат Ярополк. Це зображення прикрашало герб польського міста Ченстохови, монети князя Володислава Опольського, а в гербі міста Володимира — колишній вотчині спадкоємців Юрія Долгорукого—зберігся до XX ст. " .

Кілька слів про міську геральдику. Зарубіжні дослідники вважають, що вже в першій грамоті Вітовта, дарованій Києву, було зазначено, яким має бути герб міста. Однак до нас цей документ не дійшов. Очевидно, в ті часи за герб правило зображення так званої куші—лук зі стрілами в колі. Деяке пояснення цьому знаходимо у творах київського біскупа Верещинського, датованих кінцем XVI ст. Він пропонує поділити місто на три частини, і кожній з них надати свою символіку, а в гербі старого Києва — Подола — вмістити зображення руки (простягнутої з хмари), яка тримає королівський скіпетр, замість «варварського лука зі стрілами».

Оскільки наша наукова література довгий час доводила, що тризуб не мав поширення на західноукраїнських землях, то хотілося б звернути увагу на середньовічний герб Львова: зображення лева на фоні або поряд із міською брамою, над якою обов «язково стримлять три вежі (що це— як не тризуб).

Зображення святого архистратига Михаїла було затверджено 10 лютого 1853 p. обов «язковою атрибутикою верхньої частини щита гербів таких міст Київської губернії, як Звенигородка, Васильків, Канів, Тараща, Черкаси і Чигирин.

Коли 1878 p. у Києві за проектом архітектора О. Шіллє збудували нове приміщення міської Думи, то її купол прикрасила велика статуя патрона міста — архистратига Михаїла. Проте його постать не відповідала тій, що на гербі (на це справедливо вказала Л. Терещенко). Архангел зображений тут у динаміці: він стоїть на золотій кулі, у правиці — піднятий меч, під ногами — змій. На гербі його постать виконана з срібла, на будинку Думи — із золота. Він зображений на гербі без шолома, в панцирі римського легіонера, з трикутним щитом княжої доби XI—XII ст. та полум «яним мечем (донизу) в руці. Зауважимо, що змій не належить до іконографії архистратига Михаїла. Скажімо, на гривні Володимира Мономаха, знайденій 1821 p. на Чернігівщині, цього символу немає. Пояснення такій розбіжності, на думку Л. Терещенко, в тому, що Дума споруджувалася невдовзі після придушення польського повстання 1863 p., а отже, зображення змія, кинутого під ноги архистратига, мало б символізувати польський націоналістичний рух, на який архангел Михаїл замахнувся мечем. Ця статуя на будинку міської Думи стояла до середини 20-х років, після чого її замінили на, червону зірку.

Окремо хотілося-б сказати про дослідження з історії української геральдики зарубіжного вченого Романа Климкевича, котрий визначив регіональні герби наших земель, починаючи з часів Київської Русі. Так, за його висновками, правильний опис герба для Полісся має бути таким: у червоному полі й на срібному коні з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборі, який тримає у піднятій правиці срібний меч, а на лівому рамені — блакитний щит із золотим двораменним хрестом.

Щодо гербового знаку Підляшшя, то висновок Климкевича такий: у срібному полі й на червоному коні з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборі з блакитним під-інятим мечем у правиці та золотим двораменним хрестом у.

— блакитному щиті на лівому рамені. Їз запровадженням козацького реєстрового війська на Україні з «являється нова гербова символіка—лицар-козак з самопалом. Це зображення широко використовується на печатках запорозьких козаків, у тому числі й на випадок укладення міжнародних угод. Його бачимо на печатках, починаючи з 1596 p., коли старшим Війська Запорозького був Ігнат Васильович, а також у часи гетьманування Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Дем «яна Многогрішного, Івана Самойловича, Михайла Ханенка, Івана Скоропадського…

Коли в травні 1848 p. на західноукраїнських землях у ході революції в Австро-Угорщині організовується Головна Руська Рада Львова і бере за свій герб зображення золотого лева, тобто повертається до традиції часів князя Данила Галицького та його сина Лева Цей же знак беруть за свої кокарди і створені з початком першої світової війни українські січові стрільці, що формувалися в складі австро-угорського війська з населення Буковини та Галичини. До речі, тризуб як кокарда також використовували частини Української Галицької Армії, Червоної Української Галицької Армії. Для УГА навіть було засновано орден «Золотий тризуб» чотирьох ступенів.

Після того, як улітку 1917 p. Тимчасовий уряд визнав Центральну раду й Генеральний секретаріат як органи правління України, постало питання про вироблення символіки цієї державної автономії. 16 вересня голова Центральної ради М. Грушевський висловив у газеті «Народна воля» свою думку щодо гербових знаків України. Великі події, зазначає він, йдуть своєю чергою, а поруч з ними буденне життя висуває свої питання, і вони, хоч часом і дрібні, таж домагаються свого вирішення, бо з суми таких питань кінець кінцем складається життя людини чи народу. Одне з таких питань — це питання про те, що мусить вважатися гербом України.

Питання, продовжує автор, складне, «бо загально признаного, постійного державного герба України не було. Були ріжні знаки, які більш-менш підходять під се поняття…». Зокрема, він вважав, що державним гербом може бути тризуб, лук або арбалет (його бачимо і на печатках київського магістрату XVII—XVIII ст.), або зображення козака з мушкетом і шаблею — герб Війська Запорозького, яке з половини XVII ст. репрезентує українську державність.

Водночас М. Грушевський зазначає: «Не має претензії, вважатись гербовим знаком України лев —герб міста Львова (не Галичини), ангел з спущеними мечами—польський герб Київського воєводства, ангел з огненним мечем — пізніший казьонний герб м. КиЇва». У листопаді 1917 p. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Питання про національний герб постало з усією гостротою. Тоді ж за ініціативою Генерального секретаріату народної освіти в Києві відбулася спеціальна нарада, в якій узяли участь знавці українського національного мистецтва, старовини й гербознавці. На ній пропонувалися такі символи майбутнього герба України:

— архангел Михаїл;

— козак з самопалом;

— золоті зорі на синьому тлі (ЗО — за кількістю історичних земель України);

— золота буква «У» (Україна або УНР—Українська Народна Республіка) на синьому тлі;

— золотий плуг на синьому полі як символ «творчої мирної праці в новій Україні», з умовою, що саме цей знак займе основне місце на щиті, складеному з історичних українських гербів. Як щитоносці пропонувалися «символи трудящого народу» — жінка з серпом з одного боку й робітник з молотом — з іншого.

Однак після прийняття 22 січня 1918 p. IV Універсалу Центральної ради про проголошення України самостійною її голова М. Грушевський виступив з пропозицією взяти за герб УНР знак князівської влади часів Київської Русі — тризуб. Мотивував він тим, що «Українська народна республіка, ставши наново державою самостійною, незалежною, мусіла вибирати собі й державний герб., найбільш натуральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих часів». На думку М. Грушевського, найкращий такий знак—тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославича та його нащадків. Так і було ухвалено. Проекти герба, підготовлені художником В. Кричевським, були затверджені в березні 1918р.

Ясна річ, у такому рішенні вирішальну роль відіграла концепція історика М. Грушевського, котрий вважав, що лише Українська Народна Республіка — «єдина спадкоємиця Русі» на право визнання знаку тризуба як «державного герба».

Зображення тризуба було і на малій та великій печатках Центральної ради. Відзнакою української буржуазної державності залишався він і за часів гетьманщини П. Скоропадського та Директорії, використовувався також на грошових знаках, що їх випускала Центральна рада.

Після 22 січня 1919 p., коли об «єдналися УНР й ЗУНР, тризуб стає спільним гербом для цієї буржуазної державності. Пізніше, в 20—40-х роках XX ст., тризуб, як символ, використовували різні політичні організації Західної України, Буковини; за наших часів—емігрантські угруповання на Заході.

Прапор, як засіб сигналізації, відомий з античних часів. Перші, давньоруські знамена, зазначав російський дослідник Л. Яковлев, як і перші прапори інших народів древності, були досить простими: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалося гілля дерев, жмут трави, кінські хвости — у літописах вони Іменувалися «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего й чолку стяговую соторгоша со стяга».

Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після запровадження християнства вони освячувалися образом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Відтепер на вершку кріпився не гострий наконечник, а хрест; замість однієї—дві-три «чолки» різних кольорів (з часом вони будуть замінені великими клиноподібними полотнищами яскравого кольору). Значення їх як святині зростає—жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.

Слов «яни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів. Стяги спершу возили разом зі зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вирази: «наволочив стяги» —прикріпити їх до держаків і «поставиша стязи» чи «стоять стязи» — військо стоїть готове до бою.

Збити стяги ворога —значить зігнати його з поля, зни. щити. В одному випадку, розповідає літопис, руські князі непомітно підійшли до стану половців і «перебродити через реку Сулу, й кликнуша на них, половці же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».

Прапороносцями призначали, як правило, визначних богатирів, які мали за обов «язок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, «простирающеся яко облацьі"—знали: битва проходила успішно, а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку — «досекошася до стяга, й стяг подсекоша».

За давніх часів колір набув свого державного значення в першу чергу на військових знаменах-стягах, печатках ї Гербах на князівських грамотах.

Форма, зображення на ньому колір прапора не змінювались, поки зберігалася віра в народі, оскільки, на думку Д. Самоквасова, неможливо було волею окремих людей змінювати народну святиню, якій поклонялися з вірою і сподіваннями на заступництво.

Ця ідея святості військового знамена перейшла і в християнську епоху: на зміну язичницьким символам—дереву життя, фантастичним тваринам приходять нові —зображення Хреста Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудотворця тощо. Ці образи вишивають золотом і сріблом на шовкових стрічках, які прикріплюють до високих держаків-дротиків з наконечниками різної форми.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори прапорів Київської Русі. Наприклад, «Слово о полку Ігоревім» згадує «чрвлен стяг», «бела хоруговь», «чрвлена чолка». На думку зарубіжного історика Р. Клим-кевича, «стяг Руської землі (київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя».

Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів (1910р.), такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публікаціях визнали «в числе древних русских государственньїх цветов синий, голубой, лазоревьій, оранжевьій, желтьій».

Як бачимо, поєднання жовто-блакитних кольорів, які були в широкому вжитку в народів, що заселяли сучасні українські землі, має глибоке корінняі За свідченням хроніки Зіморовича (відома з середини XVII ст.), щойно заснованому місту Львову (1256 p.) надається герб, на якому зображується золотий лев на голубому тлі. Ці ж кольори поєднували на знаках Руського воєводства за часів Речі Посполитої, а також на землях Закарпаття.

Принагідно відзначимо, що прапори повсюдно виготовляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі, країни.

Загальновідомий факт: у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 p., в якій об «єднані сили слов «янства і прибалтійських народів розгромили німецьких псів-рицарів, активну участь брали й представники українського народу. Так-от, польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війська, зокрема зазначає, що корогва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазуровому полі», Перемишльської землі «мала на прапорі жовтого орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі», прапори Подільської землі прикрашали зображення сонця на білому полі.

На жаль, Ян Длугош не залишив нам докладного опису прапорів дружин з Києва, Пінська, Бреста, Дорогочина, Кременця та Стародуба, що належали колись до південно-західних земель Київської Русі; в даному разі історик обмежився загальною фразою, що «на них на червоному полі були намальовані знаки, якими Вітовт (литовський князь— В. С.) за звичаєм таврував своїх коней». Певно, йдеться про так звані «гедеміновї стовпи» (три білих стовпи на червоному полі).

Корогва—найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці отаманської Порти — Константинополя, переслідували ординців, які нападали на українські землі, відвойовуючи у них ясир, піднімали трудові маси на боротьбу проти польської шляхти. Побіля прапорів розгорталися найзавзятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русичів, — поразка, ганьба.

Добре розуміючи це, шляхта завжди домагалася, аби козаки на знак перемир «я видавали військову корогву. Так, знаючи про те, що запорожці мають у своєму таборі на Солониці прапор австрійського імператора «з кармазинового адамашку», гетьман польський Жолкевський пропонував мир за умови, коли козацький гетьман «розпустить свою купу та віддасть корогву Максиміліана й артилерію». .д. v «На козацьких прапорах XVI—XVIII ст. зображувалися святі, сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя — все, що було на той час характерним для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва.

Треба додати: за свідченням зарубіжного історика Михайла Антоновича, на корогвах, які супроводжували запорожців у походах у Крим, Туреччину, Західну Європу, вишивали образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майоріли над козацькими головами під час бойових походів під проводом Ружинського, Косинського, Наливайка, Лободи, Сагайдачного… Проте найпоширенішим було зображення козака, воно стало гербом Низового війська.

Поряд зі своїми, козаки користувалися корогвами володарів, котрі брали їх на службу, наприклад, стягом із зображенням чорного орла — австрійського імператора, з білим орлом — польського короля.

А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку періоду визвольної війни 1648—1654 рр. (опис 14 з них зберігся в тому ж фонді). З них чотири—мають поєднання блакитного й жовтого кольорів. Скажімо, бачимо на блакитному полотнищі жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох —герб Києва —лук із стрілою в колі (куша): жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук — цеглисті. Ще на одному блакитному — коло, лук і стріла жовті, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а куша — жовтого, лиштва — синього. До речі, на думку історика Я. С. Ісаєвича, один із цих прапорів міг належати й якомусь із київських ремісничих цехів.

Так-от, -на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий — 7, блакитний —6, жовтий—5, чорний—4 і лише одного разу—зелений. 3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляють з блакитного полотнища, на які жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих. Згодом — козак із самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому фоні.

Подібні барви поширюються і на знамена козацьких полків Слобідської України. Зокрема, прапор балаклійськоі сотні Ізюмського полку був таким: на жовтій землі — червоний хрест, над ним — корона і блакитні лаври.

Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовсько-го, багатьох представників генеральної старшини.

Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів; Наприклад, на одному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту кирею і блакитні штани. Ще одна корогва, створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби.

Водночас традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України.

Крім того, слід зазначити, що герби восьми з одинадцяти повітових міст Київського намісництва, обрамлені жовто-блакитними корогвами.

Пізніше, коли 1853 p. затверджувалися герби вже згаданих шести міст Київської губернії, то над обов «язковою верхньою частиною щита (що відтворювала в кольорах герб Києва) височіла п «ятикінчаста золота вежа.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів зустрічаємо і на багатьох гербах повітових міст Чернігівського намісництва, про що засвідчує відома праця О. Шафонського. їх, А бачимо на гербах Прилук (у голубому полі золота голова бика з золотими рогами) та Лохвиці (в золотому полі кам «яні ворота, над якими три гострокінчасті вежі з голубими флюгерами). ««.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чернігова — голубий тафтяний, навколо обшитий жовтою гол-лю: на ньому зображення, поряд із постатями святих, і ткацького човника. У кравців—червоний, золотим позментом обкладений, посередині на голубому тлі: з одного боку—розп «яття Христове, а з іншого—пресвята Богородиця Троїцька Іллінська Чернігівська і ножиці. Шевці віддавали перевагу червоному, синьому, срібному, м «ясники— зеленому.

Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Так-от, чернігівські ремісники вкривали покійників: кравців — синім з золотим хрестом, облямованим срібним мереживом; ткачів — синім з зеленим хрестом, лиштва — червона; шевців — синім з золотим хрестом, лиштва — червона.

Подібні прапори і поховальне сукно було і в ремісників Ніжина, Прилук, Березини, Борзни. Виключно жовто-блакитний прапор належав цеху ніжинських ткачів.

А ось які поховальні обряди були минулого століття, а Старокостянтинівському повіті Волинської губернії (нині — Хмельницька область). Дівчат-покійниць, скажімо, тут одягали в ситцеву спідницю синього, зеленого і жовтого кольорів, які вважалися жалобними. У спідницю червоного кольору наряджати не можна було, оскільки це, за давнім повір «ям, могло накликати велику біду на весь рід (вважалося, що всі молоді помруть цього ж року).

Козацькі поховальні атрибути, як відомо, завжди супроводжував червоний колір, що найбільш повно передано в народному фольклорі. Тіло запорожців покривали червоною китайкою.

Жовті та голубі кольори поєднувалися на одязі батальйону гірських стрільців, котрий зорганізувався навесні 1849 p. на Галичині з дозволу австрійського цісаря Франца Иосифа І. ,.

Але найбільше поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Наприклад, про оздоблення зали, в якому товариство «Руських жінок» Станіслава влаштувало вечір пам «яті Тараса Шевченка в березні 1895 p., «Діло» розповідало: «На естраді посеред екзотичних квітів і зелені украшенйй синьо-жовтими фестонами пишався величавий бюст Шевченка».

Повсюдно ці кольори починають вживатися в 1911 p. з нагоди 50-річчя смерті Тараса Шевченка. А готували тривалий час грунт для цього різні просвітянські організації, які діяли на Галичині з кінця XIX ст., в тому числі й так звані «Соколи», що були відомі в усьому слов «янському світі єднанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спортом, а й відродженням національної самосвідомості. v.

Цією справою першими з кінця XIX ст. займалися львівські «Соколи», що об «єднували спочатку лише інтелігенцію. Згодом їхня діяльність поширюється на провінційні міста й містечка Галичини. Тоді ж один із провідників радикальної партії Кирило Трильовський виступив з пропозицією заснувати подібну організацію і для селян, додавши до суто спортивних занять і більш практичні цілі для сільських жителів, де б вони могли займатися не лише спортом, але й самоосвітою. На відміну від міських, Трильовський запропонував назвати сільські організації «Січами». Невдовзі з 1900 p. він починає організовувати їх у селах Коломийського, Снятинського й Косівського повітів, які підпадали під безпосередній вплив його як парламентаря від цього округу. Перша «Січ» створена в Заваллі на Снятинщині, а влітку 1910 p. їх на Галичині було вже близько 600. У 1911 p. постало питання про затвердження спільного прапора для «Січей» і «Соколів». Підготовка до крайового зльоту цих організацій у Львові, на якому м «ало бути освячення їх спільного стягу, дала поштовх дискусії про кольори українських прапорів.

Жовто-блакитні кольори часто бачимо і на козацькому одязі. Золоті й сині жупани, скажімо, згадуються в народних піснях.