Умови розвитку української мови у ХІХ – ХХ століттях

Реферат з мовознавства.

Умови розвитку української мови.

у ХІХ — ХХ століттях.

План:

І. Роль мови в житті народу.

ІІ. Розвиток укаїнської мови за два останні сторіччя:

1. Репресійні заходи російського уряду щодо української мови в.

ХІХ сторіччі:

а) Валуєвський циркуляр;

б) Емський указ;

в) інші заборони та укази.

2. Праця письменників на ниві рідної мови.

3. Значення Шевченкового слова для розвитку рідної мови.

4. Умови розвитку української мови у ХХ столітті:

а) становище рідної мови за комуністичного режиму;

б) сучасна мовна ситуація в Україні.

ІІІ. Віра в безсмертя «народної душі».

Воскреснемо, брати і сестри, бо земля наша, хоч і розіп'ята на хресті історії, але свята…

Воскреснемо! Бо світить нам у віки пророцтво Тараса: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля»…

М. Грушевський.

Нація — найвища форма організації суспільства. Саме в нації створюються умови для повного розкриття життєвих сил та можливостей окремої людини. Саме приналежність особистості до нації, її почуття самосвідомості та любов до батьківщини, століттями надиха;

ло її на великі подвиги та самопожертву. Найважливішою ознакою нації є мова. Саме вона вирізняє її з-поміж інших. Кожна з мов є унікальною та не повторною, гідною досліджень та вивчення.

За часи національного відродження та відновлення української державності помітно зріс суспільний інтерес до історії України, особливо до походження та розвитку української мови як головної ознаки нашої нації. То що ж таке «мова» і звідкіль вона походить? Над цим питанням важ багато років б’ються науковці. Найбільші внески зробили видатні вчені М. Грушевський, М. Костомаров, О. Потебнін, А Кримський та багато інших. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, важливою складовою якого вона є. З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями скривається величезний світ значень — фонетичих, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу про світ, його структуру, ставлення людей до нього. Пізнання світу відбувається через мову. Мова — найважливіший засіб спілкування.

Завдяки мові ми передаємо свої емоції, почуття, переживання та побажання. Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, жи;

ве і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише загибель суспільства веде до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Але ж звідки походить наша мова? Відповісти на це питання бралося багато дослідників — істориків. Всі дослідження показали, що наша мова походить від старослов’янської. Лінгвісти почали досліджувати мову на основі давньої писемності. Особливу увагу лінгвістів привернув давньоруський період, протягом якого формувалися численні діалектні риси у фонетиці, в акцентології, граматиці, словотворі лексиці й стилістиці, які на кінець ХІІст. стали розрізнювальними ознаками окремих східнослов'янських мов. До цього дослідники вважали, що на східнослов'янських землях існувала єдина мова без суттєвих діалектів. І лише в період феодальної роздробленості, в період послаблення зв’язків між давньоруськими землями з’явились сучасні мови. Проте з нагромадженням фактів та матеріалів, що заперечували цю гіпотезу погляди на походження мови змінилися. Ставало дедалі ясніше, що характерні особливості, необхідні для статусу самостійних мов, у тому числі й української, формувались на Русі дуже повільно й несинхронно, починаючи ще з праслов’янського періоду, який закінчився в І тисячолітті н. е., і були зумовлені як внутрішніми законами мовного розвитку, так і позамовними чинниками. Першим грунтовим дослідженням з історії фонетики української мови, де порушується питання про час її формування, була праця П. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малоруского наречия», надрукована 1876р. в київських «Университетских известиях». У ній вчений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосових звуків) визначилась уже в ХІІ - ХІІІ ст.

З погляду на сучасне становище мови зразу і не скажеш про її болюче минуле, про столітні намагання знищити, викорінити її з пам’яті людей, як щось огидне та не потрібне. Проти мови, як самого сполучення слів, нічого не мали. Знищити хотіли сам народ, націю, а знищення мови було б вирішальним та найболючішим ударом до здійснення цього жахливого плану. Наш народ хотіли поневолити, напевно, тому, що вбачали в ньому гідного конкурента та, можливо, майбутнього правителя Європи. Тому всі сусідні держави намагалися нас знищити. Особливо до цього доклала зусиль сусідня держава Росія.

Проти України застосовували лінгвоцид. Лінгвоцид (мововбивство) — це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації. Лінгвоцид спрямовується, в першу чергу, проти писемної форми мовлення. Кінцевою формою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винещення певного народу, а етноцид — ліквідація цього народу як окремої культурно — історичної спільноти, винародовлення етносу. Лінгвоцид присутній у багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного та поневоленого народів. Є такі форми лінгвоциду: жорстокий та поміркований, відвертий чи закамуфльований, але не важливо яка у нього буде назва, суті це не міняє, не міняє також кінцевої мети. Так, за допомогою лінгвоциду, боролась і російська імперія з Україною. Так боролися з Україною в різні часи при різній владі та за допомогою різних форм. Боролись, бо не могли змиритись з існуванням волелюбного та такого духом народу.

Намагалися хоч якось боротися за свою свободу незакріпачені рештки, колись вільного та величного, народу. Вони об'єднувались в громади і намагалися чинити опір, закамуфльованому лінгвоцоду. Злякавшись підбур'ювання народних мас в Малоросії (так російський уряд називав західну, придніпровську та частину східної України) народниками та народовцями, він перейшов до відкритої форми боротьби лінгвоцидом.

Активізація культурно — просвітницького руху українських громад викликав серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів та урядових кіл. Було організовано цькування українського руху з боку офіційної преси, розгромлено Полтавську та Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання «Чернігівського листка» та закрито усі недільні школи. Найактивніших культурних діячів вислали подальше від України. Щоб виправдати дії уряду був складений лист, що схвалював дії уряду та реформи 1862р. Його підписав 21 відомий громадівський діяч. Незважаючи на такі запевнення, переслідування громад не припинилося. Посипались доноси царю від чиновників та духовенства. Ці доноси, які були виявом великодержавного психозу, схвально зустрічались офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його дуже турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої «малоруської мови не було, немає й бути не може». Циркуляром призупинялось друкування українською мовою шкільних та релігійних видань. Заборона не поширювалась на художню літературу. Таке застереження щодо заборони видань лише певного характеру було не випадковим. Його не турбувало, що вузьке коло інтелігентів писали та видавали твори українською мовою. Головним наміром уряду було не допустити поширення цієї літератури між простими людьми. Шкільні та релігійні книжки призначалися саме для цих цілей. Валуєвськй циркуляр був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитись з заняття деяких інтелектуалів на масове явище. Російські чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Після сумнозвісного циркуляру розвиток національного відродження припинився на 10 років.

Відновлення громадівського руху занепокоїло царя Олександра ІІ. Він в серпні 1875р. створив спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». На підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву «Емський указ» 1876р. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хотіли поставити виставу чи влаштувати концерт, то треба було всі тексти перекладати російською мовою. Правда, в 1881р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою, але було видано низку нових обмежень та заборон щодо вживання української мови. Суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь — які книжки та брошури, видані за кордоном українською мовою. На пропозицію комісії було заборонено видавати «Киевский телеграф» і звільнено ряд професорів Київського університету. Патріотичні кола України не погоджувались з Емським указом. Багато організацій та поодиноких впливових людей постійно зверталися до уряду з проханням дозволити хоча б навчання дітей у школах українською мовою. Але всі подібні запити відхилялися або залишалися без відповіді.

Крім Валуєвського циркуляру та Емського указу уряд Росії видавав й інші заборони, які стосувалися використання української мови:

1753р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво — Могилянській академії.

1784р. заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

1784р. Переведення викладання Києво — Могилянської академії на російську мову.

1786р. Київський митрополит С. Миславський наказав в усіх церквах правити службу суто російською мовою.

1789р. Закриття усіх українських церковних шкіл.

1808р. Закриття Руського інституту Львівського університету.

1817р.Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

1864р. Статут про початкову школу.

1884р. Заборона українських театральних вистав.

І цей список лише маленька частина із списку указів та заборон щодо використання української мови. Лише маленька частина намагання знищити Україну як державу.

При всіх стараннях російської влади знищити Україну, при всіх законах українські літератори продовжували творити на благо батьківщини — України. Коли Росія наклала на Україну кріпосницьке ярмо. Проти кріпосництва й царату борються члени Кирило-Мефодіївського братства — Тарас Шевченко, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші. Після скасування кріпацтва помітно зріс розвиток української культури: відкриваються гімназії, ліцеї та університети. В 1818р. виходить перша граматика української мови О.Павловського. М. Максимович видає 3 збірки народних пісень. У містах України починають друкуватися газети і журнали, альманахи. Відкрито Харківську публічну бібліотеку. За перші 10 років існування Харківського університету було видано понад 220 книг. Вихід у світ першої граматики української мови, збірок народних пісень, наукових праць багатьох авторів у галузі народної мови, фольклору та історії України довели всьому світові, що українська мова та культура є самобутніми, що не визнавати цього могли тільки невігласи та колонізатори. В цей час жив і творив Тарас Шевченко та його поплічник Іван Котляревський, який не соромився писати живою українською мовою. Саме він вперше видав свою книжку «Енеїду» не латиною чи літературною мовою, а мовою, якою спілкувався весь народ України. Також в цей час творили Григорій Квітка — Основ’яненко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та багато інших.

Най яскравішою постаттю цієї доби був Тарас Шевченко. Він творив і надихав інших письменників. Але що ж було натхненням самого автора? Його надихала на плідну працю Україна, її багата природа, і, нажаль, поневолений, зігнутий під панським бичем український народ. Шевченко, як вірний син своєї батьківщини, не міг спокійно дивитися на тяжке становище народу. Він пробуджував у народу почуття самосвідомості, намагався пробудити в ньому волелюбність, закликати на боротьбу. І все це він робив за допомогою слова. Саме Шевченко підніс розвиток мови на такий високий рівень. Він підніс її високо в гору, дістав з глибин людського забуття та зневаги. Він виніс її в світ. Шевченко не соромився цієї «холопської» мови, не боявся знущань та наруги з боку Росії. Не боявся Шевченко й арештів й цькувань, не піддавсь й на солодку спокусу грішми та владою. Не зрадив він її, не відцурався, а до самої смерті був з нею. Хіба можна уявити Шевченка без України, або ж Україну без Шевченка. Вони доповнюють одне одного, становлять частинку одного цілого. Звичайно значення Шевченківського слова для Української мови надзвичайне. Про нього можна говорити тижнями. Я без вагань можу сказати, що завдяки саме Шевченку зараз наша держава незалежна. Завдяки йому у нас є власна мова, яку витягли з прірви забуття українські патріоти, ладні на самопожертву. Хоча наша країна й не найперша в світі за розвитком технологій.Я сьогодні можу з гордістю сказати: «Я — українка, я маю честь жити в країні за яку боровся Шевченко, жити на землі, за яку колись Шевченко віддав все: здоров’я, роки життя за гратами, свою любов та все, що він мав на цьому світі». Він щиро кохав Україну. Мабуть вона і стала йому тією дружиною, яку він так хотів мати, і якої так і не мав. Всі, хто заглиблюється в творчість Шевченка проймаються цією любов «ю. Вони розкривають все нові й нові грані Шевченківської творчості, такої геніальної та неповторної.

Велика Жовтнева соціалістична революція визначила головний напрям розвитку української радянської літератури. В гострій ідейній боротьбі українська література утверджувалась на позиціях комуністичної партійності, народності й пролетаріатного інтернаціоналізму. Характер формування методу соціалістичного реалізму, становлення творчих індивідуальностей, розвиток стилів, жанрів і форм, особливості взаємодії традицій і новаторства перебували в безпосередній залежності від суспільно — політичних і культурних ситуацій складного історичного процесу.

Пафос утвердження соціалістичних ідей, боротьби проти націоналістичної контрреволюції і білогвардійщини на сам перед виявився у масовій політичній поезії і сатирі, у самодіяльності робітників, селян і червоно армійців. Пошуки форм відображення революційної дійсності вело на Україні молоде покоління поетів і прозаїків: П. Г. Тичина, В. М. Блакитний, В. Г. Чумак, І. Ю. Кулик, Мирослав Ірчан, В. М. Сосюра, А. В. Головко, Є. М. Григорук, В. Л. Поліщук, М. І. Терещенко, Г. М. Косинка. Були й письменники, які свій творчий шлях розпочали незадовго до перемоги Великого Жовтня: С. В. Васьльченко, Я. А. Мамонтов, І. А. Кочерга, М. Т. Рильський, Д. Ю. Загул, Г. М. Хоткевич, Я. Г. Савченко, О. А. Слісаренко, М. В. Ярошенко, К. Р. Анещенко. Уже в роки громадянської війни почала формуватися нова літературно — художня преса, на сторінках яких друкувалися твори митців з народних мас. Перший радянський літературно — художній журнал «Мистецтво» вийшов у травні 1919р. Вийшли перші книги української радянської поезії - П. Тичини, В. Чумака, В. Блакитного, І. Кулика, М. В. Семенка та ін. Починаючи з 1922 утворюються чисельні літературні угрупування та спілки.

Українці боролися за свою мову та місце з-поміж інших мов російський уряд більше не міг придушувати мову, він не зміг з'єднати Україну разом з Росією, тому пішов на поступки.

Після багатьох років нещадних знущань та намагань знищити все, що стосувалося України, нарешті здійснилася мрія багатьох українських гетьманів, патріотів та великого Кобзаря. Нарешті Україна стала вільною, незалежною ні від кого. Хоча, багато вікові поневір'яння залишили свій відбиток на розвитку незалежної тепер країни: практично вся східна Україна розмовляє російською мовою. Колишній презедент Л. Кучма навіть намагався ввести російську мову другою державною мовою. Але хіба ж до цього ми йшли, хіба за це боролися? Будучи вільним народом ми все ж залишилися посіпаками Росії, ми залежемо від неї, залежать всі наші політики, залежать тільки від грошей. Вони женуться за такими низькими цілями. Для них не лишається нічого святого, вони ладні продати все. Але народ обманути не можливо. Він бачить таких мізерних людей і бориться з ними. Ось наприклад 2004 -2005рр. Люди не витримали цих фальсифікацій, не змирилися з тим, що ними будуть знову керувати бандити і злодії, піднялися на боротьбу, повстали. Народ висунув гідних людей для управління державою, гідних синів свого народу. Таких як В. А. Ющенко. Під їх проводом Україна піде в майбутнє. У них є багато роботи. Потрібно підняти з руїн Батьківщину, повернути те, що колишні «люблячі сини» розграбували і розбудувати, удосконалити те, що ще не встигли вкрасти. Ющенко не допустив у державі іншої мови. Бо хіба це країна, що навіть не має власної мови? Навіть важко подумати, що б сталося, якби ввели двомовство. Але народ повстав проти цього і не допустив фатальної помилки. Наша мова повинна бути нашою, ми не повинні ділити її ще з кимось.

Я вір'ю, що наш народ не загине, не загубиться між документами і цією повсякденною метушнею, я вірю, що наша нація буде безсмертна, вона не помре, не помре і мова, як головна ознака нації, бо правильно каже приказка: «вмирає мова — вмирає нація». З приходом нової влади все зміниться на краще, про Україну почують на весь світ. І якщо навіть теперішнє покоління піде на пенсію, то захищати і відстоювати інтереси держави буде кому. Адже хто здійснив цей переворот, хто не змирився з масовим обдур’юванням? Це наше покоління. Це народна душа, а вона безсмертна.

Література.

«Мова і нація" — В. Іванишин та Я. Раделевич — Винницький, Дрогобич, «Відродження».

«Про українську мову та українську школу" — М. Грушевський, Київ, «Веселка».

«Українці: звідки ми і наша мова" — Г. Півторак, Київ, «Наукова думка».

«Українська радянська енциклопедія" — том 11.

«Історія України», 9 клас.

«Українська література», 9 клас.