Оптичні явища в природі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя Природничо-географічний факультет Реферат на тему:

«Оптичні явища в природі»

студента 11БХ Медведь Н.А.

Викладач Мельничук Л.Ю.

Ніжин 2012

План Вступ

1. Полярні сяйва

2. Веселка

3. «Брокенський привид»

4. Міраж Висновок Література Вступ З давніх часів людина намагалася зрозуміти закони природи, розкрити їх таємницю але із-за нерозуміння багатьох явищ, які відбуваються в природі, у неї з’являвся страх перед невідомим. Вона вірила в те, що існують добрі і злі духи, які управляють всім в природі, і потрібно їм поклонятись.

В наш час людина вже не боїться того, що відбувається в природі і не шукає притулку і захисту у богів. Адже всі звичайні природні явища, над якими ми не задумуємось, мають своє цікаве фізичне пояснення. Потрібно підкреслити, що це стало можливим завдяки тому, що людина зрозуміла, дослідила і вивчила саму фізику тих процесів, які виникають в природі. Людина вивчила фізичний механізм виникнення оптичних явищ в природі. Глибоке вивчення фізичного змісту цих явищ стало можливим, в основному, в наш час, завдяки успіхам сучасної фізики. Оптичні явища в природі - це велика група явищ, які виникають внаслідок заломлення світла в земній атмосфері - дифракція, а також обумовлені розсіюванням світла, заломленням і відбивання сонячного променя в краплинах води і льодяних кристаликах.

Вивчення фізики природних явищ має, насамперед, велику пізнавальну цінність. Важливо пам’ятати, що глибоке розуміння фізичної природи того чи іншого фізичного процесу дозволяє досить успішно розв’язувати різноманітні технічні проблеми і розробляти новітні технології, які у майбутньому принесуть велику користь людству.

В даній роботі ми розглянемо лише деякі оптичні явища, які частіше всього можна спостерігати в атмосфері і пояснимо їх з точки зору фізики.

1.Полярні сяйва Полярні сяйва найчастіше спостерігаються у двох неправильної форми зонах, оточуючих північний і південний магнітні полюси Землі та котрі простираються на широтах 60−70°. Полярні сяйва іноді називають Північною і Південною Авророюв честь вшанування ім' римської богині ранкової зорі. Іноді полярні сяйва спостерігаються навіть у Сінгапурі, розташованому поблизу магнітного екватора. Отож, у якій точці Землі де ви б не перебували, не втрачайте надії хоч мигцем побачити це найгарніше явище. Безсумнівно, полярне сяйво бачив багато хто, але не звертав уваги, бо не підозрював, що він спостерігає.

Полярні сяйва виникають при вторгненні в верхній шар атмосфери заряджених частинок високої енергії із земної магнітосфери. Зіштовхуючись із різними атомами земної атмосфери, заряджені частинки збуджують їх, викликаючи світіння. Здебільшого полярні сяйва відбуваються на висотах 100−115 км, а часом вони спостерігаються як і нежче, до70 км, так і вище-на висоті до 300 км. Були навіть зареєстровані полярні сяйва на висоті 1000 км. .

Кількість полярного сяйва співпадає із циклом сонячної активності, точніше, з сонячними плямами і досягає максимуму через рік-два після максимуму сонячної активності. Нерідко яскраві полярні сяйва виникають під час потужних спалахів на Сонці. Повторення деяких полярних сяйв через 26−28 днів (період обертання Сонця навколо своєї осі) свідчить про їх зв’язок з активними областями, на поверхні Сонця.

Полярні сяйва приймають найрізноманітніші форми, їх детальну класифікацію можна навести з урахуванням їх структури та характеру активності. Досить часто спостереженню доступна тільки верхня частина сяйва, що виникає над обрієм у бік полюсу, і це суттєво ускладнює розпізнавання самого полярного сяйва. Так, розрізнені «клаптики» полярного сяйва можна помилково сприйняти як окремі хмари, а пелену і вершини — сплутати з туманом. Проте, на відміну від хмар й туману полярні сяйва не закривають зірок.

При спостереженнях спробуйте виміряти протяжність полярного сяйва і згодом простежити зміни його меж. Це порівняно легко зробити, оцінюючи розміри на око або використовуючи найпростіші прилади, описані у багатьох книжках та інструкціях. Визначення висоти (і азимута) арок і смуг полярного сяйва має найважливіше значення, бо порівнюючи результати аналогічних вимірів, проведених у інших містах, можна визначити, на якій відстані та висоті виникло полярне сяйво.

Колірна гама полярного сяйва різноманітна, хоча її сприйняття великою мірою залежить від зору спостерігача. Так, найчастіше спостерігається блідо-зелений і червоний колір, проте якимсь спостерігачам те саме полярне сяйво може бути безбарвним. Колір сяйва залежить від висоти, особливо в полярного сяйва з витягнутою променевої структурою. Через це особливо цікаві кольорові фотографії, отримані на високочутливої плівці, оскільки вони дають багату інформацію розподілу кольору та яскравості у різних ділянках полярного сяйва.

2.Веселка Навряд чи знайдеться людина, яка б не милувалася веселкою. З’явившись на небосхилі, вона мимоволі привертає увагу. Про веселку складали легенди, приписували їй дивовижні властивості. У древніх греків богиня веселки Іріда виступала як посередниця між людьми і богами, вона ніби передавала людям волю богів. Дивлячись на веселку, древні греки вірили, що вона сполучає небо і землю.

Спробуємо пояснити це явище з точки зору фізики. Звичайна спостережувана веселка — це є кольорова дуга з кутовим радіусом 42°, видима на фоні завіси зливи. Веселку видно в стороні небосхилу, протилежній Сонцю, яке не закрите хмарами. Різнокольорова дуга знаходиться на відстані 1−2 км від спостерігача, іноді її можна спостерігати на відстані 2−3 м на фоні водяних крапель, які утворені розпилювачами води та фонтанами. Зовнішня дуга веселки червона, за нею йде помаранчева, жовта, зелена і т.д. закінчуючи внутрішньоюфіолетовою. Центр веселки знаходиться на продовженні прямої, що сполучає сонце і око спостерігача. Ця точка знаходиться під горизонтом. А лінія ця називається протисонячною, вона ніби вісь, на яку веселка надіта подібно колесу (мал. 1).

Промені, які ідуть від веселки до ока спостерігача утворюють конічну поверхню; кожен з цих променів іде під кутом 42° до осі (це половина кута при вершині конуса). Чим нижче опускається Сонце, тим вище піднімається протисонячна точка, а значить сама веселка все більшою дугою піднімається над горизонтом, поки при заході Сонця вона не стане напівкруглою. А якщо Сонце піднімається вище над горизонтом, то ця протисонячна точка опускається під горизонт і розміри веселки зменшуються.

Якщо висота Сонця над горизонтом більша 42° веселка зникає під горизонтом. Для спостерігача на літаку веселка буде представлена у вигляді повного кола із тінню спостерігача в центрі.

Дуже часто можна спостерігати зразу дві веселки. Причому друга веселка концентрична з першою і також має в центрі протисонячну точку, але її промені утворюють з віссю, яка проходить через Сонце і око, кут 51−53°. Вона розташовується над першою веселкою. Друга веселка більш широка, менш яскрава і розміщення кольорів у ній зворотне першій веселці: зовнішня дуга у неї фіолетова, а внутрішня — червона. Першу веселку називають основною, а другу — доповнюючою. При висоті Сонця 42° основна або головна веселка зникає під горизонтом і над горизонтом залишається лише частина доповнюючої веселки, а при висоті Сонця більше 53° і доповнююча веселка зникає. Тому в середніх і екваторіальних широтах опівдні веселку побачити не можна. Веселка виникає внаслідок заломлення сонячних променів в краплинах дощу. При цьому відбувається розкладання світла в спектр, внаслідок чого і виникають кольори веселки. Якщо у краплині відбувається два заломлення і одне відбивання сонячного променя, то виникає перша веселка, а якщо відбувається два заломлення і два відбивання, то виникає друга веселка більшого діаметра, але менш інтенсивна (мал.2).

У випадку першої веселки сонячний промінь L, падаючи на дощову краплину V, зазнав у ній два заломлення і одне відбивання. Виходячи з краплини в напрямку L1 він попадає в око спостерігача і дає зображення спектра витягнуте зверху вниз. В око спостерігача попадуть промені від всіх тих краплин дощу, які лежать на колі, центр якого С знаходяться на продовженні лінії, яке іде від Сонця через око спостерігача до простору, в якому іде дощ. Кут у між променями, які падають на краплину і виходять з неї, для червоних «42,5°, а для фіолетових він становить «40,5°. Таким чином, зовнішній край є червоним, а нижній край буде фіолетовим. Між ними розташовуються всі інші області спектра.

Розглянемо в детальності веселку (мал. 3).

Пряма ОО1 називається протисонячною лінією;

О — спостерігач, який розташований спиною до Сонця;

ОСD — площина земної поверхні;

AOO1 =ш — кутова висота Сонця над горизонтом;

Щоб знайти tgш потрібно розділити ріст спостерігача на довжину його тіні;

Точка О1 називається протисонячною точкою;

СД — лінія горизонту.

З малюнка видно, що веселка являє собою конус, вісь якого 001, гкут між віссю конуса і його твірною. Спостерігач бачить лише ту частину, яка знаходиться над горизонтом (частина СВД).

AOB = Ф — це кут, під яким спостерігач бачить вершину веселки, а АОД = б — це кут, під яким він бачить основу веселки. Звичайно, що Ф+ш=г (1).

Таким чином, положення веселки по відношенню до ландшафту залежить від положення спостерігача по відношенню до Сонця, а кутові розміри веселки визначаються висотою Сонця над горизонтом. Спостерігач є вершиною конуса, вісь якого направлена по лінії, яка сполучає спостерігача із Сонцем, веселка є частина кола основи конуса. При переміщенні спостерігача вказаний конус також переміщується. Тому марно намагатись пройти під веселку. Із формули (1) маємо, що Ф=г-ш. Для основної веселки г=42° (для жовтої частини веселки), а для доповнюючої веселки кут г=53°.

Перша спроба пояснити веселку як природне явище була зроблена в 1611 році архієпископом Антоніо Домініко. За це він поплатився життям, бо його вчення і пояснення веселки не узгоджувались із вченням церкви. А вже пізніше в 1637 році Рене Декарт, розвиваючи і спираючись на вчення і ідеї Домініко, пояснив веселку на основі законів заломлення і відбивання світла в краплинах дощу. Але він, а згодом і багато інших вчених того часу, не змогли пояснити виникнення кольорів у веселці. Висувались найрізноманітніші гіпотези і припущення. І тільки в 1672 році І.Ньютон відкрив явище дисперсії і зміг пояснити як саме виникають кольори у веселці.

Дисперсією світла називається явище, зумовлене залежністю швидкості поширення світла від довжини хвилі або його частоти. Величина. Яка виражає залежність показника заломлення від довжини світлової хвилі і дорівнює похідній цього показника за довжиною хвилі л, називається дисперсією показника заломлення речовини. Тобто І.Ньютон за допомогою призми світловий промінь розклав у кольоровий спектр.

І.Ньютон, спрямувавши сонячний промінь на одну із граней скляної призми, експериментально встановив, що показник заломлення залежить від кольору (довжини хвилі) падаючого світла (мал. 4).

Після заломлення на першій та другій гранях промінь розкладається на кольори. При цьому найбільше відхиляється світло фіолетового кольору і найменше — червоного. Оскільки кут падіння і на першу грань у променів однаковий, а кути заломлення різні, то із закону заломлення випливає, що для світла фіолетового кольору показник заломлення найбільший, а для червоного — найменший.

Неодноразово робилися спроби отримати теоретичну залежність n=f (л). Але пізніше О. Котті (1789−1857) вивів все ж формулу, яка виражає залежність n від л:

Де л0 — довжина хвилі у вакуумі; А, В, С — константи, значення яких для кожної речовини визначається дослідним шляхом. Тому і маємо, що зовнішній край веселки є червоним, а внутрішній — фіолетовий.

У веселки, як і у спектра, розрізняють сім основних кольорів, які поступово переходять один в інший, і лише око самочинно згуртовує їх в групи.

Розглянемо хід променів у краплині. Нехай паралельний пучок сонячних променів падає на краплину (мал. 5). Оскільки поверхня краплини крива, тому у різних променів будуть різні кути падіння. Вони будуть змінюватись від 0° до 90°. Промінь, який падає на поверхню краплини в точці А заломлюється всередині неї по закону заломлення: n1 sini= n2 sinr, де n1 =1, n2 =1,33 (вода), i — кут падіння; r — кут заломлення. Всередині краплини промінь іде по прямій АВ. В точці В відбувається часткове заломлення світла. Чим менший кут падіння в точці В, а значить і в точці А, тим менша інтенсивність відбитого променя і тим більша інтенсивність заломленого променя. Промінь АВ після відбивання в точці В проходить під кутом r = r і попадає в точку С, де також відбувається часткове відбивання і часткове заломлення світла. Заломлений промінь виходить із краплини у1, а відбитий промінь може пройти далі, в точку Д і т.д.

Таким чином промінь світла в краплині може випробувати будь-яке число (k) відбиттів і заломлень. При кожному відбиванні деяка частина променів виходить з краплини і інтенсивність їх всередині краплини зменшується. Найбільш інтенсивним з променів, які вийшли з краплини є промінь, який вийшов в точці В. Але спостерігати його важко, так як він губиться на фоні яскравих прямих сонячних променів. А ті промені, які заломились в точці С утворюють першу веселку, а ті, які заломились в точці Д — другу веселку, яка є менш інтенсивною.

Можна підрахувати кут повороту променя після відбивання всередині краплини. З малюнку видно, що

Де k — число внутрішніх відбивань. Для випадку першої веселки (k = 1) підраховано, що Q = 138°, ц1 = 42° де ц1 — кут під яким ми спостерігаємо веселку:

Для випадку другої веселки k = 2 маємо: Q = 232° - 233°, ц2 =-32°-(-53°). Звідси видно, що в розглянутому випадку веселка другого порядку із землі невидима. Для того, щоб її побачити світло повинно входити в краплину знизу.

Підраховано також, що мінімальне відхилення крайніх кольорових променів спектра буде наступним: Qч =137°30', Qф =139°20'. Решта кольорів займуть проміжні між ними положення, причому цчер =180°-137°30' = 42°30';. цфіол = 40°40'. Тобто фіолетові промені заломлюються більше ніж червоні (згідно теорії дисперсії).

Зображення основної веселки формується променями, які вийшли під найбільшим кутом порівняно з початковим напрямком променя (ц1 = 42°). А додаткова веселка формується променями з найменшим кутом.

Яскравість деяких кольорів веселки, ширина дуг, положення доповнюючих дуг залежить в значній мірі від розмірів краплин дощу. По самому вигляду веселки можна оцінити розміри краплин.

Якщо діаметр крапель 1−2 мм: дуже яскраві фіолетовий і зелений кольори, є червона дуга, голуба майже непомітна. Багато виникає доповнюючих дуг (до 5 дуг), фіолетово-рожеві разом із зеленими безпосередньо приєднуються до першої веселки.

Якщо діаметр 0,5 мм: червоний колір значно слабший. Кілька фіолетово-рожевих і зелених доповнюючих дуг міняють одна одну.

Якщо діаметр 02−03 мм: червоного кольору вже не існує; дуга широка. Доповнюючі дуги стають все більш широкі і жовті.

Якщо діаметр 0,08−0,10 мм: веселка ширша і блідіша. Самим яскравим кольором є фіолетовий.

Якщо діаметр 0,06 мм: основна веселка ще більш широка і містить білі смуги.

Якщо діаметр 0,05 мм і менше: веселка стає білою. Вона приблизно у два рази ширша звичайної веселки і має вигляд блискучої білої смуги.

Веселку також можна спостерігати і вночі, але вона буде слабкою. Побачити її можна після нічного дощу, коли місяць не закритий хмарами. У місячних веселках відсутній червоний колір. В природі також зустрічаються білі веселки. Вони з’являються при освітленні сонячними променями слабкого туману, який складається з краплин діаметром 0,05 мм або менше. Такі веселки називаються туманними.

Якщо веселка виникає ввечері, перед заходом Сонця, то спостерігають червону веселку. В останні 5−10 хвилин перед заходом Сонця всі кольори, крім червоного зникають і веселка стає дуже яскравою протягом 10 хвилин після заходу.

3. «Брокенський привид»

Оптичне явище, яке спостерігається в горах при хмарному небі, тумані. Назва походить від назви гірської вершини Брокен. Ось так описується зустріч із привидом в одній книжці: «Коли вівчар, якого переслідував розбійник, дійшов до рятувальної купи каміння на вершині гори і збирався заховатися в печері, він побачив під хмарами таке, від чого весь його попередній переляк зник. Прямо перед ним над схилом не торкаючись ні землі, ні каміння стояла людина величезного зросту, яка була трішки прикрита туманом. Велетень стояв зігнувши коліна і занурившись у морок хмар. І тільки вівчар присів як велетень зник» .

Брокенський привид — оптичний ефект, який полягає в тому, що спостерігач бачить свою власну тінь на оберненій до нього стороні хмари чи прошарку туману. Але тінь не плоску, як на асфальті чи стіні, а в деякому об'ємі хмари, тобто, тінь має об'єм, глибину. В цій об'ємності і обумовлюється специфіка об'єкту брокенського привиду.

Оскільки окремі елементи тіні виникають на різній відстані від ока спостерігача, його зір не здатний визначити відстань до тіні. Розглядаючи свою тінь на хмарі, спостерігач не в змозі визначити відстань до тіні, тому що вона формується не на площині, а в об'ємі.

Один з альпіністів спостерігав подібний «привид» на вершині гори Ельбрус. «Привид» з’явився тільки в час перед заходом Сонця, коли воно було низько над горизонтом. Тіні від усіх предметів, які знаходились на краю прірви зникали в розщілині. Легкі вечірні тумани піднімались майже до вершини гори. Ці умови і є запорукою виникнення «брокенського привиду» .

Стоячи на краю прірви можна бачити, як в гущі туману народжується оптичний фантом. Перед спостерігачем виникає пульсуючий контур темної постаті, дуже схожої на людську. Постать повторює всі обриси спостерігача.

полярне сяйво веселка міраж

4. Міраж Що таке міраж? Реальність чи фантазії вимученої спрагою людини? Чи можливо сфотографувати міраж або записати на відеокасету?

В перекладі з французької мови слово «міраж» тлумачить двояко: «відбиття» і «оманливе видіння». Міраж являє собою уявне відображення реально існуючих на Землі віддалених предметів, які є дуже часто збільшені. Міраж можна сфотографувати, перемалювати і записати на відеокасету.

Розрізняють декілька видів міражів: нижні міражі або «озерні», верхні міражі, міражі далекого бачення, подвійні та потрійні міражі.

Нижні міражі виникають над сильно нагрітою поверхнею. Верхні міражі виникають над сильно охолодженою поверхнею, наприклад над холодною водою. Якщо нижні міражі спостерігають у пустелях і в спекотних степах, то верхні спостерігають у північних широтах.

Верхні міражі відрізняються різноманітністю. В одних випадках діють пряме збільшення об'єктів, в інших випадках у повітрі виникає перевернуте зображення.

Міражі можуть бути подвійними, коли спостерігають два зображення: пряме і перевернуте. Іноді виникає третє зображення.

Щоб пояснити міражі потрібно пояснити поширення світлового променя в оптично неоднорідному середовищі (рідині чи газі). Де показник заломлення безперервно змінюється від точки до точки. В таких середовищах відбувається викривлення променів, які ідуть до спостерігача від об'єктів, які знаходяться на земній поверхні - земна рефракція.

Якщо світловий промінь поширюється в середовищі, показник заломлення якої зменшується в напрямку знизу вверх, то незалежно від початкового напрямку променя він завжди буде викривлятися так, щоб його траєкторія була розміщена випуклою стороною вверх. А якщо показник заломлення зменшується в напрямку зверху вниз, то тоді випукла сторона буде напрямлена вниз. Якщо показник заломлення змінюється не поступово, а скачкоподібно, тобто коли існує чітка межа між двом областями з різними показниками заломлення, то світловий промінь зазнає не викривлення, а перелом, і на межі двох середовищ він різко змінює свій напрямок.

Розглянемо спочатку нижній міраж. Якщо повітря біля самої поверхні землі сильно нагріте, то його густина відносно мала і показник заломлення біля поверхні буде меншим, ніж в більш високих шарах. Зміна показника заломлення повітря n з висотою h поблизу земної поверхні показано на мал. 11.

Світлові промені будуть вигинатись так, щоб вигнута (випукла) сторона була направлена вниз. А це означає, що спостерігач побачить певну частину неба не над лінією горизонту, а нижче неї. Йому буде здаватись, що він буде бачити воду, хоча перед ним буде зображення синього неба (мал. 12)

Розглянемо верхні міражі. Припустимо, що повітря біля самої поверхні землі чи води охолоджене; зміна n з висотою h показано на мал. 13.

Світлові промені викривляються так, що випукла сторона напрямлена вверх. Тому спостерігач може бачити об'єкти, які знаходяться за горизонтом, і вони будуть ніби висячими у повітрі (мал. 14).

Верхні міражі можуть давати як пряме зображення, так і перевернуте. Пряме зображення виникає, коли показник заломлення повітря зменшується з висотою відносно повільно. При швидкому зменшенні показника заломлення виникає перевернуте зображення (мал. 15).

Щоб спостерігати нижні міражі не потрібно їхати у жаркі пустелі та степи. їх можна спостерігати у жаркий і досить спекотний день над сильно нагрітою асфальтною дорогою. А от перевернуті зображення частіше можна спостерігати у північних широтах.

Розглянемо тепер подвійні та потрійні міражі. Припустимо, що показник заломлення повітря зменшується з висотою спочатку швидко, а потім повільно (мал. 16).

В цьому випадку світлові промені в області І будуть викривлятись сильніше ніж в області II. В результаті маємо зображення. Світлові промені 1, які поширюються в області І формують перевернуте зображення. Промені 2, які поширюються в області II викривляються менше і формують пряме зображення (мал. 17).

Тепер уявимо собі, що існує три послідовні повітряні області: перша (біля самої поверхні), де показник заломлення зменшується з висотою повільно; друга, де показник заломлення зменшується швидко, і третя область, де він знову зменшується повільно. В такому випадку можливий потрійний міраж. Промені, які поширюються в першій області, формують нижнє пряме зображення. Промені, які поширюються у другій повітряній області, формують перевернуте зображення. Ці промені зазнають досить сильного викривлення. Промені третьої області формують верхнє пряме зображення.

Розглянемо тепер міражі далекого бачення. Природа цих міражів вивчена найменше. Зрозуміло, що атмосфера повинна бути дуже прозорою і вільною від водяних парів і пилу. Повинен також утворитись стійкий шар охолодженого повітря на певній висоті над поверхнею землі. Нижче цього шару повітря повинно бути теплим. Тільки за таких умов можна бачити те, що відбувається на досить великих відстанях. Приведемо приклад з історії, яка трапилась темної ночі 27 березня 1898 року в Тихому океані. Екіпаж бременського корабля «Матадор» спостерігав на відстані 3,2 км від свого корабля дуже великий шторм і корабель із людьми, які боролись із вітром і хвилями. Зображення було досить чітким, але через деякий час видіння зникло. Пізніше було встановлено, що шторм і інший корабель знаходились від «Матадора» на відстані 1700 км.

Точного пояснення цим міражам немає і досі, але є певні припущення і гіпотези. Можливо, що при певних умовах в атмосфері виникають якісь повітряні лінзи, а також вторинні міражі (міражі від міражів). Припускають, що велику роль відіграє іоносфера (шар іонізованих газів на висотах від 70 до 100 км), яка може відбивати світлові промені.

Висновок Протягом століть і тисячоліть людина дуже багато зрозуміла і вивчила в цьому світі. Те, що раніше здавалося таємничим і недосяжним, тепер стало зрозумілим і досить доступним для вивчення.

На даний момент вона не все розгадала, що їй дає природа. Але всерівно люди намагаються більше пізнати всі закономірності розвитку навколишнього середовища, щоб це в більшій мірі користуватися її дарами, і це є одна із головних задач людства.

Природа сонячного світла, яка сприймається нашими органами зору, дуже різноманітна, цікава і невичерпна. Все дивовижне багатство форм предметів, їх кольорових тонів і відтінків, які ми зустрічаємо в природі, на Землі, в атмосфері народили Сонце і око людини.

В цій роботі ми розглянули не всі оптичні явища. Із-за їх величезної кількості і різноманітності це не можливо. Нові оптичні явища відкриваються постійно, є навіть такі, таємниці яких ще не розгадані повністю.

Розглянуті оптичні явища — це є загадки природи, які людство відгадувало на протязі довгих століть.

Більшість з них були виявлені при спостереженні за небосхилом неозброєним оком. Завдяки спостереженням і дослідам людина багато пізнала і зрозуміла, зробила багато відкриттів у фізиці, хімії, астрономії, біології, географії та інших важливих науках. Але навіть на сьогоднішній момент деякі із оптичних явищ ще не до кінця вивчені.

Література Білий М.У., Скубенко А. Ф. Загальна фізика. Оптика. — К.: Вища школа, 1987.

Брегг У. Мир света. Мир звука. — М.: Наука, 1967.

Булат В. Л. Оптические явления в природе. — М.: Просвещение,

1974.

Бушок Г. Ф., Півень Г. Ф. Курс фізики. Частина друга. — К.: Вища школа, 1983.

Гончаренко СУ. Фізика. 10 клас. -К.: Освіта, 1996.

Грабовський Р. Н. Курс физики. — М.: Высшая школа, 1980.

Зверева СВ. В мире солнечного света. — М.: Просвещение, 1988.

Зисман Г. Ф., Тодес О. М. Курс общей физики. Том III. — M.: Наука, 1972.

9. Ивенс Ф. М.

Введение

в теорию света. — М.: Наука, 1976.

Ю.Калитеевский Н. И. Волновая оптика. -М.: Наука, 1971.

П.Кучерук I.M., Дущенко В. П. Загальна фізика. Оптика. Квантова фізика. — К.: Вища школа, 1991.

12. Ландсберг Г. С. Общий курс физики. Оптика. — М.: Просвещение,

1977.

ІЗ. Минарт М. Свет и цвет в природе. — М.: Мир, 1969.

14. Рыдник В. И. Многоцветие спектров. — М.: Детская литература,

1979.

15. Сивухин Д. В. Общий курс физики. Оптика. — М.: Наука, 1980. Іб.Тарасов Л. В. Физика в природе. — М.: Просвещение, 1988.

16. Данлогг «Абетка за зоряним небом» 1990 р.

За матеріалами інтернет-ресурсу: revolution. 21.12.12

www.