Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука

Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука.

.

.

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.

Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Діва Обида» (1999). Упорядник антології «Вісімдесятники». Один із чільних-модерністів «ґенерації 80-х років». У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного «прихованого Верґілія», Ductoris Patiens — проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у «Псах святого Юра»; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «леґітимації», охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук — вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність «вісімдесятників».

Книга «Діва Обида» Ігоря Римарука — цікава і помічена в українській сучасній літературі.

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) — і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно — зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.

Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.

.

Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв «язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв «язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам «яті. Пам «яті про неслухняних. Пам «яті, в ім «я якої необхідно «поставити вірш — свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею — страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов «язане зі змогою писати. Як і любити. І коли «останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб «є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з «явиться піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і звабна, як диня», обертається загрозою — реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція «післясмерті»:

.

.

«Сорок — це морок, це посвист ножа,.

часу і слова,.

ще не безмежжя і вже не межа —.

це післямова,.

післялюбов без гріха і гроша…

Наче в «Токаї»,.

сорок — це корок… а клята душа.

все ж витікає".

Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань. Осмислення дару — це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому? Чому нічні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без понівечення смислу і — чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар — це лише наркотична звичка до порівнянь, бо вони така «зручна нагода не називити речі справжніми іменами». Але бути поетом — відбувати термін ув «язнення у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки — закутими в очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок — мати хвору печінку.

І все, що б про тебе не казали, не думали — зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану, нав «язану, штучну. Жити з цим усвідомленням — перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги.

Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, — вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник — лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад — і тоді оповісти про все… А хіба це — не злочин?!».

Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів, болю.

Любові теж. Спокою. Тиші.

А ще в цій поезії - велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,.

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла,.

Діво Маріє?

У «Глосаліях» (до речі, глоса — маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава.

істинно кажу вам вода.

істинні кажу вам слова.

допоки горить звізда […].

істинно кажу вам огонь.

істинно кажу вам земля.

істинно не з лона кажу.

з долонь пробитих вам немовля.

Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо:

словозвізда.

істинновамкажу…

І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: «Спочатку було Слово, і Слово було Бог…», але є - «гетьманський сад і Гетсиманський сад»… І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення — одкровення цілком українсько-слов «янське, і як багатозначно звучить оце — «Одкровення від Ігоря»…

Та це — тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні - і не сказати про них не можна. Насамперед — вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В «ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим «юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову — такий собі маленький пантеон сучасної української культури… Але насправді - не так, бо насправді то друзі, а як не друзі - то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні… І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили:

«Істинно кажу вам…».

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:

.

Через дальні глухі перевали.

Плентав голос — голодний спудей,.

а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній — безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:

Зрине з провалля Бог.

На золотих вітрах, -.

.

і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть — як строгу антитезу — Умберто Еко,.

а за рядками:

.

Старим обрусом столу не.

застелим -.

помислимо… і спалим, перед тим.

процитувавши голосом веселим,.

що навіть дим солодкий.

Навіть дим… -.

стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур…

Отже — Римарук… Книга, співзвучна і юності:

солодкий клинопис коліна.

і лікті… і вузлики […].

у знемозі я наше несправжнє.

минуле.

як Трою розкопую.

читає при місяці янгол.

піщану твою ксерокопію,.

і глибокому досвіду:

хто добра не хотів той пішов не зі.

злом…

Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема — колядок і щедрівок: заховані у .них слова — то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди…

.

.

_.

.