Малий бізнес

КУРСОВА РОБОТА на тему:

Малий бізнес Зміст.

TOC o «1−3 «Вступ PAGEREF _Toc57713891 h 3.

Розділ 1. Теоретичні аспекти малого бізнесу в Україні PAGEREF _Toc57713892 h 4.

1.1 Сутність малого бізнесу. PAGEREF _Toc57713893 h 4.

1.2. Комерційні організації - суб «єкти малого бізнесу. PAGEREF _Toc57713894 h 7.

1.2.1. Повне товариство PAGEREF _Toc57713895 h 7.

1.2.2. Командитне товариство PAGEREF _Toc57713896 h 8.

1.2.3. Обмежене товариство PAGEREF _Toc57713897 h 9.

1.2.4. Акціонерне товариство PAGEREF _Toc57713898 h 10.

1.2.5.Приватне підприємство PAGEREF _Toc57713899 h 11.

1.3.Роль малого бізнесу в економіці PAGEREF _Toc57713900 h 12.

Розділ 2. Аналіз динаміки малого бізнесу в Україні PAGEREF _Toc57713901 h 16.

2.1 Становлення та розвиток МП в Україні PAGEREF _Toc57713902 h 16.

Основні показники розвитку малих підприємств в Україні PAGEREF _Toc57713903 h 16.

Структура кількості малих підприємств України за формами власності, % PAGEREF _Toc57713904 h 17.

Галузева структура малих підприємств України у 2000 році, % PAGEREF _Toc57713905 h 20.

2.2 Макроекономічні результати розвитку МП в Україні PAGEREF _Toc57713906 h 25.

2.2.1 Практика державного стимулювання розвитку МП PAGEREF _Toc57713907 h 27.

2.2.2 Податкові та фінансові чинники PAGEREF _Toc57713908 h 30.

2.3 Стратегії підтримки МП PAGEREF _Toc57713909 h 34.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку малого бізнесу в Україні PAGEREF _Toc57713910 h 36.

3.1 Проблеми розвитку МП в Україні PAGEREF _Toc57713911 h 36.

3.2Перспективи малого бізнесу в Україні PAGEREF _Toc57713912 h 37.

Висновки PAGEREF _Toc57713913 h 41.

Список літератури PAGEREF _Toc57713914 h 42.

Вступ Підтримка становлення та розвитку малого бізнесу (МП) в Україні є одним з визначальних пріоритетів державної політики з перших років економічних реформ. Вагома роль малих і середніх підприємств у забезпеченні конкурентного середовища, гнучкості національної економіки, зайнятості та доходів населення здобула широке визнання на всіх рівнях та знайшла свій вияв у здійсненні спеціальних заходів державної політики щодо підтримки розвитку малого бізнесу в Україні.

Проте дієвість заходів політики підтримки малого і середнього бізнесу виявилася недостатньою. Малі й середні підприємства в Україні продовжують стикатися з суттєвими перешкодами власному розвитку як на рівні державної політики, так і на рівні ринкового середовища. Зростання економічної активності у 2000;2001 рр. не знайшло адекватного відображення у середовищі малого і середнього бізнесу. Можна стверджувати, що підприємства цієї сфери поки що не посіли належного місця у структурі національної економіки. Відтак побудова моделі економічного розвитку, яка передбачала б максимально можливе поширення позитивних тенденцій економічної динаміки на всі складові економічної системи, поки що залишається серед визначальних завдань державної економічної стратегії.

Досвід розвитих країн показує, що малий бізнес грає дуже і дуже велику роль в економіці, його розвиток впливає на економічний ріст, на насичення ринку товарами необхідної якості, на створення нових додаткових робочих місць, тобто вирішує багато економічних, соціальних і інших проблем. В всіх економічно розвитих країнах держава надає велику підтримку малому бізнесу, дієздатне населення усе більше і більше починає займатися малим підприємництвом.

Активний ріст малих підприємств у західних країнах почав відбуватися із середини 70-х років, початку 90-х років. На сьогоднішній день у найбільш розвитих країнах Заходу малі фірми складають 70−90% від загального числа підприємств. Для порівняння можна взяти, наприклад, США — де в дрібному підприємництві зайнято 53% усього населення, Японію — з її 71.7% і країни ЄС, де на аналогічних підприємствах трудиться приблизно половина працюючого населення. Тільки ці цифри говорять про величезну важливість підприємств малого бізнесу для економіки цих країн. Про ефективність цих фірм говорить той факт, що на 1 $ витрат вони впроваджують у 17 разів більше нововведень і розробок, чим великі підприємства, що дають життя лише 10% нових технологій, інші 90% упроваджують малі підприємства.

Нарешті, розвиток малого бізнесу необхідно тільки тому, що він дає життя старим великомасштабним підприємствам і в союзі з ними одержує значну вигоду як для себе, так і для ринкової економіки в цілому.

Розділ 1. Теоретичні аспекти малого бізнесу в Україні.

1.1 Сутність малого бізнесу.

Як показує світова і вітчизняна практика, основним показником, на основі якого підприємства (організації) відносяться до суб «єктів малого бізнесу, є в першу чергу середня чисельність працівників, зайнятих на даний момент на підприємстві. Іноді під малим бізнесом розуміється діяльність, здійснювана невеликою групою облич, чи підприємство, кероване одним власником. Як правило, найбільш загальними показниками, на основі яких суб «єкти господарської діяльності відносяться до суб «єктів малого бізнесу, є чисельність персоналу (зайнятих працівників), розмір капіталу, обсяг обороту (прибутку, доходу). Однак майже у всіх розвитих країнах першим критерієм віднесення підприємств до суб «єктів малого бізнесу є чисельність працюючих. До малого бізнесу відносять, як правило, підприємства з числом зайнятих від 1 до 500, де:

Від 1 до 20 — ремісничі;

Від 20 до 100 — малі;

Від 100 до 500 — середні підприємства.

Але часто, у залежності від важливості малого бізнесу в економіці країни, він самостійно розділяється на різні групи. У ФРН, наприклад, офіційне визначення поняття малого підприємництва отсутствует, але відповідно до класифікації федерального міністерства господарства до дрібного відносять фірми з числом зайнятих до 49 чоловік і щорічним оборотом міні 1 млн. марок. При цьому дрібні і середні підприємства — це фірми, якими керують юридично самостійні власники, що беруть участь у виробництві, що цілком беруть на себе економічний ризик.

У Німеччині ж, існує чотири категорії віднесення підприємств до малого:

Від 20 до 49;

Від 50 до 99;

Від 100 до 199;

Від 200 до 499.

І для того, щоб фірму визнали малої, її річний оборот повинний складати від 3,5 до 11,5 млн. DM, а в США — 3−12 млн $.

Ефективність малих підприємств у Німеччині трохи вище, ніж у США й у Японії. Тут на частку 12,3% великих підприємств і 34% зайнятих на них працівників приходиться тільки 52,6% національного доходу. Крім того, 2/3 робітників створюється за рахунок дрібного підприємництва. Тому число малих підприємств росте.

У Японії ж, до дрібних і середніх підприємств відносяться підприємства, що мають наступні показники:

Галузі, у яких функціонують підприємства Статутний капітал, Млн. ієн Чисельність працюючих Видобувна й обробна промисловість, будівництво.

До 100.

До 300.

1 2 3.

Оптова торгівля До 30 До 100.

Роздрібна торгівля й індустрія послуг.

До 30.

До 50.

На розвиток малого бізнесу найбільший вплив роблять наступні фактори:

у розвитку засобів зв «язку відбувся стрибок;

розширення сфери послуг, що базується на малих підприємствах;

зменшення вартості і спрощення використання інформаційних систем;

підвищився загальноосвітній рівень людей з одночасним нагромадженням досвіду у великих компаніях;

сприяння малими фірмами рішенню питання про безробіття;

скорочення робочої зміни;

велика конкурентноспособность за рахунок менших витрат, зв «язаних зі зниженням накладних витрат і менших коливань заробітної плати.

В міру розвитку малого бізнесу утворяться різні форми організації приватних фірм. В даний час відомі три основні правові форми: одноособові, корпорації і партнерства.

Фірма, що знаходиться в одноособовому володінні найбільш проста форма для дрібного бізнесу. Звичайно для відкриття такого підприємства досить лише одержати ліцензію від місцевої влади і зареєструвати торгове ім «я. Ділові партнерства являють собою організацію з двох і більш облич, між якими полягає контракт на спільне володіння підприємством. Партнерства можуть бути повними й обмеженими. Третій тип — корпорації. Ця організаційна форма найбільш характерна для великого і середнього бізнесу, хоча їхнього загального числа всіх корпорацій, наприклад у США, 98% - невеликі сімейні фірми. І хоча формальне керування корпорацією повинне бути відділене від її володіння, нерідко бувають випадки, коли корпорацією володіє і керує один власник за допомогою підставних облич, що реально не вкладають у неї засобу і не беруть участь у керування нею.

Але малі підприємства, звичайно ж, як з «являються, так і розпадаються з багатьох причин. Наприклад, у германії в 1990 році більш 14 500 малих підприємств зазнали невдачі, причому 40% їх вони проіснували не більш 5 років. Частка банкрутств підприємств малого бізнесу завжди вище, тому що, йдучи на ризик, підприємець вирішує досить складну проблему конкурентноспособности продукції, що випускається. Починаючому підприємцю на самому початку потрібно проводити свою роботу при більш високих витратах, чим підприємцю вже існуючої фірми. Початкова вартість ставить засновників фірми в невигідне положення в порівнянні з діючою фірмою. У зв «язку з цим починаюча фірма завжди має більш високу собівартість продукції. Найбільш часті причини банкрутства малих підприємств — це невдачі в сфері збуту продукції, а також недостатня компетентність і відсутність досвіду.

Але все-таки, незважаючи ні на що, кількість створюваних фірм перевершує число ліквідованих, що говорить про абсолютне збільшення числа підприємств малого і середнього бізнесу в економіці.

Але часто мале підприємство обанкрачивается не цілком, що досить важливо, а лише викуповується більш великою фірмою.

У зв «язку з цим можна виділити три моделі розвитку малого бізнесу:

повільне розширення ділової активності;

швидкий розвиток малих підприємств і перетворення їх у середні, а потім у великі компанії;

збереження масштабів діяльності на досягнутому рівні.

За даними опитування власників малих підприємств у германії 55% не планують розширення, 355 розробляють плани повільного стійкого росту, і тільки10% - швидкого розвитку за рахунок виробництва нової чи продукції вступи на нові ринки, що говорить про прагнення до збереження досягнутого рівня.

У 80-х роках у Німеччині позначилася тенденція до збільшення числа малих підприємств. Тому можна затверджувати, що в ці роки в країнах Заходу намітився процес зростання значення дрібних і середніх фірм у ряді областей як матеріальної, так і нематеріальної сфери виробництва.

Хотілося б навести наступні цифри щодо стану промисловості Німеччини. У загальному промисловому обороті частка 10 ведучих концернів із другої половини 70-х роках до середини 80-х років не зростала, а по експорт навіть трохи знижувалася. Більш наочно це виявлялося в США. Згідно з офіційними даними з 1980 по 1989 гола частка фірм малого підприємництва збільшилася з 18% до 37%.

Тобто в 70−80 роки стала очевидней виявлятися тенденція, при якій частка найбільших компаній у випуску продукції, обороті й інших показниках багатьох галузей залишалася стабільної чи навіть знижувалася. Установився збалансований стан між дрібним і середнім бізнесом. Саме цей період можна вважати піком слави малого бізнесу, тому що для підприємництва усе більш важливої стає швидка і гнучка адаптація внутрішнього і зовнішнього середовища фірм до невизначеного господарського середовища. Підприємці усе більше усвідомлюють необхідність використовувати не тільки переваги спеціалізації, особливу атмосферу зацікавленості, але і можливості, що відкриваються при виробничій кооперації: економія на масштабах, спільні науково-дослідні розробки, поділ ризику.

Значний плюс малих підприємств полягає в тому, що багато хто з них виявилися більш пристосованими, чим великі компанії, до умов розвитку в кризові періоди для економік країн Заходу. Великі фірми не настільки відчутно і швидко реагують на які-небудь зміни в економіці. Не випадково в політику урядів Німеччини, США і багатьох інших розвитих капіталістичних країн допомога дрібному бізнесу займає особливе місце. Невеликі підприємства найбільше чуйно реагують на зміну в економіці, на чи падіння підвищення норми прибутку в галузях економіки. Руйнування й утворення нових компаній відбувається, насамперед, у немонополізованому секторі і лише пізніше, набравши силу, відбуваються і на більш великих фірмах, відбиваючи на їхнє діяльності. У таких умовах великі компанії експортують капітал. Дрібної ж фірми, як правило, не мають такої можливості. Для виживання дрібні фірми змушені переглядати свою виробничу і збутову діяльність. Ті їх їх, хто в обстановці 70-х почала 80-х років зуміли пристосуватися — вижили, інші - просто розорилися. Однак, розвиток малих підприємств при подоланні цієї кризи послужило важливим засобом для оздоровлення економіки. І порозумівається це насамперед роллю і функціями, що малий бізнес виконує.

1.2. Комерційні організації - суб «єкти малого бізнесу.

Комерційними організаціями є юридичні особи, що переслідують витяг прибутку як основну мету своєї діяльності.

Юридичні особи, що є комерційними організаціями, можуть створюватися у формі господарських товариств і суспільств, виробничих кооперативів, державних і муніципальних підприємств. Основними організаційно-правовими суб «єктами малого бізнесу є господарські товариства і суспільства, що функціонують у різних галузях економіки. А основними організаційно-правовими формами суб «єктів малого бізнесу є повні товариства, товариства на вірі (командитні), обмежене товариство (товариства з обмеженою відповідальністю), відкриті і закриті акціонерні товариства. А тепер більш докладно зупинимося на їхній характеристиці.

1.2.1. Повне товариство Повним товариством визнається товариство, учасники якого (повні товариші) відповідно до ув «язненого між ними договором займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і несуть відповідальність по його зобов «язаннях своїм майном. Це означає, що якщо приватна особа ввійшла в товариство на правах одного з засновників, то випадку банкрутства в нього буде конфісковане все особисте майно, що виходить за рамки життєво необхідного: картини, меблі, ювелірні вироби і т.д. Учасниками повного товариства можуть бути фізичні особи, зареєстровані як індивідуальних підприємців, чи юридичні особи як комерційні організації. Договір про їхню спільну діяльність у якій-небудь області вже можна розглядати як утворення такого товариства. Таким чином, установчим документом повного товариства є установчий договір, що повинний бути підписаний всіма учасниками повного товариства. В установчий договір повинні бути включені наступні обов «язкові зведення:

порядок спільної діяльності по створенню повного товариства;

про розмір, склад, терміни і порядку внесення внесків;

найменування повного товариства і місце його перебування.

Повне товариство повинне мати фірмове найменування, що містить або імена всіх його учасників і слова «повне товариство», або ім «я одного чи декількох учасників з додаванням слів «і компанія» і слова «повне товариство».

Керування повним товариством здійснюється за спільною згодою всіх його учасників; кожен учасник повного товариства має один голос. Але бувають випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників, у такому випадку буде інший порядок визначення кількості голосів його учасників при прийнятті рішень.

Кожен учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо установчим договором не встановлено, що всі учасники повного товариства ведуть справи спільно, або ведення справ доручене окремим учасникам. При спільному веденні справ його учасниками для здійснення кожної угоди необхідна згода всіх учасників. Якщо ведення справ повного товариства доручено доручається одному обличчю, то інші учасники для здійснення угоди повинні мати доручення від імені, на которого було покладене ведення справ товариства.

Важливою особливістю повного товариства є положення про те, що його учасники несуть відповідальність своїм майном по зобов «язаннях товариства, а учасник повного товариства, що не є його засновником, нарівні з іншими учасниками відповідає по зобов «язаннях, що виникло до його вступу в повне товариство. У теж час учасник, що вибув з повного товариства, відповідає по зобов «язаннях, що виникло до моменту його вибуття, нарівні з учасниками, що залишилися, протягом двох років після його відходу.

Припинення діяльності повного товариства може бути здійснене шляхом його чи реорганізації ліквідації відповідно до закону. Повне товариство може функціонувати, якщо в його складі є хоча б два учасники. Якщо ж у складі повного товариства залишається один учасник, то повне товариство повинне бути ліквідоване.

1.2.2. Командитне товариство Товариство командитне — модифікована форма повного товариства. Командитним визнається товариство, у якому поряд з учасниками, що здійснюють підприємницьку діяльність і відповідають по зобов «язаннях товариства своїм майном (повними товаришами), мається один чи трохи учасників, відповідальність яких обмежується їхніми внесками в суспільство. Такі учасники, що ризикують лише в межах свого внеску, є зовнішніми учасниками і називаються коммандистами. Вони не приймають участі в здійсненні товариством підприємницької діяльності.

Головною особливістю командитного товариства є положення повних товаришів, що беруть участь у діяльності товариства. Так, усі повні товариші підписують установчий договір про створення товариства на вірі, керують їм, несуть відповідальність по його зобов «язаннях усім своїм майном. Вкладники ж не мають права брати участь у керуванні і веденні справ товариства на вірі, заперечувати дії повних товаришів по керуванню. Однак вони несуть обов «язки і мають права, як і повні товариші в командитному товаристві.

Вкладник має право:

одержувати частина прибутку товариства;

знайомитися з річними звітами і балансами товариства;

по закінченні фінансового року вийти з товариства й одержати свій внесок у порядку, передбаченому установчим договором;

передати свою частку в складовому чи капіталі її частина іншому чи вкладнику третьому обличчю.

Учасниками товариства на вірі як повних товаришів можуть бути індивідуальні чи підприємці комерційні організації, а як вкладників — громадяни і юридичні особи. Державні органи й органи місцевого самоврядування не вправі виступати вкладниками товариства на вірі. Учасник повного товариства не може повним товаришем у товаристві на вірі, а повний товариш у товаристві на вірі не може бути учасником повного товариства.

Установчим документом товариства на вірі є установчий договір, що підписується всіма повними товаришами. Він повинний містити в собі наступне:

умови про розмір і склад складового капіталу товариства;

про розмір, склад, терміни і порядку внесення внесків;

про сукупний розмір внесків, внесених вкладниками.

Крім того, в установчому договорі повинний бути встановлений порядок одержання вкладниками частини прибутку, умови одержання вкладниками свого внеску при виході з товариства, умови розподілу майна між повними товаришами і вкладниками при ліквідації товариства на вірі після задоволення вимоги кредиторів, місце перебування товариства на вірі, фірмове найменування.

Фірмове найменування товариства на вірі повинне містити або імена всіх повних товаришів і слова «товариство на вірі» чи «командитне товариство», або ім «я не менш чим одного повного товариша з додаванням слів «і компанія» і слова «командитне товариство» чи «товариство на вірі». Наприклад, назви типу «Джонсон-Джонсон і ДО0», «Іванов, сини і ДО0» і т.п.

1.2.3. Обмежене товариство Обмежене товариство (товариство з обмеженою відповідальністю) — таке об «єднання, що формується на основі заздалегідь визначених внесків пайовиків. Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнається суспільство, статутний капітал якого розділений частки визначених розмірів; учасники такого суспільства не відповідають по його зобов «язаннях і ризикують лише в межах своїх внесків. У цьому і складається зміст поняття «обмежена відповідальність».

Засновниками (учасниками) товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути громадяни і юридичні особи. Державні органи й органи місцевого самоврядування не вправі виступати учасниками ТОВ.

Установчим документом ТОВ є установчий договір, підписаний його засновниками, і затверджений ними утомившись.

В установчих документах ТОВ повинні визначатися його найменування, місце перебування, порядок керування; міститися зведення про розмір статутного капіталу суспільства; про розмір, склад, терміни і порядку внесення ними внесків, про відповідальність учасників за порушення обов «язків по внесенню внесків.

В установчому договорі засновники повинні прийняти зобов «язання по створенню суспільства, визначити порядок спільної діяльності по його створенню, установити умови передачі суспільству свого майна й участі в його діяльності, визначити умови і порядок розподілу між учасниками прибутку і збитків. Учасник ТОВ вправі в будь-який час вийти із суспільства незалежно від згоди інших його учасників. При цьому йому повинна бути виплачена вартість майна, що відповідає його частці в статутному капіталі суспільства.

Фірмове найменування ТОВ повинне містити найменування суспільства і слова «з обмеженою відповідальністю».

Важливе значення для успішного функціонування ТОВ має формування статутного капіталу, що складається з вартості внесків його учасників; він визначає мінімальний розмір майна суспільства. Розмір статутного капіталу не може бути менш суми, визначеної законодавством. Мінімальний розмір статутного капіталу в різних країнах різний: в Австрії він складає 500 тис. шилінгів, у Росії - 10 тис. карбованців, в Угорщині - 1 млн. форинтів.

Органами керування ТОВ є загальні збори учасників товариства і виконавчий орган, що здійснює поточне керівництво діяльністю ТОВ і підзвітний загальним зборам його учасників.

1.2.4. Акціонерне товариство Акціонерним товариством (АТ) визнається комерційна організація, статутний капітал якої розділений на визначене число рівних часток — акцій. Відповідальність членів суспільства, яких називають акціонерами, обмежується номінальною вартістю придбаних ними акцій.

Акціонерами можуть бути громадяни (фізичні особи) чи юридичні особи, що прийняли рішення про його установу. Рішення про установу АТ приймається установчими зборами. Число засновників відкритого АТ не обмежено, а закритого АТ не може перевищувати 50 чоловік. Акціонерне товариство може бути створено одним обличчям, що приймає рішення про створення АТ одноосібно. Однак АТ не може бути засновано іншим господарчим товариством, що складається з одного обличчя.

Державні органи й органи місцевого самоврядування не можуть виступати засновниками АТ.

Акціонерні товариства бувають двох типів: закриті і відкриті. Акції відкритих суспільств поширюються у вільному продажі, акціонери можуть відчужувати приналежні їм акції без згоди інших акціонерів цього АТ. Закритим акціонерним товариством визнається суспільство, акції якого розподіляються тільки серед його чи засновників заздалегідь визначеного кола лиц. закриті АТ не мають права проводити відкриту підписку на акції, що випускаються ними.

Установчим документом АТ є статут, вимоги якого обов «язкові для всіх органів акціонерного товариства і його акціонерів. Він повинний містити наступні зведення:

— повне і скорочене фірмове найменування АТ;

місце його перебування;

тип АТ (відкрите чи закрите);

кількість, номінальну вартість, категорії акцій (звичайні, привілейовані) і типи привілейованих акцій;

права акціонерів розмір статутного капіталу АТ.

АТ має фірмове найменування, що містить указівку на організаційно-правову форму і тип АТ (відкрите чи закрите). АТ може мати повне чи скорочене найменування на різних мовах.

Статутний капітал акціонерного товариства складається з номінальної вартості акцій суспільства, придбаних акціонерами. Сума статутного капіталу суспільства визначається національним законодавством країни: в Австралії вона повинна складати як мінімуму 1 млн. шилінгів, у Швейцарії - 50 тис. шв. франків, у Росії - 10 тис. карбованців для закритого суспільства і 100 тис. руб. для відкритого (на 1991 р.).

Акціонерне товариство має право випускати звичайні, а також один чи кілька типів привілейованих акцій, номінальна вартість останніх не повинна перевищувати 25% статутного капіталу АТ. При установі акціонерного товариства його акції повинні бути серед засновників. Всі акції суспільства є іменними.

Вищим органом керування акціонерного товариства є загальні збори акціонерів, що повинні проводитися щорічно (річні загальні збори акціонерів). На річних зборах акціонерів зважуються питання: про утворення ради директорів (наглядацької ради), ревізійної комісії; твердження річних звітів, рахунків прибутків і збитків АТ, розподіл його прибутків і збитків і ін.

1.2.5.Приватне підприємство З цивільного законодавства не випливає, що індивідуальні (частки) підприємства також можна віднести до суб «єктів малого бізнесу, однак у залежності від чисельності зайнятих працівників вони повинні відноситися до малих підприємств Приватне підприємство — це підприємство, що має в одному обличчі і засновника і власника. Всі інші в ньому є найманими робітниками.

Аналізуючи практику функціонування суб «єктів ринкової економіки в окремих розвитих країнах, можна привести наступні організаційно-правові форми суб «єктів малого бізнесу:

Таблиця 1.

Основні організаційні форми суб «єктів малого бізнесу Країна Організаційно-правові форми підприємства Великобританія Індивідуальне підприємство Асоційовані власники Обмежені компанії.

Франція Індивідуальне підприємство Акціонерна компанія Обмежене товариство США Одноособове володіння Товариство Корпорація Німеччина Індивідуальна трудова діяльність Партнерство Малі акціонерні товариства.

Як видно з таблиці, найбільш розповсюдженою організаційною формою малого бізнесу є індивідуальне підприємство.

Перевагами цієї організаційно-правової форми комерційних організацій є:

повна самостійність, воля й оперативність дій, що не вимагає для прийняття рішень одержання згоди партнерів;

зацікавленість у завзятій роботі, у ретельному власному контролі над справами, у прийнятті обміркованих рішень, тому що всі доходи надходять до єдиного власника підприємства;

конфіденційність діяльності.

Але поряд з достоїнствами цієї організаційної форми їй властиві і недоліки, яким відносяться:

обмеженість залучення значних фінансових засобів;

повна майнова відповідальність за борги у випадку банкрутства;

недовіра з боку державних установ і великих підприємств;

слабість керування. Звичайно власник є керуючим із усіх питань: економічним, фінансовим, кадровим і ін. Як правило, власникам не вистачає професійних знань і досвіду;

труднощі в одержанні кредиту;

високий рівень банкрутства.

1.3.Роль малого бізнесу в економіці.

Світова практика переконливо свідчить, що навіть у країнах з розвитий ринковою економікою малий бізнес впливає на розвиток народного господарства, рішення соціальних проблем, збільшення чисельності зайнятих робітників. По чисельності працюючих, по обсязі вироблених і реалізованих товарів, виконуваних робіт суб «єкти малого підприємництва в окремих країнах відіграють ведучу роль. У прийнятих у Російській Федерації протягом 1991;1995 р. законодавчих і нормативних актах указується, що розвиток у країні малого підприємництва є одним з напрямків економічної реформи, що сприяють розвитку конкуренції, наповненню споживчого ринку товарами і послугами, створенню нових робочих місць.

Суб «єкти малого підприємництва як суб «єкти ринкової економіки мають як переваги, так і недоліки. Закордонний і вітчизняний досвід розвитку малого бізнесу вказує на наступні його переваги: більш швидка адаптація до місцевих умов господарювання; велика незалежність дій суб «єктів малого бізнесу; гнучкість у прийнятті і виконанні прийнятих рішень; відносно невисокі витрати, особливо витрати на керування; велика можливість для індивідуума реалізувати свої ідеї, виявити свої здібності; більш низька потреба в капіталі й ін. Власники малих підприємств більш схильні до заощаджень і інвестування, у них завжди високий рівень бажання в досягненні успіху, що позитивно в цілому позначається на діяльності підприємства. Суб «єкти малого бізнесу краще знають рівень попиту на місцевих (локальних) ринках, вони дають засоби до існування більшій кількості людей, чим великі підприємства, тим самим сприяють підготовці професійних працівників. Малі підприємства в порівнянні з великими в окремих країнах займають домінуюче положення як по числу, так і по питомій вазі у виробництві товарів, виконанні робіт, наданні послуг.

У теж час суб «єктам малого бізнесу властиві і визначені недоліки, серед яких варто виділити самі істотні: більш високий рівень ризику, тому високий ступінь нестійкості положення на ринку; залежність від великих компаній; недоліки в керуванні справою; слабка компетентність керівників; підвищена чутливість до змін умов господарювання; труднощі в залученні додаткових фінансових засобів і одержання кредитів і ін. Звичайно недоліки і невдачі суб «єктів малого бізнесу зв «язані як із внутрішніми, так і з зовнішніми причинами, а також з умовами формування.

Як показує досвід, більшість невдач малих фірм зв «язано з чи недосвідченістю професійною некомпетентністю власників малих підприємств.

У регулярно проведених опитуваннях у середовищі малих бізнесменів США головними причинами невдач їхньої діяльності найчастіше називають:

Некомпетентність;

Незбалансований досвід (наприклад, досвідчений інженер, але недосвідчений комерсант);

Недостача досвіду в комерції, фінансах, постачаннях, виробництві, умінні заводити і підтримувати ділові зв «язки контакти.

Іншими причинами банкрутств малих фірм є:

занедбаність бізнесу;

погане чи здоров «я шкідливі звички;

катастрофи, пожежі, злодійство і т.д.

шахрайство.

Практика діяльності американських малих фірм свідчить про те, що наявності одного підприємницького досвіду і хватки недостатньо. У сучасному малому бізнесі вкрай необхідні спеціальні знання. Звичайно новий бізнес починає або комерсант, майже нічого не знаючий про виробництво, або інженер, що нічого не знає про комерцію. Нерідко власник малої фірми має занадто мало досвіду в керуванні особливими структурами бізнесу.

Шанси фірми на успіх підвищуються в міру її дорослішання. Фірми, що довго існують при одному власнику, приносять більш високий доход, чим фірми, що часто змінюють власників. Американська статистика показує, що жінки — власники малих фірм більш щасливі в бізнесі, чим чоловіка.

На невдачах малого бізнесу позначається невисока кваліфікація підприємців. Підприємці, що вже нагромадили досвід ведення справ у маленьких фірмах, як правило, більш щасливі. Якщо в керуванні фірми бере участь не одна людина, а підприємницька команда складається їхній двох, трьох чи чотирьох облич, шанси на виживання вище, оскільки колективне ухвалення рішення більш професійно. На тривалість функціонування фірми впливають і розміри фінансування на першому етапі. Чим більше первісний капітал, вкладений у фірму, тим більше можливостей її збереження в кризові періоди.

В даний час навіть у країнах з розвитий ринковою економікою відбувається посилення ролі малих підприємств, хоча їхня стійкість відносно низька. При росту чисельності малих підприємств, розвитий інфраструктурі і державній підтримці малий бізнес є важливим чинником рішення економічних і соціальних задач. Як правило, розвиток малого бізнесу є умовою рішення наступних проблем:

формування конкурентних ринкових відносин, що сприяють кращому задоволенню потреб населення і суспільства;

підвищення якості товарів, робіт, послуг. Прагнучи до задоволення запитів споживачів, малих бізнес сприяє підвищенню якості товарів, робіт, послуг і культури обслуговування;

наближення виробництва товарів і послуг до конкретних споживачів;

сприяння перебудови економіки. Малий бізнес додає економіці гнучкість, мобільність;

залучення особистих засобів населення на розвиток виробництва. Партнери в малих підприємствах вкладають свої капітали в справу з більшою зацікавленістю, чим у великих;

створення додаткових робочих місць, скорочення рівня безробіття;

сприяння розкриттю таланта людей, розвитку різних видів ремесел;

формування соціального шару власників, власників, підприємців;

активізація науково-технічного прогресу;

освоєння і використання місцевих джерел сировини і відходів великих виробництв;

звільнення держави від збиткових підприємств за рахунок їхньої оренди і викупу.

Однак, аналізуючи підприємницьке середовище, можна виділити ряд причин, що гальмують розвиток малого підприємництва.

По-перше, складна економічна обстановка, що панує в країні: інфляція, спад виробництва, розривши господарських зв «язків, високий рівень процентних ставок, слабка правова захищеність підприємців.

По-друге, низький рівень організаційно-економічних і правових знань підприємців, відсутність належної ділової етики, господарської культури як у малому бізнесі, так і в державному секторі.

По-третє, негативне відношення визначеної частини населення, що зв «язує підприємництво прямо тільки з посередництвом, купівлею-продажем.

По-четверте, неотработанность організаційних і правових основ для регулювання розвитку бізнесу на регіональному рівні.

По-п «яте, слабість державної підтримки малого бізнесу.

Сформована економічна ситуація негативно впливає на малий бізнес в усіх напрямках. Рівень інфляції і ріст цін на усі фактори виробництва ставлять багато малих підприємств на грань банкрутства. І в їхньому числі в першу чергу виявляються підприємства, що функціонують у сфері виробництва товарів і побутових послуг для населення, що споживають сировину, матеріали й ін., вартість яких постійно росте. Податковий тиск також впливає на виробничі підприємства в сфері малого бізнесу. І сформовані економічні умови підривають стимули до підприємницької діяльності, послабляють підприємницький настрой.

Розділ 2. Аналіз динаміки малого бізнесу в Україні.

2.1 Становлення та розвиток МП в Україні.

У період 1991;1996 рр. МП в Україні під впливом різних процесів (гіперінфляція, бартеризація, зменшення обсягу внутрішнього ринку, тощо) перебував у кризовому стані і практично не розвивався. Так, чисельність зайнятих на малих та середніх підприємствах в Україні у 1996 році була меншою, ніж у 1991 році, хоча чисельність МП за цей час подвоїлася.

Зростання чисельності працюючих на МП почалося в Україні з 1997 року. Проте його темпи істотно відстають від темпів зростання кількості самих малих підприємств, що є виявом процесів, пов’язаних із «мікронізацією» малих підприємств, і може водночас бути свідченням зменшення ролі МП як фактора зайнятості та соціального захисту населення. Між тим, за цей час спостерігається й невпинне уповільнення темпів зростання чисельності МП (табл. 1). З огляду на те, що кількість МП на душу населення в Україні принаймні утричі відстає від показників країн Центральної і Східної Європи і удесятеро — розвинених країн світу, таке уповільнення навряд чи можна розглядати як свідчення насичення відповідних ринкових ніш. Скоріше, це є тривожною ознакою відсутності належного поширення ефекту від економічного пожвавлення на усі верстви національної економіки. Між тим, як вже відзначалося вище, на цьому тлі в останні роки спостерігається різке підвищення темпів зростання кількості підприємців-фізичних осіб. Фахівці, зокрема, відзначають тенденцію перереєстрації МП у форму приватного підприємництва з правом найму робітників. Зрозуміло, що такий вид підприємництва не можна розглядати як форму розвитку повноцінних МП, які здатні належним чином виконувати викладені вище соціально-економічні функції.

Таблиця 1.

Основні показники розвитку малих підприємств в Україні.

PRIVATE Показник 1996 1997 1998 1999 2000 2001.

Кількість суб'єктів малого підприємництва (без селянських (фермерських) господарств), тис. од., у т. ч.: 871 1003 1131 1258 1421 1708.

Кількість малих підприємств, тис. од. 96 136 173 197 218 233.

Темп зростання за рік, %.

41,7 27,2 13,9 10,7 6,9.

МП на 10 тис. Населення, од. 19 27 34 40 44 48.

Кількість суб'єктів малого підприємництва — фізичних осіб, тис. осіб 775 867 958 1061 1203 1475.

Темп зростання за рік, %.

11,9 10,5 10,8 13,4 22,6.

За 2001 рік малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг (за даними Держпідприємництва) на суму 22 064,4 млн гривень, що становило більш ніж 7% від загальнодержавного обсягу виробництва продукції.

Таблиця 2.

Структура кількості малих підприємств України за формами власності, %.

PRIVATE Форми власності 1998 1999 2000.

Всього, у т. ч.: 100,0 100,0 100,0.

Державна 1,8 1,5 1,5.

Комунальна 3,3 3,0 2,8.

Приватна 29,4 31,0 32,3.

Колективна 65,0 63,7 62,8.

Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав 0,5 0,6 0,5.

Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 1992 року по 2000 рік частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 14 до 1,5%. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 62,8%, а приватної - залишилася на рівні 32%.

Проте, як видно з таблиці 2, структура малого підприємництва за формами власності після 1996 року практично законсервувалася. Мають місце лише незначні її коливання. Звертає на себе увагу досить повільне зростання частки приватної форми власності, хоча вважається, що в цій сфері вона є найбільш оптимальною. Її частка становить менше третини МП. Серед малих промислових підприємств частка приватної форми власності є ще меншою, ніж в цілому по МП і становила у 2000 році 20%. За юридичною формою малі промислові підприємства колективної власності у 2000 році поділялися на: кооперативи — 2,3%, акціонерні товариства — 8,6%, колективні підприємства — 11,3%, товариства з обмеженою відповідальністю — 65,0%.

Таблиця 3.

Регіональна структура МП в Україні у 2000 році за кількістю підприємств, середньосписковою чисельністю зайнятих та обсягами виробленої продукції.

PRIVATE Регіони Кількість.

підприємств Чисельність Обсяги продукції.

Одиниць Частка, % Тис. осіб Частка, % Млн грн. Частка, %.

Україна 217 930 100,00 1709,8 100,00 19 432,7 100,00.

АР Крим 9183 4,21 65,5 3,83 708,1 3,64.

Вінницька 5221 2,40 52 3,04 418,8 2,16.

Волинська 3468 1,59 32,7 1,91 248,9 1,28.

Дніпропетровська 13 494 6,19 107,9 6,31 1227,8 6,32.

Донецька 24 807 11,38 149,9 8,77 1704,5 8,77.

Житомирська 5181 2,38 43,6 2,55 319,3 1,64.

Закарпатська 5843 2,68 41,7 2,44 356,8 1,84.

Запорізька 7972 3,66 65,5 3,83 866,5 4,46.

Івано-Франківська 6146 2,82 47,7 2,79 372,7 1,92.

Київська 5978 2,74 60,7 3,55 692,6 3,56.

Кіровоградська 4369 2,00 34,5 2,02 282,7 1,45.

Луганська 8764 4,02 68,9 4,03 593,5 3,05.

Львівська 13 612 6,25 124,3 7,27 1055 5,43.

Миколаївська 6843 3,14 47,7 2,79 482,7 2,48.

Одеська 9591 4,40 86,9 5,08 1081,6 5,57.

Полтавська 6128 2,81 55,8 3,26 537 2,76.

Рівненська 3650 1,67 37,2 2,18 272,8 1,40.

Сумська 4944 2,27 44,5 2,60 408,8 2,10.

Тернопільська 3030 1,39 31,1 1,82 241,4 1,24.

Харківська 13 392 6,15 111,3 6,51 1251,9 6,44.

Херсонська 7615 3,49 35,1 2,05 331,4 1,71.

Хмельницька 4519 2,07 41,8 2,44 344,7 1,77.

Черкаська 5058 2,32 37,6 2,20 359,4 1,85.

Чернівецька 2976 1,37 29,6 1,73 217,3 1,12.

Чернігівська 3388 1,55 37,9 2,22 281,3 1,45.

м. Київ 30 691 14,08 202,6 11,85 4588,4 23,61.

м. Севастополь 2068 0,95 15,8 0,92 186,8 0,96.

Закон України «Про підприємства в Україні», прийнятий у 1991 році, визначав критерієм віднесення підприємства до категорії малих чисельність працюючих, причому — диференційовано залежно від галузі, у якій функціонувало дане підприємство. Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб'єктів малого підприємництва», який набрав чинності з 1 січня 1999 року, критерії було змінено. До суб'єктів малого підприємництва відносилися юридичні особи, чисельність найманих працівників на яких не перевищувала 50 осіб, також було обмежено річний оборот коштів. Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва», прийнятий у 2001 році, визнає суб'єктами малого підприємництва фізичних осіб-підприємців, річний оборот яких не перевищує 500 тисяч гривень на рік, та юридичних осіб, на яких працює не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу яких не перевищує 500 000 євро.

Як видно з зазначеного, поняття середнього бізнесу в Україні досі не врегульовано. Це робить невигідним розширення успішних МП, які в цьому разі ризикують випасти з пільгової категорії.

Досить показовим в контексті усвідомлення особливостей розвитку МП в Україні є, на нашу думу, аналіз їхньої регіональної та галузевої структури та розподілу за кількістю зайнятих.

Аналіз даних про розвиток та розподіл МП по регіонах України засвідчує, що, незважаючи на зростання їхньої чисельності, диспропорції, які існували у територіальному розподілі МП, зберігаються (табл. 3).

Показники територіального розподілу МП передусім засвідчують залежність їхньої кількості від економічного потенціалу регіону. Проте, якщо у період адміністративно-командної економіки його головним критерієм була, насамперед, величина промислового потенціалу, в останні роки — на перше місце вийшли величина та концентрація банківського та фінансового капіталів. Саме така зміна чинників стала, на наш погляд, головною причиною виходу Києва на перше місце в Україні за розвитком малого бізнесу, що відбувся в 1997 році. До цього за загальною кількістю МСП в Україні лідирувала Донецька область.

З другої половини 90-х рр. спостерігається тенденція до поступового вирівнювання розвитку МП в регіонах України. Зокрема, з 1995 по 2000 рр. частка п’яти областей, які займали в Україні перші місця за кількістю МП (Донецька область, м. Київ, Харківська область, Львівська область, Кримська АР), зменшилася з 45 до 42%, в той час як питома вага 5 областей, що мали найменшу абсолютну кількість МП, зросла з 5,9 до 6,9%. Проте розрив між регіонами-лідерами та регіонами-аутсайдерами в розподілі МП залишається досить глибоким. У Донецькій, Львівській, Миколаївській, Херсонській областях та містах Києві і Севастополі кількість підприємств в розрахунку на 10 тис. чоловік населення перевищує загальнодержавний показник і становить 50−116 підприємств (проти середнього по Україні - 44 підприємств), в той час як у Чернігівській та Вінницькій областях вона ледь не вдвічі менше за середню (27 і 29 відповідно).

Співставлення регіональних показників дозволяє зробити висновок про переважаюче функціональне призначення МП в окремих регіонах. Так, переважно соціальний ефект (забезпечення зайнятості) МП відіграють в Київській, Львівській, Полтавській, Чернігівській, Рівненській та Тернопільській областях. Інституційний ефект (який виявляється завдяки створенню порівняно більшої кількості МП) спостерігається в АР Крим, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях. Нарешті, за економічним ефектом МП немає рівних місту Києву, де вироблено 23,6% всього продукту МП України, при тому, що на них зайнято 11,9% усіх зайнятих на МП.

На думку експертів, регіональні диспропорції розвитку МП пояснюються: економічним потенціалом регіону; наявністю ресурсів; господарською структурою регіону; рівнем кадрового забезпечення; ставленням органів влади та населення до малого бізнесу; наявністю ринкової інфраструктури; інформаційним забезпеченням; традиціями та місцевою психологією.

У галузевій структурі малого бізнесу за кількістю підприємств та обсягами випуску продукції провідні місця посідають торгівля і промислове виробництво (табл. 4). Принципово інша картина спостерігається в розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом розвитку підприємств. Так, МП, які здійснюють операції з нерухомістю, складаючи лише 12,1% їхньої чисельності в Україні, створюють 13,1% продукції та 22,1% загального прибутку. Навпаки, малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є в цілому збитковими. Таким чином, порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва в малому підприємництві виявляє суперечливу ситуацію, що свідчить про тенденцію до послаблення його зв’язків з загальним станом народного господарства. Таке становище, на наш погляд, лише почасти зумовлене галузевою специфікою. Більшою мірою воно викликане недосконалістю чи відсутністю галузевої інфраструктури, а також відсутністю галузевої координації малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об'єднання підприємців.

За підсумками 2001 року частка МП, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 48,1% від загальної кількості МП, операціями з нерухомістю — до 12,7%. Позитивним виявилося збільшення частки підприємств в промисловості до 16,5% та в будівництві - до 8,8%.

Таблиця 4.

Галузева структура малих підприємств України у 2000 році, %.

PRIVATE Галузі економіки Кількість Випуск продукції Прибуток Всього по економіці,.

у тому числі: 100,0 100,0 100,0.

Сільське господарство, мисливство та лісове господарство 3,6 5,8 -2,7.

Промисловість 15,8 26,9 -6,7.

Будівництво 8,4 14,5 5,8.

Оптова та роздрібна торгівля 46,4 24,1 73,9.

Готелі та ресторани 3,5 3,0 -0,2.

Транспорт 3,9 7,1 3,6.

Операції з нерухомістю 12,1 13,1 22,1.

Колективні та особисті послуги 3,4 2,4 0,1.

Таблиця 5.

Частка продукції малих підприємств у промисловому виробництві за галузями, %.

PRIVATE Галузі промисловості 1998 1999 2000.

Вся промисловість 4,5 5,1 3,3.

Добувна 0,4 0,5 0,3.

Обробна 6,6 7,2 4,4.

Харчова та перероблення с/г продуктів 6,6 6,8 3,8.

Легка, у тому числі: 16,0 20,5 9,7.

Текстильна та пошиття одягу 12,2 15,0 11,2.

Виробництво шкіри та шкіряного взуття 26,3 30,5 6,6.

Виробництво деревини та виробів з деревини 29,8 21,5 22,3.

Целюлозно-паперова; видавнича справа 30,6 24,7 20,0.

Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки 3,9 4,2 0,4.

Хімічна та нафтохімічна, у тому числі: 5,4 6,6 4,7.

Виробництво хімічне 4,4 4,7 3,1.

Гумових та пластмасових виробів 8,3 14,6 10,6.

Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів 4,6 5,8 5,1.

Металургія та оброблення металу 1,4 1,8 1,0.

Машинобудування, у тому числі: 8,4 9,4 6,7.

Виробництво машин та устаткування 6,3 7,0 6,4.

Електричного та електронного устаткування 18,7 19,9 11,2.

Транспортного устаткування 3,7 3,5 2,6.

Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води 0,4 1,3 0,5.

У 1998;2000 рр. спостерігалася загрозлива тенденція до зниження частки МП у промисловому виробництві за видами економічної діяльності. Так, дані таблиці 5 свідчать, що у 2000 році не було практично жодної галузі промислового виробництва, де частка МП не зменшилася б порівняно з попереднім періодом.

Відчутно зменшилася частка МП у таких економічно та соціально важливих галузях, як харчова та переробка сільгосппродуктів, легка, виробництво деревини та виробів з деревини, целюлозно-паперова, видавнича справа, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, електричного та електронного устаткування. Частка в підгалузі виробництва шкіри та шкіряного взуття зменшилася в кілька разів. Те, що вказані процеси відбуваються саме у початковий період відновлення економічного зростання, свідчить, що між великим та малим бізнесом в Україні не вдалося налагодити належного зв’язку, що може стати перепоною для подальшого зростання виробництва.

Таблиця 6.

Динаміка зайнятих на МП в Україні у 1991;2001 рр.

PRIVATE Показники 1991 1996 1997 1998 1999 2000 2001.

Середньорічна кількість працюючих на МП, тис. 1192,4 1178,1 1395,5 1559.

1677,5 1709 1715,7.

Відсотків до попереднього року х 104,7 118,5 111,8 107,5 101,9 100,3.

У розрахунку на одне підприємство, осіб 25 12 10 9 9 8 7.

Відсотків до кількості працездатного населення 4,1 4,1 4,9 5,5 5,9 6,0.

За підсумками 9 місяців 2001 року із загальної кількості працюючих на МП близько 36,6% було зайнято в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, наданні послуг з ремонту, що може бути пояснено динамічністю розвитку сфери послуг та торгівлі. Питома вага зайнятих у сфері здійснення операцій з нерухомістю, здавання в найм, надання послуг юридичним особам також досить висока та складає близько 11,2% від загальної чисельності працівників, зайнятих на МП.

Таблиця 7.

Зайнятість на українських МП за основними видами економічної діяльності за 9 місяців 2001 року.

PRIVATE Види діяльності Чисельність зайнятих.

Млн чоловік % до загальної чисельності.

Всього по економіці.

з неї 1683,2 100.

Промисловість 377,0 22,4.

Будівництво 205,4 12,2.

Оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги ремонту 616,05 36,6.

Готелі та ресторани 72,4 4,3.

Транспорт 75,7 4,5.

Операції з нерухомістю, здавання під найм, послуги юридичним особам 188,5 11,2.

Колективні, громадські та особисті послуги 84,2 5,0.

Інші 64,0 3,8.

В структурі зайнятих питома вага працюючих на МП, створених в промисловості, складає 22,4%. Значною залишається частка зайнятих на підприємствах, орієнтованих на надання послуг в будівництві (12,2%). Причому збільшення чисельності зайнятих цим видом економічної діяльності призводить до посилення конкуренції між працівниками, зайнятими в цій сфері.

Таблиця 8.

Чисельність працівників малих промислових підприємств за галузями в 2000 році.

PRIVATE Галузі Середньорічна чисельність працівників, тис. осіб Частка, %.

Промисловість, у тому числі: 362,9 100,0.

Добувна 4,9 1,4.

Обробна, з неї: 346 95,3.

Харчова промисловість та переробка 77 21,2.

Легка промисловість, у тому числі: 40 11,0.

Текстильна промисловість та пошиття одягу 33,5 9,2.

Виробництво шкіри та шкіряного взуття 6,5 1,8.

Виробництво деревини та виробів 27,5 7,6.

Целюлозно-паперова промисловість та видавнича справа 41,8 11,5.

Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки 0,6 0,2.

Хімічна та нафтохімічна промисловість, у тому числі: 19,9 5,5.

Хімічне виробництво 9,4 2,6.

Виробництво гумових та пластмасових виробів 10,5 2,9.

Виробництво інших неметалевих виробів 22,7 6,3.

Металургія та оброблення металу 21,7 6,0.

Машинобудування, в тому числі: 72,7 20,0.

Виробництво машин та устаткування 35,1 9,7.

Виробництво електричного та електронного устаткування 29,4 8,1.

Виробництво транспортного устаткування 8,2 2,3.

Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води 12 3,3.

Співставлення темпів зростання кількості МП та чисельності зайнятих на них в галузевому і регіональному розрізах виявляє збереження тенденції до зменшення середньої кількості працюючих на одному підприємстві. Так, за 9 місяців 2001 року кількість МП зросла на 10 тис., а кількість зайнятих на них — зменшилася на 26 тис. осіб. Одна з імовірних причин такої ситуації, на думку експертів — вже відзначений вище масовий перехід МП в режим підприємців-фізичних осіб. Окрім того, темпи приросту кількості малих підприємств та чисельності працюючих на них значно розрізняються по регіонах, що віддзеркалює регіональні особливості процесів створення малих підприємств.

За даними статистичної звітності, у 2000 році в середньому по Україні середньомісячна заробітна плата одного працівника МП складала 154,84 грн. проти 130,16 грн. у 1999 році. Найвищий рівень середньомісячної заробітної плати в 2000 році був зафіксований серед працівників водного транспорту (392,31 грн.), в сфері громадської діяльності (379,77 грн.) та в державному управлінні (267,12 грн.). Найнижчий же рівень заробітної плати був у працівників МП, які надають готельні та ресторанні послуги (102,73 грн.), та надають індивідуальні послуги (107,63 грн.), тобто в тих сферах діяльності, які відзначаються низькою рентабельністю. В регіональному розрізі найбільш сприятливими в аспекті матеріального стимулювання працівників малих підприємств вважаються м. Київ (231,13 грн.), Запорізька (176,6 грн.) і Харківська (168,13 грн.) області, та м. Севастополь (173,3 грн.). Для цих регіонів характерним є більш високий (у порівнянні з середнім по країні) рівень середньомісячної заробітної плати. Найгірша ситуація складається в Тернопільській (107,91 грн.), Івано-Франківській (115,63 грн.) та Хмельницькій (117,0 грн.) областях.

Водночас, слід усвідомлювати, що наведені показники мають порівняно невисокий рівень вірогідності з огляду на значний рівень «тінізації» діяльності МП, зокрема існування так званої «подвійної бухгалтерії», яка дозволяє приховувати значні обсяги доходів працівників малих підприємств від оподаткування. Зазначимо, що на державних, комунальних підприємствах і підприємствах з власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, де можливості «тіньових» операцій значно більш обмежені, відзначається вищий рівень середньомісячної заробітної плати, ніж на колективних та приватних підприємствах. Так, середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств, які перебувають у власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, складала у 2000 році 378,31 гривень і була майже в 2,5 раза вища за рівень середньомісячної заробітної плати, яку отримували працівники малих підприємств, які перебували в приватній власності.

2.2 Макроекономічні результати розвитку МП в Україні.

Отже, загалом з 1991 по 2001 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилась майже в 5 разів. Проте за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна набагато відстає навіть від колишніх країн «соціалістичного табору». Цей показник в Україні на кінець 2001 року складав 47,6 МП в розрахунку на 10 тис. осіб населення, що, звичайно, недостатньо для створення так званої «критичної маси» малих підприємств. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та покриття ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки в ринкову, потрібно принаймні 120−150 одиниць МП на 10 тис. осіб, а деякі експерти навіть називають цифру 3 млн МП, або понад 600 на 10 тис. населення.

На жаль, доводиться визнати, що МП в Україні не виконують належним чином своєї соціальної ролі. Вони забезпечують робочими місцями лише 1,72 млн осіб, що складає близько 15% від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки, тоді як в країнах з ринковою економікою аналогічний показник перевищує 50%. До того ж, не можна забувати, що досить часто МП є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на МП з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно, за такого низького залучення працюючих до діяльності МП виникають сумніви щодо дієвості їхньої ролі у зменшенні майнової диференціації населення України. За такої ситуації МП, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Практичне призупинення зростання зайнятих на МП у 2001 році дає підстави стверджувати, що МП як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі більше виконувати належних їм соціальних функцій.

Досить тривожним показником є також уповільнення темпів зростання кількості МП в Україні. Це свідчить про втрату ними украй важливої інституційної ролі - формування конкурентного середовища, яке складається із стійких, кваліфікованих та підприємливих економічних суб'єктів, формування потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Навряд чи є сенс доводити, що підприємці-фізичні особи практично не в змозі виконувати зазначені функції. Фактично зміщення політики підтримки МП до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес «кинуто» на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання МП як важеля структурного регулювання та модернізації економіки.

Аналізуючи динаміку рентабельності МП, слід відзначити її традиційно низький в цілому рівень. Офіційні показники 1995 та 1996 рр., з урахуванням рівня інфляції, взагалі можна вважати недостатніми для забезпечення розширеного відтворення. Щодо 1998;2000 років, то показники свідчать про деяке поліпшення рівня прибутковості малих підприємств. Згідно з результатами опитування, яке проводилось в Україні Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), в 1999 році у порівнянні з 1998 роком удвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як «задовільний». Кількість підприємців, що скаржились на дію негативних факторів, зменшилась.

У 2000 році частка МП у загальній сумі прибутку народного господарства помітно зросла (табл. 9). З нашої точки зору, головними причинами цього були вимушена «детінізація» доходів МП у світлі підвищення фіскального контролю та форсованого переходу до грошових розрахунків та «висвітлення» прибутків внаслідок переходу частини МП на спрощену систему оподаткування, яка не загрожувала вилученням цього прибутку у вигляді податку. На підтвердження такої думки нагадаємо, що, незважаючи на різке зростання рівня рентабельності МП, їхня чисельність та кількість зайнятих на них (а значить — обсяги виробництва) у наступному році майже не зросли. Матеріали статистичних обстежень свідчать також, що діяльність більш ніж третини МП є збитковою. Особливо високою збитковість є у сферах транспорту, промисловості, сільського господарства. Водночас 75% прибутку, одержаного у 2000 році, припадає на МП торгівлі.

Таблиця 9.

Частка прибутку малих підприємств у загальному обсязі прибутку по народному господарству України.

PRIVATE Показник 1997 1998 1999 2000.

Прибуток по народному господарству, млн гривень 13 868,0 3419,0 7427,0 13 933.

Балансовий прибуток МП, млн гривень 1659,0 143,5 131,2 1037,2.

Питома вага МП в прибутку по народному господарству, % 12,0 4,2 1,8 7,4.

Питома вага МП до зайнятих, % 7,0 8,0 8,9 9,5.

Утім, розрахунок реальної рентабельності МП завжди був утруднений значним рівнем «тінізації» діяльності МП в Україні. «Тіньова» діяльність, на жаль, є деструктивною родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю (а точніше — спрощеність узгоджених дій) разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів МП.

Вже створення МП припускало можливість використання їх як ланки механізму перекачування коштів державних виробничих підприємств з метою нагромадження капіталу, прискорення формування приватних структур. Це дозволило багатьом МП з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу, які передбачають існування фіктивних підприємств. Фіктивний характер значної частки МП — явище загальне для всіх трансформаційних економік. Кожне четверте МП в Україні, за визнанням Голови Держпідприємництва О. Кужель, фактично працює лише «на папері».

«Тінізація» малого бізнесу набула різних форм. Найбільш поширеними є приховування обороту, приховування доходів, заниження розмірів заробітної плати, ухилення від оподаткування. Так, за даними опитування, проведеного МФК у червні 2000 року серед керівників 900 МП у 12 містах України, 85% підприємств приховували свої доходи, причому половина з них — від 20 до 50%. Цікаво, що цей показник має значні регіональні варіації. Зокрема, 43% опитаних підприємств у Керчі приховували більш як 50% свого виторгу від реалізації, а 87% респондентів у Козятині приховували до 60% виторгу.

Згідно з експертними оцінками, за непрямими ознаками, у 2001 році в Україні спостерігалося підвищення рівня «тінізації» економіки порівняно з попереднім роком.

Утім, не можна забувати, що, як буде показано нижче, «тінізація» МП в Україні викликана, насамперед, надто високим рівнем податкового тиску на підприємства і населення та збереженням загальних несприятливих умов для ведення бізнесу. Відтак «детінізація» цієї сфери в Україні нерозривно пов’язана із загальною стратегією підтримки розвитку МП. Підсумовуючи, зауважимо, що вказані диспропорції у розвитку МП в Україні у 2000;2001 рр. дають підстави твердити про фрагментарність та нестійкість тенденцій економічного зростання, які мали місце у ці роки.

2.2.1 Практика державного стимулювання розвитку МП Найвпливовішим засобом державної підтримки МП в Україні сьогодні є, безперечно, надання їм пільг у сфері оподаткування. Левова частка нормативних актів, що були прийняті останнім часом, присвячена саме цій сфері державного регулювання. З 1 січня 1999 року Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» для суб'єктів малого підприємництва було запроваджено сплату єдиного податку. Зазначеним Указом єдиний податок запроваджувався замість 16 видів податків і зборів, визначених податковою системою України. Передбачалося також спрощення бухгалтерського, податкового обліку та звітності. На сьогодні існують чотири режими спрощеного оподаткування: єдиний податок (6% виручки, якщо платник єдиного податку є платником ПДВ, якщо ні - 10%), спеціальний торговий патент (застосовується лише у деяких регіонах України), фіксований податок (для фізичних осіб-підприємців від 20 до 200 грн. на місяць), фіксований сільськогосподарський податок (0,1−0,5%).

Загальна кількість суб'єктів малого підприємництва, що перейшли на сплату єдиного податку вже у 1999 році, склала 94,7 тис., або 14,5% від загальної кількості зареєстрованих МП; станом на 1 липня 2000 року за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності працювали 180,9 тис. суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб — 55,5 тис., фізичних осіб — 125,4 тис.), на середину 2001 року було зареєстровано вже 297,6 тис. платників єдиного податку (юридичних осіб — 77,6 тис., фізичних осіб — 225,8 тис.).

Спрощена система оподаткування зарекомендувала свою ефективність не лише як інструмент стимулювання малого підприємництва, а й як фіскальний інструмент. За деякими підрахунками, місцеві бюджети областей отримали від застосування спеціального торгового патенту практично подвійне збільшення надходжень.

Прибічники даної системи звертають увагу на те, що з часу запровадження спрощених методів як доходи підприємців — суб'єктів такого оподаткування, так і доходи держбюджету помітно зросли. Противники також досить резонно звертають увагу на колосальні обсяги коштів, які легально виходять з-під оподаткування та набувають готівкової форми через діяльність платників фіксованого податку.

Фахівці відзначають, що існуюча спрощена система оподаткування не враховує, наприклад, того, що, якщо об'єктом оподаткування є виручка від реалізації, то збільшення витрат виробництва, які включаються до ціни продукції, при збереженні обсягу реалізації збільшує виручку, а відповідно, збільшує й суму нарахованого податку. Отже, прибуток підприємства зменшується. Спрощений порядок оподаткування у його теперішньому вигляді сприяє розвиткові підприємств сфери послуг, громадського харчування та торгівлі. Водночас від недосконалості механізму нарахування єдиного податку потерпають малі промислові підприємства. До того ж, їхня ліквідність є значно нижчою, а, за визнанням фахівців, саме дефіцит ліквідних ресурсів значною мірою визначає вагу податкового тиску в Україні. Отже, де-факто, система спрощеного оподаткування насправді надає пріоритет розвитку дрібних торговельних підприємств.

Очевидним є те, що за час дії спрощеної системи в Україні спостерігається зниження темпів зростання кількості МП. Натомість відбувається випереджаюче зростання кількості підприємців-фізичних осіб, рівень оподаткування яких є скоріше символічним (див. табл. 1 на с. 23). За підрахунками експертів, найбільший ефект введення спрощеної системи оподаткування дало у перший рік її впровадження. Надалі спостерігається тенденція до зниження віддачі від даного заходу. Адже зростання податкових надходжень було обумовлене виходом «з тіні» певної кількості підприємців, які вважали за краще сплатити часто вельми символічний порівняно з їхніми реальними доходами податок як плату за власний спокій. Це — безумовно великий позитивний ефект, проте йдеться все ж не про збільшення чисельності та оборотів підприємств, а про «висвітлення» раніше «тіньової» діяльності. Відповідно, в подальшому зростання показників надходжень від фіксованого податку має бути значно скромнішим.

Ще одним недоліком спрощеної системи оподаткування є недоотримання надходжень державним бюджетом та позабюджетними цільовими фондами фінансування. Адже, згідно з Указом, більша частина надходжень від єдиного податку спрямовується до місцевих бюджетів. Це й обумовило пропозицію ДПА вилучити зі складу єдиного податку ПДВ та збори до державних цільових фондів, яка знайшла відображення у проекті Податкового кодексу. Зрозуміло, що така пропозиція зустріла різко негативну реакцію суб'єктів підприємництва.

Поряд із пільговою податковою політикою, важливе значення для фінансового оздоровлення та розширення діяльності МП має фінансово-кредитна підтримка цього сектора економіки. За 1998;2000 рр. Українським фондом підтримки підприємництва було надано фінансову допомогу МП на 44,5 млн гривень та профінансовано регіональні фонди ще на 10,4 млн гривень. Згідно з Розпорядженням Кабінету міністрів України від 26.10.2001 р., у 2002 році на фінансування заходів з підтримки МП передбачається виділити 25 млн гривень. Зауважимо, що фінансова підтримка МП є для держави безпосередньо збитковою. Так, за 1998;2000 рр. Українським фондом підтримки підприємництва було надано фінансову допомогу МП на 44,5 млн гривень та профінансовано регіональні фонди ще на 10,4 млн гривень. За цей самий період МП перерахували до державного бюджету і державних фондів лише 24,1 млн гривень.

Незважаючи на постійно декларований пріоритет здійснення заходів фінансово-кредитної та інвестиційної політики МП, їхня потреба у дешевих кредитних ресурсах досі залишається незадоволеною. За роки провадження державної політики підтримки малого та середнього бізнесу було відкрито декілька ліній мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва, національних або спільно з іноземними партнерами, у тому числі з Європейським банком реконструкції та розвитку. Проте отримання кредитів по цих лініях часто перетворювалося для суб'єктів малого підприємництва у важку та тривалу процедуру, стикалося із бюрократичними перепонами при отриманні кредитів, у зв’язку з відсутністю надійної кредитної історії та матеріальної застави для забезпечення повернення отриманих коштів, невмінням малих підприємців розробити необхідну документацію, у тому числі техніко-економічне обґрунтування проекту, бізнес-плану тощо. Практично не вдалося налагодити роботу кредитно-гарантійної установи, створеної Указом Президента України від 20 вересня 1999 року. Хоча фінансування заходів підтримки малого підприємництва і має здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, воно часто затримується або просто не виконується з огляду на проблеми наповнення бюджету.

Важливим інструментом державної політики підтримки малого підприємництва на місцевому рівні є відповідні регіональні програми, які передбачають вирішення ключових завдань в сфері державної підтримки малого бізнесу в регіонах, зокрема — заходи щодо законодавчого забезпечення, фінансової підтримки, створення інфраструктури, кадрового та ресурсного забезпечення на місцях. Програми розглядаються та затверджуються на сесіях відповідних Рад органами місцевого самоврядування. Фінансове забезпечення регіональних програм здійснюється за рахунок регіональних та місцевих бюджетів, коштів всеукраїнського і регіональних фондів підтримки підприємництва, інших фондів, коштів регіональних центрів зайнятості, кредитів банків, коштів, отриманих від приватизації державного майна, іноземних інвестицій, міжнародних фондів, коштів регіональних громадських об'єднань підприємців, а також за власні кошти виконавців окремих проектів і підпрограм.

За інформацією Держпідприємництва, у 2001 році фінансово-кредитна підтримка надавалась суб'єктам малого підприємництва в 9 регіонах України (Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Полтавська, Тернопільська, Черкаська області), крім того ще 6 регіонів повідомили про кредитування суб'єктів підприємництва взагалі. Найбільші суми кредитів було надано суб'єктам малого бізнесу Криму, Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та Тернопільської областей. 10 регіонів повідомили про надання фінансово-кредитної підтримки фермерським господарствам.

Підтримка розвитку малого бізнесу в регіонах здійснюється також в рамках кредитування по лінії міжнародних фінансових організацій: Німецько-Українського фонду, ЄБРР, проекту BIZPRO, Програми ООН «Підтримка малого та середнього підприємництва в Україні», проекту TACIS, Проекту Міністерства міжнародного розвитку Уряду Великобританії та Польсько-Американсько-Української ініціативи про співробітництво. Між тим, на думку аналітиків Держпідприємництва, органи місцевої влади та самоврядування ще недостатньо докладають зусиль для залучення інвестиційних коштів до реалізації бізнес-планів, інноваційних проектів, використовуючи при цьому регіональні програми як інструмент.

В рамках виконання заходів регіональних програм продовжується робота по формуванню та удосконаленню інфраструктури підтримки малого підприємництва. За перше півріччя 2001 року на 10 одиниць збільшилась кількість бізнес-центрів (на сьогодні їх налічується 134). Кількість бізнес-інкубаторів за півроку зросла на 3 і становила 49. Між тим, жодного бізнес-інкубатора на цей час не функціонує в Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській, Миколаївській, Чернівецькій областях. Кількість технопарків в регіонах України протягом півріччя не змінилась і становила 6 одиниць. Кількість лізингових центрів зросла на 8. Найбільша кількість лізингових центрів зосереджена в місті Києві (22) та в Запорізькій області (13). Жодного лізингового центру не існує Житомирській, Луганській, Тернопільській, Харківській, Хмельницькій, Чернівецькій, Чернігівській областях та місті Севастополі. Значно зросла й кількість фондів підтримки підприємництва. На середину 2001 року їх налічувалося 80. На середину минулого року в Україні також налічувалося 342 інвестиційних та 34 інноваційних фондів і компаній, що надають підтримку суб'єктам малого бізнесу.

Таким чином, хід та наслідки політики підтримки розвитку МП в Україні видаються дещо суперечливими. Реальна дієвість та послідовність заходів, що вживаються, відверто не відповідають офіційно декларованій важливості даної проблеми. Це, у свою чергу, веде до уповільнення темпів зростання, утворення малоефективної та диспропорційної структури малого бізнесу.

2.2.2 Податкові та фінансові чинники.

Найбільшими вадами національної організації оподаткування МП є високий його рівень, часті зміни законодавства, невпорядкованість, зумовлена розмаїттям місцевих податків і зборів. За даними, наведеними О. Кужель, якщо у 1990 році загальний об'єм прямих і непрямих податків, а також нарахувань на заробітну плату становив лише 25% від ВВП, вже у 1994 році він збільшився до 43,5%, у 1996 — до 48%. Нині він знаходиться на рівні 46%. Крім того, доказом явного завищення рівня оподаткування може бути той факт, що рівень чистих податків (які не включають прямі податки) в Україні перевищує європейські рівні у два-три рази. Нараховані податкові суми роками перевищували фактично отримані на 20−30%, що свідчить про низьку ефективність і дестабілізуючу роль податкової системи загалом. До цього ж можна додати постійні зміни податкового законодавства та податкової звітності, введення в дію законів «заднім числом», громіздку структуру податкової системи.

Таблиця 10.

Податковий тягар як частка продажів в 2000 році.

(сплачені податки та інші обов’язкові платежі, % від продажу).

PRIVATE Галузі Розмір підприємства.

(кількість працюючих) Спосіб утворення підприємства Середнє.

До 50 50−250 Понад 250 Державні Приватизовані Новостворені.

Промисловість 23,5 29,7 22,5 26,9 22,0 28,7 23,6.

Будівництво 26,1 28,0 28,6 28,8 26,5 29,8 27,6.

Транспорт 34,5 26,9 19,3 27,7 22,2 18,1 23,6.

Телекомунікації 33,2 15,1 15,0 23,9 26,3 16,4 16,6.

Торгівля 23,1 13,7 17,4 18,7 15,0 21,8 18,8.

Громадське харчування 30,1 13,0 — 15,2 22,5 32,8 24,6.

Інші послуги 26,7 36,0 24,4 25,5 34,5 21,2 26,7.

Середнє 24,9 26,9 22,7.

За даними експертів МФК, в Україні підприємствами сплачуються податки в розмірі, який дорівнює чверті їхнього обсягу продажів (табл. 10). Згідно з даними опитування 710 керівників МП та підприємців-фізичних осіб, проведеного в рамках проекту BIZPRO у червні 2001 року, у 21,8% підприємств податки і збори забирали до 40% коштів, у 10% - понад 60% коштів. Як найобтяжливіший, опитані розглядали податок на додану вартість, за ним — податки на прибуток та на індивідуальні доходи. Найбільшою мірою «відплив» капіталу в «тіньову» економіку, на думку підприємців, пояснюється дією трьох основних податків: податку на прибуток, нарахувань на фонд заробітної плати та ПДВ. 59% опитаних МФК підприємців визнають, що їхній оборот збільшився б на 11−30% при більш сприятливому режимі оподаткування в Україні.

На думку Держпідприємництва, з введенням спрощеної системи оподаткування ситуація з оподаткуванням суб'єктів малого підприємництва суттєво поліпшилася. На початок 2001 року за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності в Україні працювало понад 62 тис. юридичних та 182,6 тис. фізичних осіб, що більше у порівнянні з 1999 роком відповідно у 2,2 та 2,8 раза. Темпи зростання кількості суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, які перейшли на спрощену систему оподаткування, у 2000 році у порівнянні з 1999 роком в окремих регіонах збільшилися в 2,5-З рази, а фізичних осіб-підприємців — у 4−5 разів. При цьому питома вага надходжень єдиного податку від юридичних осіб у загальній сумі надходжень зросла протягом 2000 року в 5,2 разу, а від фізичних осіб в загальній сумі сплачених податків — у 2,8 разу.

Складна ситуація склалася для підприємців, що використовують спеціальні режими оподаткування, з набранням чинності ряду законів у сфері платежів до Фонду соціального страхування. Зазначена категорія підприємців зобов’язана сплачувати як страхові внески на обов’зкове соціальне страхування, здійснюючи нарахування на фонд оплати праці та відрахування з заробітної плати найманих працівників, так і збір на обов’язкове державне соціальне страхування у складі єдиного податку та спецпатенту. Це призводить до того, що суб'єкти малого підприємництва — платники єдиного податку та спецпатенту — двічі здійснюють відрахування коштів на обов’язкове державне соціальне страхування, що, в свою чергу, спонукає до «тінізації» зайнятості в МП. Принагідно зазначимо, що вказана проблема може бути одним із чинників зниження офіційної чисельності зайнятих на МП у 2001 році.

Потрібно також вказати на те, що, починаючи з 1998 року, для підприємств у сфері малого та середнього бізнесу виникла можливість вибирати одну з трьох можливих систем оподаткування. Отже, в одному економічному просторі водночас можуть діяти підприємства, які сплачують податки за різними системами. Це суперечить принципу єдності системи оподаткування, і у поєднанні із спрощеною системою обліку створює, на наш погляд, додаткові можливості щодо подальшої «тінізації» малого підприємництва.

Отже, запровадження системи спрощеного оподаткування підприємців — юридичних та фізичних осіб певною мірою пом’якшило податковий тиск, перш за все — на малі підприємства та індивідуально зайнятих у легальній економіці. Водночас, за збереження загальних несприятливих макроекономічних умов для ведення бізнесу, запровадження спрощеної системи оподаткування відкрило додаткові канали живлення «тіньової» економіки, трансформації безготівкових коштів у готівкові, уникнення сплати податків та соціальних платежів. Тому, на наш погляд, у зв’язку зі зростаючими проблемами бюджетної консолідації, найближчим часом слід очікувати заходів щодо зменшення рівня сприятливості системи спрощеного оподаткування. Між тим, зниження загального рівня оподаткування підприємництва в Україні також потребуватиме значних політичних зусиль.

Високий рівень реальних процентних ставок (у 2001 році вони, за приблизними розрахунками, були втричі вищі за рівень 2000 року), відсутність матеріальної застави для забезпечення повернення отриманих коштів, нерозвиненість небанківського фінансово-кредитного сектора, скорочення банківського кредитування малих підприємств (досить часто не лише через значні ризики мікрокредитування, а й через посилення вимог до комерційних банків щодо їхніх активів з боку Національного банку України) — все це значною мірою унеможливлює зовнішнє фінансування для заснування та розвитку малих підприємств, зокрема для закупівлі обладнання, оренди або придбання приміщень, проведення маркетингових досліджень та рекламної кампанії. Залишається законодавчо не вирішеною проблема мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва, а саме створення та діяльності спеціалізованих небанківських фінансово-кредитних установ з мікрокредитування.

У фінансовому забезпеченні своєї діяльності МСП в Україні розраховують насамперед на власний нерозподілений прибуток та інколи отримують кошти через неофіційні канали. Цікавою тенденцією є значна частка іноземних інвестицій в капіталові МСП. За даними МФК, зокрема, у 1999 році іноземні інвестиції були джерелами фінансових коштів для 26% підприємств, які здійснювали інвестиції.

Банківське кредитування — потенційно найбільш ефективне джерело ресурсів, на жаль, фактично виявилося осторонь розвитку МП. Участь багатьох банків і спеціалізованих фондів у кредитуванні малого підприємництва обмежується деклараціями про сприяння малому бізнесові. Ним займається надзвичайно обмежене число такого роду установ. На положення справ у сфері малого підприємництва, вони, власне кажучи, не впливають. Повноцінну діяльність кредитно-гарантійної установи для кредитної підтримки МП, створеної ще у 1999 році, налагодити так і не вдалося.

Нерозвиненість фінансового сектора в Україні веде до практичної відсутності небанківських фінансових установ, які могли б також здійснювати фінансування діяльності МП: кредитних спілок, страхових фондів, венчурних компаній тощо, які могли б забезпечити більш гнучку кредитну політику.

Безперечно, свою негативну роль у недостатньому рівні інвестицій, які здійснюються суб'єктами МП, відіграє й відсутність стимулів для інвестування: оподаткування інвестиційних вкладень, несприятливість інвестиційного і підприємницького клімату в країні.

Очевидно, зайве доводити, що джерело проблем. які виникають в процесі кредитування МП в Україні, знаходиться за межами цього сектора і пов’язане з особливостями грошово-кредитної політики та загальними диспропорціями грошово-фінансової сфери.

2.3 Стратегії підтримки МП.

Отже, очевидною стає необхідність комплексного вирішення завдань підтримки МП в Україні, яке може бути успішно розв’язане лише на основі тісного взаємозв'язку заходів, що охоплюють питання регулювання загального макроекономічного середовища, фінансової та майнової підтримки МП, формування цільових інституційних та ринкових структур, ліквідації бюрократичних перепон, забезпечення безпеки підприємництва тощо.

На найвищому державному рівні має бути чітко визначено, яка саме роль відводиться МП у державній стратегії, а також відображено ступінь розуміння державою цієї ролі. Сьогодні, хоча загалом макроекономічна роль МП вказана в основних документах досить коректно, на практиці це визначення не знаходить повного відображення в діях органів влади (насамперед Держпідприємництва) та виступах урядовців. З свого боку, представники малого бізнесу та їхні асоціації також мають усвідомити своє місце в соціально-економічній системі, щоб мати моральне право вимагати для себе державної підтримки.

За даними опитування, проведеного МФК, на думку самих підприємців, головними факторами активізації діяльності МП мають бути:

зниження ставок та зменшення кількості податків — вказали 85% опитаних;

спрощення доступу до кредитів — 63%;

забезпечення стабільності законодавства — 48%;

вдосконалення законодавчої бази підприємництва — 37%;

впорядкування процедури проведення перевірок — 23%;

реформування системи ліцензування — 16%;

реформування процесу сертифікації - 12%;

вдосконалення системи реєстрації - 6%;

Отже, враховуючи світовий досвід та об'єктивну необхідність розвитку малого підприємництва, його місце і роль у національній економіці, державна політика розвитку малого підприємництва в Україні повинна спрямовуватися на:

забезпечення економічного зростання за рахунок діяльності суб'єктів малого підприємництва;

удосконалення структури малого підприємництва;

заохочення розвитку малих підприємств у пріоритетних галузях та на пріоритетних напрямах;

підвищення технологічного рівня виробництва МП;

створення конкурентного середовища;

залучення суб'єктів малого підприємництва до розв’язання соціально-економічних проблем на державному та регіональному рівнях;

створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

формування нової соціальної верстви власників і підприємців.

Вже згадувана вище Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні називає такі напрями подальшого вдосконалення політики підтримки малого бізнесу:

вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності;

формування державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності;

активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва;

сприяння створенню ринкової інфраструктури розвитку малого підприємництва;

впровадження регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва.

Згідно з Національною програмою, шляхами вдосконалення правового забезпечення розвитку малого підприємництва є:

створення дієвих механізмів захисту прав і свобод підприємців;

гармонізація українського законодавства з законодавством Європейського Союзу та СНД;

забезпечення законодавчої гарантії незмінності та довготривалості державної політики щодо підтримки малого підприємництва;

розробка нормативно-правової бази, яка регулює відносини між державою та підприємцями, роботодавцями і найманими працівниками, у тому числі і для забезпечення їхнього соціального захисту, встановлює норми і правила здійснення підприємницької діяльності, регламентує діяльність органів державної влади, їх посадових осіб щодо виконання ними відповідних повноважень у сфері розвитку малого підприємництва;

вдосконалення функціональної та організаційної структури центральних та місцевих органів виконавчої влади в частині забезпечення розвитку і державної підтримки малого підприємництва.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку малого бізнесу в Україні.

3.1 Проблеми розвитку МП в Україні.

Уповільненість та диспропорційність розвитку МП в Україні визначається наявністю суттєвих проблем і перешкод. Згідно з Національною програмою сприяння розвитку МП в Україні, основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:

відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;

збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);

відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;

надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;

невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;

надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб'єктів господарювання.

Наведені чинники фактично відображають результати опитувань представників малого бізнесу, хоча ієрархія проблем в останніх дещо інша. Зокрема, за результатами опитування, проведеного у 1999 році фахівцями Міжнародної фінансової корпорації, основними перешкодами в діяльності МП були:

високі ставки податку — на думку 83% опитаних;

велика кількість податків — 68%;

низький попит на продукцію — 46%.

часті зміни у формах звітності - 39%;

велика кількість ліцензованих видів діяльності - 38%;

перевірки державними органами — 38%;

складність отримання кредиту — 36%.

Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів (25%), недостатність ділової інформації (12%), недостатність управлінських знань (8%).

Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:

невпорядкованість відносин власності;

вузькість ринків збуту;

нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

платіжна криза;

нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;

недостатність професійної кваліфікації керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;

відсутність економічного механізму сполучення інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;

дефіцит вірогідної ділової інформації тощо.

Вищевказані обмеження утруднюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у «тіньовій» сфері. Попри деякі позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, більшість перешкод на шляху розвитку МП в Україні залишаються вельми потужними.

Отже, незважаючи на низку прийнятих останнім часом вищими органами державної влади і управління нормативних документів, розвиток малого підприємництва в Україні здійснюється у несприятливому макрота мікросередовищі. Поряд з вищеперерахованими негативними чинниками, на розвиток МП негативно впливають також чинники загальної макроекономічної динаміки, інфляція, низький рівень платоспроможності населення тощо. Переважна більшість гальмуючих чинників виходять за межі суто регуляторної політики та мають макроекономічну природу. Найнебезпечнішим є те, що заходи щодо підтримки МП досить часто входять у суперечність з іншими напрямами економічної політики держави, зокрема — її бюджетно-податковими, грошово-кредитними, валютними та іншими складовими. Відтак, дієздатна політика стимулювання розвитку МП в Україні потребує застосування комплексу взаємопов'язаних заходів і виходить далеко за межі компетенції спеціалізованих державних структур, зокрема — Держпідприємництва. На нашу думку, до одного з визначальних завдань останнього на нинішньому етапі має увійти пошук засобів та вироблення пропозицій щодо узгодження потреби всебічного стимулювання розвитку МП з потребами забезпечення в Україні макроекономічної стабільності та довгострокового збалансованого інноваційно орієнтованого економічного зростання.

3.2Перспективи малого бізнесу в Україні.

Отже, у сфері інфраструктурного забезпечення розвитку МП в Україні видається за доцільне:

стимулювати розвиток консалтингової діяльності, спрямованої на надання правового та методичного сприяння утворенню малих підприємств, індивідуальній підприємницькій діяльності, складанню інвестиційних планів та програм та комплексний супровід малих підприємств протягом двох-трьох перших років з моменту заснування;

заохочувати створення мережі навчально-консультаційних центрів з питань забезпечення якості та підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, підвищення кваліфікації керівників і фахівців малого бізнесу з цих питань, стимулювати організацію проведення наукових досліджень, пов’язаних з проблемами розвитку малого підприємництва;

законодавчо встановити єдиний порядок ліцензування надання всіх видів інформаційно-консультаційних послуг для малих та середніх підприємств, посилити відповідальність компаній, які надають інформаційно-консультативні послуги, за надання свідомо хибної інформації. Це має забезпечити належний рівень цих послуг, а також дозволить запобігти спробам зловживання податковими пільгами щодо витрат на оплату цих послуг;

забезпечити за спільного фінансування держави та об'єднань підприємців формування загальнонаціональної інформаційної мережі спеціальних інституцій, аудиторських, консалтингових фірм, яка могла б виступити джерелом вірогідної інформації про інвестиційні можливості підприємств, галузей та регіонів, інвестиційні перспективи, умови діяльності іноземних капіталів на території України, становище на ринках, виробничий потенціал українських підприємств, макроекономічну статистику, правове середовище тощо;

створити цілісну структуру збору та аналітичного опрацювання інформації про стан кон’юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках, прогнозування перспектив економічної динаміки та вироблення відповідних рекомендацій щодо раціональної поведінки органів державного управління та суб'єктів господарювання;

поширення інформації щодо експортних пропозицій малих і середніх підприємств за кордоном через торговельні місії, а також збір та розповсюдження в Україні торговельних та інвестиційних пропозицій іноземних підприємців, сприяння участі у міжнародних виставках, ярмарках та презентаціях, залученню інвестицій, створенню спільних підприємств з зарубіжними партнерами;

заохочувати співробітництво відповідних українських інституцій з європейськими інформаційними мережами і базами даних у підприємницькій сфері з метою зустрічного інформаційного обміну;

забезпечити створення мережі бізнес-інкубаторів, центрів підтримки підприємництва для підготовки спеціалістів;

стимулювати розробку та реалізацію недержавних програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малого підприємництва, а також програм дистанційного навчання кадрів основам підприємницької діяльності;

заохочувати різноманітні форми обміну досвідом працівників МП щодо особливостей функціонування в умовах української економіки, продовжувати та активізувати проведення громадських обговорень проектів регуляторних актів з питань підприємництва;

забезпечити створення дієвого інституту Уповноважених Президента України з питань підприємництва для врегулювання спірних питань та усунення перешкод для розвитку підприємницької діяльності в регіонах України. Сприяти впорядкуванню механізмів залучення до вирішення таких суперечок громадських об'єднань малого підприємництва;

здійснювати підтримку МП шляхом проведення інформаційних кампаній, науково-практичних семінарів для фахівців, «круглих столів», видання інформаційної літератури, організації конференцій, семінарів і виставок. Розробити та здійснювати з широким залученням об'єднань підприємців комплекс заходів, спрямованих на формування позитивної думки щодо підприємництва в Україні.

Підтримка розвитку МП може бути дієвим інструментом «детінізації» економіки.

По-перше, саме через інвестиції у малі та середні підприємства можливі як конверсія «тіньових» капіталів, так і залучення до економічного обороту готівкових заощаджень населення — потенційного ресурсу «тіньових» операцій.

По-друге, розвиток малого та середнього бізнесу може суттєво збільшити пропозицію робочих місць, зменшуючи обсяги «тіньової» зайнятості.

По-третє, він сприятиме розвиткові конкурентного середовища та постачальницько-збутової інфраструктури, нерозвиненість яких є важливими чинниками «тінізації» економіки.

В той же час, зосередження лібералізації умов підприємницької діяльності лише на сфері малого бізнесу за збереження загальної фіскальної орієнтації економіки означатиме посилення податкового тиску на великі підприємства. З огляду на те, що малий бізнес зосереджено переважно у сфері торгівлі та послуг, в той час як виробнича діяльність представлена здебільшого середніми та великими підприємствами, така політика видається небезпечною у стратегічній перспективі. «Детінізація» у сфері виробництва створює передумови для спрямування продукту за легальними каналами збуту, в той час як «детінізація» сфери обігу відіграє щодо «тіньового» виробництва скоріше каральну (забороняючу), аніж легалізуючу роль.

Враховуючи ситуацію, що склалася в Україні внаслідок накопичення значних обсягів «тіньових» коштів, доцільним видається запровадити на певний перехідний період політику амністії по відношенню до «тіньового» капіталу через відкриття йому шляхів для легального інвестування при одночасній протидії його поверненню в «тінь», утворенню нових «тіньових» капіталів та відпливу за межі України. Необхідно визнати право усіх суб'єктів господарювання — резидентів України щодо їхньої незаперечної власності на всі капітали (окрім тих, що були зароблені за рахунок кримінальних злочинів, заборонених видів діяльності - торгівлі наркотиками, зброєю та ін.), які були отримані ними до дати завершення амністії. Важливою складовою такої політики є чітке розмежування капіталів кримінальних елементів і «тіньовиків"-господарників, а також врахування цього поділу у відповідних законодавчих і нормативних актах. Йдеться про те, що, за наявності у правоохоронних органів конкретної інформації про злочинне походження коштів, спроби їх легалізувати повинні переслідуватися у кримінальному порядку. В разі, якщо кошти, отримані незаконним шляхом, не відносяться до зазначеної категорії злочинів посягань, слід відмовитися від будь-яких спроб встановити джерела їхнього походження при умові їхнього інвестування у виробничу сферу економіки держави. Потрібне надання гарантій власникам «тіньових» капіталів щодо непереслідування їх державою у будь-якому порядку.

Видається доцільним надання пільг в оподаткуванні МП за такими напрямами:

зменшення податку на прибуток за рахунок коштів, які використовуються на розширення виробництва;

вирахування з оподатковуваного прибутку витрат на інформаційно-консалтингові послуги, підвищення кваліфікації керівного персоналу та професійне навчання працівників, витрат на соціальне забезпечення (пенсійне, медичне страхування, оздоровлення тощо) працівників, в межах встановлених норм;

забезпечення можливості для МП списувати на валові витрати більшу частину вартості основних виробничих фондів на початкових етапах їхньої діяльності за рахунок наступного періоду та розширення можливості використання методу прискореної амортизації, особливо в інноваційній сфері;

відстрочення сплати податків, подовження податкового періоду (особливо по тих видах податків і зборів, сплата яких не залежить від руху грошових коштів на рахунках в банках), можливість використання податкового кредиту.

Висновки У своїй роботі я постаралася зупинитися на основних проблемах малого бізнесу в Україні і розкрити особливості і перспективи розвитку малих підприємств. Закордонний досвід і насущні проблеми української економіки свідчать про те, що з розвитком ринкових відносин значення і роль малих підприємств повинні і будуть зростати.

Таким чином, реалізація державної політики підтримки розвитку малого бізнесу в Україні має розглядатися як комплекс взаємоузгоджених заходів у сфері правової, адміністративної, регуляторної, макроекономічної та інституційної політики. Спроби реалізувати це завдання за рахунок часткових заходів ведуть до деформування структури малого і середнього підприємництва в Україні та у довгостроковій перспективі приречені на невдачу.

За своєю природою малий і середній бізнес орієнтований на оптимізацію використання доступних ресурсів. Саме структурою доступних ресурсів визначаються як галузева структура малого і середнього бізнесу, так і особливості його функціонування. Налагодження дієздатної мережі малих і середніх підприємств в економіці, яка потерпає від серйозного дефіциту фінансових, споживчих, інформаційних, організаційних та інших ресурсів, неможливе. «Економіка зростання», яка має бути сформована в Україні найближчим часом, повинна спиратися на активне залучення малого і середнього бізнесу до подолання ресурсних дефіцитів та формування політики його розвитку в рамках загальної стратегії економічного зростання і структурних перетворень національної економіки.

Розвиток різних форм малого бізнесу, кількісний і якісний їхній ріст, дозволяють сподіватися, що в доступному для огляду майбутньому цей сектор господарювання буде розвиватися й у нашій країні. Тим більше, що малий і середній бізнес не завжди використовується повною мірою як у збільшенні обсягів виробництва, так і в підвищенні його ефективності і збалансованості. Малий бізнес може з «явитися тим локомотивом, що приведе до оздоровлення економіки в цілому. Але для цього необхідна державна політика уряду, спрямована на розширення і розвиток підприємств малого бізнесу в нашій країні.

Тому що, саме малі підприємства, особливо у випадку ефективно розробленої державної політики в області малого бізнесу, можуть стати основою ринкових структур у багатьох галузях, забезпечити перелив інвестицій у найбільш ефективні сфери і тим самим з «єднати процеси структурної політики і формування українського ринку.

Список літератури ЛАПУСТА — М.Г., СТАРОСТИН Ю.Л. «МАЛОЕ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВО», МОСКВА, «ИНФРА-М», 1998.

ЩАДИЛОВА С. Н. «МАЛЫЙ БИЗНЕС» -, МОСКВА, «ДЕЛО И СЕРВИС», 1998.

ОНОПРИЕНКО В.И. — «МАЛЫЕ ПРЕДПРИЯТИЯ: ОПЫТ, ПРОБЛЕМЫ», МОСКВА, ПРОФИЗДАТ, 1999.

СЕРЕГИН А.С. — «ЭФФЕКТИВНОСТЬ МАЛОГО БИЗНЕСА», МОСКВА, ЭКОНОМИКА, 2001.

АФАНАСЬЕВ В. — «МАЛЫЙ БИЗНЕС: ПРОБЛЕМЫ СТАНОВЛЕНИЯ», «РОССИЙСКИЙ ЭКОНОМИЧЕСКИЙ ЖУРНАЛ», 2000.

HYPERLINK «007.htm «l «a1 «Власюк Олександр Степанович HYPERLINK «002.htm «l «a1 «Малий і середній бізнес у пошуках місця в стратегії економічного зростання в Україні. К. 2000.

HYPERLINK «007₁.htm «l «a1 «Генрі Бонет HYPERLINK «003.htm «l «a1 «Деякі аспекти економічної політики і правового регулювання у сфері малого бізнесу. Л.2001.

HYPERLINK «009.htm «l «a1 «Підвисоцький Валентин Генріхович. HYPERLINK «005.htm «l «a1 «Проблеми розвитку малого бізнесу на сучасному етапі трансформації економіки України. Д. 2002.

Макроэкономика. Дорнбуш Р., Фишер С. Пер. с англ. ИНФРА. 1997. 784 с.

Микроэкономика. Гребенников П. (общ. ред. Тарасевича Л.) 1996. 352 с.

Микроэкономика. Макроэкономика. В 2-х тт. Овчинников Г. 1997.

Рыночная экономика. Возникн., эволюция, сущность. Валовой Д. 1997. 400 с.

Система государственного управления. Учебник. Пикулькин А. ЮНИТИ. 1997. 352.

Экономическое развитие. Учебник. Тодаро М. пер с англ. 1997. 671 с.

HYPERLINK «008.htm «l «a1 «Жаліло Ярослав Анатолійович. HYPERLINK «004.htm «l «a1 «Малий і середній бізнес в Україні: від стратегії зростання до стратегії розвитку. К.2001.

PAGE.