Міжнародні відносини напередодні та під час першої світової війни

Міжнародні відносини напередодні та під час першої світової війни

Розділ І. Тема 1. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

ПЛАН.

1. Початок першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків у війні.

2. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.

3. Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916;1917 рр.

4. Дипломатія воюючих країн наприкінці війни. Поразка Німеччини і її союзників у війні.

Початок першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків у війні.

Перша світова війна розпочалась (19 липня) 1 серпня 1914 р. після оголошення Німеччиною воєнного стану щодо Росії, а через дів дні - Франції.

Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 липня в місті Сараєво під час провокаційних маневрів австрійської армії в Боснії і Герцеговині сербським націоналістом (членом терористичної організації «Молода Боснія») Г. Принципом австрійського престолоспадкоємця Франца Фердинанда. Австрійський уряд висунув ультиматум Сербії, який принижував гідність сербського народу. Оголосивши ультиматум формально відкинутим, Австрія розірвала дипломатичні відносини з Сербією та оголосила їй війну. В ніч з 28 на 29 липня 1914 р. Белград було піддано австрійському артилерійському обстрілу. У відповідь Росія оголосила часткову (29 липня), а надалі загальну (31 липня) мобілізацію армії.

Дії Росії стали приводом оголошення ультиматуму щодо неї з боку Німеччини. Це сталося 31 липня, а 1 серпня Німеччина сама почала мобілізацію своїх військ. Тоді ж мобілізацію оголосила Франція.

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

За декілька днів війна отримала загальноєвропейський характер, а незабаром стала світовою. В ній брало участь 38 держав з населенням в 1,5 млрд. чоловік. Війна велась на фронтах протяжністю від 2,5 до 4 тис. кілометрів. Глибина території, охопленої воєнними діями, доходила до 480 км. До збройної боротьби на суші приєднувались бойові дії авіації та морських сил. Велась також хімічна війна.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявлялись нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалась як чисельністю втягнутих до її кола акторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов’язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини, про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру, 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзників блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав: 1) приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини, перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі, 2) повернення до Франції Ельзас-Лотарингії, передачу їй «на її розсуд» частини Рейнської області і Палатінату, 3) значне збільшення Бельгії за рахунок німецьких територій, 4) повернення до Данії Шлезвігу й Гольштейну, 5) відновлення Ганноверського королівства, 6) перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, що буде складатися з Австрії, Чехії і Угорщини, 7) передачу Боснії, Герцеговини, Далмації і Північної Албанії до Сербії, 8) компенсацію Болгарії за рахунок сербської Македонії і приєднання до Греції південної Албанії, 9) передачу Валони до Італії, 10) поділ німецьких колоній між Англією, Францією і Японією, 11) сплату воєнної контрибуції. Наприкінці вересня Сазонов як голова російського зовнішньополітичного відомства висунув додаткові вимоги Росії щодо Туреччини, пов’язані з гарантією вільного проходу військових кораблів через Босфор і Дарданелли.

Такі підходи до майбутнього устрою Європи були в цілому прийняті англійською стороною, хоча міністр закордонних справ Великої Британії Грей висловився за включення до майбутньої «мирної» програми вимог про видачу німецького флоту і нейтралізацію Кільського каналу. Наполягав він і на тому, щоб були враховані територіальні інтереси Італії і Румунії. Нарешті, Грей заперечував перехід до Франції Рейнської області. Під тиском англійської дипломатії французький уряд змушений був заявити, що його територіальні вимоги в Європі обмежуються Ельзасом і Лотарингією. Однак, як показали події, англо-французькі суперечки щодо Рейнської області зберігались, у тому числі у повоєнні часи.

Гострі дипломатичні зіткнення відбувались між союзниками й щодо майбутньої турецької спадщини. Так, запевняючи на словах російське зовнішньополітичне відомство, що по закінченні війни з Німеччиною доля Константинополя й проток буде визначена відповідно до інтересів Росії, Англія і Франція не відкидали можливості встановлення своїх сфер впливу у даному регіоні. 25 лютого 1915 р. англо-французькі кораблі обстріляли турецькі форти біля гирла Дарданелл, що загрожувало передачею протоків у фактичне розпорядження Англії і Франції.

На початку березня 1915 р. Сазонов зажадав від союзників формальних зобов’язань щодо визнання впливів Росії в Туреччині, погрожуючи можливістю зміни зовнішньополітичного курсу. Тільки після цього Англія, а за нею і Франція офіційною нотою визнали за Росією місто Константинополь з деякими територіями західного узбережжя Босфору, Мармурового моря, а також Галліпольським півостровом та південною Фракією. Росія мала здобути і східне узбережжя Босфору з деякими територіями, але тільки по закінченні війни і за умов, якщо Англія і Франція здійснять свої плани в Азійській Туреччині.

Організаційно ці плани оформились в квітні-травні 1916 р. і увійшли в історію дипломатії (за прізвищами представників англійської і французької місій на переговорах) як «угода Сайкс-Піко». То були плани загарбання Антантою більшої частини Османської імперії, включаючи частину чисто турецьких областей.

За угодою Сайкс-Піко Англія мала дістати Месопотамію з Багдадом та більшу частину Аравії. Палестина підпадала під міжнародний контроль, але Англії віддавались порти Хайфа і Акра. Франція здобувала Сірію, Малу Вірменію, Кілікію, значну частину Курдістану, частину східної Анатолії і, як сферу впливу, частину Аравії та Мосульську область з її нафтовими розробками. Росії передавались області Трапезунда, Ерзерума, Баязета, Вана, Бітліса, частини Курдістану та смуга вздовж Чорноморського узбережжя, на захід від Трапезунда. Після проголошення Італією в серпні 1916 р. війни Німеччині, була визначена й її частка, що включала величезний кусок південної і південно-західної Анатолії. Від Туреччини лишалась тільки центральна і північносхідна Анатолія.

На початку 1917 р. між французьким і російським урядами було укладено ще одну угоду про умови майбутнього миру. Вона набула форми обміну нотами і здійснювалась поза англійської сторони. Російський міністр закордонних справ виявляв готовність підтримати французів в їх намаганнях здобути Ельзас-Лотарингію і Саарський басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейну повинні були підпадати під французький контроль до виконання Німеччиною та її союзниками всіх вимог майбутнього мирного договору. В обмін французький уряд у ноті-відповіді підтверджував угоду про Константинополь і протоки, визнавав волю Росії у визначенні її західних кордонів.

Загарбницькі плани країн австро-німецького блоку своїм розмахом не поступались, а може й перевищували задуми Антанти. Австро-Угорщина вимагала встановлення свого панування над усіма Балканами. Німеччина взагалі прагнула переділу світу та встановлення своєї гегемонії в Європі.

Особливого розголосу здобували два німецьких документи, які стосувались планів завоювань: меморандум шести могутніх економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших) і так званий професорський меморандум. Меморандум шести економічних організацій вимагав здобуття широких колоніальних володінь через загарбання англійських, французьких, бельгійських та інших колоній, покладання на Антанту репараційних платежів, протекторату над Бельгією, приєднання французького узбережжя Ламаншу до річки Сомми, загарбання залізнорудного басейну Бріей, фортець Верден і Бельфор та розташованих між ними західних областей. Далі йшлося про конфіскацію на приєднуваних до Німеччини областях усіх середніх і великих сільськогосподарських господарств та передачу їх німцям з відшкодуванням власникам завданих війною втрат за рахунок Франції.

Великі анексії передбачалися й на Сході, за рахунок Росії За думкою авторів меморандуму шести економічних організацій, промислове піднесення «поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази». Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та «територій на південь від них», включаючи Україну і навіть Крим .

Згідно урядової записки пруського міністра внутрішніх справ фон Льобеля, підготовленої в жовтні 1914 р., загарбницькі плани Німеччини передбачали й остаточне послаблення Великої Британії як країни, чиї інтереси стикаються з інтересами Німеччини і заважають їй «відігравати роль у світовій політиці».

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів — ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країн Антанти у передвоєнні роки. Війна велась поза інтересів народів, на догоду інтересам фінансової і промислової буржуазії, і це зумовлювало експансіоністський, загарбницький характер намірів щодо неї усіх воюючих країн.

Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.

Виборювання союзників стало найважливішим напрямком дипломатії представників обох ворогуючих коаліцій під час війни. З цим пов’язувалось зміцнення існуючих і утворення нових фронтів, можливість досягнення реальних успіхів як при проведенні бойових операцій в період війни, так і щодо реалізації політичних намірів переподілу світу у повоєнні роки. Антанті вдалося залучити на свою сторону Японію, Італію, Румунію, Грецію США, країнам австро-німецького блоку — Туреччину і Болгарію. Це відчутною мірою вплинуло на їх геостратегічні позиції, відбилось на характерові і часових вимірах війни.

Водночас приєднання кожної з названих країн до існуючих блоків — це окрема сторінка дипломаті, що відображає певну розстановку політичних й дипломатичних сил діючих угруповань, цілі, наміри у війні як провідних, так і підпорядкованих країн.

Вступ у війну Японії.

Щодо виборювання союзників, то на здійснення цього завдання дипломатія обох сторін поклала немало зусиль. Самостійне бажання приєднатися до блоку Антанти виявила лише Японія, що вже в серпні 1914 р., після оголошення ультиматуму (15 серпня), а надалі й стану війни (23 серпня) розпочала воєнні дії проти Німеччини. Вона захопила ряд китайських територій (Кіао-Чао, залізницю Ціндао, Цзінань-фу), а також декілька островів на Тихому океані, які належали Німеччині.

Ці загарбання викликали незадоволення не тільки супротивної сторони, а й безпосередніх членів або можливих союзників Антанти — Великої Британії, США, англійських домініонів Австралії і Нової Зеландії, що справедливо побачили в діях Японії не стільки прагнення виконати союзницькі зобов’язання (Японія фактично не брала далі участі у війні проти Німеччини), скільки поширити у сприятливих для неї умовах експансію у Східну Азію. Дане знайшло підтвердження вже в січні 1915 р., коли Японія вручила Китайському уряду ноту на 21 вимогу, прийняття яких означало фактичне встановлення в Китаї японського протекторату. 7 травня 1915 р. до Китаю надійшов ультиматум з погрозою в разі відхилення японських вимог вжити до нього воєнних заходів. За умов, коли всі держави Старого світу були задіяні у збройній боротьбі на європейському континенті, а США, не бувши зацікавленими на той час у загостренні відносин з Японією, обмежились лише заявою, що не визнають угод між Китаєм і Японією, китайський уряд вимушений був визнати нав’язаний йому стан.

З держав Антанти тільки Росія винайшла в діях Японії певний, позитивний для себе зміст. Царський уряд мав намір використати виступ Японії проти Китаю задля реалізації подібних домагань на Північну Маньчжурію. З іншої сторони, інтереси в Китаї відволікали Японію від російських далекосхідних володінь, що упереджувало її можливу експансію в російському напрямку. Водночас зближення Росії і Японії (виникло через нейтралітет Росії щодо японських загарбань у Китаї) мало суперечливі наслідки: поставки японського військового спорядження в Росію не відповідали вимогам часу, а само співробітництво двох країн викликало підозріле ставлення до Росії союзних до неї Великої Британії і Сполучених Штатів.

Вступ у війну Туреччини.

З перших днів війни супротивні сторони розгорнули гостру боротьбу за втягування в неї Туреччини. Младотурецький уряд схилявся до австро-німецького блоку, хоча в фінансовому відношенні залишався залежним від Антанти. Щодо самої Туреччини, то вона не могла очікувати нічого доброго від перемоги жодного з угруповань: Антанта загрожувала їй розчленуванням, Троїстий союз — перетворенням на васала. Власні ж загарбницькі пантюркістські устремління младотурків пов’язувались з російськими і англійськими територіями, і це в кінцевому результаті зумовило пронімецькі орієнтації країни. Втім, рішення було прийнято не без вагань і не без боротьби. В младотурецькому триумвіраті - Енвер, Талаат, Джемаль — перші двоє вважались германофілами, а останній — прихильником Антанти. Кінець кінцем 22 липня 1914 р. військовий міністр Енвер-паша без відома більшої частини уряду заявив німецькому послу про намір Туреччини вступити з Німеччиною в союз.

2 серпня 1914 р. було підписано німецько-турецький союзний договір, який передбачав, що в разі втручання Росії в австро-сербський конфлікт і підтримки Німеччиною Австрії Туреччина також повинна оголосити війну Росії. Договір віддавав турецьку армію в цілковите розпорядження Німеччини, що, у свою чергу, передбачало перебування на турецькій території німецької військової місії. Того ж дня, 2 серпня, в Туреччині було оголошено мобілізацію. На виконання союзного договору Німеччина надіслала до Туреччини два воєнних кораблі «Гелен» і «Бреслау», які 10 серпня 1914 р. увійшли до Дарданелл.

Щоб відстрочити, а може й запобігти виступові Туреччини, російське Міністерство закордонних справ в особі її голови — Сазонова запропонувало союзним державам гарантувати Туреччині територіальну недоторканість і до того ж повернути їй грецький острів Лемнос. Ця пропозиція не була підтримана країнами Антанти, і насамперед Великою Британією, що прагнула зберегти доброзичливі стосунки з Грецією.

Відносини по лінії Туреччина — країни Антанти загострювались, а з 9 вересня 1914 р. набули відверто загрозливого характеру із проголошенням турецьким урядом заяви про скасування з 1 жовтня 1914 р. режиму капітуляцій. Спроби Туреччини визволитись від імперіалістичної кабали мали негайний дипломатичний результат: посли усіх держав вручили турецькому урядові ноти з протестом як передумови оголошення війни. .

Німеччина починає наполягати на вступ Туреччини у війну. Проте навіть за таких обставин младотурецький уряд вагається, враховуючи, з одного боку, поразки Німеччини на Західному і Східному фронтах, а з іншого — певні пропозиції з боку Антанти щодо обговорення питання про капітуляції.

Ситуація розв’язується неочікувано швидко, коли Енвер-паша у згоді з німецьким командуванням вирішив поставити свою країну перед доконаним фактом. 29 і 30 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію, Новоросійськ. Того ж дня, 29 жовтня російський посол у Константинополі дістав розпорядження забрати свої паспорти. 2 листопада 1914 р. Росія оголосила Туреччині війну, а 5 і 6 листопада у війну з Туреччиною вступили відповідно Велика Британія і Франція.

Вступ Туреччини у війну відтягнув частину сил Росії і Англії від німецьких фронтів. Другим наслідком участі Туреччини у війні було закриття проток не тільки для воєнних, а й торгових суден. Це перервало морський зв’язок між Росією і її союзниками через Чорне й Середземне моря. На Балтиці панував німецький флот. Крім довгого шляху на Владивосток з його незначною пропускною спроможністю, зв’язок з Англією й Францією можна було підтримувати тільки через Архангельськ, однак залізниць на Мурманськ на той час ще не було. Шляхи через Румунію, Сербію, Грецію були дуже ненадійними, навіть у перший період війни. В кінці 1915 р. цей зв’язок був зовсім перерваний австро-німецьким наступом на Сербію. Отже, вступ Туреччини у війну відчутно послабив позиції Антанти. Сили двох коаліцій по суті зрівнялись. Війна почала набувати позиційного характеру, виснажуючи фінансові й матеріальні можливості обох сторін.

Вступ у війну Італії.

3 серпня 1914 р. Італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. У своєму повідомленні про це Вільгельму ІІ король Італії заявляв, що, з точки зору італійського уряду, виникнення війни (розпочатої Австрією) не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз, і це звільняє країну від союзницьких зобов’язань.

Така позиція італійського керівництва зумовлювалася при цьому не стільки прагненням зберегти мир чи відмовитись від імперіалістичного поділу світу, скільки намаганням з’ясувати більш чітко для себе розстановку сил у війні і приєднатись до тієї сторони, яка отримуватиме більше шансів на перемогу. Італійський «шакал», як одного разу назвав Італію Бісмарк, завжди намагався йти за тим з великих хижаків, у якого з більшою впевненістю можна було пожвавитись куском здобичі. Тож, заявивши про нейтралітет, італійський уряд одразу ініціює переговори з представниками обох коаліцій щодо можливої компенсації за нейтралітет або вступ у війну на боці однієї з двох сторін.

Починається тривалий торг. Вже в серпні уряди Антанти запропонували італійцям Трентіно, Трієст і Валону. Антанті було легше набавляти ціну: домагання Італії в першу чергу поширювалися на австрійські території, на Албанію і Туреччину. Становище Німеччини було складніше: для Італії найціннішими здобутками були б саме австрійські володіння, передача яких натрапляла на опір союзного австро-угорського уряду. Німеччина могла зате щедро роздавати землі в Північній Африці за рахунок Франції. Крім того, вона обіцяла Ніццу, Корсіку й Савойю. Поки відбувалися всі ці переговори, італійський уряд почав самостійно реалізовувати деякі експансіоністські наміри. В жовтні 1914 р. Італія захопила острів Сасено, що лежить при вході у Валонську затоку. У грудні вона окупувала Валону.

Підтримавши загарбницькі дії Італії, країни Антанти не тільки не обмежували її у подальших намірах, а й готові були надати значну фінансову допомогу задля реалізації експансіоністських планів, спрямованих проти Австро-Угорщини. Це, в кінцевому результаті, зумовило геостратегічні орієнтації Італії. 26 квітня 1915 р. в Лондоні було підписано договір, згідно якого Італія зобов’язувалась через місяць почату війну проти своїх колишніх союзників.

3 травня 1915 р. італійський уряд розірвав договір про Троїстий союз. 20 травня італійський Парламент (не без внутрішньої боротьби) проголосував за воєнні кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії. Водночас, навіть за таких обставин, Італія продовжувала грати подвійну гру. Вичікуючи слушного для себе моменту вступу у війну, Італія до кінця серпня 1916 р. формально продовжувала знаходитись у стані миру з Німеччиною. Це відігравало на користь австро-німецькому блоку, який, враховуючи невизначеність Італії, активно виборював союзників на Балканах.

Дипломатична боротьба за союзників на Балканах.

Одночасно з боротьбою за політичні орієнтації Туреччини і Італії розгорнулась боротьба за союзників на Балканах. Особливу цінність для воюючих блоків набула в цьому регіоні Болгарія. Це пояснювалося, по-перше, найпотужнішою серед інших балканських країн армією Болгарії, а, по-друге, географічним положенням країни як можливим плацдармом нападу, з одного боку, на Сербію і Румунію, а з іншого — на Грецію. Так, приєднання Болгарії до центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини) надзвичайно ускладнювало б становище Сербії і, як наслідок, унеможливлювало приєднання до Антанти Румунії. Навпаки, приєднання Болгарії до Антанти спонукало б зробити це ж саме як Румунію, так і Грецію.

Вагомість Болгарії на Балканському півострові зумовлювала активні дипломатичні дії щодо неї з боку обох угруповань. Однак, позиції центральних держав в Софії були набагато сильнішими, ніж позиції країн Антанти. Так, залучення болгарського уряду до союзу з Антантою могло б пов’язуватись дипломатією лише з поверненням Болгарії областей, відібраних у неї протягом Другої балканської війни Сербією і Грецією, а це категорично не сприймалось обома названими державами. Зі свого боку, Німеччина та її союзники обіцяли Болгарії не тільки території, за які суперничали Болгарія, Сербія, Греція (зокрема, Македонію), а й частину Старої Сербії. Крім того, в разі приєднання до Антанти Румунії, Болгарії обіцяли передати не тільки південну Добруджу, а й північну частину цього краю. Єдине, на що могла б сподіватись дипломатія Антанти, це спроба підкупу болгарської буржуазії і болгарських урядових кіл. З другої половини 1914 до другої половини 1915 р. ті отримали від англійських і французьких банків фінансову допомогу на суму 200 млн. франків золотом. Отже, влітку 1915 р. переговори Антанти з Болгарією ще тривали.

Остаточно визначила результат боротьби за Болгарію зміна обстановки на фронті, пов’язана, з одного боку, з відступом російської армії з Галичини, російської Польщі, Литви, частини Білорусії, а з іншого — концентрацією німецьких військ проти Сербії. 3 вересня 1915 р. була підписана турецько-болгарська угода, а 6 вересня — союзний договір між Болгарією, Німеччиною, Австро-Угорщиною Так створився Четверний союз.

Проте, навіть за таких обставин, дипломатичні зусилля країн Антанти щодо Балкан зберігали шанси на успіх. Цьому сприяли, зокрема, вибори до грецького Парламенту, що привели в серпні 1915 р. до влади прихильника Антанти Венізелоса. Коли у вересні виникла безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію, він заявив посланникам Антанти, що готовий виконати зобов’язання Греції, передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., якщо союзники допоможуть Греції і висадять у Салоніках 150-тисячну армію.

Ця пропозиція була прийнята на дипломатичному рівні, хоча практично її реалізувати не вдалося. В жовтні в Салоніках було всього 80 тис. союзних військ. Так, забарність Англії і Франції немало сприяла тому, що вночі з 13 на 14 жовтня 1915 р. Болгарія напала на Сербію, розпочавши воєнні дії. Одночасно наступ на Сербію з півночі розпочали австро-німецькі війська, що діяли на балканському півострові. В кінцевому результаті це привело не тільки до поразки Сербії, а й до встановлення територіального зв’язку між Німеччиною і Туреччиною. Щодо Греції, то вона виступила на стороні Антанти лише навесні 1917 р., але серйозних впливів на хід бойових дій це вже не мало.

Вступ у війну Румунії.

Від самого початку війни в Бухаресті відбувалась дипломатична боротьба на зразок тієї, що точилась в Константинополі, Римі, Софії і Афінах. Обидва воюючі блоки прагнули залучити Румунію на свою сторону, пропонуючи їй територіальні надбання за рахунок своїх ворогів.

Союзний договір 1883 р., що зв’язував Румунію з Троїстим союзом, на початок війни встиг утратити свою дієвість через румуно-угорську боротьбу за Трансільванію. Спроби ж як Відня, так і Берліна вплинути на Будапешт, щоб домогтися від угорців поступок трансільванським румунам, не мали реальних результатів. Однак німецькі дипломатичні кола спробували досягти успіху через обіцянки віддати Румунії Бессарабію, що належала на той час Росії. Румунський прем'єр Братіану, однак, міг погодитись на передачу йому Бессарабії тільки за умов остаточного розгрому Росії та здійснення захоплень російської території з боку Австрії. Тільки за таких обставин Румунія могла б сподіватись на збереження своєї цілісності та упередження агресивних дій проти неї з боку Росії.

У свою чергу, Братіану не відкидав можливості дістати Бессарабію від самої Росії як плату за румунський нейтралітет. Це знаходило підтримку в Парижі і в Лондоні, де вважали цілком нормальним задовольнити Румунію за рахунок Росії. Однак, ці домагання категорично не сприймались самою Росією. Більш успішними виявилися спроби домогтися у Росії компенсацій за рахунок Австро-Угорщини. 1 жовтня 1914 р. була укладена російсько-румунська угода, за якою Росія гарантувала територіальну недоторканість Румунії і визнавала за нею право на австро-угорські території з румунським населенням. Водночас румунському урядові вдалося добитися за свій нейтралітет значної позики від Лондону. Характерно, що платив Румунії й Берлін: як за нейтралітет, так і за пропуск спорядження в Туреччину.

Навесні 1915 р. румуни висунули нові вимоги до Антанти щодо визнання за ними австро-угорських територій до Прута й Тісси. Росія і Сербія заперечували. Однак за умов надзвичайно тяжкого стану російської армії на фронті, а також спроб Франції і Великобританії перекласти свої союзницькі зобов’язання щодо допомоги Росії на Румунію через відкриття румунського фронту, царський уряд дає погодження на них. Водночас, навіть за цих обставин, Румунії вдається ухилитись від участі у війні. Передумовою відкриття румунського фронту Братіану вважав наступ російської армії в Галичині і Буковині, хоча реалізувати це влітку і восени 1915 р. було неможливо.

Суттєві зрушення щодо встановлення союзницьких відносин Румунії і країн Антанти почали відбуватись лише в другій половині 1916 р. після поразки німців під Верденом та грандіозного наступу російських військ під командуванням Брусилова на Східному фронті. 17 серпня 1916 р. було укладено договір між Румунією і чотирма державами Антанти. Румунія брала зобов’язання оголосити війну Австро-Угорщини, отримуючи за це Трансільванію, частину Буковини і Банат. 28 серпня 1916 р. Румунія оголосила Австрії війну. Але вже на початку жовтня до російської ставки прибули уповноважені румунського короля, які благали про допомогу. Росія вимушена була взяти на себе румунській фронт, в той час як армія союзників в Салоніках залишилась незайманою. Отже, як справедливо визначили в ставці російського верховного командування, вступ Румунії у війну не тільки не допоміг, а ускладнив позиції Росії у війні.

Вступ у війну США.

Від початку війни Сполучені Штати проголосили про свій нейтралітет. Згідно заяв президента США В. Вільсона, така позиція відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була невигідна повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереження Європи розколотою більш відповідало інтересам американської адміністрації, і насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.

Воєнно-політична обстановка, однак, внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже наприкінці 1914 — початку 1915 рр. очевидними стали два факти. По-перше, що війна затягується, і, по друге, що вона вимагає надзвичайних обсягів військового спорядження і боєприпасів. Перед американським підприємництвом відкривалися ринки величезних масштабів. В листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондону для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.

Щодо Німеччини, то таких замовлень вона розмістити не могла з тієї простої причини, що в Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада припинила всякий доступ до німецьких портів американських товарів. Це мало не тільки економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь потік американської військової продукції, продовольства й сировини в порти Антанти, залучила США до союзництва з її членами міцними зв’язками. Так, інтереси американського підприємництва зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з першого періоду війни.

Водночас зростання економічної і фінансової залежності країн Антанти від Сполучених Штатів висувало за об'єктивне й вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже великої економічної шкоди американському підприємництву, а також удару по політичному престижу правлячої адміністрації. Допустити цього керівні кола Сполучених Штатів не могли.

Протягом 1914;1915 рр. преса, що обслуговувала військові монополії, а також «яструби» у Конгресі розгорнули кампанію під гаслом «Будьмо готові!» (до війни). До цих виступів приєднувались й керівники деяких профспілок, висловлюючи позиції певної частини робітництва і громадськості. Так, сприйняттю ідеї війни слугувала кампанія проти нещадної підводної війни, що її проводила Німеччина, намагаючись припинити потік американських товарів до портів Антанти. Потоплення американських кораблів «Лузітанія» і «Сассекс» викликало енергійні протести США. З травня 1916 р. німецьке командування навіть прийняло рішення щодо послаблення підводної війни з тим, щоб не штовхнути США в ряди противників Німеччини.

Однак, крім дій німецьких підводних човнів, свою роль відіграли і побоювання щодо можливого майбутнього нападу Німеччини на США. Німці самі давали більше ніж досить приводів для подібних висновків. Так, англійська розвідка, наприклад, перехопила телеграму адресовану німецькому посланникові в Мексиці, де мексиканському урядові пропонувалося приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати. Злочини німецьких шпигунів і диверсантів не могли не вплинути на американську громадськість.

Наприкінці 1916 р. Вільсон, бувши обраним президентом на другий строк, здійснив «мирний наступ». 18 грудня він надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. До цього додавались пропозиції щодо посередництва та формулювалися підходи щодо «миру без перемоги».

Нота Вільсон викликала невдоволення як з боку країн Антанти, так і з боку австро-німецького блоку, хоча дипломатія двох угруповань виявила різну ступінь маневреності і пристосовуваності до потреб своєї політики. Так, Німеччина, побоюючись, що Вільсон хоче виступити як міжнародний арбітр і нав’язати їй вигідний для США мир, відповіла 26 грудня 1916 р. Вільсонові, що мир має бути досягнутий через безпосередні переговори учасників війни. Такої ж думки дотримувались і країни Антанти. Однак, довідавшись про негативну відповідь Німеччини, вони спробували використати це у своїх цілях, звинувативши німецький уряд у зриві мирного посередництва американського президента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея миру розглядалась у взаємозв'язку з тими позиціями, які відповідали насамперед країнам Антанти.

Тимчасом німецька дипломатія проявляла вражаючу нетямучість. 31 січня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої підводної війни. А 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому звинуватив Німеччину в порушення урочисто взятих нею на себе зобов’язань та заявив про розрив дипломатичних відносин між Німеччиною і США.

Наступним кроком стало оголошення Сполученими Штатами війни Німеччині. Це сталося 6 квітня 1917 р. за умов значного погіршення воєнних позицій Антанти на європейських фронтах бойових дій. Дане зумовлювалось, з одного боку, відчутними наслідками підводної війни, а з іншого — розкладом російської армії після лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції. Отже, намірами США ставало забезпечення сприятливого для її союзників по Антанті розвитку подій. З погляду прагматичних інтересів Сполучених Штатів, це мало зберегти американські фінансові потоки у Європу під час війни, ствердити за США статус лідера країни-переможниці при перерозподілі територій у повоєнні роки.

Так, експансіоністські тенденції ставали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося в якості обов’язкового чинника наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим показником реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького характеру самої війни.

Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916;1917 рр.

Розвиток воєнних подій 1914; 1916 рр. не привів до остаточної перемоги жодного з двох угруповань. Досягнення Німеччини, здавалося, були суттєвішими, ніж успіхи Антанти. Німеччина захопила Бельгію і значну частину Франції, російську Польщу, частину Сербії і Румунію. Всьому цьому країни Антанти могли протиставити лише битву на Марні та російські перемоги над австрійцями й турками. Однак, усім воєнним успіхам Німеччини протистояв і той факт, що війна затягувалась. А у війні на виснаження шанси неминуче складались на користь Антанти. У неї було більше людських і матеріальних ресурсів. Вона отримувала підтримку ззовні - від США і колоній. Крім того, у війні 1914 -1916 рр. британський флот створив навколо Німеччини міцне коло блокади. Участь у війні Італії і Росії, перетворивши всі сухопутні кордони на фронти, привела до того, що англійська блокада стала надзвичайно ефективною. Вона змусила Німеччину обходитися власними, зовсім недостатніми ресурсами продовольства і сировини.

Водночас не тільки Німеччина, а й країни Антанти почали відчувати гостру потребу швидше закінчити війну. Це зумовлювалося не тільки вичерпанням ресурсів, а й внутрішнім розкладом економіки, зростанням революційного настрою мас воюючих держав. Наприкінці 1916 — початку 1917 рр. у світовій політиці визначився крутий поворот — від імперіалістичної війни до пошуків імперіалістичного миру. Правлячі кола обох коаліцій прагнули досягти якомога швидшого закінчення війни як шляхом загальних чи сепаратних переговорів, так і вирішальної переможної битви.

Зазначимо, що Німеччина вдавалась до спроб сепаратних переговорів з царською Росією ще у 1915 р., використовуючи для цього як дипломатичні контакти Росії з нейтральними країнами (Данією, Швецією), так і родинні зв’язки. Пошуки миру з боку Німеччини знаходили відгук при царському дворі. Однак розвитку подій завадила сама Німеччина, що в листопаді 1916 р. видала разом з Австро-Угорщиною декларацію про створення «незалежної» Польщі під німецьким протекторатом. Це викликало не тільки гостре незадоволення з боку Миколи ІІ, а й упередило усілякі подальші неофіційні контакти щодо укладання двостороннього миру.

В грудні 1916 р. німці здобули Бухарест і визначили для себе можливим відкрито виступити з пропозицією укласти мир. 12 грудня 1916 р. німецький уряд звернувся до урядів нейтральних держав з нотою, в якій виявляв готовність «негайно почати мирні переговори». В ноті підкреслювались перемоги й міць центральних держав, а про основу можливих переговорів говорилось у найгуманніших висловах.

Виступ німецької дипломатії мав подвійну мету. По-перше, це був мнимо миролюбний жест, який, в разі відхилення його протилежною стороною, давав можливість перекласти вину за затягування війни на Антанту. По-друге, в разі згоди Антанти німецькі кола сподівались використати мирні переговори для розколу противників: укладання сепаратного миру з ким-небудь з них за рахунок інших членів союзного блоку.

Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її пропозицію. Прем'єр-міністр Франції А. Бріан обумовив переговори про мир вимогами, які не могли бути прийнятними для Німеччини. Проте німці не відкидали можливості сепаратного миру, і насамперед з Росією. В лютому 1917 р. вже було умовлено, що відбудеться зустріч російських і австро-угорських представників. Принц Макс Баденський як посередник переговорів Росії і країн австро-німецького блоку звернувся до Миколи ІІ з листом, в якому, залякуючи революцією, умовляв царя укласти мир. Лист не дійшов до адресата. Перешкодила революція, прагнення упередити яку, здавалося б, й могло стати передумовою укладання миру.

Так, революційні рухи від початку 1917 р. починають набувати загрозливого характеру в багатьох воюючих державах. Становище правлячих кіл Німеччини і Австро-Угорщини було не набагато краще, ніж у Росії. Голод, транспортна криза посилювали невдоволення мас та пригноблених націй. Боєздатність армій падала. Австрійські фронти, наприклад, тримались лише за допомогою німецьких військ. Як Австро-Угорщина, так і Німеччина, разом і кожна окремо, продовжують шукати виходу з війни.

Наприкінці 1916 р. помер австрійський імператор Франц Йосиф. Його наступник Карл І не мав симпатій до Німецької імперії. Прагнучи будь-якою ціною врятувати свою корону, він готовий був укласти сепаратний мир. В квітні 1917 р. новий австро-угорський міністр закордонних справ Черні подав Карлу І доповідь, в якій доводив, що єдиним способом уникнути революцію є укладання миру. Зміст цієї доповіді став відомим й Вільгельму ІІ. Ще раніше, але вже в суворій таємниці від німецького уряду, Карл І через родинні зв’язки починає переговори з Антантою. Пропозиції Карла І щодо миру знайшли позитивне сприйняття як французьких, так і англійських політичних кіл. Це зумовлювалося, зокрема, тим фактором, що Австрія виявляла готовність сприяти поверненню до Франції Ельзас-Лотарингії, вимагаючи для себе лише відновлення довоєнних кордонів. Провал переговорів, однак, дуже скоро став очевидним через протидію їм з боку Італії, яка не хотіла відмовлятись від Трієсту, Далмації, Трентіно, запропоновані їй раніше за союзництво з Антантою.

Невдало завершувались й різноманітні маневри Німеччини відносно досягнення угоди з Антантою, у тому числі спроби німецьких соціал-демократів домовитись з російськими меншовиками і есерами (які мали більшість в Петроградській Раді) щодо сепаратного миру Росії з Німеччиною.

Тимчасом серед німецьких політичних кіл посилювалась течія на користь якнайшвидшого закінчення війни компромісом. До цієї течії приєднувались партії католицького центру, демократи й соціал-демократи (партії майбутньої Веймарської коаліції 1919 р.). В липні 1917 р. ці три партії провели в Рейхстазі резолюцію про необхідність миру за обопільною угодою воюючих сторін і без анексій. То була спроба врятувати Німеччину від поразки у війні. Права меншість Рейхстагу, що складалась з консерваторів і націонал-лібералів (за якими стояло верховне командування і які відображали позиції промислових кіл і юнкерства) зустріли резолюцію відчайдушними протестами. Попри це, резолюція була прийнята. Однак, за кілька днів до її ухвалення, консерваторам вдалося провести на посаду канцлера свого прихильника Міхаеліса, який продовжував політику в інтересах найбільш мілітаристські спрямованих сил.

Водночас і з боку урядів Англії, Франції і США згадана резолюція не зустріла прийнятного відгуку. Це ставало неможливим за умов нещадної підводної війни, що її розгорнула Німеччина від початку 1917 р. як засобу більш рішучої боротьби з країнами Антанти. Війна спричинили тяжкі наслідки, і насамперед Англії. Однак, вона певним чином згуртувала союзників, виявивши їхнє спільне бажання остаточно розгромити ворога.

Втім і самі країни Антанти не обминули в 1917 р. серйозних потрясінь, пов’язаних насамперед з буржуазно-демократичною революцією в Росії.

Революційне піднесення стало однією з найбільш показових рис внутрішнього становища Росії під час війни. Бувши зумовленим тяжким соціально-економічним становищем мас, а від початку 1917 р. — надзвичайним загостренням соціально-економічних відносин, політичною нестабільністю державних кіл, воно привело в лютому 1917 р. до повалення царизму та формування в країні нової розстановки політичних сил.

Своєрідністю внутрішньої ситуації в Росії стало двовладдя, тобто існування двох органів влади: Тимчасового уряду, представленого буржуазними партіями і Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів (у Петрограді - Радою робітничих і солдатських депутатів), представлених партіями революційно-демократичного спрямування. Сформовані органи влади мали різні політичні орієнтації і по-різному трактували питання війни і миру. Це, зрозуміло, послабило Антанту в боротьбі з Четверним союзом і викликало тривогу її керівників.

22 березня 1917 р. держави Антанти визнали Тимчасовий уряд, який підтвердив своїми зовнішньополітичними актами вірність союзницьким зобов’язанням, у тому числі щодо продовження війни проти Німеччини. 9 квітня було опубліковано «Звернення Тимчасового уряду до російських громадян», де поряд з підтвердженням цілей політики Антанти проголошувалась ідея миру на основі самовизначення народів. Дипломатія уряду, здавалося, задовольнила маси, але викликала роздратування в Парижі й Лондоні.

3 травня 1917 р., тепер уже в інтересах союзників, Мілюков як міністр закордонних справ Тимчасового уряду опублікував ноту, де підтверджував курс уряду на продовження війни «до переможного кінця» Це викликало масові заворушення, і, у свою чергу, зумовило політичну кризу уряду.

Петроградська Рада отримує реальний шанс взяти владу в свої руки. Проте, бувши представленою в більшості меншовиками і есерами, вона іде на компроміс з буржуазними партіями і утворює коаліційний Тимчасовий уряд на чолі з О.Керенським. В новому складі уряду посаду міністра закордонних справ посів мільйонер М. Терещенко, який заявляв про мир без анексій і водночас продовжував політику ведення війни.

Ще у квітні 1917 р. захлинувся наступ французьких військ. Антанта вимагала від уряду Керенського переходу російських військ у наступ проти Німеччини. І хоча російська армія розвалювалася, а серед солдатських мас зростали революційні настрої, Тимчасовий уряд, заручившись обіцянкою фінансової й матеріальної допомоги від Антанти і США, 1 липня 1917 р. знову кинув російські війська у наступ. Ця авантюра, що закінчилась провалом, коштувала Росії не тільки нових великих жертв, а й серйозних внутрішніх потрясінь.

З літа 1917 р. тиск Антанти на Тимчасовий уряд дедалі зростав. Посилилось втручання у внутрішні справи Росії. Антанта навіть підтримала заколот генерала Корнилова проти Керенського з тим, щоб військовий диктатор утримав Росію у стані війни проти Німеччини.

Прагнучи послабити залежність від Антанти, Тимчасовий уряд пробує спертися на США. Ще в червні 1917 р. до Росії прибула спеціальна американська місія на чолі з сенатором Рутом для вивчення способів надання допомоги Тимчасовому урядові. Комісія залізничних експертів на чолі зі Стівенсом вивчала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передання її під контроль США.

Восени 1917 р. Англія, США, Франція досягли угоди про розмежування їх діяльності в справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Англія — морський транспорт, Франція — армію. Незабаром угоду було видозмінено: допомога Мурманській залізниці відходила до Англії, а західним і південно-західним залізницям — до Франції. Цей зговір імперіалістичних держав передбачав не тільки широке втручання у внутрішні справи Росії, а й початок її поділу на сфери впливу. Росії загрожувала небезпека перетворення у напівколонію. Цьому завадила нова революція, початок якій поклав переворот влади в Петрограді (25 жовтня) 7 листопада 1917 р.

4.Дипломатія воюючих держав наприкінці війни.

Поразка Німеччини і її союзників у війні.

Брестський мир не врятував Німеччину і її союзників від поразки у війні. Правда, Німеччина отримала можливість перекинути значні сили зі Східного на Західний фронт і навіть вдалася в березні 1918 р. до наступу проти Антанти. Німецькі війська просунулися на 65 км. вглиб Франції, обстріляли далекобійною артилерією Париж. Однак, розвити цей наступ по всьому фронту Німеччина вже не могла. Давалась взнаки виснаженість військ. До того ж безперервно вимагали допомоги інші члени Четверного союзу. Німецькі батальйони були розсипані між болгарськими дивізіями. Війська Німеччини билися в Месопотамії разом з турками. Німецькі війська воювали також на кордонах Австро-Угорщини.

Становище Антанти теж не було блискучим. Але вступ у війну США навесні 1917 р. здійснив свій вплив на перерозподіл діючих на фронтах сил. В середині 1918 р. країни Антанти починають перевищувати країни австро-німецького блоку як за кількістю дивізій (210 проти 207), так і за кількістю діючої бойової техніки. Контрнаступ англійських і французьких військ в серпні 1918 р. примусив Німеччину відступити: за декілька днів вона втратила все, що здобула внаслідок прориву березня 1918 р.

Розвиваючи надалі наступ війська генерала Ф. д’Еспере прорвали 15 вересня 1918 р. болгарські укріплення на Салонікському фронті. Через 10 днів опір Болгарії було зламано, незважаючи на допомогу австро-угорських і німецьких військ. 25 вересня 1918 р. Болгарія, не попередивши своїх союзників, звернулась до генерала д’Еспере з проханням про перемир’я. В країні вибухнуло повстання. Німецьким військам вдалося придушити це повстання, але болгарський цар Фердинанд був вимушений зректися престолу .

29 вересня представники Болгарії прибули до Салонік, де Ф. д’Еспере продиктував їм умови перемир’я. Болгарія повинна була очистити від своїх військ грецькі й сербські території, її армія підлягала демобілізації. Антанта отримувала право окупації болгарської території.

Розгром Болгарії відкривав шлях для наступу Антанти в Австро-Угорщині і далі, на Німеччину. Водночас у надзвичайно тяжкому стані опинилась Туреччина. Наприкінці вересня 1918 р. перестала існувати турецька армія в Палестині. Тоді ж було прорвано німецьку лінію оборони (лінію Зігфрида) на Західному фронті.

Розклад противника, викликаний воєнними невдачами, був прискорений й дипломатичними діями союзників. Так, найвизначнішим актом дипломатії останнього періоду стало послання американського президента до Конгресу від 8 січня 1918 р., відомого в історії як 14 пунктів В. Вільсона. Серед головних ідей цього документа були: «відкриті мирні угоди» й відмова від таємної дипломатії (п.1), «абсолютна свобода мореплавання» (п.2), «зняття всіх економічних бар'єрів і встановлення рівних торговельних умов для всіх держав, схильних до миру й співробітництва» (п.3), скорочення озброєнь (п.4), «безстороннє врегулювання колоніальних претензій» (п.5), отримання Росією «безперешкодних і нічим не обмежених можливостей для незалежного визначення власного політичного розвитку…» (п.6), «евакуація Бельгії та повне відновлення її суверенітету» (п.7), звільнення захоплених німцями французьких територій (п.8), справедливе уточнення італійських кордонів (п. 9.), найвільніші можливості для автономного розвитку народів Австро-Угорщини (п.10), евакуація й відродження Румунії, Сербії, Чорногорії (п.11), гарантія автономного розвитку не турецьким національностям Османської імперії при збереженні її турецьких частин, відкриття Дарданелл для всіх держав (п.12), утворення незалежної Польщі (п.13), формування «загальної асоціації народів на основі окремих угод з метою надання взаємних гарантій політичної незалежності й територіальної цілісності як великим, так і малим державам» (п.14).

Поява цього документу була зустрінута ліберально-буржуазними, пацифістськими і навіть соціал-демократичними колами Заходу як «нова Біблія», «нова хартія для всього людства», що дало підставу як тодішнім, так і сучасним історикам стверджувати, що 14 пунктів Вільсон за своєю суттю претендували на дійсно демократичну ідеологію, розроблену керівництвом великої держави для зовнішнього користування.* Акцентування водночас на виключно демократичній сутності 14 пунктів маскує й його прагматичні орієнтації. Йдеться, по перше, про відверто пропагандистську спрямованість документу. Так, бувши протиставленим Декрету про мир радянської Росії із проголошеними в ньому принципами миру без анексій і контрибуції, він мав нейтралізувати вплив революційної дипломатії на систему міжнародних відносин. По-друге, визнаючи необхідність евакуації ряду європейських територій, як і відновлення суверенітету малих і середніх держав, він наголошував на німецькі і австро-угорські загарбання, залишаючи поза увагою і, тим самим, стверджуючи територіальні захоплення Антанти. По—третє, захищаючи позиції членів і союзників Антанти, він (документ Вільсона) по суті стверджував на лідерство США, що, здобувши особливої могутності під час війни, не могли не посісти провідної ролі у світі за умов «свободи мореплавання» чи рівних торговельних можливостей «схильних до миру» країн. Отже, 14 пунктів В. Вільсона можна вважати тим дипломатичним маневром Сполучених Штатів, що мав не тільки прискорити завершення війни (висуваючи достатньо прийнятні для всіх сторін умови мирних договорів), а й забезпечити за США ініціативу міжнародних переговорів наприкінці війни, визначити особливий статус країни в системі міжнародних відносин у повоєнні роки.

Це підтверджувалось і самим В. Вільсоном, який виступив 27 вересня 1918 р. у Нью-Йорку з додатковими коментарями 14 пунктів. На відміну від головного документу, який проголошував у досить загальних підходах демократичні принципи, коментарі мали офіційний характер і слугували практичною реалізацією американській адміністрації щодо тенденцій світової політики. Утримували коментарі, зокрема, й бачення шляхів завершення війни. Американський президент закликав німецький народ не вірити слову тих, хто нав’язав війну. Німцям по суті давалась підказка, до кого слід звертатися у справі пропозицій про мир.

Сигнал президента, очевидно, було взято до уваги. Новий уряд Німеччини на чолі з принцем М. Баденським звернувся через Швейцарію вночі з 4 на 5 жовтня 1918 р. до Вільсона з проханням укласти перемир’я на основі його 14 пунктів та роз’яснень від 27 вересня. 8 жовтня держсекретар США Лансінг від імені Вільсона відповів на ноту Німеччини, вимагаючи підтвердження того, що німецький уряд приймає всі умови, подані в 14 пунктах, а також в наступних заявах президента. Надалі американська сторона вимагала від Німеччини гарантій не тільки щодо виконання усіх вимог перемир’я, а й проведення змін внутрішньополітичного характеру. 20 жовтня Німеччина повідомила Вільсона про конституційні реформи і заявила, що вона приймає усі умови, висловлюючи надію, що президент не підтримає вимог, не погоджених з честю німецького народу і з підготовкою справедливого миру. Поки відбувалось дане дипломатичне листування, США ініціювала переговори щодо умов перемир’я й інших союзників по Антанті.

Інакше розвивались стосунки американської адміністрації з Австро-Угорщиною. Австрійський уряд звернувся до США з проханням про перемир’я майже одночасно з Німеччиною, 5 жовтня 1918 р. Однак, розглядати австрійську пропозицію Вільсон відмовився. Відню було заявлено, що союзники вже давно визнали як Чехословаччину, так і національні вимоги південних слов’ян. Відмовляючись вступити в переговори з Австро-Угорщиною, США і, в цілому, Антанта по суті прискорили її розвал. Австрійська армія була дезорганізована. Вибухнуло повстання в хорватських полках в Фіуме. Чехословаччина оголосила себе незалежною. Угорщина перетворилась у самостійні республіку. Монархія Габсбургів перестала існувати. Остаточно Австрія і Угорщина здалися 3 листопада 1918 р. За умовами перемир’я, укладеного в Падуї, австро-угорська армія демобілізовувалась і розформовувалась, за винятком 20 дивізій. Половина її військового майна передавалась Антанті. Морський і річковий флоти підлягали роззброєнню. Антанта діставала право використовувати всі засоби сполучення для продовження подальшої боротьби з Німеччиною.

Майже одночасно з цим дістає цілковитої поразки від Антанти й Туреччина. 30 жовтня 1918 р. в порту Мудрос, на острові Лемнос, на британському кораблі «Агамемнон» англійці уклали з турками перемир’я. Турки повинні були очистити Аравію, Месопотамію, Сірію, Вірменію, частину Кілікії. Одним з перших пунктів перемир’я в Мудросі стало зобов’язання турків відкрити переможцям доступ у Чорне море і погодження щодо окупації військами Антанти Константинополя й проток.

Внаслідок наступальних операцій союзників становище німців ставало безнадійним. Водночас Німеччина ще не була остаточно розбита. Перед союзниками постало питання, чи продовжувати війну до цілковитої перемоги, чи підтримати перемир’я, запропоноване німецьким урядом і підтримане США. При тому скрутному становищі, в якому перебували Англія, Франція, Італія, продовження війни коштувало б їм додаткових колосальних жертв. До того ж союзників лякала можливість революції в Німеччині, яка могла охопити й інші країни Європи. Отже, перемир’я ставало бажаним для усіх союзних держав, хоча одностайності думок відносно умов його досягнення країни-члени Антанти не виявляли.

Так, уже на нарадах у Верховній раді і особливо 23 жовтня 1918 р. на міжнародній конференції в Парижі між учасниками Антанти визначились серйозні протиріччя. Франція домагалась цілковитого знищення військової і економічної могутності Німеччини. Керівники Англії, навпаки, не хотіли надмірного посилення Франції в Європі. Разом з Америкою вони хотіли лишити Німеччині певне озброєння, щоб використати її в боротьбі з російським більшовизмом. З другого боку, Англія різко виступала проти США, бо не хотіла визнавати вільсонівську вимогу «свободи морів» Разом з Францією вона вимагала не тільки відшкодування збитків зруйнованим областям Північної Франції і Бельгії (відповідно до 14 пунктів), а й повної компенсації всіх витрат за час війни. Загострення доходило до того, що США погрожували почати сепаратні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною.

Нарешті, 5 листопада союзники повідомили Вільсона, що вони згодні почати з Німеччиною переговори на основі 14 пунктів. Союзники заявляли при цьому, що не визнають «свободи морів» і наполягають на повному відшкодуванні Німеччиною всіх збитків, заподіяних воєнними операціями на суші, на воді і в повітрі. Того ж дня держсекретар США Лансінг повідомив німецький уряд про рішення союзників. Точні умови перемир’я мав передати Німеччині головнокомандуючий союзними арміями маршал Фош.

Тимчасом події в Німеччині почали набувати драматичного характеру. 4 листопада 1918 р. німецькі моряки захопили місто Кіль і військові кораблі, що стояли в порту. Наступного дня повсталі робітники й матроси зайняли Любек, Гамбург, Бремен. Почалась революція. 9 листопада монархію в Німеччині було скинуто.

В умовах розгортання революції німецька делегація на чолі з Ерцбергером сама ініціює початок переговорів про перемир’я. Вони розпочались 7 листопада у спеціальному вагоні поблизу станції Ретонд в Комп'єнському лісі. За умовами перемир’я, запропонованими німецькій делегації, Німеччина мала взяти на себе наступні зобов’язання: очистити за 15 днів зайняті території в Бельгії, Франції, Люксембургу, покинути Ельзас-Лотарингію, звільнити території Росії і Румунії, вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччини, видати Антанті 5 тис. важких і польових гармат. 30 тис. кулеметів. 2 тис. літаків, 5 тис. локомотивів тощо. Антанта мала зайняти військами лівий берег Рейну, причому утримування окупаційної армії покладалось на Німеччину. Крім того, Німеччина повинна була відмовитись від Брест-Литовського і Бухарестського договорів. Війська в Східній Африці повинні були здатися. Військовополонені, захоплені німцями, мали повернутись на батьківщину, тоді як німецькі військовополонені залишались у полоні. Німеччина повинна була видати 6 дредноутів, 8 важких крейсерів, 10 крейсерів і 300 підводних човнів, інші судна роззброювались. Передбачалось й подальше збереження блокади Німеччини.

Німецька делегація робила спроби пом’якшити вимоги капітуляції, розігруючи карту «більшовицької небезпеки». Їй вдалося домогтися незначних поступок, головним чином щодо кількості озброєння, що мало бути передано переможцям, але в головних вимогах умови капітуляції збереглися.

11 листопада 1918 р. о 5-й годині ранку сторони підписали перемир’я. Перша світова війна закінчилась.

13 листопада 1918 р. радянський уряд анулював Брестський договір і всі додаткові договори з Німеччиною та її союзниками.

Починався новий етап розвитку міжнародних відносин, який характеризувався новими тенденціями і новою розстановкою політичних сил.