Європейська валютна інтеграція

ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА ІНТЕГРАЦІЯ

2.1. ВАЛЮТНІ СОЮЗИ У ЄВРОПІ

Історія створення валютних союзів у Європі почалася набагато раніше за виникнення ідеї створення Європейського валютного союзу (ЄВС). Перші спроби європейських країн про «єднати свої валютні системи були ще в XVII-XVIII ст., коли в Європі укладалися численні конвенції німецьких держав (1753, 1836−1838 pp.).

Бурхливий розвиток капіталізму і інтернаціоналізація господарської діяльності наприкінці XIX — на початку XX ст. викликали появу численних європейських монетних й валютних союзів.

Першим із «явився Австро-німець-кий валютний союз (1857−1866 pp.), створений на основі договору між Австрією й членами німецького митного союзу щодо постійного обмінного курсу валют й загальної одиниці обліку. Національні валюти країн при цьому не заміщувались єдиною грошовою одиницею. Не існувало також наднаціонального органу прийняття рішень й врегулювання спорів. Союз мав формальний характер, оскільки не сприяв реальній інтеграції грошових й банківських систем. Причиною розпаду про «єднання стала війна між Австрією й Пруссією 1866 р.

Другою спробою створення валютного союзу в Європі був Латинський монетний союз (1865—1878 pp.). Його ініціатором був Франція, Яка й відігравала в ньому домінуючу роль. Усі інші члени союзу — Бельгія, Італія, Швейцарія — прийняли французький біметалевий стандарт із фіксованим співвідношенням срібла й золота. Про «єднання валютних систем країн передбачало розробку єдиного стандарту карбування монет й прийняття до сплати на територї союзу будь-яких грошових знаків країн-членів. Емісія грошей відбувалась пропорційно до чисельності населення кожної із країн.

Причинами, котрі призвели до розпаду союзу, стали використання банкнот, обіг які не був передбачений в угоді, а також тимчасове падіння вартості срібла щодо золота. У 1878 р. союз припинив карбування срібних монет, що фактично поклало кінець його існуванню.

Скандинавський монетний союз (1875−1917 pp.) був укладений між Данією, Норвегією й Швецією. Він базувався на запровадженні єдиної грошової одиниці — золотої крони, а також карбуванні золотих й срібних монет стандартної маси й проби. У союзному договорі не було б обумовлене функціонування банкнот, але й невдовзі центральні банки почали приймати банкноти один одного й пересилати їхні для кредитування поточного балансу.

Досягненнями союзу стали економія на операціях з золотом й створення ефективного міжнародного клірингового механізму.

Однак Перша світова війна спричинила економічний й фінансовий розлад Скандинавських країн. Незбігання структурних цін поряд зі значним припливом золота, яку стало єдиним засобом розрахунків між країнами-члєнами, призвело в 1917 р. до краху союзу.

Бельгійсько-люксембурзький економічний союз був заснований у 1921 р. й проіснував понад 70 років, аж до створення ЄВС. На початку існування союзу люксембурзький франк був прив «язаний до бельгійського у співвідношенні 1:1. З 1981 р. до догоди між Бельгією й Люксембургом були внесені доповнення, згідно із якими бельгійські монети й банкноти приймались як засіб платежу в Люксембурзі, проте люксембурзькі монети й банкноти не вважались законним платіжним засобом у Бельгії, хоча могли еквівалентно обмінюватись на бельгійські. Люксембурзький й бельгійський франк малі однакову вартість щодо інших валют, а курсова політика країн — учасниць союзу щодо валют третіх країн розроблялась на основі взаємної домовленості.

2.2. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВАЛЮТНОГО СОЮЗУ.

Шлях до створення Європейського валютного союзу й запровадження єдиної грошової одиниці євро був складним й тривалим.

Початком західноєвропейської валютної інтеграції вважається вересень 1950 р. — дата створення Європейського платіжного союзу (ЄПС) (European Payments Union, EPU), який був розпущений наприкінці 1958 р. До складу союзу входили 17 країн Західної Європи. Валютою ЄПС був міжнародна розрахункова валютна одиниця — єпуніт (європейська платіжна одиниця), Яка дорівнювала золотому вмісту долара США перевищив на тієї період — 0,888 671 р чистого золота. Функціями ЄПС були щомісячний багатосторонній залік платежів країн-учасниць (багатосторонній кліринг) й кредитування боржників за рахунок країн із активним сальдо платіжного балансу. Міждержавні суперечності й вичерпання джерел кредитування призвели до реорганізації ЄПС у Європейську валютну угоду.

Далі наведемо основні віхи створення Європейського валютного союзу.

У серпні 1955 р. було б підписано Європейську валютну угоду (European Monetary Agreement, EM А). У її рамках зберігався механізм взаємних розрахунків країн — учасниць ЄПС, але й на змінних умовах. Угода втратила чинність в 1972 р. з запровадженням конвертованості валют.

У березні 1957 р. було б підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

1 января 1958 р. Римський договір набув чинності, й шість європейських країн — ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Італія заснували ЄЕС (European Communities, EC), відоме як «Спільний ринок » .

У грудні 1969 р. на саміті в Гаазі було б прийняте рішення про створення в Європі економічного й валютного союзу. Розробку плану створення союзу було б доручено комітету на чолі із президентом Заради Міністрів Люксембургу й міністром фінансів П. Вернером.

У травні 1971 р. було б затверджено «план Вернера », який передбачав створення економічного й валютного союзу в Європі за 10 років у три етапи. Згідно із планом, мала бути досягнута повна свобода переміщення грошей й капіталу всередині ЄЕС, запроваджена конвертованість валют й фіксація обмінних курсів, про «єднання валютних резервів країн-членів й навіть заміщення їхніх національних валют єдиною грошовою одиницею.

У серпні 1971 р. за рішенням США було б припинено обмін доларів на золото для офіційних монетарних органів інших країн, що скасувало останню форму конвертації валют у золото.

У грудні 1971 р. у Смітсонівському інституті у Вашингтоні був прийнята міжнародна Угода про врегулювання валютних курсів, у результаті чого долар США був знецінений на 8%, а ще через рік — на 10%, що призвело до краху Бреттон-Вудської системи і унеможливило вушко реалізації «плану Вернера » .

Березень 1972 р. — запровадження «європейської валютної змії «{Currency Snake) — режиму узгодженого коливання західноєвропейських валют щодо долара США у чітко визначених межах (±2,25%).

У 1973 р. було б засновано Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) {European Monetary Cooperation Fund, EMCF), який проіснував до 1993 p. Його основне заподіяння полягало в регулюванні регіональної міждержавної валютної взаємодії країн — членів ЄЕС й наданні кредитів для покриття дефіциту платіжних балансів й розрахунків щодо регулювання валютного курсу. Діяльність фонду не був ефективною, внаслідок чого країни припинили запозичення єврокредитів.

У 1973 р. до ЄЕС вступили Великобританія, Данія й Ірландія.

У 1975 р. створення валютного союзу було б проголошено довгостроковою метою ЄЕС.

У листопаді 1977 р. було б констатовано застій у процесі створення економічного й валютного союзу внаслідок нафтової кризи й девальвації долара США, погіршення економічної ситуації в західноєвропейських країнах, політичних розбіжностей.

У березні 1979 р. почала функціонувати Європейська валютна система, ініціаторами якої стали французький президент Ж. буд «Естен й німецький канцлер X. Шмідт. Водночас виникла нова європейська валюта — ЕКЮ (European Currency Unit, ECU), що базувалась на «кошику «(наборі) валют країн — членів ЄЕС.

У 1981 р. до ЄЕС приєдналася Греція.

У 1985 р. набув чинності Акт про єдину Європу, спрямований на усунення будь-яких нетарифних бар «єрів на шляху вільного переміщення товарів, робочої сили, послуг й капіталу. Реалізації цієї програми завдали шкоди коливання обмінних курсів та великі операційні витрати при обміні валют, й вкотре постало запитання про необхідність створення у Європі валютного союзу.

У 1986 р. членами ЄЕС стали Португалія й Іспанія.

У 1986 р. було б створено комітет «За валютний спілка перетворилася на Європі «.

У червні 1988 р. створенням комітету із питань економічного валютного союзу на чолі із президентом Європейської Комісії Ж. Делором було б започатковано другий етап західноєвропейської валютної інтеграції. До складу комітету увійшли голови центральних банків країн ЄЕС та незалежні експерти.

У червні 1989 р. у Мадриді на засіданні Заради Європи було б ухвалено «план Делора », що передбачав створення економічного й валютного союзу, чи Європейського валютного союзу (ЄВС), у три етапи. Встановлювалися такі терміни етапів: І- 1 июля 1990 р. — 31 грудня 1993 р. II- 1 января 1994 р. — 31 грудня 1998 р.

III — 1 января 1999 р. — 2002 рік.

Комітет Ж. Делора запропонував також:

• цілковиту лібералізацію руху капіталів;

• повну інтеграцію фінансових ринків;

• повне й незворотне конвертування всіх валют на базі фіксованих валютних паритетів.

З 1 июля 1990 р. розпочалася реалізація Першого етапу «плану Делора «на основі лібералізації руху капіталів, а також подальшого зближення національних центральних банків країн — учасниць майбутнього союзу й синхронізація їхньої економічної, фінансової й грошової політики.

У 1991 р. почала працювати міжурядова європейська конференція, сформована 1990;го р. Завдання її полягало в доопрацюванні й вдосконаленні слабких й суперечливих положень «плану Делора ». Було розроблено Договір про Європейський Союз, який фактично перебувши собою удосконалений «план Делора ». Для його укладення в голландському місті Маастрихт було б скликано засідання керівників країн — членів ЄЕС.

7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір був підписаний й набув чинності у листопаді 1993 р. Маастрихтським договором були визначені такі основні аспекти:

• правова база економічного й валютного союзу та майбутньої єдиної валюти;

• інституціональна структура ЄВС;

• остаточний графік переходу до ЄВС;

• критерії конвергенції країн — членів ЄЕС до економічного й валютного союзу;

• пріоритети кредитно-грошової політики ЄВС. Європейське економічне співтовариство 1 января 1994 р. було.

перетворено на Європейський Союз (ЄС) {European Union, EU).

У 1994 p. розпочався другий етап валютної інтеграції в ЄС. Відповідно до Маастрихтського договору, у Франкфурті-на-Майні розпочалося створення Європейського монетарного інституту {European Monetary Institute, EMS), функціями якого був координація валютної політики центральних банків держав — членів ЄС й підготовка появи Європейського центрального банку. З 1 января 1994 р. до 31 грудня 1998 р. координувалася грошова політика європейських емісійних банків, здійснювалась підготовка переходу від ЕКЮ на єдину європейську валюту євро, темпи економічного розвитку країн Є З наближалися до критеріїв вступу до валютного союзу.

У 1995 р. до ЄС приєднались Фінляндія, Швеція й Австрія.

У червні 1995 р. Комісія Європейського Союзу випустила «Зелену книжку «{Green Paper) — офіційний документ щодо практичних заходів переходу на єдину валюту под назвою «Одна валюта для Європи », в якій було б викладено технічний сценарій запровадження нової валюти.

У грудні 1995 р. в Мадриді відбулося чергове засідання Європейської Заради, на якому були ухвалені сценарій й календарний план переходу на єдину валюту й визначено її назву — евро.

У травні 1998 р. на саміті в Брюсселі відповідно до виконання маастрихтських критеріїв конвергенції були названі 11 країн — членів майбутнього ЄВС: Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Економіку Греції було б визнано як таку, що не задовольняє вимоги приєднання до союзу, а Великобританія, Швеція й Данія через різні заподій відмовились від єдиної європейської валюти.

1 июля 1998 р. вважається датою створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) (European Central Bank, ОСВ) й Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) (European System of Central Banks, ESCB).

2.3. ФАЗИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ВАЛЮТИ ЄВРО.

Створюючи графік переходу до Європейського валютного союзу, Європейська Комісія розробила детальнішу періодизацію цого процесу, ніж було б встановлено Маастрихтським договором. Нереалізовану частину іншого етапу, а також третій етап було б поділено втричі конкретніші фази «А », «Б «й «У » .

Фаза «А »: підготовка до Європейського валютного союзу (травень 1998 — 31 грудня 1998 р.). У цей період Європейська Рада визначила перелік країн, що задовольняють критерії конвергенції до ЄВС. Водночас було б здійснено певні підготовчі заходи:

• визначено і оголошено фіксовані ставки обмінних курсів національних валют країн — членів ЄВС щодо евро;

• створено Європейський центральний банк й Європейську систему центральних банків;

• розпочато виробництво банкнот й монет, деномінованих у евро;

• прийнято необхідну юридичну базу для створення ЄВС;

• створено національну систему органів кожної країни-члена для керівництва переходом до нової валюти;

• доручено банкам та іншим фінансовим установам розробити детальні плани переходу на валюту евро.

• вушко здійснення єдиної кредитно-грошової й валютної політики у межах ЄВС;

• передачу повноважень щодо здійснення валютної політики Європейському центральному банку;

• повний перехід Європейської системи центральних банків на здійснення валютних операцій у евро;

• випуск державних боргових вол «язань у евро;

• встановлення в всіх країнах ЄВС однакових відсоткових ставок;

• вухо функціонування платіжної системи TARGET (Транс-європейської автоматизованої системи розрахунків у режимі реального часу).

Фаза «У »: остаточний перехід до єдиної валюти євро (1 января 2002 р. — липень 2002р.). День 1 января 2002 року ще називають «E-day «— днем, коли євро стала єдиною законною валютою на територї Європейського валютного союзу. У цьому зв «язку передбачалося:

• січень — червень 2000 р. — випуск в обіг готівкових банкнот й монет євро, подвійне функціонування в обігу національних валют й евро;

• із 1 июля 2002 р. — припинення обігу й знищення національних валют країн — членів ЄВС;

• остаточний перехід банків й фінансових установ на єдину валюту й конвертація в євро всіх платіжних засобів;

• вушко використання державними установами, приватними фірмами й громадянами виключно валюти евро.

2.4. ВИНИКНЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВАЛЮТНОГО СОЮЗУ І ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЄДИНОЇ ВАЛЮТИ ЄВРО.

З 1 января 1999 р. почався третій етап валютної інтеграції в межах ЄС й був запроваджена єдина європейська валюта евро.

Згідно із результатами Брюссельського саміту 1998 року до євро-зони увійшли 11 країн ЄС: Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія й Франція. Національні валюти цих країн були котировані в євро за офіційним обмінним курсом на 1 января 1999 р.

2.5. ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВАЛЮТНОГО СОЮЗУ.

Створення ЄВС є про «єктивним наслідком розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті. Проте існували і інші обставини, котрі викликали створення ЄВС й необхідність запровадження єдиної валюти.

1.Високі витрати обміну національних валют, котрі становили 0,1% великі міжбанківських операціях, 2—3% при переказах між підприємствами й 5—25% при обміні банкнот, загалом 0,3% ВВП ЄС. (Підраховано, що якщо турист, який подорожуватиме всіма країнами ЄС, обмінюватиме 1 тис. марок на валюту кожної із країн, то наприкінці подорожі від неї залишиться лише половина.).

2.Посилення взаємозалежності держав — членів ЄС.

3.Єдність географічних умів, спільність історичних, релігійних, культурних й торговельних традицій.

4.Необхідність здійснення єдиної макроекономічної політики та економічних реформ у країнах ЄС в однакові терміни.

5.Розвиток інформаційних технологій, комунікацій й транспорту, що прискорює зближення всіх країн світу й країн Західної Європи зокрема.

6.Поступова втрата Європейським Союзом конкурентних позицій на світовому ринку внаслідок високої вартості робочої сили та нижчого рівня розвитку технологічних й наукових досліджень порівняно із США й Японією.

7.Збільшення дефіциту державного боргу, погіршення стану державних фінансів, посилення структурного безробіття в ЄС.

8.Посилення залежності Західної Європи від позицій американського долара й японської єни, а також коливань світової валютно-фінансової системи.

2.6. ЕКОНОМІЧНІ І ФІНАНСОВІ ПАРАМЕТРИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВАЛЮТНОГО СОЮЗУ.

Європейський валютний союз — найбільший у світі Єдиний ринок, який про «єднує близько 316 млн чол. За чисельністю населення ЄВС на 8% переважає США й в 2,3 разу — Японію.

Ресурси робочої сили ЄВС становлять близько 130 млн чол., що на 5~7% менше, ніж США. Частка трудових ресурсів у складі населення становить близько 45%. За цим показником ЄВС поступається США (50%) й Японії (55%). Така ситуація пояснюється старінням населення в Європі й великою кількістю соціальних програм й гарантій.

У ЄВС також високий рівень структурного безробіття, яку становить близько 10% (США — 4%, Японії - 5%).

Європейський валютний союз — друга у світі економічна система за розміром ВВП. У 1999 р. розмір ВВП у ЄВС становив 5,8 трлн євро, що на 24% нижче, ніж ВВП США перевищив на 74% вище, ніж ВВП Японії. Передбачається, що згодом на європростір припадатиме 19% всесвітнього ВВП.

Європейський валютний союз порівняно відкрита економічна система. У 2000 р. експорт країн єврозони становив 251,9 млн євро, а імпорт — 326,9 млн євро. Частка ЄВС у світовому експорті становить близько 19% (частка США — 14,5%, Японії - 8,5%). Передбачається, що ЄВС належатиме 18,6% світової торгівлі.

Частка ЄВС у світових золотовалютних резервах максимальна у світі й становить 16% (Японія на іншому місці, її частка становить 14%, США — 4%).

Однак економічний розвиток регіонів ЄВС не є рівномірним. Загалом у ЄС налічується понад 40 несприятливих районів. Це окремі департаменти Франції, південь Італії, острови Сардинія й Сицилія, більша частина Іспанії, а також Греція, Ірландія й Португалія. Рівень життя околицях ЄВС у 2,5 разу нижчий, ніж у найбільш розвинених. У найменш розвинених економічних регіонах ЄВС створення відкритого ринку й посилення конкуренції може спричинити банкрутства, розорення, посилення безробіття.

Макроекономічні показники західноєвропейських країн у 1999 р. наведено в табл. 3. Згідно із даними, найбільший обсяг ВВП було б вироблено в Німеччині (2260,4 млрд дол.), а й у Франції (1464,9 млрд дол.) й Італії (1236,9 млрд дол.). Найнижчі показники загального обсягу ВВП мають Ірландія (98,1 млрд дол.) й Португалія (116,7 млрд дол.).

2.7. КРИТЕРІЇ ВСТУПУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВАЛЮТНОГО СОЮЗУ.

У Маастрихтському договорі від 7 лютого 1992 р. було б узгоджено й затверджено обов «язкові умови приєднання до валютного союзу країн — членів ЄС. Вони дістали назву критеріїв конвергенції.

Мета встановлення критеріїв конвергенції полягала в усуненні відмінностей та досягненні зближення національних економік країн — членів союзу.

Критерії приєднання до ЄВС:

• цінова стабільність — рівень інфляції в країні-кандидаті не винен перевищувати более ніж на 1,5% середній рівень інфляції в трьох країнах ЄС із найменшими інфляційними показниками;

• стабільність державних фінансів — річний дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3% валового внутрішнього продукту. Рівень державного боргу не перевищує 60% річного ВВП;

• рівень процентних ставок по кредити не винен перевищувати 2% рівня, що існує в трьох країнах ЄС із найкращими результатами;

• обмінний курс валют не винен виходити за межі встановленого в ЄС діапазону коливань обмінних курсів. Девальвації забороняються щонайменше протягом двох років.

За контрольний було б прийнято 1997 р.

У табл. 4 наведено стан виконання країнами ЄС критеріїв конвергенції.

Найлегше країнам-кандидатам було б виконати критерії щодо інфляції й процентних ставок. Країнами ЄС із найнижчими темпами інфляції у 1997 р. стали Франція, Австрія, Фінляндія та Ірландія (1,2%). Недалеко від них був Німеччина (1,5%).

Трьома країнами із найкращими результатами щодо рівня процентних ставок були Франція, Нідерланди (5,5%) й Німеччина (5,6%).

Найважче для країн-кандидатів до вступу в ЄВС було б виконати критерії конвергенції щодо рівня бюджетного дефіциту. У 1997 р. найменший бюджетний дефіцит був у Фінляндії (-0,9% від ВВП), Швеції (-1,4% від ВВП) й Великобританії (-1,9 від ВВП). Показники державних фінансів Люксембургу, Ірландії та Данії свідчать про профіцит бюджету цих країн у 1997 р.

Країною, якій не вдалося виконати жодного критерію конвергенції, стала Греція. На цій підставі її вступ до ЄВС було б відкладено до 1 января 2001 р.

2.8. ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК.

2.8.1 Історія створення.

Європейської системи центральних банків й Європейського центрального банку.

Ідея створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) виникла ще понад 10 років тому, а 1988 р. Комітет «За валютний спілка перетворилася на Європі «опублікував детальні пропозиції щодо механізму функціонування ЄЦБ. Подальшого розвитку проект ЄЦБ дістав у доповіді Ж. Делора, представленій у квітні 1989 р. У доповіді було б розроблено запитання щодо мандата, організаційної структури, функцій й статусу вищого органу валютного союзу — Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), Яка складається із ЄЦБ й центральних банків країн — членів ЄВС.

Однак комітет Ж. Делора визначив лише загальні риси майбутнього інституту, а ґрунтовнішу його розробку здійснив комітет управляючих центральними банками й Валютним комітетом ЄЄ. До грудня 1989 р. смердоті майже повністю підготували проект статуту ЄЦБ.

Статут ЄСЦБ й ЄЦБ було б прийнято у рамках Маастрихтського договору.

25 травня 1998 р. уряди 11 країн — учасниць ЄВС обрали президента, віце-президента й чотирьох членів виконавчої дирекції, їхні повноваження стали чинними 1 июля 1998 р. Цей день вважається днем створення Європейської системи центральних банків й Європейського центрального банку, який розташовується у Франкфурті-на-Майні (у Німеччині).

1 января 1999 р. разом з запровадженням єдиної валюти євро почала функціонувати Європейська система центральних банків.

2.8.2. Формування статутного капіталу й резервів Європейського центрального банку.

Отатутний капітал ЄЦБ становить 5 млрд євро. Єдиними акціонерами ЄЦБ є національні центральні банки (НЦБ) Європейського валютного союзу. Квоти країн-учасниць залежать від обсягу ВВП й чисельності населення (табл. 5). Найбільшу частку в капіталі ЄЦБ із країн єврозони має Німеччина (24,5%), на іншому місці із великим відривом стоїть Франція (16,8%). Найменша квота припадає на Фінляндію (1,4%), Ірландію (0,85%) й Люксембург (0,15%).

2.8.3. Організаційна структура Європейської системи центральних банків.

Європейська система центральних банків не є юридичною особою й не має власних керівних органів.

Керівна рада (Governing Council) складається із членів Виконавчого комітету й керівників національних центральних банків країн — учасниць ЄВС. Основні обов «язки Керівної ради:

• прийняття рішень щодо кредитно-грошової політики ЄВС;

• розробка заходів й визначення інструментів монетарної політики.

Керівна рада не підпорядковується національним органам й органам ЄС. Рішення ухвалюються простою більшістю голосів, кожен член заради має вони одностайно. У спірних ситуаціях право вирішального голосу надається президентові.

Голоси країн у Керівній раді розподіляються пропорційно до часток їхнього капіталу в статутному капіталі ЄЦБ.

До виконавчого комітету (Executive Board) входять президент, віце-президент ЄЦБ й чотири члени, котрі компетентні у сфері валютних відносин й банківської справ і обираються главами держав й урядів ЄС за рекомендацією Міністрів економіки й фінансів. Основні заподіяння Виконавчого комітету:

• здійснення кредитно-грошової політики згідно із рішеннями Керівної ради;

• розробка директив для центральних банків країн-членів згідно із повноваженнями, делегованими Виконавчому комітету Керівною радою;

• координація монетарної політики країн — членів ЄВС.

Усі члени Виконавчого комітету призначаються на рядків 8 років без права поновлення. Виконавчий комітет підпорядковується Європейському парламенту й раді Міністрів країн — членів ЄС.

До організаційної структури ЄСЦБ входити також Генеральна рада (General Council), котра складається із президента, віце-президента ЄЦБ й представників національних центральних банків всіх 15 країн ЄС. Генеральна рада успадкувала повноваження Європейського монетарного інституту й до її обов «язків належать:

• збирання й надання статистичної інформації;

• встановлення обмінних курсів валют країн ЄС, що не входять до зони евро;

• підготовка річних звітів ЄЦБ;

• розробка правил стандартизації банківських операцій національних центральних банків ЄС;

• взаємодія країн ЄВС із іншими країнами ЄС.

Генеральна рада існуватиме доти, доки усі країни ЄС не увійдуть до валютного союзу.

Центральні банки країн, що не приєднались до зони євро, є асоційованими членами ЄСЦБ із правом дорадчого голосу. Вони не беруть участі в розробці кредитно-грошової політики й втіленні її в життя, а також зберігають певну автономію, сприятливу для дотримання національних інтересів. Окремі винятки для НЦБ Великобританії й Данії були застережені ще статтями Маастрихтської угоди.

2.8.4. Мета й заподіяння Європейської системи центральних банків.

Основною метою ЄСЦБ, проголошеною у ст. 2 статуту, є підтримування цінової стабільності. Це передбачає створення такої економічної ситуації, коли рівень інфляції не перевищує 2%.

Орієнтиром кредитно-грошової політики взято саме показник інфляції, а чи не зміни грошової маси, оскільки в ЄВС існують єдині стандарти вимірювання інфляційних процесів, що збільшує достовірність й полегшує аналіз отриманих даних.

Враховуючи тісний взаємозв «язок інфляції із грошовою масою, ЄЦБ встановив між темпу приросту копійчаного агрегату МОЗ (готівкові кошти, чеки, будь-які вклади) на рівні 4,5%.

Стабільності курсу нової валюти на початковому етапі відводиться другорядна роль.

У ст. З статуту ЄСЦБ визначено основні заподіяння Європейської системи центральних банків:

• розробка й втілення кредитно-грошової політики ЄВС;

• емісія євробанкнот;

• збереження і управління офіційними резервами в іноземній валюті країн — членів ЄВС;

• здійснення операцій із іноземною валютою;

• забезпечення чіткого функціонування розрахункових систем.

Також ЄЦБ допомагатиме компетентним відомствам здійснювати контроль над кредитними інститутами, сприятиме підвищенню зайнятості, стійкому економічному зростанню, високому ступеня конвергенції національних економічних систем ЄС. Банк намагатиметься підгримувати фінансову стабільність й загальну економічну політику ЄС.

Отже, Європейський центральний банк покликаний здійснювати незалежну централізовану грошово-кредитну політику. Національні центральні банки при цьому втрачають свою автономію і отримують уніфіковані статути. Вони помиляюся надавати фінансових кредитів національним установам й інститутам ЄС, а також готівкових кредитів й овердрафтів. Остаточно усувається можливість покривати дефіцити держбюджетів за рахунок емісії чи позик центральних банків. Вони перетворюються на філії ЄЦБ.

Проте не усі функції центральних банків країн ЄВС перейдуть до ЄЦБ. Національні банки збиратимуть й оброблятимуть статистичні дані, здійснюватимуть моніторинг, аналіз динаміки цін, заробітної плати, валютних курсів, курсів цінних паперів, кривої дохідності; НЦБ зможуть купувати й продавати на фінансовому ринку біржові цінні папери, благородні метали за готівку, укладати кредитні догоди, дозволені статутом ЄСЦБ, та ін.