Мікроекономічні принципи функціонування природної монополії

Мікроекономічні принципи функціонування природної монополії

Основні теоретичні засади та визначення.

Нижче ми розглянемо основні мікроекономічні засади формування витрат на підприємстві. Оцінка функції витрат та її різних компонентів відіграє дуже важливу роль під час регулювання діяльності природних монополій, адже саме на їхній основі регуляторний орган ухвалює рішення про тарифи підприємства. А знання основних характеристик монопольного ринку допомагає краще розуміти специфіку окремого випадку — природної монополії.

Класифікація витрат.

Аби визначити загальні витрати виробництва різних обсягів продукції та витрати в розрахунку на одиницю продукції, необхідно поєднати дані про виробництво з інформацією про ціни на різні статті витрат.

Концептуально важливим є розподіл витрат на дві основні категорії: постійні та змінні. Упродовж короткострокового періоду обсяги певних ресурсів, пов «язані з технічним оснащенням підприємства, залишаються постійними. Кількість інших ресурсів може змінюватися. Звідси виходить, що в короткостроковому періоді різні види витрат можуть бути віднесені до постійних чи змінних.

ПОСТІЙНІ ВИТРАТИ. Постійними є такі витрати, розмір яких не змінюється зі зміною обсягів виробництва. Постійні витрати пов «язані із самим існуванням виробничого обладнання підприємства та, відповідно, мають бути сплачені навіть тоді, коли компанія нічого не виробляє. Класичними прикладами постійних витрат є сплата зобов «язань за позиками, рентні платежі, частка відрахувань на амортизацію будівель та обладнання, страхові внески, а також заробітна плата.

вищого управлінського персоналу та працівників, зайнятих на загальногосподарських роботах. У ТАБЛИЦІ 2. І у стовпчику 2 наведено суму постійних витрат компанії, яка становить 100 грн. Варто звернути увагу на те, що, згідно з визначенням, показник постійних витрат залишається незмінним за будь-яких обсягів виробництва (зокрема й за нульових).

ЗМІННІ ВИТРАТИ. Змінними є такі витрати, розмір яких змінюється залежно від обсягів виробництва. Приклад таких витрат — витрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, більша частина витрат на трудові ресурси та інші змінні ресурси. Як видно зі стовпчика з ТАБЛИЦІ а.І, сума змінних витрат змінюється у прямій залежності від обсягів виробництва. Однак потрібно зауважити, що приріст суми змінних витрат, пов «язаний зі зростанням обсягів виробництва, зазвичай не є постійною величиною.

Важливу роль в аналізі витрат відіграють середні та граничні витрати. Середні витрати показують, скільки витрат взагалі (чи витрат певного виду) припадає на одиницю продукції. Так, середні сукупні.

витрати розраховують за формулою ATC=TC/Q. Граничні витрати — це витрати, які необхідно здійснити для виробництва додаткової одиниці продукції: МС=ТСп+1-ТСп.

Як видно з ТАБЛИЦІ 2.І, на початку процесу зростання обсягів виробництва змінні витрати певний час зростатимуть темпами, що скорочуються; так триватиме до четвертої одиниці виробленої продукції. Цей ефект (скорочення граничних витрат) називають ефектом економії на масштабах виробництва. Потрібно зазначити, що ефект економії на масштабах виробництва властивий для природних монополій і спостерігається на дуже тривалому діапазоні обсягів виробництва.

Далі змінні витрати зростатимуть наростаючими темпами в розрахунку на кожну наступну одиницю продукції. Така по ведінка змінних витрат зумовлена законом спадної віддачі.

Однак потрібно зауважити, що в реальних умовах для природних монополій дія закону спадної віддачі практично не спостерігається. Зростання граничного продукту впродовж певного часу зумовлюватиме щораз менший приріст змінних ресурсів для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. А оскільки всі одиниці змінних ресурсів придбаються за однаковою ціною16, це означає, що сума змінних витрат зростатиме щораз меншими темпами. Щойно гранична продуктивність почне падати відповідно до закону спадної віддачі, дедалі більшу кількість додаткових змінних ресурсів доведеться використовувати для виробництва кожної наступної одиниці продукції. Сума змінних витрат, таким чином, зростатиме наростаючими темпами.

Ефекти нарощування масштабів виробництва.

Нарощування масштабів виробництва може зумовити два протилежні ефекти: позитивний і негативний. Обидва пов «язані зі зростанням/скороченням середніх витрат виробництва. Розглянемо їх докладніше.

Позитивний ефект (економія на масштабах).

Зі зростанням обсягів виробництва крива довгострокових середніх сукупних витрат (LATC) має спадний вигляд. На ГРАФІКУ 2.3 ділянку дії цього ефекту позначено цифрою І. Це може визначатися низкою різних окремих чинників, наприклад, спеціалізацією праці управлінського персоналу, ефективнішим використанням капіталу, виробництвом побічних продуктів тощо.

Негативний ефект (нарощування витрат за законом спадної віддачі).

Однак згодом розширення підприємства може призвести і до негативних економічних наслідків. Це проявлятиметься у зростанні витрат на виробництво одиниці продукції. Основна причина негативного ефекту зазвичай пов «язана з певними управлінськими складнощами. Вони з «являються під час спроб ефективно контролювати та координувати діяльність підприємства, яке перетворилося на великомасштабного виробника. На невеликому підприємстві один-єдиний адміністратор може особисто приймати всі найважливіші рішення, що стосуються роботи компанії. Однак разом з її зростанням створюються нові ланки управління, вище керівництво стає віддаленішим від виробничих процесів. Одна людина вже не може обробляти весь обсяг інформації, необхідної для ухвалення якісних управлінських рішень.

На ГРАФІКУ 2.3 цей ефект відображено ділянкою значень обсягів виробництва ІІІ. Як зазначалося вище, на тих ринках, що становлять природні монополії, закон спадної віддачі в реальних умовах практично не спостерігається, що пов «язано з високою тривалістю дії позитивного ефекту економії на масштабах виробництва.

Мінімальний ефективний розмір підприємства.

У деяких випадках різниця між обсягами виробництва, за яких вщухає дія позитивного ефекту, та обсягами виробництва, за яких починається негативний ефект, може бути дуже суттєвою. На графіку довгострокових середніх сукупних витрат цей відрізок буде показано горизонтальною лінією, яка свідчить про постійну віддачу від нарощування обсягів виробництва. Це видно в ділянці ІІ на ГРАФіКУ 2.3.

Відповідно, позитивний і негативний ефекти — найважливіші чинники, що визначають структуру кожної галузі. Для роз «яснення цього питання корисною є концепція мінімального ефективного розміру (МЕР). Це найменший обсяг виробництва, за якого компанія може мінімізувати свої довгострокові середні витрати. Потрібно зазначити, що поняття МЕР відіграє дуже важливу роль під час ухвалення рішень про реструктуризацію галузі. Так, наприклад, якщо робота монополії на загальнонаціональному ринку видається неефективною, часто вдаються до створення кількох регіональних/локальних монополій.

Монопольні ринки.

У реальному світі приклади чистої монополії (підприємство є єдиним виробником товару чи послуги, для якого немає близького замінника) трапляються не надто часто. Найпоширеніші змішані ринки, що лежать на ділянці між крайніми випадками абсолютної конкуренції та чистої монополії. Однак для наших цілей варто розглянути саме чисті монополії, адже природні монополії найчастіше відповідають цьому критерію.

Характерні риси чистої монополії:

• ЄДИНИЙ ПРОДАВЕЦЬ. На такому ринку працює одне підприємство, яке є єдиним постачальником послуги чи продукції. Тому слова «підприємство «та «галузь «у цьому разі стають синонімами.

• НЕМАЄ БЛИЗЬКИХ ЗАМІННИКІВ ПРОДУКЦІЇ. Продукт монополії унікальний; не існує прийнятних і близьких до нього замінників. Тобто, з позиції споживача, немає прийнятних альтернатив.

• ЦІНОВИЙ ДИКТАТ. На відміну від конкурентних ринків чистий монополіст контролює ціни, адже він контролює весь обсяг пропозиції на ринку. Монополіст може маніпулювати обсягами пропозиції і, таким чином, впливати на ціни.

• БЛОКУВАННЯ ВИХОДУ НА РИНОК. Відсутність конкурентів зумовлена наявністю бар «єрів для входу на ринок. Ці бар «єри можуть мати економічну, технічну, юридичну або іншу природу.

Очевидно, відсутність конкуренції породжує схильність монополіста до завищення цін та отримання так званої монопольної ренти. Особливо ця проблема актуальна для ринків з низькою еластичністю попиту за ціною17, якими і є більшість природних монополій (адже людям дуже важко відмовитися, наприклад, від електро-, водочи теплопостачання).

Природна монополія.

Визначення природної монополії.

Ринок становить природну монополію у тому разі, коли виробництво певного товару чи послуги одним підприємством мінімізує витрати. Типовий приклад — виробництво єдиного стандартизованого продукту, де довгострокові середні вит;

рати (LRAC) спадають за будь-яких обсягів виробництва. Цей випадок проілюстровано на ГРАФІКУ 2. ф Оскільки LRAC спадають, довгострокові граничні витрати (LRMC) обов «язково будуть меншими за них.

Представлений на ГРАФІКУ 2.4 випадок призводить до дилеми державної політики. Коротко кажучи, проблема полягає в тому, як суспільство може отримати вигоди від найменш витратного виробництва (для чого, очевидно, потрібно виробництво продукту одним підприємством) без шкоди від монопольного ціноутворення. (Адже єдина компанія фактично завоює весь ринок, продовжуючи розширювати виробництво та скорочувати витрати; а завоювавши ринок, вона може встановлювати монопольні ціни18.).

Розглянемо природну монополію, що виробляє один вид продукції. Основоположними поняттями щодо природної монополії є: і) скорочення середніх витрат, зумовлене ефектом економії на масштабах виробництва та э) принцип субадитивності. Перше з них широко відоме і полягає в тому, що витрати на виробництво одиниці продукції скорочуються разом зі збільшенням обсягів випуску. Друге менш відоме, але не менш важливе. Підприємство, у якого зростають витрати в розрахунку на одиницю продукції, може випускати певні обсяги продукції з меншими загальними витратами, аніж кілька інших компаній у тому разі, коли її функція витрат субадитивна. Запишемо цей принцип математично.

Принцип субадитивності.

Субадитивність дає змогу відповісти на питання: виробництво всіх обсягів продукції на ринку однією компанією буде найдешевшим чи додаткові компанії на ринку забезпечили б вироблення цих обсягів з меншими сукупними витратами.

Нехай C (Q) — функція витрат підприємства, яка постійно змінюється, де Qобсяг виробництва, а i, j=1, …, m. Спадні середні витрати для всіх додатних обсягів виробництва, менших або рівних за Q, можна записати:

C (Qi)/Qi.

(2.1).

Це справедливо для будь-яких Qi і Qj за умови, що 0< Qj< Qi = Q. Цю умову зазвичай прирівнюють до економії на масштабах виробництва. Наведена у нерівності (2-і) передумова достатня для того, аби витрати на виробництво були найнижчи ми в разі, коли все виробництво продукції забезпечує одне підприємство; однак ця умова не є необхідною. Адже середні витрати виробництва на підприємстві можуть зростати, а витрати на виробництво в рамках єдиного підприємства однак залишатимуться найнижчими. Для роз «яснення цього питання нам потрібно розглянути принцип субадитивності. Строга субадитивність відображається строгою нерівністю (2.2). Умова (2.2) необхідна та достатня для забезпечення того, щоб витрати були найнижчими за вироблення товару єдиним підприємством. Тому кожна компанія, функція витрат якої задовольняє умові (2.2), може виробити певні обсяги продукції з не більшими витратами, аніж дві чи більше компаній із такими самими сумарними обсягами виробництва.

Проте з ГРАФІКА 2.5 видно, що (2-і) не випливає з (2.2). Середні витрати, які ілюструються кутом нахилу променя, що виходить з початку функції сукупних витрат, падають за обсягів виробництва до Q0, зростають між Q0 і QJ, а потім знову падають. Оскільки за низьких обсягів виробництва витрати швидко зростають, найменш затратний спосіб виробити обсяги Q* (де Q0.

Нерівність (2-і) є застарілим визначенням природної монополії, адже економісти багато років прирівнювали природну монополію до економії на масштабах виробництва (це визначення досі найпоширеніше). Нерівність (2.2) є новим і широко визнаним визначенням природної монополії. Якщо функція витрат підприємства задовольняє умові (2.1) на відповідному відрізку обсягів виробництва, ми можемо говорити про випадок сильної природної монополії. Якщо ж функція витрат підприємства на відповідному відрізку обсягів виробництва задовольняє умові (2.2), але не задовольняє умові (2-і), то це — випадок слабкої природної монополії. Від того, яким є підприємство — слабкою чи сильною природною монополією, великою мірою залежить підхід до регулювання його діяльності.

Постійна та тимчасова природні монополії.

Не можна ставитися до всіх природних монополій однаково. Між ними є суттєві відмінності, визначальні для регуляторних рішень. Одна з них — постійність/ тимчасовість монополії.

Між постійною та тимчасовою природними монополіями «існує важлива відмінність. На ГРАФІКУ 2.4 наведено випадок постійної природної монополії. її характеристика полягає в тому, що LRAC скорочуються постійно впродовж зростання обсягів випуску. Одне підприємство може виробляти продукцію з найнижчими витратами, незважаючи на обсяги ринкового попиту.

Тимчасову природну монополію представлено на ГРАФІКУ 2.6. Як видно, LRAC скорочуються до обсягів виробництва Q*, а потім витрати стають постійними. Отже, оскільки з часом попит зростає, природна монополія за умови попиту DD може стати конкурентним ринком за умови зростання попиту до DiDi.

Така крива витрат може бути використана для опису послуг міжміського телефонного зв «язку. Існує кілька факторів, які дають змогу суттєво економити на витратах на одиницю послуги за низьких обсягів телефонних дзвінків, але вони вже не працюють під час зростання обсягів.

Наприклад, система стільникового зв «язку складається з певного числа базових станцій (встановлених на відстані приблизно 3°~б5 км °Дна ВІД одної), які передають сигнали на певних частотах. Для кожної станції потрібні земля, будівля,.

" башта «та антени, електронне обладнання тощо. Не всі ці витрати зростають пропорційно до розширення мережі: тоді як обсяги наданих послуг зростають, постійні витрати можна розподілити між більшою кількістю дзвінків. Однак зі зростанням попиту цей ефект розширення стає дедалі менш помітним.

Як приклад можна навести міжміський телефонний зв «язок між Нью-Йорком і Філадельфією: у і94° «ві роки для його забезпечення було потрібно лише 8оо ліній. За таких обсягів витрати на одиницю продукції падали; спостерігалася ситуація природної монополії. Наприкінці 1960;х років кількість ліній зросла до 79 тис. (великою мірою через вимоги телебачення), і ці обсяги вже були такими, за яких витрати на одиницю продукції були практично незмінними (більше Q* на ГРАФІКУ 2.6). Отже, тимчасова природна монополія зникла. Це непоодиноке явище. Залізниці мали суттєві переваги у витратах наприкінці XIX століття, але ці переваги було відчутно підірвано із запровадженням автомобільних перевезень у 1920;их роках. Цей приклад додає до нашого дискурсу новий елемент-технологічні зміни ». Упродовж тривалих часових періодів існує імовірність зсуву функції витрат як наслідку впровадження у виробничих процесах нових знань. Отже, постійна природна монополія, найімовірніше, рідкісне явище. Технологічні зміни можуть зсунути функції витрат таким чином, що механізми конкуренції запрацюють. І, як ми побачимо нижче, серйозна хиба регулювання полягає в тому, що від нього не відмовляються в той час, коли природна монополія зникає.

Варіанти регуляторних рішень.

У цьому розділі ми розглянемо різні варіанти оптимізації роботи ринків, які є природними монополіями. Серед цих варіантів:

• «залишити все, як є «;

• «ідеальне «ціноутворення;

• конкуренція за право на монопольну ліцензію;

• державне регулювання;

• державне підприємство.

Перший із зазначених варіантів — «залишити все, як є «- може бути доцільним, коли потенційна монопольна влада невелика. Наприклад, можна розглядати систему кабельного телебачення як природну монополію, але таку, що має доволі обмежені можливості із заробляння наддоходів, адже існують доступні замінники кабельного телебачення. Один з них — радіоефірне телебачення. Очевидно, згодом, після вдосконалення нових технологій, важливішими замінниками стануть інші продукти.

Ми розглянемо спочатку підбірку так званих «ідеальних «рішень щодо ціноутворення. Прикметник «ідеальні «вжито, аби показати: ми виходимо з того, що компанія працює в інтересах суспільства і єдина проблема — які ціни забезпечують економічну ефективність?

" Ідеальне «ціноутворення.

Найочевиднішим кандидатом на роль ефективної ціни є, безперечно, граничні витрати. Природна монополія, яка встановлює ціну на одиницю послуг на рівні граничних витрат, як кажуть, здійснює пропорціне ціноутворення за граничними витратами. Іншими словами, витрати споживача на продукт є пропорційною функцією ціни та кількості проданої продукції - PQ. З іншого боку, якщо підприємство бере фіксовану плату F, незважаючи на кількість проданої продукції, а також поштучну плату Р, відбуватиметься непропорційне ціноутворення. Тоді витрати споживача визначатимуться непропорційно функцією — F + PQ.

У рамках нашого аналізу проблем ідеального ціноутворення ми почнемо з розгляду варіанта пропорційного ціноутворення за граничними витратами. Після розгляду непропорційного ціноутворення ми ознайомимося з так званим ціноутвореннямРамзі, яке стосується випадків із виробництвом кількох найменувань продукції.

Пропорційне ціноутворення за граничними витратами.

Розглянемо природну монополію, що випускає єдиний вид продукції, зі спаданням середніх витрат на відповідному інтервалі обсягів випуску. На ГРАФІКУ 2.7 показано таку ситуацію: ринковий попит характеризується лінією DD.

Встановлена за граничними витратами ціна становитиме по за обсягів виробництва Qo. Ціна відповідає об «єктивній вимозі щодо ефективності; однак під час детальнішого розгляду ситуації можна побачити кілька суттєвих складнощів. Очевидною проблемою є втрати, позначені сірим прямокутником RPoST23. Будь-яке підприємство потребує субсидування для.

продовження роботи на таких обсягах випуску, оскільки ціна є нижчою за середні витрати. Наступне питання полягає в тому, звідки мають надходити субсидії та який вплив це справлятиме на економічну ефективність.

Єдиним правильним (з погляду економічної доцільності) рішенням для уряду є фінансування субсидії за рахунок акордного податку — податку, що не вплине на інші сектори економіки. Такі податки вкрай зрідка використовують на практиці. Податки з доходів і продажу неприйнятні, оскільки вони самі собою викликають неефективність через встановлення різниці між цінами та граничними витратами. Навіть це правильне рішення — акордний податок для фінансування субсидії - підлягає критиці з використанням низки контраргументів. Ось три найвагоміші контраргументи:

1. Якщо витрати споживачів не покривають загальних витрат, можливо, загальні вигоди споживача (площина.

фігури під лінією попиту)24 менші за загальні витрати. Це означає, що товар не потрібно виробляти взагалі. Ми можемо бути впевнені: товар дає вигоду суспільству тільки в тому разі, коли споживачі покривають сукупні витрати.

2. Якщо керівництво підприємства знає про те, що втрати будуть профінансовані субсидіями, послаблюються стимули контролювати витрати. Спілки працівників американської пошти (Postal Service), наприклад, мають переваги під час здійснення трудових переговорів з керівництвом, адже обидві сторони знають, що підприємство не збанкрутує у разі, коли доходи будуть меншими за витрати. Міністерство фінансів завжди підтримає і надасть підприємству допомогу. У профспілок в інших галузях таких переваг може і не бути.

З- 3 погляду справедливості можна зауважити, що від тих, хто не є споживачем продукції природної монополії, не можна вимагати субсидування споживачів, які платять відповідно до граничних витрат. Чому податки, сплачувані людьми без телефону, мають використовуватися для субсидування тих осіб, хто придбає цю послугу за ціною, яка створює втрати?

Основною відправною точкою наведеного вище аналізу є те, що підприємства мають встановлювати ціни таким чином, аби їхні доходи покривали витрати. Отже, ми доходимо висновку, що є причини, які змушують нас прийняти обмеження, згідно з яким природні монополії мають.

працювати так, аби їхні загальні доходи та загальні витрати були рівними.

Щодо виробництва єдиного виду продукції пропорційне ціноутворення означає, що ціна має бути рівною до середніх витрат — якщо ми хочемо, щоб загальні доходи дорівнювали загальним витратам. Взаємозв «язок показано на ГРАФІКУ 2.8 як ціну Рота обсяги виробництва Qo. Цей відхід від ціноутворення за граничними витратами призводить, зрозуміло, до втрат суспільного добробуту, продемонстрованих сірим трикутником.

Цей аргумент стосується пропорційного ціноутворення. Це випадки, коли споживач сплачує єдину ціну за кожну одиницю товару, відповідно, загальні витрати споживача пропорційні загальним обсягам споживання. Важливою альтернативою цього є непропорційне ціноутворення.

Непропорційне ціноутворення.

Тариф, що складається з двох частин (або двокомпонентний тариф), є непропорційним. Він містить фіксований платіж, який не залежить від обсягів споживання, і тариф за одиницю продукції. Якщо тариф за одиницю продукції дорівнює граничним витратам, можна забезпечити ефективне ціноутворення та ситуацію, коли загальні доходи підприємства дорівнюють її загальним витратам.

Наприклад, якщо втрати за пропорційного ціноутворення за граничними витратами оцінюються на рівні К (сірий прямокутник RPoST на ГРАФІКУ 2.7), фіксований платіж тарифу можна встановити на такому рівні, аби його сума за всіма споживачами дорівнювала К. Є кілька способів забезпечити цей баланснайпростішим є встановлення фіксованого платежу на рівні K/N, де Nкількість споживачів.

Навколо цього недискримінаційного тарифу з двох компонентів можливі певні проблеми. Оскільки споживачі зазвичай суттєво розрізняються за рівнем попиту на продукцію, певні споживачі, можливо, підуть з ринку у разі, коли K/N перевищуватиме їхній споживчий виграш за ціни, рівної граничним витратам. Можна очікувати, що така ситуація найвірогідніша, скажімо, для послуг телефонного зв «язку, аніж для таких необхідних для підтримки нормальної життєдіяльності речей, як електроенергія та водопостачання. Отже, втрати ефективності існуватимуть, якщо ці виштовхнуті споживачі хотіли б оплачувати послуги відповідно до граничних витрат. Справедливо також і те, що на деяких ринках неможливо встановити фіксований платіж за «право придбавати ». Споживачі в такому разі матимуть стимул провадити придбання через одну особу, сплачуючи тільки один фіксований платіж. Для більшості інфраструктурних підприємств це не є проблемою.

Очевидний спосіб уникнути виштовхування (тобто відмови певних соціальних груп від отримання послуг) споживачів з ринку — встановлення різного розміру фіксованого платежу для різних споживачів чи груп споживачів. Коротко кажучи, дискримінаційні тарифи, що складаються з двох частин, могли б прив «язувати розмір фіксованого платежу до готовності споживача платити, тоді як сума фіксованих платежів має дорівнювати К. Хоча це рішення найкраще в сенсі ефективності, така дискримінація може бути незаконною.

Якщо всі споживачі змушені сплачувати однаковий фіксований платіж, все одно використання двокомпонентного тарифу буде ефективнішим, аніж використання пропорційного ціноутворення (що в разі єдиного виду продукції передбачає ціноутворення за середніми витратами). Причина проста: за використання фіксованого платежу як складника доходів підприємства ціну за одиницю продукції можна знижувати ближче до рівня граничних витрат — таким чином скорочуються безповоротні втрати / втрати суспільного добробуту (deadweight losses). (Можна обрати певний розмір — навіть вкрай малий — фіксованого платежу, який нікого не виштовхуватиме з ринку і дасть змогу знизити ціну.).

Однак, яким має бути оптимальний двокомпонентний тариф? Ми пояснимо тільки економічне обґрунтування. Припустимо, фіксований платіж нульовий, а ціна дорівнює граничним витратам. Результатом, очевидно, є дефіцит, який має бути покритий за рахунок підвищення чи то платежу, чи то ціни за одиницю продукції, чи обох компонентів. Співвідношення залежить від збалансування втрат ефективності, зумовлених: і) виштовхуванням додаткових споживачів мірою підвищення фіксованого платежу та 2) зростанням втрат споживання через перевищення ціни за одиницю продукції граничних витрат. Отже, двокомпонентний тариф зазвичай містить ціну за одиницю продукції, вищу за граничні витрати, та фіксований платіж, який виштовхує частку покупців з ринку.

Ціноутворення Рамзі.

До цього моменту ми обмежували дискурс про ідеальне ціноутворення випадком природної монополії, яка випускає один вид продукції. Тепер ми розглянемо ситуацію з природним монополістом з кілька-продуктовим асортиментом і опишемо так зване ціноутворення Рамзі.

Френк Рамзі (Frank Ramsey) запропонував нову методику ціноутворення (та оподаткування)25. Її можуть використовувати природні монополісти з кілька продуктовим асортиментом, які зазнають втрат, використовуючи пропорційне ціноутворення за граничними витратами. Ціни Рамзі є такими пропорційними цінами, які задовольняють обмеженню «сукупні доходи дорівнюють сукупним витратам «і мінімізують безповоротні втрати для суспільного добробуту. Важливо зауважити, що ціни Рамзі пропорційні (для кожного продукту встановлюють свою ціну), тому ми не розглядаємо тут багатокомпонентних тарифів.

Ціноутворення Рамзі зручніше продемонструвати з використанням цифрового прикладу. Маємо природну монополію, яка виготовляє два продукти, а її загальні витрати становлять:

C=1800+20X+20Y.

Ринковий попит на товари X та Y визначено рівняннями:

Х=100-Px, Y=120−2Py.

Важливе припущення для нашого прикладу: попити на різні товари не залежать один від одного (попит на Х не залежить від попиту на Y і навпаки)*.

Граничні витрати виробництва товарів Х та Y становлять 2О грн. для кожного (це коефіцієнти при змінних), а встановлені.

за граничними витратами ціни повністю покриють змінні витрати, але не покриють постійних витрат у і 8оо грн. Оскільки компанія має покрити свої загальні витрати, ціни мають перевищити відповідні граничні витрати.

Одне з можливих рішень — підвищення цін в однаковій пропорції доти, доки не будуть покриті загальні витрати. Це показано на Графіку 2.9- 3 рисунка видно, що задля отримання доходів, достатніх для покриття загальних витрат, ціни потрібно підвищити з 2О грн. до зб"1 грн.27 Зокрема внесок продукту Y до постійних витрат відповідає прямокутникові CEFD. Це різниця ціни та середніх змінних витрат на одиницю продукції (постійна величина), помножена на обсяги виробництва у 47>7 одиниць. Аналогічно внесок продукту X відповідає прямокутникові CEKJ. Сума цих двох прямокутників становить і 8оо грн. (Лінії попиту не обов «язково повинні перетинатися на ціні, що дорівнює граничним витратам, — це було зроблено для спрощення графічної ілюстрації.).

Тепер розглянемо безповоротні втрати (deadweight losses), що їх зумовлює ця методика пропорційного підвищення цін. Трикутник DFH відображає безповоротні втрати для товару Y, трикутник JKH — для товару Х. Це эбо грн. і 130 грн. відповідно, а їхня сума дорівнює 39° грн. Отже, одним зі способів підсумовування результатів використання цієї методики є така оцінка: отримання і 8оо грн. доходів, які потрібні для беззбиткової діяльності підприємства, «коштує «39° грн. безповоротних втрат для суспільного добробуту. Постає питання: чи можна знайти інший метод підвищення цін для отримання і 8оо грн.,.

який передбачає нижчі втрати для суспільного добробуту?

Під час аналізу ГРАФІКА 2.9 виникає пропозиція нерівномірного підвищення цін. Зрозуміло, однакове підвищення цін робить внесок продукту Y до постійних витрат дорожчим у сенсі безповоротних втрат. Як видно, продукт X має менш еластичний попит (у точці H), аніж продукт Y. Ця різниця підказує, що краще підвищити ціну X більше, аніж ціну Y.

" Правило «ціноутворення Рамзі, яке передбачає мінімізацію безповоротних втрат,.

полягає в підвищенні цін в оберненій залежності від еластичності попиту. Правило має такий формульний вигляд:

(2−3).

де Pi — ціна г-го товару;

MCi — граничні витрати виробництва г-го товару; ηi — абсолютне значення еластичності попиту на г-й товар; Я — постійна величина.

Використовуючи це правило, можна отримати ціни Рамзі, які наведено на ГРАФІКУ 2.10. Отже, підприємство мінімізуватиме втрати для суспільного добробуту встановленням цін у 40 грн. для товару Х і ЗО грн. для товару Y. За цих цін еластичність попиту становить відповідно о, 6у та і28. Трикутники безповоротних втрат: 2ОО грн. для товару Х (трикутник MTV) і 100 грн. (трикутник NTV), загалом 300 грн. Це фактично передбачає нижчу «ціну «для суспільного добробуту (на 97 грн.), аніж пропорційна методика, продемонстрована на ГРАФІКУ 2.9;

З ГРАФІКУ 2. І О можна винести ще один цікавий факт щодо цін Рамзі. Пропорційне скорочення обсягів виробництва з того рівня, де ціна дорівнює граничним витратам (8о грн. для кожного з товарів), однакове для обох товарів. Відповідно, обсяги виробництва скорочуються до бо грн. на 25%- Це альтернативний спосіб опису ціноутворення Рамзі: рівно пропорційно скорочувати обсяги виробництва всіх товарів доти, доки загальні доходи не дорівнюватимуть загальним витратам. Цей спосіб розуміння правила ціноутворення Рамзі загальніший, аніж через правило оберненої залежності до еластичності; він працює і в разі взаємозалежності попиту на різні види продукції.

Правило ціноутворення Рамзі можна розглядати як теоретичне підґрунтя для так званого ціноутворення відповідно до цінності послуги, яке багато років використовують на залізниці. Загальновідомо, що залізничні тарифи на перевезення гравію, піску, картоплі, апельсинів і грейпфрутів нижчі порівняно з тарифами на перевезення алкогольних напоїв, електроніки, цигарок тощо. Причина полягає в тому, що еластичність попиту на перевезення продукції, яка має невисоку вартість за кілограм, вища, аніж попит на перевезення продукції, що характеризується порівняно високою вартістю за кілограм. (Ми виходимо з того, що фактичні витрати на перевезення пропорційні вазі.).

Підсумовуючи наведене вище, скажемо, що всі розглянуті системи «ідеального «ціноутворення містять певні проблемиокрім двокомпонентного тарифу з ціною, яка дорівнює граничним витратам і не передбачає «виштовхування «споживачів засобом фіксованого платежу. Ми не брали до уваги високу складність створення системи стимулів, які спонукала б керівників підприємств впроваджувати ці системи ціноутворення. Економісти недавно почали вивчати теоретичні моделі того, як регуляторні інституції могли б створити стимули для ефективного ціноутворення природними монополіями.

Конкурс на ліцензію32.

Гарольд Демзец (Harold Demsetz) висунув тезу про те, що «теорія природної монополії недовершена, оскільки вона не може розкрити логічні кроки, які пов «язують ефект економії на масштабах виробництва з ціною монопольного становища на ринку «33. Його ідея полягає в тому, що, можливо, можна застосувати конкурс на право повністю забезпечувати попит (фактично це конкурс на ліцензію на обслуговування певного ринку). На ліцензію може податися одне підприємство і через це її ціна буде мінімальною. Тому бажана конкуренція між потенційними постачальниками. Якщо розглянути приклад з ГРАФіКА 2.8, мінімальну ціну (послуги), найімовірніше, варто встановити на рівні Ро за обсягів виробництва Qo. Потрібно звернути увагу на те, що Ро не є ефективною ціною. Утім, Ро буде кращою за ціну природної монополії (ціна, вища за Ро). Тоді Ро буде мінімальною заявкою в конкурсі на право постачати ринок, оскільки будь-яка нижча ціна призведе до втрат. За ціни то переможець конкурсу тільки покриватиме витрати, включаючи норму віддачі від інвестицій (див. РЕГУЛЮВАННЯ НОРМИ.

ПРИБУТКУ НА КАПІТАЛ).

Варто зазначити, що невизначеність щодо майбутнього збільшує роль уряду в конкурсах. У разі з довгостроковими і не узгодженими детально контрактами конкурс на ліцензію відрізняється від поточного регулювання лише за інтенсивністю регуляторної діяльності, але не відкидає регулювання взагалі. Державна агенція має визначати та відстежувати показники діяльності власника ліцензії і узгоджувати з постачальником рішення щодо зміни тарифів. Це стає ще очевиднішим, якщо визнати, що регулювання само собою є довгостроковим неповним контрактом, відповідно до якого підприємству гарантовано «справедливу «норму прибутку на інвестиції і встановлено процедури здійснення змін.

В ідеальних умовах конкурс на ліцензію буде кращим за регулювання. Він дає такі самі результати за меншу ціну. Немає потреби у витратах на регуляторний орган, а в монополіста немає стимулів працювати неефективно. Однак, якщо взяти до уваги чинники якості продукції та невизначеності, конкурс на ліцензію стає дедалі більше схожим на регулювання. Переваги конкурсу стають менш очевидними. І все ж таки конкурс на ліцензію є цікавою альтернативою для регулювання і має вагомий потенціал щодо використання (у багатьох формах: наприклад, концесія, оренда тощо).

Регулювання природної монополії.

Діяльність природних монополій контролює регуляторний орган, який має затверджувати тарифи монополіста. Основна мета полягає в тому, щоб доходи підприємства покривали його «справедливі «витрати. Обрахування витрат, вочевидь, — основне завдання органу. Спроби регуляторної інституції оцінити «справедливу «норму прибутку на капіталовкладення, напевно, потребують найбільшого часу. Наприклад, звичайний регуляторний розгляд передбачає заслуховування багатьох експертів з питання «справедливої «вартості капіталу для підприємства.

На відміну від цього порівняно незначну частину ресурсів регуляторного органу витрачають на проблему корекції структури ціноутворення. Однак нині ситуація змінюється, і регуляторні агенції дедалі більше цікавляться, наприклад, ціноутворенням за граничними витратами. Регулятори витрачають дуже багато зусиль задля того, аби доходи монополіста дорівнювали його витратам. Зазвичай вони мало опікуються питанням того, яку структуру ціноутворення використовують.

Тому описати структури ціноутворення, що їх використовують в умовах регулювання, непросто. Цінову дискримінацію часто застосовують і за групами споживачів (промислові, комерційні, домогосподарства тощо), і в рамках груп (регресивні тарифи, наприклад, 5 копійок за одиницю під час споживання перших 300 одиниць, 4 копійки за одиницю під час споживання наступних 5ОО одиниць тощо).

Річард Шмалензі (Richard Schmalensee) писав: «Коли регуляторні органи в інфраструктурних галузях США займаються структурою тарифів, їхня увага тяжіє до тарифів, які сплачують різні групи споживачів. Однак така орієнтація уваги зазвичай ґрунтувалася на міркуваннях рівності або справедливості, а не ефективності «34. Отже, регуляторні інституції часто намагаються запобігти необґрунтованій дискримінації різних груп споживачів. Вони вимагають від підприємства рознести загальні витрати за групами споживачів35, а потім змінити тарифи, якщо вони не відповідають «повністю розподіленим витратам «для цієї групи.

Ця процедура містить серйозну проблему, оскільки велику частку витрат підприємства зазвичай становлять спільні для всіх споживачів витрати. Наприклад, високовольтні лінії електропередач використовують водночас усі групи споживачів. І хоча для рознесення цих витрат можна розробити спеціальні правила обліку для розподілу їх за різних групами споживачів (наприклад, пропорційно до їхніх річних обсягів купівлі продукції), жоден з них не буде реальним економічним підґрунтям для встановлення тарифів.

Регуляторне рішення не є спробою запровадити «ідеальні «системи ціноутворення, про які йшлося вище. Зазвичай регуляторні органи не вважають забезпечення економічної ефективності своєю головною метою36. Скоріше вони шукають такі тарифні умови, які не були б несправедливо дискримінаційними, але давали б змогу забезпечити покриття загальних витрат загальними доходами. Однак регуляторні установи почали більше цікавитися системами ціноутворення, що сприяють економічній ефективності. Наприклад, «пікові «тарифи — вищі тарифи в час максимального попиту (коли, відповідно, граничні витрати вищі) — дедалі частіше впроваджують в електроенергетиці.

Державне підприємство як альтернатива регулюванню.

Іншим вирішенням проблеми природної монополії є державне підприємство, або володіння та управління державою монополією. У СІЛА прикладом такого підприємства є поштова служба Postal Service (у багатьох країнах світу таке рішення поширеніше, аніж у СІЛА). Державне підприємство може бути раціональною альтернативою. Керівники керуватимуться принципом максимізації економічних вигод — у регуляторах, які намагалися б спрямувати рішення підприємств у рамки суспільних інтересів, не було б потреби. Однак дієвість системи державного підприємства порівняно із системою регулювання — складне питання (див. МЕТОДИ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДНИХ МОНОПОЛІЙ).

Погляди на роль державних підприємств широко розбігаються. Це розмаїття думок підкріплюється багатим світовим досвідом. Під час промислової революції та після Другої світової війни Європа (куди більше за СІЛА) схилялася до створення державних підприємств. Наприклад, у США 75% залізниць та авіаліній перебувають у приватній власності, а в більшості європейських країн ці галузі практично повністю націоналізовано.

Різниця в підходах може спостерігатися не тільки між країнами, а й змінюватися з часом у певній з них. Класичний приклад — Велика Британія. Під час свого правління Лейбористська партія виступає за націоналізацію певних галузей, таких як металургія. Однак Консервативна партія зазвичай дотримується політики приватизації, і ці підприємства знов переходять у приватну власність. Саме такою була політика під час каденції прем «єра-консерватора Маргарет Тетчер. Державні підприємства в галузі транспорту та зв «язку було приватизовано.

Література.

1. Макконел, К.Р., Брю, С.Л. (ід93) — «Экономикс: принципы, проблемы и политика ». Пер. с англ. 11-го изд. Киев: Хагар-Демос.

2. Wiscusi, V.K., Vernon, J.M., Harrington, J.E. (2000). Economics of Regulation and Antitrust, 3rd Edition. Cambridge: MIT Press.

3. Berg, V.S., Tschirhart, J. (1988). Natural Monopoly Regulation: Principles and Practice. Cambridge: Cambridge University Press.

4. Richard Schmalensee, The Control of Natural Monopolies (Lexington, Mass.: Lexington Books, 1979).

5. Harold Demsetz, «Why Regulate Utilities? «Journal of Law and Economics, April 1968.

6. Martin Loeb and Wesley Magat, «A Decentralized Method for Utility Regulation », Journal of Law and Economics, 1969.

7. Kamerschen D.R., and Keenan, D.C. 1983. «Caveats on Applying Ramsey Pricing », in A.L. Danielsen and D.R. Kamerschen (eds.), Current Issues in Public-Utility Economics, pp. 197−208. Lexington, MA: D.C. Health.