Право на самозахист (самооборону)

Право на самозахист (самооборону)

Отже, захист цивільних прав забезпечується відповідними способами, у відповідній процесуальній формі, відповідними державними й громадськими організаціями.

Однак, можлива така ситуація, коли управомочена особа змушена, із метою захисту своїх прав та інтересів, застосовувати засоби самозахисту (самооборони). Це можливо у випадку крайньої необхідності й необхідної оборони.

Такі випадки докладно регламентовані Кримінальним кодексом України. Однак, згадування про них, як про способи самозахисту знаходиться у Цивільному кодексі України. Так, згідно ст. 444 ЦК України, не підлягає відшкодуванню школа, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України кожна особа має декларація про необхідну оборону від посягання незалежно від можливості уникнути його чи звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені із метою захисту інтересів чи прав особини, Яка захищається, чи іншої особини, інтересів суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання .

Самозахист (самооборона) — це застосування засобів примусу особою без втручання відповідних державних та інших органів.

Способи, засоби самозахисту та самооборони можуть бути передбачені законом чи договором.

Самозахист здійснюється особою после скоєння правопорушення. Прикладами самозахисту можуть бути: право кредитора, в разі прострочення боржником виконання обов’язку, відмовитися від прийняття виконання, якщо воно та втратило для нього інтерес й вимагати відшкодування збитків (ст. 213 ЦК); право продавця відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо покупець відмовився від прийняття речі (ст. 232 ЦК); право наймача за договором майнового найму, у випадку відмови наймодавця провести капітальний ремонт, провести його самому, зарахувавши, при цьому, вартість ремонту в рахунок плати за користування майном, чи розірвати договір й стягнути збитки (ст. 264 ЦК).

На відміну від самозахисту, самооборона виникає в останній момент суспільно небезпечного посягання чи за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто охороняється.

Норма ст. 15 Кримінального кодексу України у повній мірі стосується й цивільних відносин, не пов’язуючись з вчиненням злочину й із обов’язковим заподіянням шкоди нападників.

Насамперед, важливого значення набуває проблема способів й засобів самозахисту та самооборони. На шкода, у чинному Цивільному кодексі це запитання достатньо не розроблене. Тому у проекті Цивільного кодексу України внесено значний перелік критеріїв правозгідності засобів самозахисту, а саме:

1)відповідність засобів самозахисту змісту права, яку порушене;

2)відповідність засобів самозахисту характеру дій, яким ці права порушені;

3)засоби самозахисту не повинні суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства.

Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про місце, де знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння — ці дії мають правозгідний характер.

Правозгідний характер будуть матір дії орендатора, який затримує у собі річ, що був предметом договору оренди, якщо орендодавець не повертає гроші, отримані ним за договором позики.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України не є злочином застосування зброї чи будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо смердоті здійснені для захисту від нападу озброєної особини, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення й т.ін.

Тому, якщо власник будинку самообороняється за допомогою мисливської зброї від осіб, котрі вчинили напад на його оселю — ці дії є правозгідними.

Тут необхідно підкреслити, що запитання про вогнепальну зброю як засіб замозахисту громадян від злочинних посягань сьогодні в Україні є надзвичайно актуальним й у тій годину складним для вирішення. Щодо вирішення цого запитання виражаються різні подивися, котрі можна звести до таких двох протилежних точок зору: перша — легалізувати короткоствольну вогнепальну зброю, й друга — не допустити володіння такою зброєю цивільним населенням.

На цей годину у Верховній раді України на розгляді є три проекти закону «Про зброю». У першому законопроекті, розробленому Міністерством внутрішніх справ України, передбачене надання громадянам права лише на мисливську гладкоствольну й нарізну вогнепальну зброю. Автори ж двох інших законопроектів відстоюють право громадян не так на мисливську, але в короткоствольну нарізну вогнепальну зброю. При цьому наводяться слідуючі доводь «за» й «проти»:

1)"за" - це стані засобом реалізації конституційного права громадян на самозахист від протиправних посягань; найбільш розвинені демократичні держави надали право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю своїм громадянам й це справило стабілізуючий вплив на громадський порядок — зменшилася кількість насильницьких злочинів проти особини й проти власності й т.ін.;

2)"проти" - законодавчо не врегульовані запитання використання, застосування вогнепальної зброї цивільним населенням із метою самозахисту та ін.

Безумовно, аргументи кожної зі сторін досить вагомі. Тому доцільно якщо проаналізувати, як це запитання вирішене в інших країнах, наприклад, у Росії.

Федеральний Закон Росії «Про зброю» від 13 листопаду 1996 року поділяє всю зброю, залежно від її призначення, на цивільну, службову й бойову. Цивільною є зброя, Яка використовується громадянами із метою самооборони, для зайняти спортом й для полювання.

З метою самооборони громадянам Росії дозволено матір лише гладкоствольну, довгоствольну вогнепальну та газову зброю.

Вказаним вище Законом громадянам Росії заборонено носіння вогнепальної зброї із метою самозахисту за винятком випадків її перевезення чи транспортування.

Громадяни Росії мають право застосовувати вогнепальну зброю, якою смердоті володіють на законних підставах, для захисту життя, здоров’я й власності в стані необхідної оборони чи крайньої необхідності. Застосуванню зброї має передувати висловлене попередження про це особини, щодо якої вона застосовується, за винятком випадків, коли зволікання з застосуванням зброї безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю людей. При цьому її застосування не винне спричинити шкоду третім особам.

Забороняється застосовувати вогнепальну зброю щодо жінок, осіб із явними ознаками інвалідності, неповнолітніх, за винятком випадків скоєння цими особами збройного чи групового нападу .

Коли ж до нашої країни, то, на сьогодні, згідно із Постановою Верховної Заради України від 17 червня 1992 року «Про право власності на окремі види майна», громадяни України мають декларація про зберігання й носіння лише вогнепальної мисливської (нарізної та гладкоствольної) зброї. Причому, носіння її із метою замозахисту заборонено чинним законодавством. Дозвіл лише на право зберігання мисливської вогнепальної зброї надається тоді, коли зброя придбавається із метою самозахисту.

Законом України «Про державний захист працівників суду й правоохоронних органів» й Постановою Президії Верховної Заради України «Про забезпечення безпеки народних депутатів України та окремих посадових осіб апарату Верховної Заради України» передбачена можливість надання окремим категоріям осіб у тимчасове користування вогнепальної зброї (пістолетів) із метою самозахисту.

Постановою Кабінету міністрів України № 575 від 12 жовтня 1992 року встановлено порядок застосування вогнепальної зброї посадовими особами. Щодо застосування такої зброї громадянами із метою самозахисту, то це запитання ніяк не врегульоване. Єдиною умовою є ті, щоб при її застосуванні не були перевищені межі необхідної оборони .

Актуальним для ситуації, що склалася у зв’язку із розгулом злочинності в нашій державі, є запитання про створення громадянами як формальних, то й неформальних об'єднань.

Право кожної особини на самозахист, самооборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про недоторканість особини, її житла й майна, забезпечує умови захисту державних й громадських інтересів, а також охоронюваних законом прав та інтересів громадян.