Античність у поетичних творах Яра Славутича

Античність у поетичних творах Яра Славутича.

Рецепція античних образів та мотивів у літературі XX століття сприяє збагаченню арсеналу образів української літератури, набуває концептуальної авторської насиченості, проектується на національний ґрунт. Крім того, різноманітні проблеми загальнонародного й особистісного спрямування, переосмислюючись, вводяться в античний контекст. У широкому розумінні сучасні українські автори використовують античні мотиви у двох аспектах: або як історичне першоджерело, яке повинне ознайомити читача з історичними проблемами світу та людства, або як матеріал для алегоричного тлумачення — із вкладанням у давній традиційний матеріал нового змісту.

У функціонуванні античних елементів у сучасній літературі можна виділити два рівні. З боку образного вживання — це загальнолюдські символи, які в тексті твору наповнюються авторськими інтерпретаціями. А з боку структури художнього тексту — це своєрідні мовні трафарети, які автор використовує у готовому вигляді заради яскравості та виразності мови (так зване фразеологічне вживання).

У поезіях Яра Славутича ремінісценції є органічною часткою авторсткої художньої палітри. Слід при тому зазначити, що в сучасному українському літературному процесі античні мотиви та образи функціонують доволі плідно. Поезії Яра Славутича у цьому плані позбавлені необхідності приховувати авторські думки аж надто безпосередньо. Творець відвертий з читачем, а його алегорії є суто художніми .Умовно всі античні образи, використані Славутичем, поділяємо на кілька груп:

1. Інтимна і пейзажна лірика із вкрапленнями античних міфологічних імен (Антей, Аполлон, Дюнісій, Одіссей, Мойра, Муза, Пан, Пандора, Пенелопа тощо) і географічних назв (Делос, Парнас).

2. Громадська лірика (зокрема поезії автобіографічного характеру) з використанням імен давньогрецької міфології (Антей, Аріадна, Орфей, Паріс, Прометей, Протей тощо). До того ж це поезії високої напруги, де збільшити відповідний емоційний вплив допомагають алюзії.

3. Вірші про чужину, які досить близькі до перших двох груп, але мають і свої відмінності: автор уводить у тло поезій саме найтрагічніші образи античної міфології (Кассандра, Електра).

4. Поезії, наснажені античними образами та мотивами, глибоко пов «язаними із сучасними авторові подіями (амазонки, Персей).

5. Літературні портрети-посвяти, де присутня подвійна рецепція античних імен і реалій (спочатку поетами-неокласиками, а потім Яром Славутичем).

Найбільш кількісно виявленою є перша група, де автор наскрізно використовує взяті з античної міфології образи, які були й раніше органічно сприйняті українською літературою та традиційно використовуються в контексті аналогій з національною культурою та історією. Але при тому визначаємо авторську тенденцію Славутича-лірика до яскравого забарвлення поезій античними вкрапленнями, до урізноманітнення й пожвавлення їх емоційного впливу. Так, на означення почуття кохання Яр Славутич використовує у канві поетичних рядків «мовні трафарети» античного походження:

Задля відваги глянув я назад.

І там побачив: сяєвом палали Високих сосон мідні стовбури ;

Немов із мармуру ставні колони Побіля входу у Венерин храм [1,35].

Або інший епізод:

Дужим коханням Амурові стріли Били в серця інуггів однині… [1,220].

Венера у римській міфології ототожнена з давньогрецькою Афродитою — як богиня вроди й кохання. Амур — божество кохання у римській міфології (за грецькою — Ерос) — один із найдавніших богів космогонічного характеру, головна зв «язуюча сила Всесвіту. Використовуючи ці імена, Славутич увиразнює тексти творів, які набувають у свою чергу емоційного навантаження.

Лірика митця наснажена класичними для рецепції образами давньогрецької міфології, які символізують натхнення та творчість. У цьому плані найвдалішим видається залучення теонімів Аполлон, Муза, Діонісій та міфологічних географічних назв Парнас, Кастальське джерело тощо. Так, у середині 50-х років перо Яра Славутича закарбовує:

Раюю на горі - як на Парнасі.

Внизу бринить Великий океан [1,145].

Коли ж тумани, з сонцем повсякчас, Надходять валом на гірське узлісся, Милуйсь і думай — ти відкрив Парнас! [1,147].

Парнас — традиційне позначення святилища поезії, місце перебування муз і Аполлона (у переносному значенні - світ поезії), і тому в наведених рядках присутній величний настрій, оптимізм, за термінологією художників — переважає білий колір.

За міфами, на Парнасі додає свіжості та святості Кастальське джерело. У 1968 році під час відвідання Дельфів Яр Славутич творить під враженням від нього однойменного вірша. У цій поезії античні ремінісценції виконують порівняно з традиційними дещо іншу функцію: автор використовує назви Парнас і Кастальське джерело для створення контрасту з урбанізованим, цивілізованим життям нашого сучасника:

Хай новоатомні рапсоди часу Пильнують путь космічної плавби, Серед ракет шукаючи окрасу, А я люблю Кастальське джерело, Молюсь до схилів і лісів Парнасу… [1,233].

Варто при цьому зауважити, що зрештою лише майбутнє розсудить, чого більше дала нам цивілізація, зокрема індустріалізація та урбанізація, — хорошого чи поганого, позитивного чи негативного, органічного чи неорганічного.

У полотно поетичних творів Яр Славутич уводить і традиційний образ Музи:

Муза до мене прийшла на світанні - В час, коли гаснули зорі останні [1,277].

Певно, саме муза ліричної поезії Евтерпа згадується у таких рядках:

Прийшов Шекспір до нашого Тараса Збирала Муза славних віршників На тому світі, де з усіх віків Яким захоплено плескала маса [1,365].

Смислове тло віршованих рядків розширює згадка про Аполлона та Діоніса. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд із Аполлоном. Крім того, залучається й загальний для цих богів епітет Мусагет, що є саме по собі цікавим моментом, оскільки поєднує в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві Аполлона та Діоніса, який уособлює екстаз, натхнення й страждання.

Поет саме й зазначає, що творча праця тоді ефективна, коли поєднуються в ній лірика та екстаз:

Рахманний, мудрий Аполлон.

І полум «яний Діонісій Мій труд відвідують, як трон, В обладі вимріяних візій [1,146].

Можемо засвідчити, що Яр Славутич у разі потреби та відповідно до авторського задуму вміє не тільки синтезувати, зближувати й об «єднувати часові уявлення, а й навпаки — розмежовувати, розділяти їх, надмірно перебільшувати їх часову дистанційність, щоб таким чином підкреслити вагомість змін, які відбулися в їх проміжку, щоб довести нетлінність розвитку мистецтва. Саме цій меті підпорядковане використання й міфічних образів Пітії та Пана.

Пітія — віщунка та жриця Аполлона в Дельфах. Перед віщуванням вона здійснювала ритуальну купіль у водах Кастальського джерела. Розширює семантичний діапазон рецепції античних символічних образів на означення світу мистецтва, натхнення та веселощів і образ Пана — одного із супутників Діоніса, — який мав веселу вдачу.

У силовому полі античних міфів провідну роль відіграє віра в Долю, передбачення, віщування. Цей фактор становить основу глибокого трагізму античних героїв, доля і вчинки яких підпорядковані волі богів. При тому ми водночас засвідчуємо і свою віру в фатум, невідворотність, яка з одного боку може надати гнітючого настрою, але з іншого — певною мірою полегшує життя (своєрідне заспокоєння: ти зробив усе можливе…).

Митець не обмежується рецепцією лише інонаціональних міфологічних образів, поряд з якими використовує й образну систему слов «янської міфології (Ярило, Берегиня). До речі, до такого прийому автор вдається досить часто, що свідчить про Славутичеву можливість активізувати в сучасному контексті літератури широкий спектр історико-культурологічних асоціацій.

Давньогрецький образ Мойри репрезентує як пряму, так і езотеричну інформацію. Пряма передбачає традиційне вживання митцями в художніх творах образу Мойри (за римською міфологією — Парки) як Долі. Езотерична (прихована) інформація наявна у синтезі поглибленого семантичного значення відповідного образу та конденсованого емоційного вираження почуттів, що складає інтелектуальне й духовне підґрунтя. Рядки з поезій Славутича свідчать про це:

Яке прийдешнє - з дива чи відчаю? — Мені зготує Мойра навздогонь [1,142].

У сучасній мовній системі мойра (парка) вживається як синонім до слова доля. За греко-римською міфологією, мойри — богині людської долі, з якими було пов «язане все життя людини: Клото пряла нитку людського життя, Лахесіс вела людину крізь мінливості долі, Антропа перетинала цю нитку у мить смерті. Відповідно римляни поклонялися трьом паркам на ймення Нона, Деціма та Морта (смерть).

У філософській та автобіографічній поезії «Підкрадається тихо старість…» Яр Славутич поєднує два образи: з римської міфології - Фортуну (богиню щастя, долі, успіху й добробуту) та Пандору, яка стала причиною всіх негараздів на землі (відкрила подаровану богами скриньку, і звідти світом розлетілися численні лиха, що завдають і досі людям багато горя та страждань. На денці залишилася лише надія).Поєднання цих двох образів є символічним узагальненням складного життя людини, яка змогла пережити багато страждань і горя, але вийшла з цього випробування переможцем:

Вічно звабо! Стара Шандора.

І навис невідклично мітом Не провчила тебе довкола.

Незбагненний Фортуни вирок:

Повна доль вікова комора.

Переповнено перецвітем Та пустіють без лаврів чола…

Перемоги бутних мандрівок [1,418].

Показово, що в авторській концепції образ Пандори переноситься на міфологему долі, яка у поезії Славутича постає глибшою та змістовнішою за класичну семантику цього поняття. В інтерпретації митця функціональний тип долі детермінується в ідею талану чи безталання, а точніше — у складну, лиху долю. Мотив страждання ледь прослідковується у змісті вірша. Для поета страждання — це невизнання, а тому образ старої Пандори (тут — гіркої долі) проектується на більш світлий образ Фортуни.

Міфологема долі, виявляється, ще більш увиразнює та підсилює оптимістичний висновок вірша. Ось чому в контексті твору міфологема долі отримує, зрештою, позитивну оцінку, бо усвідомлення цього виводить митця зі стану пасивного підкорення долі, спонукаючи до активного вибору та формування власного життєвого шляху:

Всі наруги навал здолавши, Світ стоїть, як стояв, здоровий [1,418].

Використання античних образів дає можливість Яру Славутичу активізувати в сучасному контексті поезії широкий спектр історико-культурних асоціацій. Тема «мистецтво — митець — народ» більш рельєфно розкривається через уведення в тканину поетичного тексту античних образів, що дає можливість автору об «єднати в єдине ціле національні, морально-етичні та філософсько-гносеологічні проблеми, які хвилюють людство впродовж усього його існування. Показовим у цьому плані є використання у світовій літературі образу Кассандри, інтерпретація якого набула глибоко трагічного забарвлення.

У 1970 році в Едмонтоні, коли Яр Славутич пише про своє бажання побувати в Києві, образ Кассандри, зберігаючи первинну художню мотивованість, набуває у митця нетрафаретного трактування. Автор вдається до прозорої алюзії, оскільки у переносному значенні Кассандра — це особа, яка передбачає майбутнє лихо, але не може його відвернути. Крім того, цей образ набирає ще й виразної? символічності. «Слово моєї Кассандри» — це поезія самого Яра Славутича.

В античній міфології провісницю, яка зневажала любов бога, було покарано так, що її пророкуванням ніхто не вірив. Знати про грядуще нещастя і не мати можливості відвернути його — це було найбільшим стражданням для Кассандри. Подібної кари зазнав і наш поет, який за довгий час перебування поза межами України залишився патріотом, який не лише знав про події на Батьківщині, а й намагався брати активну участь в історичних змінах. Ось чому образ античної провісниці актуально накладається на життєву долю самого поета-емігранта:

У теплій долоні крізь Київ За труд і невтомливі мандри, Я гордо нестиму її -.

За серця натхненний борвій, Признання відземного вияв За слово моєї Касандри -.

За всі поривання мої.

Про тебе, о Києве мій! [1, 274].

Образ ліричного героя опосередкований мотивом вигнання творчої особистості в нівелюючих умовах народного забуття. У поезіях Яра Славутича не знаходимо мотиву духовної кризи особистості, навпаки — автор шукає сили в собі, щоб відмовитися від добровільної деградації мистецького потенціалу. Тому поезії, розділені кількома десятиліттями, несуть життєстверджуюче начало. У 40-ві роки поет пише:

Моє палання — невідкличні мандри. І вже його, як боговиту даль, Не пригасити провістю Касандри, Ні Паркою перейдених проваль [1,112].

Як уже зазначалося, використання античних образів значною мірою впливає на емоційно-естетичне забарвлення поетичного твору. Тому образ міфологічної провісниці виявився найбільш придатним для умовної художньої символізації. Поряд із цим автор використовує образи Електри, Одіссея, Пенелопи, які також можна розглядати на рівні мікроструктури поетичного тексту. Зокрема згадки про Одіссея та Пенелопу зустрічаємо в автобіографічних поезіях. Ці образи не набувають самостійного значення, виконуючи службову роль. Наділені значною емоційною силою та сталими рисами образів-символів, вони підсилюють громадську патетику віршів, викликаючи відповідні асоціації:

Я по світах блукав, як Одисей, Була далеко золота Европа, А ти чекала, вірна Пенелопа.

Ще дальше — дім, і не було вістей [1,269].

Прочитуючи античні образи, якими насичена структура поезій митця, не важко уявити складне й витончене мереживо його художнього стилю. Запозичене та своє - вистраждане, пережите — синкретизувалось в єдине ціле, що стало нідмурівком Славутичевої талановитої поезії.

Статтю подано до редколегії 26.11.2000 р.

УДК 371.126.

(Кузьменко О.Є., Кузьменко Л.Є.

Роль поезії Олени Теліги у вихованні духовності молоді.

Одним із головних завдань шкільного курсу української мови та літератури є ознайомлення учнів з історією рідного народу, з його культурою, духовними цінностями. У цьому плані велика виховна сила належить поезії. Тема України, її минулого і сучасного, її долі та призначення серед інших народів — одна з головних у творчому доробку поетів діаспори.

Еміграційний мистецько-творчий процес не був процесом самоплинним, він відповідно стимулювався і кермувався. Йдеться не про якусь механічну регуляцію, а про цілеспрямованість завдань забезпечення творчої атмосфери, налагодження стосунків між розсипаними по різних усюдах людьми.

Показовою у цьому плані є поезія Олени Теліги, яку свого часу Дмитро Донцов назвав «поеткою вогняних меж ». Вона входила в так звану «празьку школу «української поезії, яка сформувалася з українських емігрантів у міжвоєнні роки в Празі. До цієї «школи «також входили Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Євген Маланюк. Кожен із цих поетів-емігрантів, незважаючи на наявність спільних для всієї емігрантської поезії мотивів (втрата рідної землі, звернення до княжої та козацької доби), утверджував власну історіософську концепцію України. Для Ю. Дарагана це була героїка княжої доби, де навіть явища природи сповнені шалу битви і характер поезії визначає сама назва єдиної виданої збірки «Сагайдак ». Ю. Липа на перше місце ставив войовничість характеру як національний феномен українців і уособлював його в образі святого Юрія. О. Ольжич передавав ідею державотворчого чину через віддалені історичні алюзії, а О. Теліга — через фіксацію напливів почуттів та емоцій.

Не даремно літературна критика називає творчість Олени Теліги поезією мужності. Зокрема, Ю. Шерех зазначав: «Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів — батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов «ю до України, ні разу не вживши слово Україна; можна писати пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія — не називає, а пориває… Це добре знала О. Теліга » .

У людини, яка прожила в еміграції, надто загострене почуття любові до Вітчизни. Поетеса линула думкою на рідну землю, вболівала за долю всієї України. Ностальгія не дозволяла спати, але водночас примушувала братися за перо. Тому не дивно, що громадянська лірика займає провідне місце серед поетичної спадщини Олени Теліги. У сучасній школі саме вона є центральною під час вивчення творчості поетки.

Історіософська концепція минулого, так зрозумілого поетесі, та його прогноз на майбутнє лягли в основу всіх її творів національної тематики. Перебування далеко за межами України посилювало тугу за нею, загострювало відчуття утрати, водночас робило близьким цей образ, оживлювало його в широкій історичній перспективі, а не тільки як територіальне, політичне чи етнокультурне поняття.

Олена Теліга мимоволі ставила перед собою важкі й болючі питання: чому Україна зазнала поразки, чи це просто випадок історії, коли доля не усміхнулась її народові, чи історична закономірність, яка випливає з певних особливостей національного характеру народу.

Кожний з поетів-емігрантів, крім наявності спільних для всієї емігрантської поезії мотивів, утверджував власну історіософську концепцію України, яка здобувала свою образну домінанту.

Учитель має донести до свідомості учнів широкий смисл політичних рядків громадянської лірики Олени Теліги, кожна поезія якої відзначається пристрасністю, щирістю, безпосередністю, має вивершену будову, найчастіше за принципом теза — антитеза — висновок. І хоча в поезії «Сучасникам «авторка заперечує контрольованість творчості, насправді ж сама дбайливо пильнує за дисциплінованістю вислову.

Поетка постійно перебуває у пошуках оригінальної форми слова, досягаючи часом високої майстерності у творенні неологізмів: пориви запального квітня, земля байдужо-непривітна. На народно-розмовних джерелах та писемно-літературних традиціях української мови базується поетична спадщина Олени Теліги. Для неї характерне різноманітне використання порівнянь, тропів-метафор, символів, епітетів, як фольклорних, традиційних, так і власних, авторських:

перші вогні; медоносний сік; життя іскристе і багате; полум «яне пекло; розкуте серце; перша сурма; залізнім свис ті; польовий буйний, вітер; неспокійним пурпуровим квітом; весняна, бурхлива завірюха; у барвах однакових; вільний птах.

Олена Теліга романтизує кохання, його чуттєвість і силу, яка таїть у собі життя. Лірична героїня її віршів — горда жінка, яка здатна самовіддано кохати; вона не прощає принижень, бо понад усе цінує людську гідність:

Я руці, що била, — не пробачу.

— Не для мене переможний бич!

З цього приводу С. Гордзинський слушно зазначив, що вперше в українській поезії жіночий комплекс знайшов у віршах О. Теліги сильний і нечуваний вираз. Рідкісне поєднання ніжності й мужності, інтимного і громадянського надає її поезії особливої чарівності.

А філософічність поезій О. Теліги виразно проявляється в її публіцистичній спрямованості. Поетесу хвилює проблема творчості, гармонія матеріального й духовного, людських почуттів, закономірність плину життя і безсмертя:

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,.

І у руці перо не зміниться на спис.

Найінтимніше, найпотаємніше поетка вкладає у звертання, хоч їхня кількість у віршах дещо обмежена:

А душа, розбещеністю п «яна, Вип «є туги золоту отруту.

О злови мене, злови, коханий, Я так хочу біля тебе бути.

Лірична героїня поезії ніжна і вразлива, щира і щедра, романтична і сильна. Вона тонко відчуває стан іншої людини. Тільки така жінка здатна все пережите у коханні назвати «каміння жорстоких днів », побачити в очах коханого «полум «яне пекло ». Тому дослідники Ю. Бойко, Олена Звичайна, Б. Бойчук, Б. Рубчак та інші зазначали, що в її ліриці «зовсім немає домішки епічного » .

Самобутні в Олени Теліги порівняння. Вона наголошує, що без жіночої любові, підтримки і розуміння, чоловіки зникнуть, «мов зграя вільних птиць », і, продовжуючи свою думку, авторка звертається до чоловіків від імені всіх жінок: «все, що дає життя іскристе і багате, мов медоносний сік, збираємо для вас ». Цілунок коханої людини О. Теліга порівнює з м «яким дитячим сміхом, який може бути гострим, «як ніж ». Цей цілунок, що стане єдиною зброєю у вирішальний момент, подарують «уста рішучі, як вистріл. Тверді, як лезо меча » .

Своєрідність даних порівнянь полягає в тому, що вони побудовані на контрасті кольорів, чим підсилюється їхня експресивність.

Метафори в поезії Олени Теліги з одного боку виражають біль і гіркоту, а з іншого — тверде переконання, що величезні жертви принесені не даремно, що сила життя — непереможна, як і життєдайна сила Жінки. Наприклад: день прозорий мерехтить; палити серце в хуртовині сніжній; день холоне. Позначені поетичністю традиційні метафоричні образи, пов «язані з відображенням стану людини: заметем вогнем любови межі; не буря ще — її далекий шум, ще не любов — передчуття любові.

Специфічні у поетки і персоніфікації. Відповідно до змісту поезій вона персоніфікує такі поняття, як муки, неволя, смерть, зло, помста, доля, душа, страждання, біль, сміх. Наприклад:

Моя душа й по темнім трунку Не хоче слухатись порад,ї.

І знову радісно і струнко Біжить під вітер і під град.

Характерні для поезії О. Теліги еліптичні структури з формально відсутнім присудком: Кожний крок — сліпуча блискавиця; Душа — польовий бурний вітер. Поетеса також використовує безсполучникові складні речення для передачі настрою душі ліричної героїні: А може, в цьому й є моя сміливість: палити серце в хуртовині сніжній.

Особливе місце у віршах Олени Теліги посідає філософська лексика, завдяки якій поетеса досягає рівноваги окремого і загального. Так конкретне «сьогодні «змінює загальне, абстрактне «завтра » .

Моє серце в гарячих зморах Але завтра спокійно встану.

Я й сьогодні не можу спать.

Треба звернути увагу і на символічність образів О. Теліги. В усіх її віршах домінують вирази: роздмухані вогні, вогонь межі, полум «я вогненних блисків, серце у вогні, вогненні блискавиці. Стихія вогню проймає майже всі вірші О. Теліги. Зустрінемо масу таких виразів, як: весняний вітер, весняна пожежа, бурхлива завірюха. Про себе поетка скаже:

Я — вогонь, я — вихор, А вони спинятися не звикли.

Символічні образи вихору і вогню — це та стихія, в якій формувалася, жила, змагалася, боролася і вмирала Олена Теліга. Це та сила, яка відкрила їй, як зазначає Д. Донцов «таємничі закони всесвіту, закони, колообігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке керує світом » .

Ось чому часто основою емоційних та експресивних образних засобів поезії О. Теліги є біблійна символіка, релігійна термінологія: Бог, пекло, воскресла, ангел, святий, святий союз, душа, вогонь спокус, віра, лямпада, святі дари, безодня, прокляття.

Біблійні аналогії, біблійна лексика — це поетичний засіб оспівування подвигу жінки і поетеси, яка до самої смерті тяжкий несла свій хрест:

Щоб власній вірі непохитній Палить лямпаду в чорну ніч Крізь біль розлук — у радість стріч.

Багато власних висловів О. Теліги сприймаються як афоризми:

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Тільки тим дана перемога, «Сучасникам «.

Хто у болі сміятись зміг.

" Гострі очі розкриті в морок «.

В афоризмах, влучних висловлюваннях, філософських міркуваннях розкривається новаторство О. Теліги. Її поезії тісно пов «язані з народно-пісенними традиціями.

Олена Теліга часто використовує слова пізнання, життя з метою розкриття філософського і морального осмислення дійсності:

Гойдаєте ж кличний дзвін!

Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,;

Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Інтимно-довірлива розмовна інтонація, ритміка вірша формують монолог Олени Теліги, її інди-відуальний стиль, в якому символічного значення набувають загальнолюдські поняття і по-філософськи звучить осмислення кредо «поетки вогняних меж » .

Громадянській ліриці О. Теліги властиве стилістичне багатство, поліфонічність, в яку входять суспільно-політичні, філософські поняття: безсмертя, всесвіт, перемога, канонада, дзвін, вічність, добро, зло, час.

Нейтральні в науковому стилі, вони мають у поезії вагоме значення, завдяки поєднанню її із загальновживаними, побутовими поняттями. Наприклад, Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг; Хай ріже час лице добром і злом.

Кожна збірка поезій Олени Теліги розкриває повніше її талант в осмисленні нових тем, в проникненні в мовні глибини.

Її вірші, які критика, зокрема Ю. Ковалів, називає «приватними листами світові «, розкривають образ вольової людини, життєлюба; таять у собі суто жіночі інтонації.

Роль жінки у суспільстві, в житті нації - одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не бездіяльна істота, не рабиня, це нова особистість — вольова, незалежна, цілеспрямована натура, яка ставить перед собою мету і впевнено спрямовує свої сили:

Коли ж зійду на кам «янистий верх Крізь темні води й полум «яні вежі -.

Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі.

У віршах О. Теліги розкривається яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, фундатора загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси. Зразком таких поезій можуть бути вірші «Відповідь », «Племінний день », «Безсмертне », «Засудженим » .

На конкретних прикладах життя і творчості славетної поетки учитель допоможе учням усвідомити героїку життя українських поетів-емігрантів. Олена Теліга стояла на межі, де закінчується спокій, сірість буднів і починається справжня боротьба:

Заметемо вогнем любови межі, Перейдемо убрід бурхливі води.

Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності - це визначальний орієнтир життя і творчості О. Теліги, тісно пов «язаний із боротьбою за національне визволення рідного народу.

Вчитель-словесник під час вивчення творчості Олени Теліги має допомогти своїм вихованцям проникнути в ідейно-художню суть громадянської лірики поетеси, правильно сприйняти та оцінити ці твори, враховуючи індивідуальні особливості сприймання учнями зображених у поетичних творах подій та явищ.

Завдання національного виховання при вивченні поезії митців української діаспори на уроках української літератури полягає не лише в тому, щоб сформувати певні переконання, а й у тому, щоб громадянські почуття стали внутрішньою потребою кожної людини, метою її життя.

((Кузьменко О.С., Кузьменко Л.Є., 2001.