Основний зміст дисертації

У першому розділі «Історіографія проблеми та джерельна база дисертації» зроблено огляд наукової розробки досліджуваної проблеми, систематизовано і проаналізовано джерельну базу дослідження.

Історіографію проблеми, на думку автора, доцільно розділити на чотири групи за таким принципом: праці російських та зарубіжних авторів до 1918 р.; доробок радянських вчених-істориків; сучасна українська та російська історіографії (після 1991 р.); зарубіжна історіографія.

Цікавими для вивчення є праці російських і зарубіжних авторів до 1918р. Вже безпосередньо після балканських воєн з’явилися праці, автори яких намагалися осмислити недавнє минуле. Серед них: «Балканські війни та їх результати» В. Якушкіна, книга Б. Нольде «Зовнішня політика. Історичні нариси», робота Г. Тельберга «Росія і протоки». Такі автори як В. Водовозов, М.Г. Мілоєвич, А. Бєліч та інші вищезгадані автори, спиралися лише на спогади очевидців і на тогочасні матеріали. Джерельна база цих робіт була слабкою, факти подавалися у спотвореному вигляді через те, що більшість документів відносилися до розряду секретних і були недоступними для дослідження. Однак в цих працях містяться оцінки, які дозволяють зрозуміти громадські настрої того часу.

В історіографії радянського періоду є велика кількість праць, присвячена балканській проблемі. Вони є безперечно цінними, оскільки базуються на широкій джерельній базі. Однак більшість з них є морально застарілими, оскільки події в них висвітлюються з позицій ідеологічної заангажованості. Наприклад, праці М. М. Покровського стосовно зовнішньополітичної діяльності Росії до 1917 р., які були написані ним вже в перші роки радянської влади.

При дослідженні основних напрямків зовнішньої політики Росії велике значення має книга І.В. Бестужева «Боротьба в Росії з питань зовнішньої політики. 1906;1910». В ній описується боротьба в середині держави тих політичних сил, які безпосередньо впливали на прийняття тих чи інших зовнішньополітичних рішень. Заслуговує на увагу монографія К. Б. Виноградова «Боснійська криза 1908;1909 рр. Пролог світової війни», де розглядаються основні лінії діяльності європейських держав в 1908;1909 рр. у зв’язку з загостренням протиріч на Балканах, збільшенням їх ролі у міжнародних відносинах.

Окрім монографій при написанні дисертації автор використала велику кількість наукових статей, пов’язаних з досліджуваною темою. Серед них заслуговує на увагу стаття радянського вченого І.І. Астаф'єва «Питання про чорноморські протоки в період Боснійської кризи 1908;1909 років», стаття О.М. Ісаєвої «Російська дипломатія про розвиток національного питання в Македонії (початок ХХ ст.)», Урібеса Е. «Балканська криза 1911 р. і європейські держави», Морозова О. В. «Політика Росії і європейських держав на Балканах в період підготовки Сербсько-болгарського договору 1912 р.», Жебокрицького В. А. «З історії виникнення балканської війни 1912 р.», «Балкани між миром і війною (Лондонські конференції1912;1913 рр.)» Ю.А.Писарєва.

Серед сучасних наукових статей, присвячених темі зовнішньої політики Росії, на думку автора, потрібно виділити такі: «Російські ліберали про слов’янський національний рух у Східній Європі і на Балканах» Д.Є. Новікова та статтю «Ця система союзів носить в собі зерно невідворотних зіткнень».

Слід сказати, що серед сучасних праць, можна визначити лише декілька книг загального спрямування, які торкаються проблеми балканської політики Росії у зазначений період. Зокрема такі як «Росія і Чорноморські протоки (XVIII — ХХ ст.)» та «Історія зовнішньої політики Росії (кін. 19- поч. 20 ст.)» Слід відзначити також колективну працю російських вчених «В „пороховому погребі Європі“ 1878−1914 рр.».

В українській сучасній історіографії, на жаль, не представлено як загальних праць, так і конкретних досліджень з проблеми балканської політики Росії на початку ХХ ст.

В працях зарубіжних авторів стосовно подій на Балканах, на нашу думку, основна увага акцентувалася не зіткненні інтересів великих держав, перед усім царської Росії та Австро-Угорщини (дослідження Е. Хельмрайха, С. Фея, Г. Гуча, А Дж. Тейлора та І. Хоффмана, Р. Ренкіна «Внутрішня історія балканських воєн», Е. Теддена «Росія і Балканський союз 1912 р.»).

Отже, як показує аналіз літератури, висвітленими були загальні питання міжнародної діяльності Росії на початку ХХ ст., питання безпосередньої підготовки і виникнення Першої світової війни, або окремі епізоди історії зовнішньої політики Росії цього періоду.

Документальною основою дослідження послужили джерела різних типів, насамперед дипломатичні документи і матеріали: офіційний актовий матеріал (архівний та опублікований), що включає у себе договори, угоди, меморандуми, ноти, протоколи конференцій, виступи провідних політичних діячів, доповідні записки, інструкції, донесення, листи, телеграми тощо.

У праці використано матеріали Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ), Відділу рукописів Російської державної бібліотеки (ВРРДБ).

З численних фондів Архіву зовнішньої політики Російської імперії для теми обраного дослідження автор використала фонди: «Канцелярія», «Політархів», «Звіти МЗС», «Посольство у Відні». Із особистих фондів найбільш цінними і цікавими на наш погляд є фонди О.П. Ізвольського, П.М. Мілюкова, П.О. Столипіна, В. М. Коковцова, С. Д. Сазонова, М.Г. Гартвіга, що містять особисте листування провідних російських дипломатів, в якому вони дозволяли собі критично висловлюватися стосовно напрямку зовнішньої політики, що не допускалося в офіційному листуванні.

Велике значення для дослідження питань балканської політики Росії мають публікації документів, які доповнюють архівні матеріали і дають можливість краще уявити собі характер міжнародних відносин у період з 1908 по 1913 рр. Багатотомне видання «Міжнародні відносини в епоху імперіалізму: Документи з архівів царського і тимчасового урядів 1878—1917 рр.» Для теми дослідження є цікавим листування міністерства закордонних справ з російськими дипломатичними місіями Болгарії, Сербії та Чорногорії, донесення військових агентів, а також листування між російськими посланцями в Белграді М.Г. Гартвігом і в Софії А. В. Неклюдовим, яке міститься у документах другої серії. Матеріали цього видання доповнюються документами, що містяться в історичному журналі «Красний архів». Опубліковані в VI і VII, VIII і ІХ, а також Х, XV i XVI томах журналу добірки документів містять дипломатичне листування між міністрами закордонних справ (О.П.Ізвольським (1906;1910 рр.), С. Д. Сазоновим (1910;1916 рр.) з посланцями у Відні, Белграді, Софії, Цетін'ї, Лондоні і Парижі, листування Вільгельма ІІ з Миколою ІІ, частина листування царя зі Столипіним, Сазоновим та імператрицею Марією Федорівною.

Для характеристики офіційного урядового курсу Росії напередодні Балканських воєн цікава добірка документів «Доповіді колишнього міністра закордонних справ С. Д. Сазонова Миколі Романову за 1910 — 1912 роки», що міститься в тому ІІІ «Красного архіву» за 1923 р.

У дослідженні використані іноземні збірники документів, зокрема, англійське видання «Британські документи джерел війни. 1898−1914», яке містить досить широкий матеріал по темі дослідження. Зі збірників документів, що були видані в країнах Балканського півострова, автором було використано збірник «Документи і матеріали з історії болгарського народу».

Особливий розділ документальних джерел складають мемуари і спогади провідних державних і політичних діячів того періоду О.П. Ізвольського, С. Д. Сазонова. Спогади В. М. Коковцова, П.М. Мілюкова, А.А. Поліванова, В. А. Сухомлинова та ін. дають можливість, більш чітко уявити настрої різних політичних сил в Росії, а також їх вплив на зовнішню політику. З іноземних мемуарів значний інтерес, з точки зору викладеного фактичного матеріалу, викликає книга тогочасного прем'єр-міністра Болгарії І.Гешова «Балканський союз. Спогади і документи».

Для характеристики політичних настроїв правлячих кіл великих європейських держав додатковим джерелом є книга Дж. Б’юкенена «Мемуари дипломата». В дослідженні була також використана книга французького державного і політичного діяча Р. Пуанкаре «Походження світової війни» і його спогади «На службі Франції».

Ще однією групою джерел, що були використані в дисертації, є матеріали преси. Різні за своїми напрямками, органи преси не просто висвітлювали зовнішньополітичні проблеми, але й відображали інтереси політичних кіл і партій, які вони представляли. При написанні дисертації була використана близька до урядових кіл газета «Московські відомості» за 1909;1911 рр.; друкований орган партії кадетів «Речь» за 1908;1911 рр., що видавався під редакцією П.М. Мілюкова та І.В. Гессена; журнал «Російська думка» за 1908, 1910;1912 рр.; а також октябристська газета «Голос Москви» за 1908, 1909, 1912 рр. і «Новий час» за 1906;1912 рр., що відображали консервативний напрямок. Газета «Росія» за 1906;1910 рр. надзвичайно рідко виступала з питань зовнішньої політики, але вона була офіціозом царського уряду і в ній з’являлися матеріали, що відображали урядову точку зору на той чи інший аспект зовнішньої політики.

До матеріалів преси близькими за характером є окремі публіцистичні видання, в яких платформи політичних партій з питань зовнішньої політики висвітлювалися більш докладно, ніж в газетах і журналах. До таких слід віднести праці, що є відомими «Балканська криза і політика О.П. Ізвольського» П.М. Мілюкова, «Реальні основи сучасної міжнародної політики» М. П. Федорова, збірка статей С. Ф. Шарапова «З Англією чи Німеччиною?» і т. д.

У другому розділі «Політичне становище на Балканах і дипломатичні плани Росії на початку ХХ ст.» досліджуються основні тенденції зовнішньої політики та дипломатичної діяльності провідних країн Європи і, зокрема, Росії напередодні Боснійської кризи 1908;1909 рр., подається аналіз розвитку міжнародних відносин у балканському питанні в першому десятилітті ХХ ст. Окреслено завдання, які ставила перед собою російська дипломатія на Балканах в той час. Аналізуються причини, передумови і роль Росії та інших європейських держав у розв’язанні Боснійської кризи.

У розділі зазначається, що балканська політика Росії починає активізуватися після поразки в російсько-японській війні у 1905 р., однак, зважаючи на економічну і військову слабкість і залежність від інших країн, Росія прагнула до збереження статус-кво на Балканському півострові. Для неї було б невигідним розв’язання регіонального конфлікту, оскільки це б завадило вирішенню одного з головних питань російської зовнішньої політики — зміни статусу чорноморських проток Босфору і Дарданелл. Всередині правлячих кіл Росії не було однієї думки з приводу бажаної зовнішньополітичної орієнтації. Царська дипломатія намагалася лавірувати між двома європейськими політичними блоками. З одного боку, вона намагалася дотримуватися Мюрцштегської угоди з Австро-Угорщиною 1903 р., з іншого — в російських правлячих колах розуміли, що Австро-Угорщина і її союзниця Німеччина були головними суперниками Росії на Балканах і Близькому Сході, а отже, потрібно було закріпити і розширити свої угоди з Великою Британією та Францією.

Не дивлячись на військову і економічну слабкість, Росія в той період володіла великими матеріальними та людськими ресурсами. З посиленням англійсько-німецького антагонізму, обидва військово-політичні блоки прагнули заручитися підтримкою Росії, оскільки її виступ з боку того чи іншого угрупування значною мірою створював перевагу над суперником.

У розділі підкреслюється, що перед російською дипломатією на Балканах та Близькому Сході стояло три основних завдання: забезпечити інтереси Російської імперії в районі чорноморських проток, закріпити політичні позиції Росії в цьому регіоні і створити умови для впровадження вітчизняного капіталу на балканському та близькосхідному ринках.

Для вирішення цих завдань, а, зокрема, стосовно чорноморських проток, Росія шукала підтримки серед провідних країн Європи. Це питання піднімалося російськими дипломатами в переговорах як з країнами Антанти, так і з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Однак крім обіцянок дипломатичної підтримки російських прагнень царська дипломатія нічого не одержала.

У розділі простежується загострення російсько-австрійських протиріч у 1908 р. і, як наслідок крах Мюрцштегської програми реформ на слов’янських територіях Османської імперії та дипломатична підготовка Австро-Угорщини до анексії Боснії та Герцеговини.

Також у розділі визначається вплив молодотурецької революції 1908 р. на міжнародні відносини в регіоні, зокрема те, що революція пришвидшила дії Австро-Угорщини по підготовці до анексії. Оскільки новий турецький уряд схилявся до орієнтації на Велику Британію, в австрійських правлячих колах побоювалися, що постане питання про повернення Боснії і Герцеговини під владу Туреччини.

В кінці розділу автор дійшла висновку, що напередодні Боснійської кризи 1908;1909 рр. Росія не виробила чіткої лінії в політиці на Балканах та Близькому Сході. Це зумовлювалось постійними суперечками в правлячих колах по принциповим питанням зовнішньої політики, економічною слабкістю і залежністю від інших держав, намаганнями лавірувати між двома європейськими військово-політичними блоками. Такі коливання у зовнішній політиці у поєднанні з бажанням домогтися підтримки великих держав з питання зміни статусу Чорноморських проток підштовхнули Росію до згоди на анексію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в обмін на таку підтримку. Це була чергова поразка російської дипломатії, оскільки обіцяної підтримки вона так і не отримала, а натомість зіграла певну роль у розв’язанні Боснійської кризи.

У третьому розділі «Зміни в Балканській політиці Росії протягом Боснійської кризи (1908;1909 рр.)» охарактеризовано балканську політику Росії та великих держав Європи у період чергового загострення в міжнародних відносинах у балкансько-близькосхідному регіоні, викликаного самочинною анексією Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною. Висвітлюються намагання російської дипломатії протягом Боснійської кризи вирішити ряд своїх зовнішньополітичних завдань, насамперед, зміну статусу чорноморських проток, про що свідчать його зустрічі з дипломатами провідних європейських держав. Однак, ці намагання виявилися марними, міністр зовнішніх справ Росії О.П. Ізвольський не зустрів підтримки «європейського концерту». В розділі зазначається, що на російську зовнішню політику той час відчутно впливала внутрішня ситуація в країні, після оголошення Австро-Угорщиною анексії Боснії і Герцеговини прокотилася хвиля антиавстрійських виступів в російській пресі. Не підтримувала російська громадська думка і ідею скликання міжнародної конференції по балканському питанню і закликала до відкритого невизнання і протидії анексії, виступала за зближення з Великою Британією та Францією проти Німеччини та Австро-Угорщини, за створення союзу балканських держав, направленого проти Троїстого союзу.

В розділі також зазначається, що саме під час Боснійської кризи починаються активні дії російської дипломатії по зближенню південнослов'янських країн, направленого проти німецько-австрійського блоку, що стало однією з причин утворення в майбутньому Балканського союзу.

Загострення кризи на початку 1909 р., пов’язане з територіальними претензія ми Сербії на Боснії та Герцеговини, показало всю непевність становища Росії на міжнародній арені, та неспроможність російської дипломатії впливати на розв’язання кризи у вигідному для себе руслі. Зважаючи на нездатність Росії на той час вступити у війну Німеччина і Австро-Угорщина пішли на оголошення ультиматуму, погрожуючи військовим конфліктом із Сербією, вони вимагали зняття останньою всіх претензій до Австро-Угорщини. Росія, що намагалася заручитися підтримкою держав Антанти, зрозуміла, що в правлячих колах великих європейських держав вважають сербські претензії не вартими загальноєвропейської війни, а отже не надаватимуть бажаної підтримки.

У кінці розділу зроблено висновки: найближчим результатом Боснійської кризи стало торжество Двоєдиної монархії і німецько-австрійського блоку в цілому, і напроти, очевидна поразка Росії втрата престижу Антанти. Авторитет царської Росії на Балканах і Близькому Сході значно похитнувся; жодне з основних завдань Росії в цьому регіоні не було виконано: статус проток лишився незмінним, не відбулося зближення з Туреччиною, від міжнародної конференції потрібно було відмовитися, Сербія та Чорногорія не отримали задовільних компенсацій. Дипломатичні здобутки Росії (запобігання розгрому Сербії, врегулювання болгарсько-турецького конфлікту, певне зближення поглядів з західними державами стосовно можливих змін у статусі проток, економічні компенсації Чорногорії) здавалися незначними порівняно з невдачами. До цього потрібно додати приниження від прийняття німецького ультиматуму, яке навмисне роздувалося російською пресою.

Як результат поразки відбулася подальша поляризація сил в Росії у питаннях зовнішньополітичної орієнтації. Посилилися антинімецькі настрої серед російської громадськості.

Четвертий розділ «Особливості російської зовнішньої політики напередодні та під час Балканських воєн (1912;1913 рр.)» поділяється на два підрозділи.

Підрозділ 4.1 «Роль Росії у створенні Балканського союзу», присвячений дослідженню дипломатичної діяльності Росії та її ролі у створенні Балканського союзу, яка була обумовлена, з одного боку, бажанням закріпити свої позиції у цьому регіоні з метою подальшого переходу до конструктивного вирішення питання стосовно проток, а з іншого — надати підтримку балканським країнам у створенні незалежних національних держав, які б орієнтувалися в своїй зовнішній політиці на Росію. Однак, в Росії усвідомлювали, що прагнення молодих балканських держав, їх урядових кіл шляхом визволення інших слов’янських народів Балкан розширити свої власні кордони швидко призвело б до війни з Туреччиною і Австро-Угорщиною. До цього широкого конфлікту неминуче було б залучено і Росію, яка на той час ще не була готова, у зв’язку з поразкою у російсько-японській війні 1904;1905 рр., ні в економічному ні у військовому відношенні до участі у новому військовому конфлікті.

У підрозділі зазначається, що позиція Росії в період підготовки Балканського союзу мала обережний характер і була направлена на те, щоб запобігти або якнайдовше відтягнути збройне зіткнення між Балканським союзом і Туреччиною. Російський уряд прагнув зберегти політичну рівновагу в складній міжнародній обстановці того часу, намагаючись виграти час для зміцнення свого становища в середині країни, щоб мати можливість самостійно захищати свої інтереси на випадок європейської війни.

Потрібно згадати ще один надзвичайно важливий фактор, що впливав на формування того чи іншого зовнішньополітичного курсу держави в той період. Мається на увазі та напружена боротьба, яка розгорталася в середині країни стосовно зовнішньополітичної орієнтації.

Економічні і політичні зв’язки російських правлячих кіл з державами Європи визначали існування в Росії сильних проанглійських і пронімецьких угрупувань. Боротьба між ними, поряд з іншими факторами, також значною мірою впливала на суперечливу зовнішньополітичну діяльність Росії в той період. Слід також зазначити, що російська громадська думка підтримувала прагнення балканських народів встановити національну незалежність і схилялася до антинімецької орієнтації Росії.

В підрозділі 4.2 «Політика Росії в період Балканських воєн (1912;1913рр.)» розглядається балканська політика Російської імперії під час Балканських воєн та її зміни в цей період. Звертається увага, що розглядаючи цю проблему, потрібно враховувати ряд факторів, що ставили Росію в особливе становище, порівняно з іншими країнами Європи, ускладнюючи завдання царської дипломатії. Однією з них була необхідність приймати рішення в якості верховного арбітра і бути посередником у разі виникнення суперечок в рамках Балканського союзу. Важливим моментом для Петербурга було також питання про взаємовідносини з Туреччиною. Війна балканських союзників з Османською імперією порушувала балкансько-близькосхідну концепцію російського уряду про створення Всебалканського союзу за участю в ньому Туреччини. Росія повинна була проводити надзвичайно гнучку політику, щоб зберегти можливість впливати на обидві воюючі сторони, не втративши при цьому позиції як в балканських державах, так і в Туреччині.

Зазначається, що зовнішня політика Росії в період Балканських воєн залишалася дещо двоїстою. З одного боку, Росія прагнула до створення досить міцного союзного їй блоку балканських держав, на який вона могла б спиратися у подальшій боротьбі за вплив на півострові з Австро-Німецьким блоком. З іншого — для Росії була невигідною поява в цьому регіоні міцних держав, що були б незалежними від її рішень.

Оцінюючи результати Балканських воєн, потрібно розглядати обидві війни разом, хоча можна відмітити, що від першої Балканської війни Росія виграла більше, ніж від другої, Балканські війни — це єдиний процес становлення малих держав, змін на карті Балканського півострова, переділу європейських володінь Туреччини.

В кінці розділу зроблено висновки: російська зовнішня політика домоглася відомих успіхів, але зазнала і невдач. Позитивним результатом слід визнати значне посилення Сербії і встановлення спільного кордону між нею, Грецією та Чорногорією. В результаті на Балканах створився територіальний бар'єр на шляху австрійської експансії на південь. Виправлення Туреччиною свого кордону після 2-ї Балканської війни, що давало більшу безпеку для Константинополя і проток, також відповідало інтересам Росії. Територіальні надбання Румунії також були вигідними для Росії: в Бухаресті переконалися в тому, що австро-німецький блок не схильний підтримувати претензії румунів, і це штовхало їх до табору Антанти.

Розпад Балканського союзу російська дипломатія розцінювала як істотну втрату. Усвідомлюючи невідворотність майбутніх сутичок Болгарії та Сербії, Петербург вважав, що ворогуючи, обидві держави будуть скуті взаємним безсиллям, тоді як разом вони могли б і надалі здійснювати свої національні інтереси. Поразка Туреччини також була вигідною для Росії. Вона послаблювала Туреччину як потенційного противника. В той же час Туреччина після нищівної поразки опинилася на грані розпаду. Такий результат викликав занепокоєння Петербургу, оскільки протоки могли перейти до рук сильної європейської держави. Росію влаштовувало те, що Чорноморські протоки знаходилися під владою Туреччини, оскільки Туреччина була послаблена, особливо після першої Балканської війни. Тому пояснюється прагнення російської дипломатії відстрочити таке розв’язання проблеми проток.

В Петербурзі розуміли, що Балкани залишаються одним з основних осередків зіткнень, оскільки Балканські війни лише частково вирішили протиріччя, що склалися на півострові, створивши дуже нестійку рівновагу в регіоні.