Правові наслідки недійсності правочину

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Загальна характеристика правочину
• 1.1 Поняття правочину
• 1.2 Умови дійсності правочину
• Розділ ІІ. Види недійсних правочинів
• 2.1 Нікчемні правочини
• 2.2 Оспорювані правочини
• Розділ ІІІ. Правові наслідки порушення умов чинності правочину
• 3.1 Правові наслідки порушення правил щодо форми правочину
• 3.2 Правові наслідки порушення правил щодо суб'єктів правочину
• 3.3 Правові наслідки порушення правил щодо змісту правочину
• 3.4 Правові наслідки порушення інших правил (умов) чинності правочину
• 3.5 Двостороння реституція та додаткові майнові наслідки
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Укладаючи правочин особа намагається досягти правового результату. Правовий результат полягає у виникненні, зміні чи припиненні цивільних прав і обов’язків, тобто у виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин. Але досягнути таких результатів може лише правочин, що має належну юридичну силу. Для того, щоб правочин мав належну юридичну силу, законодавець встановлює певні умови, яким повинен відповідати такий правочин.

Таким чином, вимоги чи умови, встановленні законодавством, яким відповідає правочин, що має належну юридичну силу, називаються умовами дійсності правочину.

Визначення правочину недійсним — це досить поширене явище в практичній діяльності між суб'єктами цивільних правовідносин. Особливо тепер, коли 1 січня 2004 року вступив в силу та діє новий Цивільний кодекс України.

Об'єктом дослідження виступають правові наслідки недійсності правочину.

Які ж правові наслідки визнання правочину недійсним та недотримання яких умов тягне таку недійсність? Визначення цих наслідків та умов є основною метою напинання даної курсової роботи.

Виходячи з мети, варто поставити перед написанням курсової роботи наступні завдання:

— охарактеризувати поняття правочину;

— визначити умови чинності правочину;

— визначити види недійсних правочинів;

— встановити основні правові наслідки порушення умов чинності правочину.

Розділ І. Загальна характеристика правочину

1.1 Поняття правочину

Під правочином розуміється дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків [2, ст. 202 с.57].

Для правочину характерними є такі ознаки.

Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб'єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов’язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат — порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов’язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до набуття, зміни або припинення цивільних прав або обов’язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов’язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов’язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов’язків між цими суб'єктами.

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочинами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти суб'єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов’язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов’язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання правочину є недостатнім для породження прав і обов’язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов’язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події - факту смерті.

Правочини, які вчиняють фізичні і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вона може проводитись за різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину, за співвідношеннями прав та обов’язків сторін в угоді; за моментом, з яким пов’язується виникнення правочину; за значенням підстав правочину для її дійсності і т.п.

У залежності від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, їх поділяють на одно-, дво - та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу і т.п. При цьому треба мати на увазі, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об'єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин. Двостороннім правочином виступає договір; двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно умов правочину. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонньому правочині на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох — або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонні правочини теж являють собою договори. В багатосторонньому правочині кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [9, с.154−156].

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов’язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг. У безоплатному правочині обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними будуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користування майном; доручення без зобов’язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених правочином. Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними — це залежить від домовленості сторін [12, с.185−186].

В залежності від моменту виникнення, правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене), правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов’язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов’язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.

За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів, останні поділяються на каузальні та абстрактні. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарувальник передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також більшість інших є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладення, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не повинна мати юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування мети правочину. Прикладом абстрактного правочину може слугувати вексель, банківська гарантія. Належним чином оформлений вексель зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані ті зобов’язання у зв’язку з якими він був виданий.

1.2 Умови дійсності правочину

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [2, ст. 203 с.57−58].

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

правовий наслідок правочин недійсність Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово «закон» вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у законі приписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Форма правочину — це спосіб волевиявлення правочину. Правочини можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не встановлена певна форма тих чи інших правочинів, то сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібний їм правочин.

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких правочинів. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини (ст. 54 Закону України «Про нотаріат») [7, ст.54]. Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. По недійсному правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах [13, с.171−172].

Письмової форми потребують правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх, а й односторонніх правочинів. Норми щодо письмової форми правочинів застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму [2, ст. 208 с.59].

Недотримання простої письмової форми правочину позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження правочину на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання правочину, а також те, що він був укладений на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність правочину наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Крім перелічених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною, тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для правочинів, пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх правочинів, а для деяких, можна назвати другорядними [2, ст. 212 с.60].

Правочини, укладені під обставиною, поділяються на відкладальні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним під відкладальною обставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане (наприклад, правочин найму жилого приміщення укладений за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною обставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цим правочином у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною обставиною, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовний правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.

Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і обставиною в умовному правочині. Обставина хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні [13, с.176−177].

Під умовними правочинами необхідно розуміти усі звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обо’язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. Їх визначальна особливість полягає у тому, що настання перелічених правових наслідків залежить від настання (ненастання) після укладення правочину у майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін в момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність.

Розділ ІІ. Види недійсних правочинів

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов’язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочинів може бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним: чи з самого початку виникнення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсності судом або господарським судом.

2.1 Нікчемні правочини

Нікчемними або абсолютно недійсними є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх укладання, незалежно від пред’явлення позову і рішення суду. Їх можна назвати мертвонародженими. Суд та господарський суд зобов’язані констатувати факт недійсності таких правочинів, незважаючи на бажання сторін.

Відповідно до ч.2 ст. 215 ЦК визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов’язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він судом не визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.

У таких випадках рішення суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

До нікчемних належать правочини:

укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми (ст.547);

укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч.1 ст.219);

укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);

укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст.221);

вчинені без дозволу органу опіки чи піклування (ч.1 ст.224);

які порушують публічний порядок [13, с.181−182].

Деякі правочини укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням правочину. Наприклад, громадянин А. уклав правочин з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.

Нікчемність правочину в цьому випадку повинна наступати не з моменту його виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов’язаних з цим правочином.

Законом встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої письмової форми тягне за собою недійсність правочину. Цей припис закону має на меті тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність у зв’язку з недодержанням простої письмової форми.

До недійсних (нікчемних) відносяться також фіктивні та удавані правочини. Фіктивним є правочин, укладений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укладаючи фіктивні правочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щоб уникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).

Удаваним називається правочин, укладений з метою приховати інший правочин. Учасники удаваного правочину, намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри, виражають удавану волю — волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізняти два правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочини можуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від того, якими є ці правочини, виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, який сторони справді мали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, до уваги не береться і визнається нікчемним. Так, якщо буде встановлено, що договір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (іномарки, придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватися нікчемним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що не відповідає вимогам законодавства.

Наслідки недійсних правочинів залежать від того, здійснений правочин чи ні. Якщо він ще не здійснений жодним із його суб'єктів, то сам факт визнавання правочину недійсним буде єдиним наслідком його недійсності. У випадках виконання недійсного правочину взаємовідносини його учасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам.

В ст. 216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема сторони не зобов’язані виконувати передбачені таким правочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК України встановлює виняток з вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, що пов’язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить часто виконують частково чи повністю умови недійсного правочину, наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦКУ містить положення про те, що за недійсним правочином кожної зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами на момент відшкодування. Застосування назначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. У цивілістичній науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Може мати місце виконання лише однієї сторони недійсного правочину. У такому разі застосовується одностороння реституція [13, с.187−188].

2.2 Оспорювані правочини

Якщо нікчемні правочини є недійсними ще з початку їх укладання, то правочини, укладені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох контрагентів, породжують відповідні права і обов’язки сторін, а отже, є дійсними. Проте така їх дійсність може бути оспорена відповідними особами в суді, господарському суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними або оспорюваними. Отже, оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать правочини, укладені:

неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст.222);

фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника;

під впливом помилок;

під впливом тяжкої обставини.

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх укладання. Це правило, поширюється на всі недійсні правочини, у тому числі й на ті, визнання недійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб, потерпілих, державних і громадських організацій. Проте, якщо з самого змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, дія правочину визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин, оскільки можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсної його частини.

Недійсні правочини можна також класифікувати на правочини з дефектами:

суб'єктного складу — правочини, що не збігаються з право — або дієздатністю осіб, які їх уклали;

волі одного або усіх учасників правочину, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту [12, с. 202].

Розділ ІІІ. Правові наслідки порушення умов чинності правочину

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей [2, ст. 203 с.57−58].

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

3.1 Правові наслідки порушення правил щодо форми правочину

Правочини мають укладатись у певній формі. Форма правочину — це форма волевиявлення особи чи осіб, що укладають правочин.

Законодавство України розрізняє дві форми правочинів:

усну;

письмову [2, ст. 206].

Враховуючи те, що ці форми дуже часто застосовуються, закон найбільш докладно і обґрунтовано регламентує їх, разом з тим, закон надає юридичного значення виявленню волі шляхом конклюдентних дій чи мовчання.

Як правило, форма правочину обирається за розсудом осіб, які його укладають, за виключенням випадків, коли закон зобов’язує укласти правочин у певній формі.

Усним є правочин, в якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов’язані з укладанням будь-якого письмового документу.

Правочини, що виконуються під час їх укладання, можуть заключатися усно, якщо інше не встановлено законодавством.

Характерною рисою усних правочинів є співпадання в часі двох стадій їх розвитку — укладання і виконання. Якщо такого співпадання не має, то правочин не підпадає під дію цього положення закону.

Прикладом правочинів угод можуть бути правочини купівлі-продажу в магазинах.

У випадках укладання правочину в усній формі між юридичними особами чи між юридичною особою та громадянином, сторона, яка оплатила товари та послуги, повинна одержати письмовий документ, що підтверджує одержання грошей та підстави їх одержання. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару.

Письмовим є правочин, що укладається шляхом складання письмового документу.

Існує два різновиди письмової форми правочину:

проста;

нотаріальна.

Відповідно до правил ЦК України порок форми правочину може виражатися у: а) недодержанні простої письмової форми правочину; б) недодержанні нотаріальної форми одно — або двосторонніх правочинів; в) неотриманні дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину.

За загальним правилом, недодержання простої письмової форми правочину, що вимагається законом, не тягне за собою недійсності правочину. На випадок такого порушення закон встановив спеціальну санкцію — заборонив суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків.

Для підтвердження факту здійснення правочину та його умов можуть подаватися та розглядатися судом письмові докази, засоби аудіо — відеозапису тощо. Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказів всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять у собі відомості про правочин та його умови (ст. 36 ГПК, ст. 46 ЦПК) [11, ст.36; 3, ст.46].

Недотримання простої письмової форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків, зокрема, належать: недотримання письмової форми застави (ст. 13 ЗУ «Про заставу»), недотримання письмової форми інших правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань (ч.2 ст. 547 ЦКУ) [5, ст.13].

Закон вимагає, щоб письмові правочини були підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати правочин, то за його дорученням це може зробити інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює чи навчається громадянин, що укладає правочин, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.

У деяких випадках закон вимагає, щоб правочин, укладений в письмовій формі, була нотаріально посвідченим.

Нотаріальне посвідчення правочинів означає, що її укладання контролюється державним органом — нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом, що діють на підставі Закону України «Про нотаріат». Нотаріальне посвідчення правочинів введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з’ясувавши, що правочин не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.

Від нотаріального посвідчення треба відрізняти обов’язкову реєстрацію правочинів в уповноважених державних органах. Наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає реєстрації у БТІ. Відмежування нотаріального посвідчення від реєстрації у відповідних державних органах здійснюється за юридичними наслідками цих дій. Так, юридичним наслідком нотаріального посвідчення є укладення правочину, а наслідками обов’язкової реєстрації є те, що держава дізнається про перехід права власності та реєструє нового власника, видаючи йому правовстановлюючий документ.

Вираз волі шляхом реальних дій передбачений в законі, де записано, що правочин, для якого законом не встановлена певна форма, вважається також укладеним, якщо з поведінки особи видно її волю укласти правочин. Вказаного роду дії прийнято називати конклюдентними. Прикладом, таких дій може бути укладення договору перевезення у метрополітені шляхом кидання жетону у турнікет.

Мовчання визнається виявом волі укласти правочин, лише у випадках, передбачених законом. Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб'єкта права даною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даному випадку закон надає юридичного значення факту «відсутності заперечень» (мовчанню) з боку наймодавця.

Таким чином, для додержання умови про форму правочину, правочин має бути укладений у певній, визначеній законом формі.

3.2 Правові наслідки порушення правил щодо суб'єктів правочину

Правочин — це вольова, правомірна дія, спрямована на досягнення правового результату. Тому їх мають укладати особи, які мають правоздатність і в тому чи іншому обсязі дієздатності.

За загальним правилом правочини можуть укладатися лише повністю дієздатними особами. Повна дієздатність громадян виникає з досягненням 18-річного віку або з моменту одруження. Але є ряд виключень для окремих категорій громадян, які поділяються на 4 групи:

частково дієздатні;

обмежено дієздатні;

неповно дієздатні;

особи, визнані недієздатними.

Так, частково дієздатні особи, які не досягли 14 років мають право:

— самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

— здійснювати особисті немайнові права.

Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть самостійно укладати дрібні побутові угоди, в інших випадках потрібна згода піклувальника.

Неповно дієздатні особи (неповнолітні, що не досягли 15 років) можуть самостійно укладати тільки дрібні побутові угоди та розпоряджатися вкладами в банки, які самі внесли на своє ім'я. Всі інші правочини від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни [2, ст.31−32].

Стаття 91 ЦК України передбачає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула на формулювання норми про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на дво — та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися між юридичними особами, так і між юридичною та фізичною особами.

До недійсного правочину застосовується двостороння реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисне, увівши в оману другу сторону, вона повинна відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Таким чином, для дійсності правочину необхідно, щоб кожна сторона правочину мала правоздатність і у відповідному обсязі дієздатність. Це необхідно для дотримання умови дійсності правочину про сторони.

3.3 Правові наслідки порушення правил щодо змісту правочину

Згідно цієї умови правочин має відповідати вимогам закону своїм змістом. У випадку невідповідності, він не може викликати тих правових результатів, на досягнення яких спрямований, бо є незаконним. Не треба вважати, що лише грубе порушення закону робить правочин незаконним, тому правочин має відповідати також підзаконним актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції.

Відповідність змісту правочину вимогам закону передбачає додержання також усіх умов дійсності правочину. Таким чином, це правило має універсальний, загальний характер, тобто при недодержанні якоїсь умови дійсності правочин також не відповідає своїм змістом закону. Але законодавець не обмежився в регулюванні цього питання однією нормою, а й встановив спеціальні норми щодо окремих, найбільш поширених випадків порушення вимог закону.

Невідповідність змісту правочину вимогам закону, як правило, тягне за собою недійсність правочину, але існують винятки з цього правила. Наприклад, при продажі частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейованої купівлі, правочин не може бути визнаний недійсним. У даному випадку просто в судовому порядку переводяться всі права та обов’язки покупця на іншого співвласника за його позовом.

Таким чином, для додержання умови дійсності про зміст правочину, він має відповідати вимогам чинного законодавства.

3.4 Правові наслідки порушення інших правил (умов) чинності правочину

Крім перелічених вимог дійсності правочину (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під обставиною, тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких невідомо, настануть вони чи ні. Для правочинів, пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх угод, а для деяких, можна назвати другорядними.

Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладальні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним під відкладальною обставиною, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не нестане (наприклад, правочин найму жилого приміщення, укладений за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною обставиною, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цим правочином у залежність від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною обставиною, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовний правочин, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню обставин.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, настала.

Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і обставиною в умовному правочині. Умова хоча і передбачається сторонами, але не відомо, настане вона чи ні.

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не виникає. Вона просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов’язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться ряд сумнів його дійсності.

Ступінь недійсності правочинів може бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту угоду потрібно вважати недійсною: чи з самого початку виникнення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсності судом або господарським судом.

Якщо безпосередньо у правовій нормі визначено недійсність певних правочинів, то їх називають нікчемними або абсолютно недійсними.

Умови про відповідність волі та волевиявлення. Воля - це бажання особи, яких вона прагне досягти. Волевиявлення — це зовнішній вираз внутрішньої волі. Воля, виявлена у певній формі, має відповідати внутрішній волі. Така невідповідність може виникнути внаслідок:

ь обману;

ь насильства;

ь погрози;

ь злонавмисної згоди представника однієї сторони з другою стороною;

ь збігу тяжких обставин.

Наприклад, під насильством розуміється фізичний або психічний вплив на особу-учасника правочину чи його близьких з метою спонукання його до укладання правочину. Злочинці застосовують насильство для того, щоб отримати чиєсь майно за договором дарування, спонукаючи потерпілого укласти такий правочин. Особа, що діє під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю і виявляє волю злочинця.

Воля також не повинна мати дефектів. Воля є дефектною, коли правочин укладається під впливом помилки, що має істотне значення. Під помилкою в даному разі слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною чи обома сторонами суб'єкта, предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на їх волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що правочин не був би укладений.

Істотні умови правочину — це умови, визнані такими законом чи необхідні для правочинів даного виду, а також всі умови щодо яких за заявою однієї з сторін має бути досягнуто згоди. До істотних умов не належить мотив укладення правочину. Наприклад, особи укладають договір купівлі-продажу картини певного живописця. А згодом виявляється, що це полотно є підробкою, якщо б сторонам було заздалегідь відомо, що це підробка, то вони б не уклали такий договір. Воля є дефектною, бо покупець бажав придбати саме картину певного живописця, а не якоїсь іншої особи.

При укладенні правочину від його учасників також вимагається, щоб вони мали серйозні наміри досягти правового результату. На практиці існують випадки, коли особи не бажають укладати правочин і не переслідують виникнення певних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю (як уже було зазначено, це фіктивні правочини). В даному випадку також немає єдності між волевиявленням та внутрішньою волею.

Такої єдності немає і в правочинах, які укладені з метою приховати інший правочин, як правомірний, так і ні. Воля учасників такого правочину спрямована на досягнення одного правового результату, а внутрішня воля на досягнення зовсім іншого результату (удавані правочини).

Таким чином, для дотримання умови дійсності правочину про єдність волі та волевиявлення необхідно, щоб внутрішня воля відповідала її зовнішнім проявам, щоб воля не мала дефектів, і щоб вона була спрямована на досягнення правового результату, а не про людське око.

3.5 Двостороння реституція та додаткові майнові наслідки

Слово «реституція» походить від латинського «restituere», що в перекладі означає - «відновлювати, відшкодовувати, впорядковувати». Відповідно положень ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язанні з його недійсністю.

Наведена стаття формує загальне правило, відповідно до якого недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків для сторін, чи до будь-яких інших осіб, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, тобто, застосування двосторонньої реституції. Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Таким чином, наведена стаття встановлює, що основним наслідком недійсності правочину за ЦК України, є двостороння реституція [2, ст. 216, с.61].

Аналізуючи положення ч.3 ст. 216 ЦК України, вбачається, що наслідки недійсності правочину передбачені ч.1 та 2 ст. 216 ЦК не є виключними і законом можуть встановлюватись особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, тобто ЦК встановлює певну прив’язку, особливих правових наслідків до окремих видів недійсності правочинів. Такі «окремі» види недійсності правочинів, зокрема встановлені в ст. ст.220−235 ЦК України. Тобто, з наведеного вбачається, що наслідки недійсності правочинів передбачені ст. ст. 216, 220−235 ЦК не є виключними. Аналізуючи положення ст. ст. 216, 388 ЦК України вбачається за можливе виділити віндикацію, як особливий (спеціальний) правовий наслідок недійсності правочину.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.

Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визичаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом недійсним.

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст. 22, 23 ЦК).

Віндикація одержала назву від латинських слів rei vindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування сили). Віндикація — витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Розглянемо приклад коли віндикація є спеціальним наслідком недійсності правочину. Так, майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати про що набувач не знав та не міг знати. Відповідно до ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину, тобто провочин є дійсним до того моменти, поки суд не визнає його недійсним. Виходячи з положень ст. 204 ЦК України для того щоб повернути своє майно, власнику необхідно спочатку визнати відплатний договір, на підставі якого особа, що не мала права на відчуження майна відчужила добросовісному набувачу майно власника, недійним.

Як вбачається з наведеного прикладу, визнаючи договір між особою, що не мала права на відчуження майна та добросовісним набувачем недійсним, реституція застосовуватись не може так як фактично позов про визнання договору недійсним заявляв, по-перше, власник, тобто особа, що не є стороною за договором, а, по-друге, вважається за неприпустиме повернення майна невласнику — особі, що не мала права на відчуження майна, договір якої з добросовісним набувачем визнається недійсним.

Як зазначалось вище, віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника, що, в свою чергу, як в римському приватному правові, так і в теорії цивільного права вважається окремим видом позову. Однак, чи може певний вид позову бути одночасно і спеціальним видом наслідку недійсності правочину?