Друга світова війна і Україна

Реферат на тему

Друга світова війна і Україна

Виконав студент 1-го курсу Заочної форми навчання Механіко-математичного фак.

Капуста Олександр Вікторович

ПЛАН

Вступ

1. Початок другої світової війни і Україна

2. Окупація українських земель фашистською Німеччиною

3. Партизанська боротьба в Україні. Діяльність ОУН і УПА

4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників.

Вклад українського народу в перемогу над фашизмом

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В наш час постає багато питань щодо другої світової війни і її відношення до нас, українців. Чи справді найкровопролитніша за всю історію людства війна була для нашого народу «великою вітчизняною війною»? Чому ми святкуючи визволення наших міст і сіл від німецьких загарбників забуваємо, що ці населені пункти після того попали під тоталітарний режим «імперії зла, що проводила політику геноциду, знищуючи українців? Як оцінювати участь українців у бойових діях другої світової війни під різними прапорами?

Звичайно можна пробувати ігнорувати ці питання, протиставивши їм емоційні аргументи: люди загинули, люди терпіли, тому вони заслужили на вдячне слово. Справді втрати нашого народу в тій війні величезні.

Емоційні аргументи наводяться, як правило, для того, щоб схилити опонентів до святкування перемог червоної армії. Про інші частини українців, які безпосередньо воювали на фронтах війни, але під іншими прапорами «забувають «. Раніше вони не називались інакше, як «люті вороги українського народу «, «фашиські найманці і ТД. Чому ми повинні оцінювати терпіння і жертовність у часи воєнного лихоліття лише червоноармійців, а інших ігнорувати? Маю на увазі Українську Повстанську Армію та Українську Національну Армію.

Потрібно підкреслити, що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з процесом сучасного державотворення.

Безумовно, порушені питання далеко не прості. Відомий історик Тарас Гунчак писав: «Проблеми другої світової війни з історичної точки зору, з величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни, є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів».

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть сприченені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошенням війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

1. Початок другої світової війни і Україна

Аналізуючи суть другої світової війни в історії нашого народу, мусимо насамперед відповісти коли розпочалася ця війна для нашого народу? Відомо, що жителі Волині і Галичини могли двічі вступати в боротьбу проти німецьких військ у складі інших окупаційних армій: у вересні 1939 — на боці Польщі, а в 1941;1945 — на боці Росії. Однак не можна ігнорувати того, що фактично вони могли воювати в лавах німецької армії проти Росії, коли йдеться про вояків дивізії «Галичина». Ми, українці, на фоні протистояння двох систем — німецького фашизму та російського більшовизму опинились в дуже складному становищі. Через те, що і німецький фашизм та російський більшовизм були однаково погибельні для нас. Не маючи власної держави перед кожним українцем постало питання на чийому боці виступити? Тож щоб боротись з німецьким фашизмом, він мусив піти до червоної армії, а щоб з російським більшовизмом — до німців.

Безумовно існував і третій шлях — вони мали можливість воювати на два фронти у складі Української Повстанської Армії, яка хоча і не мала достатніх сил, але боролася на два фронти. Але з певних обставин не кожний українець мав можливість потрапити до лісу, до УПА. Чому українці робили свій політичний вибір не на користь російського більшовизму? Подивимось в минуле. До 1939 року Західна Україна була в складі Польщі, галичани не знали що це таке більшовицька влада. Вони не пережили голод 33 року, не знали що то таке колгосп, НКВД, хто такі комуністи.

Галичанам властива яскраво виражена індивідуальність, особливо у веденні господарства, і вони ментально не могли сприйняти ідеї колективізації в сільському господарстві. Це призводило до супротиву більшовикам. Експерименти мали місце і серед інших народів колишньої комуністичної імперії - СРСР.

Звичайно для українського народу початок і кінець війни не збігається з загально прийнятими датами. Українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 року, про що засвідчила битва на Червоному полі під Хустом. Карпатська Україна з територією в 11,1 тис. кв. км. і населенням близько 552 тис. осіб сфокусувала інтереси багатьох держав. Більшовицька Москва не могла змиритись з тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягає погляди десятків мільйонів поневолених українців з СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає всі шанси на світову імперію. Нагадаємо слова Лева Троцького, які тепер стали дуже відомі: «…возвратить Украину Росии. Без Украини нет Росии. Без Украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Росия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть и ми с вами». Польща боялась що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західно-українські землі, тому хотіла мати кордон з традиційним другом — Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття хотіла проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину й частину закарпатсько-українських земель.

За дозволом Гітлера Угорщина придушила перші парості незалежної маленької держави.

Так почалась для нашого народу друга світова війна. Володимир Косик пише: «Карпатська Січ, що налічувала близько 10−12 тисяч стрільців, погано оснащених і погано озброєних, перетворилась в національну армію. Українці всюди чинили опір, відмовляючись підкоритись рішенням Гітлера. Після п’яти днів запеклих боїв Угорщина окупувала територію цієї маленької держави. Українці продовжували партизанську війну в горах ще упродовж трьох тижнів. Ця „маленька“ війна коштувала їм 5 000 смертей.»

Багато років нам пропонувалась думка, що разом з «братнім російським народом» українці вели «Велику вітчизняну війну проти німецько — фашиських загарбників». Про звірства цих загарбників ми вже знаємо багато, а от про звірства більшовиків на українських землях ніхто, до останнього часу, не згадував. Навіть щоденник Довженка друкувався з цензурними вирізками, де більшовики подавались як справедливі вояки проти гітлерівських головорізів та їхніх спільників «українсько — німецьких буржуазних націоналістів». А об'єктивність полягає в тому, що в другій світовій війні ми, українці, опинились між молотом і кувалдою. Тут не міг діяти принцип: «ворог мого ворога — мій друг!». Доводилося вибирати не між добром і злом, а між меншим і більшим злом. Тепер, коли результати війни відомі, ці далекі роки сприймаються інакше, тоді люди були в воєнному становищі і мусили діяти, спираючись тільки на власні сили.

2. Окупація українських земель фашистською Німеччиною

22 червня 1941 року вибухнула німецько-радянська війна. Відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильства, особливо криваві розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми. В’язнів не просто розстрілювали, а мордували — одним виколювали очі, відрізали носи, вуха, другим розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки, а шкіру дерли пасами і посипали сіллю, четвертим вирізали язики. У самбірській в’язниці з березня 1941 року в’язнів годували людським м’ясом. У львівській тюрмі садисти з НКВС перед відступом розіп'яли на стіні священика і встромили в його розпорений живіт мертву дитину. У Бібрці чекісти живцем зварили у великих казанах кількох мешканців цього міста. Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовно, мабуть, 40−50 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що певна частина українського населення прихильно, навіть із симпатією, поставилася до німецької армії. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, за допомогою якої можна було б боротися з найбільшими ворогами України — більшовицькими і польськими поневолювачами.

Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гітлера перед доконаним фактом.

30 червня 1941 року у Львові відбулися Українські Національні Збори, які проголосили відновлення Української Самостійної Держави та створили уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду. Її очолив колишній голова уряду Західноукраїнської Республіки Калевицький. Львівська радіостанція повідомила про це населення Західної України і також передала Пастерський Лист — благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

На акт 30 червня 1941 року німецькі фашисти прореагували вороже. Гітлер вважав, що недоцільно співпрацювати з поневоленими Москвою народами. А Розенберг, який виконував у нацистському уряді обов’язки міністра «східних» (тобто окупованих — Ю. К.) територій, зокрема, писав: «Родюча і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії».

15 вересня 1941 року гестапівці схопили С. Бандеру і Я. Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї організації розстріляно. Майже до кінця війни Бандера і Я. Стецько були в’язнями концентраційного табору Заксенгаузен. У вересні 1942 року у концтаборі Освенцім есесівці закатували двох братів Степана Бандери — Олексу і Василя. В директиві поліції безпеки СД N12/41 від 25 листопада 1941 року з грифом «секретно, державної важності» говорилось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників». Репресії гестапо набирали дедалі більших масштабів. В Миргороді (Полтавщина) розстріляно заступника Крайового Проводу ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного проводу В. Хому, М. Кравса, в Києві — В. Щирбу, О. Саднецького. Від рук німецької поліції гинуть в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим’юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик, 25 липня 1942 року, відстрілюючись від гестапівців, у Києві загинув крайовий провідник ОУН Київщини Дмитро Орлик. 4 грудня 1942 року у Львівській в’язниці було замордовано члена Головного Проводу Івана Климіва (псевдо — Легенда). Єдині слова Легенди були: «Звуся Іван Климів — Легенда, більше з вами говорити не буду». Того ж року у фашистських катів Львова загинули А. Марченко — автор пісень «Ми Українські партизани», «Ми зродилися із крові народу», Ю. Петрeчко — відомий західно-український громадський діяч. За вбивство офіцера поліції М. Сендеги у різних містах Західної України 25−27 листопада 1942 року було розстріляно 100 закладників із середовища ОУН Бандери.

Окупанти не обмежувались тільки фізичним знищенням членів ОУН. Масовий терор проти українського народу німці починають застосовувати з ще більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж у Франції, Югославії, Чехії, Польщі. Для залякування населення гестапо широко використовує систему заложництва. Крайні відділи СС знищують цілі села. Так, наприклад, німецька поліція спалила село Кортеліси на Волині (убито тисячі чоловік), село Кам’янки (3 тисячі чоловік), село Цупань (4 тисячі чоловік), село Ромель (400 жінок і дітей). Майже 3 тисячі мирних жителів знищили гітлерівці в Берестечку. Очевидці розповідають, що фашисти закопали напівживих людей, над якими після розстрілу ще довго ворушилась земля. У вересні 1941 року в західних областях України були вперш застосовані автомобілі-газові камери, в яких жертви умертвлялись під час їзди за допомогою відпрацьованих газів. Окупанти знищили в західних областях України 1 мільйон 300 тисяч цивільного населення.

Ліквідація українців як народу супроводжувалась масовим вивезенням на примусові роботи в Німеччину. Своєю програмою організації рабської праці фашистський уряд будував собі далекосяжні політичні і економічні плани. По-перше, він втілював в життя ідею обезлюднення України заселення вивільнених територій людьми «чистої німецької крові». Друга причина масового вигнання населення — нестача робочої сили в Німеччині.

Втрати особового складу армії третього рейху від початку другої світової війни до моменту нападу на Радянський Союз становили біля 20 тис. чоловік. В період від 22 червня 1941 року до 5 березня 1942 року вони перевищували 1 мільйон чоловік. Цей дефіцит робочої сили нацисти компенсували за рахунок окупованих народів. Ще напередодні війни Гітлер цинічно заявив, що «без відновлення якоїсь нової сучасної форми кріпосництва, або, коли хочете, рабства, людська культура не може розвиватися». Йому в унісон вторив рейхсфюрер СС Г. Гімлер: «Населення України повинно стати резервуаром робочої сили». Німецький імперіалізм мав уже певний досвід подібного типу розбійницьких планів; ще під час першої світової війни після прийняття так званої «програми Гінденбурга» у 1916 році до Німеччини разом з військовополоненими було насильно вивезено близько півмільйона бельгійських, французьких, польських, російських цивільних робітників.

Українську молодь під час гітлерівської окупації в наказовому порядку вивозили до Німеччини. У випадку непокори не лише винні, а й їх рідні притягувались до відповідальності. Крім цього, німці влаштовували по містах справжні лови на людей. Війська, жандармерія, поліція з собаками перекривали виходи з міст, оточували вулиці, цілі міські квартали, базари, вокзали, установи, навіть зупиняли поїзди. Під час облав люди часто безслідно зникали, і лише згодом вже з Німеччини давали рідним знати про себе. За роки окупації із західних областей України на підневільну працю до Німеччини було відправлено 441 000 осіб. Вивезені потрапляли в жахливі умови. Масова смертність серед них була звичним явищем.

Важкі повинності накладала окупаційна влада на селянство України. Вже восени 1941 року німці запровадили «контингент» — примусову здачу хліба. Контингенти були надзвичайно високі. І уже взимку 1941;1942 рр. нестача збіжжя в Карпатах, на Поліссі, а весною 1942 р. також і на Передкарпатті спричинила голод.

Фашистські загарбники зберегли на Україні колгоспи, підтвердивши цим ще раз свою ідейну єдність зі сталінізмом. Колгоспні і радгоспні господарства німці перейменовують на «лігеншафти», призначають у них своїх директорів, а селян зобов’язують до примусової безкоштовної праці. Це була нова форма панщини. Часто селяни вдень працювали на «лігеншафті», а вночі на власному полі, з якого зобов’язані були здавати контингент.

Жорстокої експлуатації зазнавало робітництво. Робочий день тривав 12−14 годин. Українські пролетарі живуть жалюгідно, вимушені вимінювати у селян одяг на харчі та збіжжя, які до того ж німці по дорозі часто реквізовують.

Гітлерівцями були ліквідовані українські наукові та культурні установи, навчальні заклади. Так, наприклад, уже в перші дні окупації луцький гебітскомісар видав наказ про припинення роботи в усіх школах округи. Така ж доля спіткала і вищу освіту. «Всі школи в рейхскомісаріаті України аж до подальших вказівок закриваються» — розпоряджався в наказі від 21 січня 1942 р. гауляйтер Е. Кох. Припинили своє існування театри й клуби. Луцький театр гітлерівці перетворили на конюшню.

Становище українців, які перебували в румунській зоні окупації (Північна Буковина, Бесарабія, Одещина), було не легшим. Наслідуючи Гітлера, диктатор Румунії І. Антонеску заявив: «Мені байдуже, що ввійдемо в історію як варвари… Якщо потрібно, стріляйте із кулемета». За його настановами румунські генерали наказували підлеглим «брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо брати без усяких церемоній». І вдень, і вночі йшли в Румунію з української землі вагони з награбованим добром. Українське населення було позбавлене будь-яких прав, рідна мова заборонялася. Репресії застосовувалися до всього місцевого населення без винятку. Зазнали їх, зокрема, і видатна українська письменниця Ольга Кобилянська, її брат, викладач гімназії в Чернівцях, автор словників, Юлій.

3. Партизанська боротьба в Україні. Діяльність ОУН і УПА

Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних районах Білорусії.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою партизанів було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак поселився на Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців. Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Початок Другої Світової війни та бойові дії, що розгорнулись на території України з 1941 по 1944 рр., призвели до виникнення національного Руху опору. Паралельно із створенням радянського підпілля та партизанських загонів, українські організації, що знаходились за кордоном, так само розпочали бурхливу діяльність. Організація Українських Націоналістів (ОУН) виразно ставила від початку свого існування принцип, що для визволення України з-під ярма різних окупантів необхідною буде українська військова сила.

Один із найвизначніших членів ОУН, Степан Бандера, так визначив основні елементи ОУН:

«Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісної збройної боротьби за державну самостійність з боку Української Військової Організації».

Від лютого 1940р. військовим референтом в Революційнім Проводі ОУН був Роман Шухевич.

Насамперед, відмітимо загони Тараса Боровця-Бульби, що отримали назву Поліська Січ (за місцем базування). Бульба-Боровець розраховував, що його діяльність стане в центрі визвольних змагань, тому йшов на зустріч побажанням лідерів української еміграції на співпрацю. Діяльність «похідних груп» ОУН (М) призвели у 1941р., до їх входження в Київ і розгортання в столиці активної пропаганди.

Влітку 1941р. ОУН провадила широку діяльність на відтинку підготовки власних військових кадрів.

Після проведення деяких змін, майор Роман Шухевич почав реалізувати вищу від суто підпільної стадію визвольної боротьби. Цією новою стадією був перехід до розширеної повстанської боротьби, спільно і побіч підпільної боротьби. Згодом стадія повстанської боротьби повинна була ще більше розширитися до розмірів всенародної збройної визвольної боротьби.

В боротьбі з окупантами України росли ОУН і УПА. Між ними витворилося таке відношення, як між Урядом і військом у кожній державі. Навіть прийнято вживати формулу «ОУН-УПА» з огляду на нерозривне пов’язання обох формацій, бо фактично обидві вони були невіддільні одна від другої .

Добрим прикладом якнайтіснішої співпраці між ОУН і УПА була конференція поневолених народів Східньої Европи і Азії, відбута в листопаді 1943р. Політичним рушієм і керівником її була ОУН. Але багато практичних завдань приєднання до спільного фронту різних націоналістичних формацій виконала УПА. Другим прикладом є ділянка розвідки: ОУН мала свою референтуру Служби Безпеки особливо для політичного відтинку. Зате УПА мала аналогічний відділ для військового відтинку. Органічне поєднання УПА з ОУН виразно бачимо в ділянці політичного вишколу й організаційних пов’язань. Політичний вишкіл в УПА був фактично ідентичний з таким же вишколом в ОУН, а організаційно всі відділи УПА були пов’язані з територіяльною сіткою ОУН.

Все більша інтенсифікація боротьби ОУН-УПА і німцями, росіянами і поляками примушували УПА до якнайтіснішої співпраці з ОУН. Дійсність змушували УПА бути боєво-збройною організацією.

Питання діяльності Української Повстанської Армії досі викликають неоднозначні оцінки в українському суспільстві. Гарячі дискусії на телета радіоканалах, публікації в пресі є яскравим свідченям цього. Проте жодні емоційні обговорення проблеми ОУН та УПА не здатні виконати того, що повинна зробити неупереджена наукова оцінка цього явища в нашій історії. Наукове дослідження цієї тематики щойно розпочинається, а тому вкрай важливо, щоб спеціалісти з цієї проблематики не тільки готували чергові розвідки чи збірники документів, а висловлювали свої думки та судження під час дискусій з іншими науковцями.

4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом

1) Звільнення України від німецько-фашистських загарбників почалося наприкінці грудня 1942 р. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії генерала В. Кузнєцова, що 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із с. Півневка Миловського району на Луганщині. У цей же день від ворога був звільнений ще ряд населених пунктів України. Жорстокі бої розгорнулися за перший районний центр на українській землі - Милово. Успішний наступ радянських військ на сході України продовжувався до лютого 1943 р. і закінчився звільненням Харкова. Але 19 лютого 1943 р. ворожі війська, використовуючи помилки радянського командування, почали могутній контрнаступ. Північно-східні райони Донбасу і м. Харків були втрачені. Однак стратегічна ініціатива залишалася на стороні Червоної армії. Після перемоги в Курській битві війська Степового фронту 23 серпня 1943 р. цілком звільнили м. Харків. Цей успіх дозволив радянській Ставці розробити оперативний план звільнення Лівобережжя.

2) Битву за звільнення від гітлерівців Лівобережної України можна умовно розділити на два етапи. У ході першого етапу (серпень — вересень 1943 р.) була проведена Донбаська операція (13 серпня — 22 вересня 1943 р.). 8 вересня 1943 р. радянські війська звільнили Сталіну (Донецьк) — центр Донбасу. Гітлерівці сподівалися зупинити Червону армію на «Східному валі» — могутньої лінії оборонних споруджень уздовж Дніпра. У ніч на 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра — епопея масового героїзму радянських воїнів. До кінця вересня перший етап битви за Дніпро був виграний — радянські війська захопили більш 20 плацдармів. Початок другого етапу битви за звільнення Лівобережжя (жовтеньгрудень 1943 р.) ознаменувався ліквідацією Запорізького плацдарму гітлерівців і звільненням 14 жовтня 1943р. м. Запоріжжя. В жовтні 1943 р. дії Червоної армії були сковані запеклим опором супротивника. Але, передислокувавши війська з Букринського плацдарму на Лютежський, радянські війська перейшли в новий наступ і 6 листопада 1943 р. звільнили столицю України — м. Київ. Київська наступальна операція завершила докорінний перелом війни на радянсько-німецькому фронті й істотно вплинула на хід усієї Другої світової війни. Зупинивши контрнаступ супротивника, радянські частини опанували стратегічним плацдармом на правому березі Дніпра площею близько 500 кмІ, розірвали стратегічний зв’язок між гітлерівськими групами армій «Центр» і «Південь» і одержали можливість для успішних бойових дій у Правобережній Україні.

3) Звільнення Правобережної України і Криму.

Перший етап звільнення Правобережної України (січень — лютий 1944 р.). 24 січня 1944 р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в настання на Корсунь-Шевченківському виступі. 28 січня більш 80 тис. гітлерівських солдатів і офіцерів були оточені. Переборюючи запеклий опір супротивника і спроби прориву оточення танковими частинами Манштейна, у лютому 1944 р. радянські війська остаточно розгромили супротивника. Допомогу радянським військам здійснили партизанські з'єднання Сабурова, Федорова, Бегми й ін. 2 лютого 1944 р. були звільнені від окупантів Луцьк і Рівне, потім — Проскурів, Тернопіль, Вінниця. 30 — 31 січня 1944р. війська 8 лютого був звільнений Нікополь, 22-го — Кривої Ріг. Таким чином, у ході боїв січня — лютого 1944 р. гітлерівці були відкинуті від дніпровських рубежів на 80−350 км. Радянські війська готувалися до наступу, який повинен був цілком очистити Правобережну Україну від окупантів.

Другий етап звільнення Правобережної України і звільнення Криму (березень — травень 1944 р.). 5 березня — 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили 8-у німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 р. до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії - держави-сателіта нацистської Німеччини. 28 березня звільнили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу. Воїни 4-го Українського фронту. Приморської армії і Чорноморського флоту в квітні 1944 р. почали бій за звільнення Криму. 11 квітня була звільнена Керч, 13 квітня — Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських зміцнень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапуну-Горі. 9 травня 1944р. Севастополь був звільнений. 12 травня весь Крим був цілком очищений від фашистів.

4) Заключний етап звільнення України від німецько-фашистських загарбників (липень — жовтень 1944 р.). 13−14 липня 1944 р. почалися бої проти угруповання гітлерівських армій «Північна Україна». У результаті могутнього наступу значні сили гітлерівських військ були оточені під Бродами (Львівська область). У боях було знищено більш 38 тис. гітлерівців, більш 17 тис. узято в полон. У жовтні 1944 р. у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося звільнення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — інші населені пункти Закарпатської України.

Важка й кровопролитна війна Радянського Союзу з Німеччиною, що він вів у складі антигітлерівської коаліції, переможно завершилася 9 травня 1945р. У цій війні положення українського народу було особливо трагічним. Єдиний у своєму прагненні перемогти нацизм, він виявився розколотим у питанні про майбутнє України: частина українців з розгромом фашизму зв’язувала відновлення довоєнного статусу України в складі Радянського Союзу, інша прагнула скористатися війною для відродження незалежної української держави. У спільну боротьбу з Німеччиною і її союзниками Україна внесла величезний вклад. На фронтах і у фашистському тилу загинув кожний п’ятий житель республіки. Серед вищих офіцерів, командуючих фронтами й арміями було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єременко, С. Тимошенко, Р. Маліновський, Н. Ватутін, І.Черняхівський, П. Рибалко, К. Москаленко, П. Жмаченко й інші. Ратний подвиг багатьох українців відзначений вищими нагородами. Серед них — 2072 визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. З 115 двічі Героїв Радянського Союзу — 32 українця. Із 7 мільйонів орденів і медалей, вручених офіцерам і солдатам Червоної Армії, 2,5 мільйони одержали жителі України.

Висновок

Вже 61 рік відокремлює нас від Великої Перемоги над фашистською Німеччиною. І сьогодні ми знову, як і всі попередні роки, схиляємо голови перед подвигом радянського солдата. Його кров’ю й потом добута перемога над сильним ворогом. Він умів прямо дивитися в очі смертельної небезпеки, виявив військову доблесть і героїзм. Немає меж величі його подвигу в ім'я Батьківщини.

Велич історичної перемоги нашої країни з фашистською Німеччиною полягає в тому, що радянський народ відстояв не тільки свою державу, він самовіддано боровся за рятування народів Європи від фашизму.

Україна як складова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях багатьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке у 1945р. один радянський офіцер сказав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось нове, на щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашого світлого майбутнього».

Ні з чим не порівняти втрати й руйнування, які принесла нам війна. Важка була гіркота втрат. Але поруч із нею в душі кожної людини жило й живе радісне почуття — почуття перемоги.

Список використаної літератури

1. Орест Субтельний Україна Історія. Київ. «Либідь». 1993

2. Андріанов В. Н. Участь чекістів у партизанській боротьбі в роки Великої Вітчизняної війни. М., 1990;

3. Коровін В. В. Радянська розвідка і контррозвідка в роки Великої Вітчизняної війни. М., 1998;

4. Мищенко Г. П., Мигрин Г. П. Задача особливої важливості. Київ, 1985;

5. Кисельов В. К. Партизанська розвідка, Мінськ, 1980.

6. Олександр Алфьоров. Стаття «Нариси діяльності гетьманців у рядах Руху опору Другої Світової війни на теренах України».

7. Україна: друга половина XX ст. Нариси історії. Київ, «Либідь» 1997.

8. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. Мюнхен: «Ціцеро», 1953.

9. Советская историческая энциклопедия. — Т. 7. — М.: И-во «Советская энциклопедия», 1965.