Законодавче забезпечення створення природоохоронних територій (ПТ) в Україні

Законодавчі акти України

У Конституції України проголошено: багатство природних ландшафтів є надбанням українського народу, його природною спадщиною і має служити нинішньому і майбутнім поколінням.

Вперше термін природоохоронні території з’явився в Законі України «Про охорону навколишнього середовища» № 1268-XII від 26 червня 1991 року. [2] Вже в цьому законі було зазначено, що природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством України.

В статті 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» «Об'єкти правової охорони навколишнього природного середовища» сказано: «особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду Української РСР». Згідно статті 35 охорона територій та об'єктів природно-заковідного фонду України підлягає державному контролю. Території та об'єкти природно-заповідного фонду України згідно зі статтею 60 належать до природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. Стаття 61 повністю присвячена природно-заповідному фонду:

«Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду Української РСР.

До складу природно-заповідного фонду Української РСР входять державні заповідники, природні національні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.

Порядок організації, використання і охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду, додаткові їх категорії визначаються законодавством Української РСР та Кримської АРСР".

«Невиконання вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду Української РСР…» тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність згідно статті 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища.

Основним законодавчим актом, який визначає правові основи створення, охорони, ефективного управління територіями природно-заповідного фонду України є Закон України «Про природно-заповідний фонд України» (1992 р.) № 2456-XII від 16 червня 1992 року. [3].

«Природно-заповідний фонд України становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв’язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання".

Законом визначені категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду:

природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища (природні території та об'єкті) ;

ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва (штучно створені об'єкти).

Природні та біосферні заповідники, національні природні парки належать до територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. Регіональні ландшафтні парки є природоохоронними установами місцевого чи регіонального значення. Залежно від міри екологічної та наукової цінності заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення. Заповідні урочища мають статус територій природно-заповідного фонду місцевого значення.

Нашим завданням є ознайомлення з методикою організації заповідних урочищ, заказників, та пам’яток природи місцевого значення.

Залежно від походження, особливостей природних комплексів, мети створення та режиму охорони заказники та пам’ятки природи поділяються на:

заказники ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;

пам’ятки природи комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні, геологічні.

Стаття 8 Закону визначає основні засоби збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду України.

«Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

встановлення заповідного режиму;

організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;

проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планіровочної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;

запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;

встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;

проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду".

Право громадян на внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фонду найбільш цінних природних територій та об'єктів, а також про організацію нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, участь у здійсненні контролю за охороною заповідних територій та об'єктів визначене статтею 10 та 13 Закону.

Статус і основні вимоги щодо режиму заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ визначені главами 5−7 Закону (статті 25−30) :

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.

На території заказника обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог охорони навколишнього природного середовища.

Пам’ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані.

На території пам’яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного їх стану.

Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані.

На території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до його складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Оголошення заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших об'єктів у їх власників або користувачів.

Власники або користувачі земельних ділянок та інших об'єктів, оголошених заказником, пам’яткою природи або заповідним урочищем беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Розділ 5 Закону присвячений науково-дослідній діяльності на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду.

«На території заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ та інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, де не створені спеціальні наукові підрозділи, дослідження організовуються природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, ботанічними садами та дендрологічними парками загальнодержавного значення, розташованими у цих регіонах.

Координацію наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України здійснює Академія наук України разом з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України.

Навчально-виховна робота учбових закладів на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду проводиться на основі угод, укладених з їх адміністраціями чи підприємствами, установами та організаціями, у підпорядкуванні яких перебувають вказані території та об'єкти".

Охорона заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ покладається на установи, підприємства та організації, у віданні яких вони перебувають (ст. 60).

«Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд несуть особи, винні у:

• а) нецільовому використанні територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порушенні вимог проектів створення та організації територій природно-заповідного фонду;
• б) здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;
• в) організації на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;
• г) невжитті заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду;
• д) порушенні строків і порядку розгляду клопотань про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду;
• е) порушенні вимог щодо використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

є) перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушенні вимог наданих дозволів на використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

• ж) псуванні, пошкодженні або знищенні природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду та зарезервованих для включення до його складу;
• з) самочинній зміні меж, відведенні територій та об'єктів природно-заповідного фонду для інших потреб".

Відомчі акти, що регулюють порядок організації нових територій та об?єктів ПЗФ:

12 квітня 1996 р. Начальником Головного управління національних природних парків і заповідної справи затверджені методичні вказівки «Порядок оголошення заказників, заповідних урочищ, пам’яток природи та передачі їх під охорону».

«Методичні рекомендації щодо розробки Положень про території та об'єкти природно-заповідного фонду України» затверджені наказом Головного управління національних природних парків і заповідної справи 20 травня 1999 р.

Нове комплексне поняття «екологічна мережа» було запроваджено у Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000;2015 роки, затвердженої Законом України від 21 вересня 2000 року [4]. Законом передбачено створення каркаса екологічної безпеки країни як єдиної системи територій, що підлягають особливій охороні, які складені землями природно-заповідного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, а також землями лісогосподарського та водного фонду, ділянками під природною рослинністю у складі земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови та іншого призначення. Закон визначає формування національної та регіональних екологічних мереж як одну з найважливіших передумов сталого соціально-економічного розвитку країни.

Програма розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.

Основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіальної єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій.

У Програмі зазначено, що період її реалізація поділяється на два етапи — 2000 — 2005 та 2006 — 2015 роки.

На першому етапі передбачається забезпечити збільшення площі окремих елементів національної екологічної мережі, застосування економічних важелів сприяння їх формуванню на землях усіх форм власності, створення відповідної нормативно-правової бази, здійснення комплексу необхідних наукових досліджень та організаційних заходів.

На другому етапі планується довести площу національної екологічної мережі до рівня, необхідного для забезпечення екологічної безпеки країни, введення в дію сталої системи природоохоронних заходів збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.

З метою формування національної екологічної мережі як складової Всеєвропейської екологічної мережі та підтримання життєзабезпечуючих функцій довкілля, створення необхідних умов для реструктуризації та зниження антропогенного впливу на нього до екологічно припустимого рівня, Генеральною схемою планування території України, яка затверджена Законом України від 7 лютого 2002 року, передбачається розширення площі територій національної екологічної мережі шляхом: а) створення об'єктів природно-заповідного фонду на територіях, що відповідають умовам забезпечення охорони особливо цінних природних комплексів та об'єктів; б) збільшення площі існуючих територій та об'єктів природно-заповідного фонду; в) збереження природних ландшафтів на ділянках, що мають історико-культурну цінність; г) включення до програм екологічного оздоровлення басейнів річок Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Дунаю, Західного Бугу заходів щодо створення та упорядження водоохоронних зон і прибережних захисних смуг водних об'єктів, запровадження особливого режиму використання земель на ділянках витоку річок; ґ) формування транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення; д) створення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг, залуження земель; е) консервації деградованих і забруднених земель з наступною їх натуралізацією; є) збереження природних ландшафтів на землях промисловості, транспорту, зв’язку, оборони; ж) екологічно доцільне збільшення площі лісів; формування єдиної територіальної системи, що об'єднує елементи національної екологічної мережі, встановлення спеціального режиму її охорони та використання цих територій. Розділ IV РЕАЛІЗАЦІЯ ГЕНЕРАЛЬНОЇ СХЕМИ 1. Етапи реалізації Реалізація Генеральної схеми розрахована на два етапи: 2001;2010 та 2011;2020 роки. На першому етапі передбачається: удосконалення законодавчого, наукового, інформаційного, проектного, організаційного забезпечення планування території на загальнодержавному рівні; організація проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми; здійснення першочергових заходів щодо планування території відповідно до вирішень Генеральної схеми, які забезпечуватимуть досягнення найбільшого економічного, соціального та екологічного ефекту. На другому етапі передбачається здійснення заходів щодо планування території відповідно до вирішень Генеральної схеми та проведення моніторингу її реалізації. [9].

Закон України «Про екологічну мережу» № 1864-IV був прийнятий 24 червня 2004 року і вступив в силу з 1 січня 2005 року. В цьому законі сформульовані основні принципи формування, збереження та використання екомережі. Також в Законі визначені повноваження Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності й місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування, збереження та використання екомережі, охарактеризовані основні структурні елементи екомережі. [5].

Інші правові документи.

Порядок відведення земельних ділянок установам ПЗФ, процедури узгодження включення в їх територію земель, як і будь-які інші питання, що відносять до сфери земельних відносин, визначаються Земельним кодексом України (від 25. 10. 2001 р. № 2768-ПІ). Цим Кодексом регламентується також компетенція місцевих рад в галузі регулювання земельних відносин, порядок надання земель в користування та порядок погодження питань, пов’язаних із вилученням земель. Більш детально повноваження сільських, селищних, міських, районних і обласних рад щодо організації об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 26, 43) визначені в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».

При розробленні документації, пов’язаної зі створенням об'єктів ПЗФ у частині визначення складу, порядку розроблення та узгодження проектів територіального планування, мають бути врахованими основні положення законів «Про планування і забудову територій» (20. 04. 2000 p.), «Про основи містобудування» (від 16. 11. 1992 р.) а також вимоги містобудівних норм і правил.

Крім вищезазначених нормативно-правових документів, при створенні об'єктів природно-заповідного фонду враховуються також й інші закони, постанови та положення. Серед них важливе значення мають: Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 p., Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 p., Закон України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону» від 10 лютого 2000 p., Водний кодекс України від 6 червня 1995 p., Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 p., закони України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року, «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року.

Міжнародні конвенції та угоди

Серед міжнародних конвенцій та угод при створенні об'єктів ПЗФ особливе значення мають: Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р), Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція, 1971 p.), Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція, 1979 p.), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест, 1992 p.), Конвенція про охорону світової культурної та природної спадщини (Париж, 1972 р.).