Гайдамацький рух

Контрольна робота

Тема: «Гайдамацьки й рух»

Вступ

Протягом багатьох століть територію України топтали іноземні загарбники. Їх вабили найкращі в світі ґрунти, помірний клімат, багатющі надра, працьовите населення. Вони прагнули присвоїти матеріальні багатства українського народу, знищуючи його культуру, мову і духовність.

Наприкінці XVII — на початку XIХ ст. в Україні почався процес національного відродження, який проявляється у пробудженні та формуванні свідомості народу, у розвитку духовної культури, у прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови, виникнення і розвитку руху за відновлення своєї державності. Після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.

В українській історіоґрафії Гайдамаччина довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції - народних переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріалі. Перший, хто поставив досліди гайдамацьких рухів на чисто документальний ґрунт, це був Володимир Антонович. Він видав у «Архиві Юго-Западной Россіи» акти про гайдамаків (із років 1700—1768) й написав на основі цих актів свою відому монографію про гайдамацькі рухи (1876). Також опублікував цілу низку дуже цінних мемуарів про ці рухи, писаних свідками й сучасниками. Ці мемуари, не вважаючи на неприхильність їх авторів до гайдамаків, подають багато дуже важних фактичних подробиць.

1. Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65−70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії. [2.153] Отож, подальшу долю українських земель визначали держави — Польща, Росія та Туреччина.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі). [2.154]

Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681 р.) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. [2.164] Але згодом спочатку Туреччина, потім Польща порушують Бахчисарайську угоду, а завдяки системі міжнародних договорів (1711−1714 р.р.) права на володінням Правобережжям остаточно перейшли до Польщі. І польський уряд розпочав наново колонізацію.

Почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, які свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-маґнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх маґнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські, й їх володіння були поділені. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших. Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох останніх королів, двох Авґустів і Станіслава Понятовського, уявляє з себе властиво боротьбу кількох маґнатських фамілій між собою. [3.250]

2. Початок гайдамацького руху

Здобувши знову величезні простори землі на Україні, пани стали перед завданням насамперед їх заселити, щоб потім завести якесь господарство. В селянському населенні недостачі не було. На заклик панських «осадників», які обіцяли по давньому пільгові роки свободи від усяких повинностей, потяглися селяни з західної Волині, з Полісся, Галичини, навіть із лівого берега Дніпра, Гетьманщини, осаджувалися на порожніх землях, і потроху в краю почали виростати нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, але вони зливалися з масою українського населення, переймали його мову й звичаї, залишаючися хіба при своїй римо-католицькій вірі. Пани приймали всіх, і втікачів, і навіть людей «із чужими жінками й з чужими волами»; перші роки не вимагали ніяких повинностей, поки пересельці не обзавелися господарством і поки не минали «пільгові роки». Але й в перших роках панщини обов’язки панщизняні не були дуже важкі. Власники маєтків почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство. [3.250−251]

Але «пільгові роки» минали і землевласники запроваджували панщину, збільшували повинності та вводили нові. Пани мали виключне право виробляти і продавати міцні напої і змушували селян купувати певну кількість горілки незалежно від потреб споживання. З поверненням поляків на Правобережжі відновлюються утиски православ’я, польська мова швидко витісняє українську в адміністративному управління, освіті, книговиданні. Наслідком такого знущання над народом стала гайдамаччина.

Термін «гайдамака» вперше з’являється в історичних джерелах початку ХVІІІ століття. Це слово взагалі має тюрське, конкретніше — арабо-турецьке походження і в перекладі означає - гнати. Тобто людина, що гонить, переслідує. І через те це слово набуло значення «розбійник».

На українському грунті це слово вживалося у більшості випадків в іншому значенні, і під «гайдамаками» розуміли учасників національно-визвольного руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії. На Поділлі вони називалися дейнеками, левенцями, в Галичині - опришками.

Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Спільним для гайдамацького руху на всій території України було те, що їх активні дії починалися навесні і тривали до пізньої осені. Гайдамацькі загони були різними як за чисельністю, так і тривалістю існування. Одні діяли довший час, інші - тільки один сезон, або ж до завершення окремої акції. Спочатку вони були невеликими і діяли розрізнено. Пізніше вони стають більшими і діють злагодженіше, зокрема на Правобережній Україні. На Лівобережжі і Слобідській Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати. [4]

Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі на заможних людей. Але в самих розбоях був виразно помітний момент соціальної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати ім'я гайдамаків, здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні месників за свої кривди.

Був ще один момент, який відіграв роль в розвитку гайдамаччини, а саме — близьке сусідство з Запорожжям. Степи запорозькі служили пристановищем, де гайдамаки переховувалися від переслідувань з боку польських властей, де вони могли відпочивати після своїх наскоків, організовуватися й робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, не вважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і різних потаємних схованках. Та й чимало запорожців вступало, розуміється нелєґально, в ряди гайдамаків, були орґанізаторами й ватажками гайдамацьких відділів, допомагали їм зброєю, кіньми і взагалі матеріальними засобами. Нарешті треба згадати, що на боці гайдамаків було часом спочуття й православного духовенства, озлобленого переслідуванням з боку уніатів, які намагалися навернути його силоміць на греко-католицький обряд. [3.251]

Все це зумовило таке становище, що гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як орґанізуючий, провідний елемент. [3.252]

На Волині, Західному Поділлі виникає гайдамацький рух, який незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була форма національно-визвольної боротьби українського народу на землях правобережної України проти польського гніту.

3. Гайдамацькі повстання

гайдамацький повстання революція рух З другої четвертини XVIII ст. гайдамаччина все росте й росте: спочатку збираються купки по 10−12 чоловік, далі десятки-сотні, потім тисячі чоловік прилучаються до гайдамацтва, і в другій половині XVIII ст. ми стрічаємо вже цілі невеличкі гайдамацькі війська. Чим більше ростуть гайдамацькі сили, тим більше тратить гайдамаччина характер розбишацтва і приймає ясний характер національної справи.

За XVIII ст. ми бачимо три такі моменти, коли гайдамаки вивішують прапор національної незалежності і виявляють бажання зорганізувати край по-своєму.

Перший такий момент був року 1734-го, коли в Польщі трапилася велика внутрішня колотнеча. Того часу помер польський король Август II, і до польської корони з’явилося два кандидати: саксонський курфюрст Август III і Станіслав Лещинський. Між обома кандидатами почалася боротьба. У кожного була в Польщі своя партія. Через те шляхтичі у всіх провінціях поділилися на дві партії, і війна почалася на просторі усієї Польської Корони. Із цього й скористувався народний рух, а власне, з тої нагоди, що до Польщі вступило російське військо на підмогу саксонському курфюрстові, народ почав масами прилучатися до гайдамаків, формувати полки і заводити у себе добре знаний йому козацький лад у певній надії стрінути підмогу для себе і в російському війську. Але ж на цей раз народні маси помилилися у своїх надіях: коли російське військо посадило на польський трон свого кандидата, воно дістало наказ присмирити козацький рух. Таким чином, ті ж політичні обставини, що викликали цей рух, і подавили його. Але ж момент цей показує, що при першій нагоді, при щасливих обставинах гайдамацтво може перейти в загальне народне повстання. Рух цей був настільки сильний, що Польща сама жодним чином не могла справитись із ним. [1]

Але чимало повстанців залишилось й вело далі по виході з краю російських військ партизанську боротьбу. Запорожець Грива зорґанізував велику купу гайдамаків і взяв навіть міста Чигирин і Крилов. Цілих два роки 1737 і 1738-й ішла боротьба польських військових команд із гайдамаками. Тільки за допомогою козацького сотника Сави Чалого, який став на польську службу, вдалося приборкати гайдамаків. Сава Чалий навіть узяв і зруйнував запорозький Гард, себто кріпость, над річкою Бугом. Але скоро після того запорожці помстилися, вбивши Чалого в його мастку на Різдво 1741 року. [3.254]

Вісімнадцятий вік, як відомо, період найбільшого внутрішнього підупадку в Польщі. В Речі Посполитій був повний хаос: не було фінансів, не було війська, уряд зовсім не функціонував. При такому безурядді панам доводилося самим думати про себе, боронити себе власними силами. У них залишався один спосіб оборони — зорганізувати надвірну панську міліцію, завести надвірних козаків. Магнати із своїх кріпаків вибирають певне число хат, увільняють їх від усяких податків і панщини, з тим щоб кожна хата постачала до міліції одного козака. Таким способом пани-магнати організують на Правобережній Україні цілі козацькі полки з такої надвірної міліції. Так, міліція графа Потоцького в Умані доходила до 4000−5000 чоловік, у маєтку Любомирського у Смілі було декілька міліцій — до 3000 чоловік.

Становище цих надвірних козаків було двозначне: вони мусили йти проти гайдамаків, але ж вони самі походили з того ж народу, і всі симпатії їх були на стороні гайдамаків. Тим-то дуже часто міліції, вислані проти гайдамаків, не знаходили їх, шукаючи їх по болотах та нетрях, а тим часом гайдамаки робили своє діло. Або навіть, здибавши гайдамаків, надвірні козаки, добре озброєні, майже ніколи не спромоглися подужати гайдамацької купки. Один тогочасний польський мемуарист наводить про надвірну міліцію таке порівняння: посилати надвірних козаків проти гайдамаків — це те ж саме, що замість хорта посилати одного вовка гнати другого. [1]

Партизанська боротьба з гайдамаками прибрала хронічний характер. Доки польська влада мала діло з гайдамаками-професіоналами, які чинили попросту розбійні наскоки на маєтки та міста, то ще сяк-так давала собі з ними раду. Але час від часу серед української селянської маси, вічно незадоволеної з свого становища, нагромаджувалася енергія для нового вибуху; тоді гайдамаки були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе орґанізаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорґанізувалися на запорозькій території, перейшли границю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серйозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорґанізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого плану, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас грабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воєводств припинила повстання. [3.254−255]

Нарешті, останній, третій факт, де гайдамацьке повстання прийняло грандіозні розміри, відомий під назвою Коліївщини, трапився року 1768-го. Цього разу організація повстання пішла все тим же шляхом, як звичайно. Готується воно в двох осередках: в Києві з його округою і на Запорожжі. В Києві для гайдамаків збирали гроші головним робом ченці київських монастирів, що жили далеко від міста по селах та хуторах. На Запорожжі ж збирався люд, якому вже не під силу було зносити далі утиски шляхти. Осередком зборів зробився скелястий острів Мігея і. На цьому острові збиралася гайдамацька старшина і тут скомпонувала маршрути задля ведення справи.

Року 1768-го кілька сотень запорозьких братчиків засіло по лісах південної Київщини по малих монастирях ніби на послухах, маючи головно на меті руководити гайдамацьким рухом. Того часу через утиски польського уряду всі майже монастирі перейшли на унію, і тільки по глухих місцях задержали монастирі православ’я, а через те ці монастирі і мали таке велике значення в повстанні року 1768-го. Між такими монастирями відомі: Корсунський, Лебединський, Ірдинський, Межигірський, Мошногірський, а найголовніший був Мотронівський. Того часу весь народ був страшенно розлютований релігійними переслідуваннями поляків. Два роки перед тим уніати вкупі з польським урядом заходилися вельми жорстокими мірами навертати православних на унію. Року 1766-го зібралася у Вільшані духовно-уніатська комісія, яка за запомогою польського війська люто розправилася із православними: багато православних попів і парафіян покарано на горло або взято на муки. Як поляки і уніати знущалися над православними, можна бачити із твору Шевченка «Гайдамаки». Оповідання Шевченка про вільшанського титаря не фікція, а правдивий факт. Всі такі факти більш, ніж усе інше, озлобляли народ.

Тим-то й не диво, що коли Залізняк із запорожцями з’явився в Мотронівському монастирі, до нього посунув народ зі всіх сторін, і як тільки це гайдамацьке військо вийшло із монастиря, цілі села стали прилучатися до нього. Залізнякове військо росло, як лавина. Скоро гайдамаки наближалися до якого села або містечка, селяни зараз же вирізували чисто всю шляхту, ксьондзів, жидів, словом — усіх, від кого терпіли утиски, грабували їх добро, палили оселі та приставали до гайдамаків, озброївшись, хто чим міг. Посуваючись далі, Залізняк спалив Смілянський, Лисянський замки і йшов по дорозі до Умані.

Шляхтою опанувала страшенна паніка, коли вона побачила таку міцну, небувалу ще організацію. Поляки почали шукати фортеці, де б можна було захистити себе від гайдамаків. Такою фортецею у Південній Україні було місто Умань. У графа Потоцького був там сильний замок і, як ми вже згадували, численна та добре зорганізована надвірна міліція. Там-то й шукали собі порятунку поляки. До Умані з'їхалася маса людей із околиць: жиди і шляхта переповнили місто. Тисяч із шість чоловік, що не потовпилися в місті, стали табором на передмісті під Грековим лісом. Ось тут і стався той факт, який піддержав Коліївщину. Міліція була звичайно під орудою шляхти, але ж вона мала право сама вибирати собі сотників. Над цією уманською міліцією мав фактичну силу тільки сотник Іван Гонта, чоловік дуже розумний. Він мав велику силу і повагу у простих козаків; це видно з того факту, що його вибрали сотником, хоч він зазнав багато панської ласки. Потоцький дуже любив Гонту і завжди виявляв свою приязнь до нього. Він подарував йому два села з людьми. Тепер, під час такої небезпеки, Потоцький пообіцяв Гонті виходити шляхетство, коли він оборонить Умань.

Гонта виступив проти Залізняка і стрів його за 30 кілометрів від Умані, біля села Соколівки. Коли обидва війська зійшлися, Залізняк виїхав наперед і викликав Гонту на переговори. Розмова їх була недовга. Вернувшись із переговорів, Гонта звелів своїй міліції злучитися з гайдамаками. Про що говорив Гонта із Залізняком, ми можемо зміркувати по наслідках: обидва війська, злучившися, вдарили на Умань, узяли його і перерізали шляхту і жидів. Через те ввесь цей край опинився в руках гайдамаків. Гайдамаки зараз же почали формувати із себе полки. Таким робом, гайдамаччина обернулася в політичну революцію. Ні шляхта, ні польське військо нічого не можуть вдіяти із цим повстанням.

Гамувати повстання з’явилася сила з того боку, з якого найменше можна було сподіватися ворожих відносин. Це були російські війська, що стояли тоді в Польщі з приводу Барської конфедерації. Коли тільки гайдамацьке повстання набрало такої сили, російські війська дістали наказ кинути боротьбу із конфедератами і придушити це повстання. Цей вчинок являється зовсім консеквентним з політичною системою російського уряду. Для нього гайдамацьке повстання було фактом більш небезпечним, ніж рух серед польської шляхти. Власне, саме того часу коло запорозького кошового Калнишевського організувався гурток людей, який виробив широкий політичний план. Ці люди думали викликати в Польщі повстання, злучити Правобережну Україну з Запорожжям і зорганізувати нове гетьманство. З другого ж боку, в Росії бачили, що шляхта доживає свого віку, що через яких 10−20 літ можна буде що завгодно зробити з нею. Таким робом, для Росії корисніш було підтримати організм, який уже зовсім розкладався, ніж допустити, щоб зорганізувався новий організм, повний життєвої енергії.

Розправилося російське військо з гайдамаками не простим, одвертим шляхом. Наблизившись до Умані і побачивши, що гайдамацькі сили дуже великі, воно заводить дружбу з гайдамацькою старшиною, закликає її до свого табору, арештує її і віддає полякам. Гонту й інших польських підданців зараз же покарали поляки лютою смертю. Коли ж гайдамаки лишилися без головних своїх ватажків, вони неспроможні були вже вести боротьбу так, як попереду.

Дуже люто, довго і систематично вели поляки судову розправу над гайдамаками. Ту страшну помсту, яку польський уряд виконав над ними, видно з того, що чотири роки польські суди рубали голови, руки й ноги пійманим гайдамакам, котрих ловили та відшукували скрізь по Україні. При тому всяким доносам дано широку волю. Арештованих приводили до Коденського суду. Коденські суди були уладжені на взір військових; процес відбувався хутко, більше для форми. Найменша кара була шибениця, для інших уживано всяких мук, які вигадало люте кримінальне середньовічне право.

Літ двадцять уже після того один мемуарист каже, що йому доводилося бачити багато людей, які мали відрізану одну ногу або руку за те тільки, що їх запідозрювали у співчуттях до гайдамаків. [1]

Висновок

Життя вимагає нового осмислення історії України, повернення із забуття ряду подій, явищ, осіб, героїчних вчинків наших предків, правди про захисників, будівничих, духовних просвітників рідної землі.

Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам’яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької системи, польського панування, у розвитку визвольної боротьби українського народу. Рух був спрямований проти польської шляхти та охопив практично всю Правобережну Україну. Але він був слабо організованим і стихійним та не міг протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії.

Друга половина XVIII ст. — час остаточної втрати Україною державності. Ліквідація гетьманства й Запорозької Січі супроводжувалася знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення — ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на кшталт російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської колоніальної політики царату до кінця XVIII ст. більшу частину України було перетворено на колонію Російської імперії. Під владою Росії опинилася більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Запорожжя. Тільки Галичина, Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії.

Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

Список використаної літератури

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Гл. 11 (Правобережжя). — К.: «Дніпро», 1991. — Інтернет [http://exlibris.org.ua/kz/r11.html]

2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Вид. центр «Академія», 1999. — 568 с.

3. Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. Том ІІ (від половини ХVІІ століття). — К.: Глобус, 1992. — 349 с.

4. Мицик Ю. А. Умань — символ гайдамацького руху ХVІІІ століття // Журнал «Воєнна історія». — 2008. — № 4. — Інтернет [http://warhistory.ukrlife.org/4₀₈_2.html]