Турция: від імперії до республіки. 
Державна бюрократія і проблеми модернизации

Загальна перспектива дослідження полягає у проведенні аналізу революційних змін сході в Нове і Новітнє час, за точку відліку узята країна ісламської цивілізації. Рамки справжньої роботи спочатку буде зведено як дослідженням періоду двох турецьких революцій (1908 — 1923), а й попередніх їм процесів модернізації, що особливо на часі, у світі новітніх робіт турецьких дослідників. У початку 1990;х Туреччина зіштовхнулася і з позитивної, і із негативною сторонами процесів зіткнення національної держави й неоліберальної глобалізації, що викликало дуже багато досліджень з проблемам модернізації турецького держави, особливо у межі XIX і XX століть. Особливої актуальності придбали дослідження, котрі розглядали зародження економічної ідеології в Османської імперії, выявлявшие носіїв ідей лібералізму і модернизации.

У радянському й навіть у сучасного російського востоковедении опікується цими питаннями досліджені недостатньо, і на етапі відсутні роботи, здатні вийти за вузькоспеціальні рамки дослідження, подолати наявні «розриви» у сенсі процесів у суспільному розвиткові Османської імперії і республіки Туреччина. Фактично лише кілька досліджень, які зовсім небагато, приділили належну увагу дослідженню інституціональних передумов становлення сучасного національної держави; ідеологія правлячої еліти як і приймалася до уваги, лише у тому, аби підкреслити її ущербність і неефективність, що визначило специфічне розуміння революційних змін на початку ХХ століття.

Автор визнав за необхідне від вкоріненою погляду адептів марксистсько-ленінського критерію «чистої революції», від оцінки младотурків лише як «політичних вимог і військових авантюристів». Історія турецького держави, у її радянської трактуванні, поповнилася «страхополошними і бездарними султанами», «шовіністами, авантюристами і водночас державними діячами» тощо. Сучасні закордонних дослідників, наприклад Ш. Мардина, вигідно від радянських тим, що ні зводяться до перетасуванні політичних фактів, развешиванию ярликів, викриття «фальсификаторских концепцій апологетів західних імперіалістів». Виняток становлять останні вітчизняні роботи И. Л. Фадеевой, Ю. О. Петросяна, й інших, які зачіпають як область типологічних зв’язків, і значеннєвих (духовних) зв’язків (Е.Б. Рашковский).

Головна мета роботи є підставою аналіз процесу модернізації в Османської імперії і республіканської Туреччини і у ньому військово-цивільної бюрократії. Отже, об'єктом нашого дослідження буде «модернізація», та ще конкретніше, «турецька модернізація», що потребує ретельного виявлення специфічних соціально — історичних умов, створили передумови революційних процесів 1908 — 1923 років і задавших спрямованість змін у турецькому суспільстві. Автор визнав за необхідне показати зародження шару професійної бюрократії, виступає як предмета цього дослідження, який зізнається зарубіжними дослідниками (Findley, 1980, Inalcik, 1998 та інших.) «модернізаторської елітою», що відіграла ключову роль всіх етапах модернізації протягом ХІХ ст. і на початку XX в. Так, ще М. Вебер вважав, що бюрократія відіграє у суспільстві завдяки володіння інформацією, знання конкретних фактів. Спосіб, з допомогою якого він описав раціоналізацію капіталізму межі століть, перетворився на модель розвитку, невід'ємними частинами якому було секуляризація, раціоналізація бюрократії, поступова інституціоналізація парламентаризму. [28, с.156].

Наше головне завдання у цій роботі - найповніше відбити специфіку модернізації країни ісламської цивілізації. Це вимагає від нас одного боку, проаналізувавши ряд основних рішень правлячої еліти у сфері соціально-економічного і політичного розвитку, виявити домінуючі риси, «каркасні лінії» турецької моделі модернізації, з іншого — отримати чітке уявлення ідеологію військово-цивільної бюрократії у Туреччині. Ми побачимо фундаментальну роль держави у соціально-економічні процеси, у якій було закладено механізм майбутньої трансформації, по меншою мірою, бюрократичне бачення перспективи трансформації.

Діяльність розглядається вплив «промышленно-банковского колоніалізму» на традиційну структуру Османської імперії, котрі зіграли величезну роль розвитку капіталістичної інфраструктури з кінця в XIX ст. Ми побачимо переорієнтування серед правлячої еліти, пов’язану із відмовою від держави від своєї традиційного права володіння багатством своїх підданих, що стався після приходу до української влади младотурків. Саме період, що передував першої світової війни, вважається періодом «» національної економіки «». Без розгляду наслідків війни, просто не вдасться зрозуміти відходу еліти від створення низки установок в ідеології держави, выкроенного на межі завоювань колись могутньої імперії.

Наполягаючи на наступності у ідеології правлячої еліти Туреччини, автор ставив своїм завданням також розгляд періоду створення республіканської Туреччини, розробки основ її сучасного устрою. Нашу увагу буде сконцентровано на виявленні нових особливостей в ідеології еліти. Кемалісти, мобілізувавши суспільство після перемоги національно-визвольного руху для проведення подальших реформ, почав із великими труднощами прищеплювати незвичне для мусульманських народів свідомість національного громадянства. Через війну жорсткого застосування політики лаицизма було встановлено новий принцип мобільності за держави. Ми також визначимо справжній зміст тих процесів в турецькому суспільстві, які радянської історіографією, характеризувалися як неповноцінні, з їх відмінності між наявного прикладу «чистої» для пролетарської революції.

Взагалі, вивчення такій важливій категорії громадських наук як «революція» має важливе місце у світовій суспільной думці. Існує безліч підходів до її вивчення, здатних пояснити радикальні соціальні зміни чи крах тих чи інших режимів, але з природу чи результати таких змін. Однією з основних причин як і обмеженості було визнання досвіду «класичних» революцій Європи як моделі для незахідних товариств. Нинішній у ХІХ в. образ «чистої» революції (До. Маркс, А. Токвіль та інших.) значно вплинув подання про неї дослідників XX в. (Еге. Ледерер, Т. Гейгер та інших.), связывавших її які з розривом з прошлым.

Ш. Эйзенштадт, у роботі «Революція і перетворення товариств», стверджує, що «підходи, приймаючі образ чистої революції за емпіричну реальність, неспроможні адекватно відбити розмаїття революційних і нереволюционных змін загалом і тих, що відбуваються у сучасних суспільствах, особливо … Фактично більшість дослідників революції зосереджені у тому аспекті цього феномена, який найлегше піддається визначенню — на політичній сфері, і уникають систематичного аналізу зв’язок між трансформацією політичної сфери, і перетворенням інших галузей соціального порядку» [30, с.50]. Навіть у щодо сучасні дослідження визнається загальність характеру змін, розрив із минулим, новизна і насильственность у революції. З. Хантингтон визначає революцію як «внутрішні швидкі, фундаментальні і насильницькі зміни у панівних цінностях і міфах суспільства, політичних інститутах, соціальній структурі, керівництві, засобах роботи і політиці уряду». Ю. Кам’янка пише: «Революція — це різка раптова зміна у соціальному характері влади, що виражається в радикальної трансформації процесу управління, офіційних підстав суверенітету чи легітимності та концепцію соціального порядку» [30, з. 46].

Роботи Ш. Эйзенштадта, проведені з урахуванням широких историко-социологических зіставлень, сприяли виявлення суперечливості процесів про модернізацію й неоднозначності їх успіхів у традиційних суспільствах. Причому традиції розглядаються не як собі відстала сила, бо як чинник, що породив складний характер модернізації, іноді навіть який полегшує той процес. Є багато інших досліджень, у рамках історичної соціології (До. Тримберджер, Т. Скокпол, Ч. Тили), присвячених феномену революції. Аби не заглиблюватися далі в проблеми методології всіх таких досліджень, відзначимо важливість повороту у цивільному історії до соціальним процесам, що стався кінці 70-х рр. уже минулого століття. Історична соціологія не просто «невезуча дочка (історії - П.Р.) від протиприродного шлюбу з позитивною наукою», яка «даремно і галасливо намагається довести свою „науковість“ іншим державам і собі» [13, з. 216].

Отже, як один із положень нашої роботи відзначимо те, що турецька громадянська бюрократія, була укорінена такою мірою як, наприклад, релігійна еліта, що безпосередньо позначилося їхньому здібності як до проведення низки реформ, до висуванню нової інституціональної структури. Попри розрив із системою ісламської спільності, «…Имперско — патримоніальні орієнтації й структури, — відповідно до Ш. Эйзенштадту, — разом із їх контролюючими механізмами, пережили кемалистскую революцію. У той самий час своїм змістом ці орієнтації й структури сприяли формуванню більшої інституціональної гнучкості і автономності» [30, з. 287].

Щоб уникнути нерозуміння, зробимо попередню дефініцію самого собою поняття модернізації. У самій Туреччині, поняття модернізації в сучасному його значення, з’являється у початку сучасності. У минулому столітті воно ототожнювалося з культурними перетвореннями, определявшимися прозахідної орієнтацією (alafranga) османською еліти й состоявшими (згодом й у Республіці) у досягненні ідеалу «сучасної цивілізації» — Муасыр медениет.

Эйзенштадт характеризував модернізацію як «процес зміни у напрямі типів соціальної, економічної і політичною систем, які у Західній Європі Північній Америці з XVII по XIX століття та розповсюджувалися потім інші європейські країни, а XIX і XX ст. — на південноамериканський, азіатський і африканський континенти» [30, з. 1].

Тепер треба згадати літературу, до котрої я автор звертався під час написання даної роботи. Насамперед, це група творів загального характеру, вкладених у концептуальне відтворення соціального світу: Чилкот, Рональд Х., Теорія порівняльної політології (М., 2003), Дюмон Л. Homo aequalis. Генезис і розквіт економічної ідеології (М., 2000). Особливу увагу приділено роботі Эйзенштадта Ш. Н. «Революція і перетворення товариств» (М., 1999), що лежить основу новітньої соціальної історії (social history). У нашій роботі використані останні роботи турецьких й низки західних дослідників, присвячені проблемам модернізації Османської імперії (Туреччини), дослідженню соціального пристрої і державного управління. Це: Karpat K.H. Osmanl? Modernle? mesi (?stanbul, 2002), Mardin ?. T? rk Modernle? mesi (?stanbul, 1991, 2001), Sevil M. T? rkiye'de Modernle? me ve Modernle? tiriciler (Ankara, 1999) і з другие.

Спрямованість робіт турецьких дослідників дуже показова. Аж по початку 90-х років переважали дослідження, акцент де зроблено за політичні аспекти розвитку турецького суспільства, як у дусі західної політології (Tachau F., Heper M., Eralp A. та інших.), і у дусі офіційної турецької історії. З початку 70-х років стали вживатися спроби розширити рамки досліджень, і з’явилися роботи, розглядають «трансформацію» турецького держави з початку в XIX ст. і по першої чверті XX в. (Karpat, 1978). Термін «модернізація», стосовно розвитку XIX і XX ст. утвердився після виходу роботи Ш. Мардина (T?rk Modernle? mesi, 1991), описав фази про модернізацію й який виділив ряд критеріїв, дозволяють дати їй оцінку у багатьох сферах розвитку суспільства. Особливу увагу прошарку державної бюрократії у процесі модернізації, стало приділятися після досліджень К. Финдли (Findley C.V., 1980,1989). Сучасні роботи турецьких (західних) дослідників зосереджені на різноманітні аспекти модернізації, котрий дозволить нам зробити навіть просте їх перерахування.

Що ж до вітчизняної туркологии, котра розробленістю області фактологічних зв’язків, ми особливо можемо виділити лише окремі дослідження, розглядають аспекти модернізації (И.Л. Фадєєва, 1993, Ю. О. Петросян, И. Е. Петросян, 1993). Важливе місце, під час написання даної роботи, займають такі роботи: Н.Г. Кірєєв Історія етатизму у Туреччині (М., 1991), И.Л. Фадєєва Концепція влади на Близькому Сході (М., 1993), Г. З. Алієв Туреччина період правління младотурків (М., 1972), Ю. О. Петросян і И. Е. Петросян Османська імперія: реформи і реформатори (М., 1993), збірник праць А.Ф. Міллера і ще дослідження.

ГЛАВА I.

ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ БЮРОКРАТІЇ І ЗАРОДЖЕННЯ ІДЕЙ ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ.

Докладний дослідження проблеми держави щодо Сході, навіть короткий огляд точок зору з цієї проблеми не входить у наші плани. Центральної проблемою нам стане генезис ідей про модернізацію й з’ясування характеру змін — у сфері цінностей правлячої еліти, у її погляді на в структурі государства.

Ризикуючи повторитися, хотів би нагадати у тому контрасті, которыйявляет традиційним суспільством, з погляду соціальних цінностей, ідеологічної системи, тоді як сучасним. Ми опиняємося до відома, що традиційні ідеології Туреччини, Китаю, Індії, Японії, попри внутрішнє розмаїтість, — це ідеології «холистского типу» (Л.Дюмон). Основою цього є така порядок, «коли кожному елементу суспільства відповідає своя особлива роль загальну систему; тобто у суспільстві як єдиному цілому … У межах холистской концепції людській потребі як ігноруються або підпорядковуються потреб суспільства, тоді як индивидуалистской концепції, навпаки характерно ігнорування суспільних потреб, чи його підпорядкування інтересам людини» [9, з. 16].

Що ж до Близького Сходу, то суспільства, ввійшли до ареал поширення ісламу, зізнаються більшістю фахівців як эгалитарные, а чи не индивидуалистские. Коран освячував монополію колективного досвіду, контроль повсякденні. Мусульманська громада, будучи колективним носієм святості, передбачає «повне тотожність правий і обов’язків людини, як і віруючого, як і члена соціально-політичного організму, що виражено в концепції „“ дин ва давла „“. Усі соціально-економічні розпорядження ісламу — закят, риба, шура, право спадковості й т.д., — походять від корпоративистского егалітаризму і передано на відтворення» [27, з. 62−63].

У християнстві людина індивідуальний у відносинах Богом. Віруючий перебуває як у двох «» колах «»: «Більший представляє індивідуалізм у відносинах Богом, і його менший коло об'єднує земні потреби, обов’язки, і зв’язку, інакше кажучи, включає соціальність… Відсутність у східних релігіях поглядів на справжньої воплощенности творця «, що він і «справді людина, досконалий зразок твори, і водночас — справді Бог … веде на відсутність ідей церкви. У специфічно християнської моделі світу закладено можливість перетворення потойбічного індивідуалізму в посюсторонний. У Європи внутрішній коло, поступово розширяючись, поглинув зовнішній. Церква, визнаючи, що «» немає влади Божий «», відкинула одночасно претензії світської влади на онтологічну божественність, розділивши авторитети у двох колах християнського буття, зберігаючи їх ієрархічну співвіднесеність. Християнська індивідуальність у Богові початку довгий шлях перебудови, у яких виникла найбезбожніша індивідуальність — у світі» [27, з. 61].

У державі сході переважав груповий принцип у системі ієрархії, коли кожна група системи претендувала частку державного налога-ренты, взимавшегося з громади. У ісламу релігійні функціонери не утворили згуртованого інституту — окрім тих випадків, коли, як і відбувалося у Османської імперії, установа такої інституції брала він держава. Участь політиці були справою подвір'я і чиновництва, за умов залежності релігійного керівництва від султана-халифа й відсутності механізму доступу до владному центру основної маси народу. На думку Ш. Эйзенштадта, владний центр в Османської імперії представляв «змішання імперських і патримоніальних елементів. Імперський центр був закорінений в ідеології ісламу, якому було віддані деякі групи центру; патримоніальні ознаки можна був у якійсь мірі знайти у організації центру, у складі периферії взаємовідносин між центром і периферією» [30, з. 282].

На думку Х. Иналджика, правляча еліта в Османської імперії, утвердилася й усвідомлювалася як особливо привілейована група, управляюча який виконує класом райі. Що Розділяла султанський абсолютизм центральна бюрократія, відповідно до Иналджику, займала абсолютно специфічне становище, була «нервовим центром всієї державної організації» [50]. Державна еліта, несуча у собі частина султанского авторитету, розподіляла ресурси які виробляють елементів общества.

Державні посадовці, які здійснювали функції підтримки внутрішнього порядку й регуляції соціально-економічних відносин, грали вигідну роль посередників в експлуатації населення. Проте нинішнє становище цього був стабільним, через відсутність певних правових гарантій. Єдиним запорукою спокійного існування було правильне служіння державі, особиста відданість деспоту. Правитель міг обрати і введення будь-якого підданого, корисного на службу і зростання потужності держави, в правлячу верхушку.

Як Дж. Танйол: «Державна управлінська ієрархія почивала на стосунках між керівниками й керованими, державою і підданими. У цьому державної системі, що захоплювала різні народи, все організовані було або державним апаратом, або організаціями залежать від держави» [цит. по: 14, с.26]. М. П. Вронченко у середині ХІХ століття зазначав у своїй «Огляді Малої Азії у цьому його стан», таке: «У великих і малих селищах Малої Азії, як в усій Оттоманської імперії, різко різняться два розряду жителів — управляючий і керований: кожна людина належить до того що чи іншому розряду, незалежно від своєї походження, ще віри і стану. Звісно, такий поділ може бути зроблене і всіх інших країнах, але у Туреччини він просто именительно: управляючий тримає в своєму боці стільки привілеїв і вигод, що керовані змішуються за одну стан» [цит. по: 7, з. 197−198].

Селянство, перебувало в «тупості традиційної життя, зверненої до громаді» (З.Гек Алп), покірно функционировавшее у межах системи позаекономічного примусу, були висунути своєї власної ідеології. Сукупність його соціальних уявлень обмежувалася релігією — правовірний мусульманин пасував, приймаючи реальність світу — як дане; віруючий повинна була проживати відповідно до запропонованому, а чи не бажати у конкретній існуванні. У Туреччини не утворився шар незалежних землевласників, спроможних виступити проти авторитету центральної влади, а які були елементи демократії мало виявляли себе у житті суспільства. [47, s.124].

Більшість дослідників вважає, що особливістю відмінного від європейського переходу турецького суспільства до капіталістичному укладу, стали відсутність національного третього стану і специфічна роль державної бюрократії, оценивающаяся переважно негативно. Ще однією з особливостей є провідна роль держави у економічній сфері, безпосередньо яка проявилася на тому, що провідником запровадження нових форм підприємницької активності, виступала імперська бюрократія. Традиція втручання османського держави у соціально-економічну життя імперії піднімається ще до перших століть його існування, у зв’язку з потребою мобілізації ресурсів для військових нужд.

Сам термін «підприємець», отождествляющийся з середовищем вільного ринку нафтопродуктів та індивідуалізму, уперше був в вжито Ж. — Б. Сэйем стосовно європейської економічної моделі, а й у Кантильона підприємці виступають як із з трьох основних які виробляють груп, які з земельними власниками та робітниками. [69, s.55] Підприємницький дух видавався синтезом спраги наживи, авантюризму й прагнення до відкриттям (відповідно до Сомбарту), а епоху капіталізму до цих характеристикам додалися розважливість, раціональність та для інновацій. [63, s.28].

П. Друкер представляв підприємницьку ідеологію як основної для капіталістичного суспільства, оскільки підприємець породжує інновації, які є йому засобом в процесі максимізації прибутку. Схожу думку висловлював Й. Шумпетер, котрий у приватному підприємця носія інновацій, який ставить метою збільшення продуктивності, модернізацію економіки. [36, s.209−211].

Тепер звернімося до до бюрократії, яка у сфері управління суспільством постійно критикувалася за непроизводительность і обмеженість, але, тим щонайменше, наражаючись реформування й успішно адаптуючись до нових управлінським технологіям, благополучно існує й наше время.

У марксистської ідеології наголошується на відчуженості бюрократії основної маси простого люду, що потребують порядку і загальну стабільність, прагненні бюрократії до автономії й абсолютної влади у суспільстві. У своєму прагненні намагається створити ореол сакральності, виробляючи власну міфологію і вдосконалюючи символіку, выделяющую їх у суспільстві. Усередині бюрократичної організації є достатньо жорстка ієрархія, що дозволяє досягти максимальної замкнутості, таємничості, зберегти привілейованість і постійно зміцнювати дисципліну. М. Вебер зазначав, що найбільш страшне для бюрократа — втратити своє місце і це страх змушує його до беззаперечної підпорядкування вищим в ієрархії. Тож у організації бюрократ посилено виборює така стратегічна перевагу, як високе місце у иерархии. 60, s.36] Л. фон Мізес стверджував, що з класу професійних чиновників, більшу частину життя пов’язаних із державною службою, основними показниками є стаж і: «У статусі чиновника, рассчитывающего для підвищення, основним умовою виступає стаж» [59, s.49−51].

На межі XIX і XX століть розглянута М. Вебером модель розвитку капіталізму укладала у собі такі властивості: адміністративна ефективність, що досягається дотриманням вимог професійного майстерності як умови службового просування; об'єктивно обумовлена дисципліна у суворо певної ієрархічної структурі влади; капіталістична раціональність, розвиваючись через приватне предпринимательство. 28, с.157].

Як бачимо, теоретично підприємець і бюрократ є багато в чому протилежні категорії, проте у разі з Османської імперією, будовою османського суспільства потрібно понад докладний аналіз.

Аж по першої чверті ХІХ століття основні кадри для державної служби поставляли три основних установи: палацеві школи (эндерун мектеплери), осередки янычаров і медресе. У період поширення практики девширме, «» раби найяснішого порога «» (капыкулу), сприймалися населенням як чужаки — эджнеби, котре годувалися здирством жителів підвладних їм територій. На думку Дж. Танйола, цих кадрів «навіть феодальний тип, оскільки за феодалізмі є глибоке усвідомлення власності; у османських кадрів цього немає «[цит. по: 14, з. 27].

Можна сміливо сказати, що у спробі відродити могутність імперії, ідеї еліти у сфері управління пройшли таку еволюцію: від пожвавлення традиційних інституцій у XVII в. до запозичення нових західних технологій у XVIII в. та впровадження нових інституцій у ХІХ ст.

Принаймні погіршення економічного становища імперії з кінця XVI в. і військових невдач під Віднем («» раю для гяурів «») 1683 року, ряд державотворців і інтелектуалів почав аналізувати нинішній стан. Проте, навіть у епоху Тюльпанів (1718−1730), вони змогли запропонувати султанові нічого, ще, що він слід кожного місяця виїжджати дорогу і опитувати подорожніх. Х. Иналджик зазначає, що «якщо османи упродовж історії держави та запозичували певна кількість відкриттів в технології, медицині чи фінансах, всі вони сприймали їхньому народові тільки з військових або з суто практичних міркувань … Османи, задоволені свого власного релігією і політичною перевагою, закривали власні очі зовнішній світ» [51, p.52]. «Мусульмани чи з ненависті проти їх [європейців] закону, чи з презирству до нравам їх й звичаям, назавжди мали огиду пізнавати справи Государів і монархів цих народів, залишаючись з завзятістю в скоєному невіданні у відкритому розгляді їх до стану» [цит. по: 27, з. 145].

Початок правління Махмуда II (20.07.1784−1808−01.07.1839) ознаменувалося заколотом Мустафи Кабакчиоглу, боротьбою султана з яничари і протистоянням з аянами, завершившимся підписання угоди (Сенед-и Иттифак), ограничивавшего влада султана і що дозволив аянам спільно проводити великого везиря [52, ss.630−662, 608]. Результатом подальшої боротьби за створення централізованого держави стала поява громадянської бюрократії.

Після розгрому яничарів в 1826 р., султан, підтриманої основний маси духівництва (У. Хейд виділяв широкого прошарку нижніх улемов — lower class ulema), розпочав перетворенням [49, pp.77−78]. Насамперед, було створено частини нової армії - Асакир-и Мансуре-и Мухаммедийе (Переможні солдати Мухаммеда), Асакир-и Редифе Инансуре (Переможні допоміжні солдати).

З метою централізації влади привели до однаковості організаційний устрій і діловодство органів управління. У імперії відбувалася диференціація політико-адміністративних структур і галузей управління, приобретавших дедалі більше спеціалізований характер. Через війну реорганізації, як у Н. Беркес, було створено «квазиавтономные відомства зовнішніх й наявність внутрішніх справ, фінансів, освіти, торгівлі, сільського господарства і промисловості. Це був дорадчі органи, завданням яких входило складання планів і звітів, і навіть проектів тих рішень, які оприлюднювалися від імені султана» [цит. по: 14, с.153]. Так було в 1836 р. з’явилося міністерства іноземних справ (Незарет-и Хариджие), 1839 р. — міністерство торгівлі (Незарет-и Тиджарет), а 1838 р. великий везир стає прем'єр — міністром (Баб-и Векиль) тощо. И.Л. Фадєєва вважає, що говорити появу консолідованої прошарку громадянської бюрократії (мюлькие). «Ця нечисленна прошарок з епохи Махмуда II виявляє тенденції до об'єднання і побудови взаємної підтримці. І ця прошарок, виступаючи за реформи, вже у повною мірою усвідомлювала загрозу, таившуюся у власній традиційному рабському статусі, і поривалася гарантіям безпеки, які у законодавчі акти поширювалися як на правлячу еліту, а й у інші верстви населення» [27, с.154].

Правове положення шару мюлькие було встановлено «табелем про ранги», опублікованій 7 січня 1834 р., подразделившей апарат урядовців на виборах 4 категории-класса. Цей новий шар, досі який побоювався упродовж свого майбутність, продовжував йти до подальшому досягненню автономії, мимоволі домагаючись переваг й суспільства загалом. Прагнення керівництву з урахуванням закону, необхідність використання принципу легітимності, були викликані бажанням збільшити вплив бути прийнятим державних рішень. Це прагнення не лежить у суперечності з глибинної спорідненістю членів османською еліти, не навіювало султанові бажання знищити шар, рождавший реформаторські ініціативи, оскільки вона за словами Х. Иналджика, «був мотивованою ідеєю державних інтересів» [50].

Основні засади нової доктрини було закріплено Хатт-и хумаюном від 3 листопада 1839 р., який, попри порівняно загальний характер, гарантував права власності бюрократії. Великий везир міг не побоюватися, як колись його попередники, ніби беручи посаду, побачити набиті бавовною голови несправившихся з обов’язками. З ініціативи центральної бюрократії були втілені у життя подальші перетворення епохи Танзимата: Исляхат Фермани (Декрет про політичну реформу) 1856 р., Арази Кануннамеси (Земельний кодекс) 1858 р. і багато інших законів. За підсумками вироблених перетворень бюрократія прагнула подолати наростаючу нестабільність в імперії, збільшити ступінь однорідності імперської структуры.

Постачання професійними кадрами рядів нового шару, було функцією нової виборчої системи освіти, відокремленій від системи медресе. У 1834 р. Мехмет Намык — паша запропонував план освіти сучасних шкіл за французьким зразком. Було створено Школа військових наук (Мектеб-и Улм-у Хаджрие), Военно-медицинское училище (Тыбхане-и Амире-и Мектеб-и), де спочатку домінували улеми. У 1839 р. було відкрито перші світські школи — рюшдие. Про вплив ісламської релігії освіту свідчить такий факт. У 1830 р. мандрівник Мішо зазначав, що й підручник з алгебри, «починається набожними сентенціями, оскільки релігія домішується до всього» [ цит. по: 10, з. 45].

Своєрідною колискою майбутніх реформаторів і интеллегенции була Терджюме Одасы (Кімната, Бюро перекладачів), через службу у якій пройшли Мустафа Решид — паша, Алі - паша, Фуат — паша, Садык Рифат — паша, Агях — Эфенди (засновник першої приватної газети «Терджюман-и ахваль»), Намык Кемаль і ще діячі. Молоді чиновники, минулі службу в Незарет-и Хариджие, утворювали молоду «модернизаторскую еліту». У сфері адміністрування відбувався перехід контролю за державним організмом професіоналів, а такий контроль, на думку М. Вебера, може бути особам, які є технічними фахівцями, лише обмеженою степени.

Правління конституційного монарха Абдул Хаміда II (21.09.1842−1876−1909;03.08.1918) увійшло історію Туреччини як період «» зулюма «» (тиранії, гніту). Султан висловив своє розчарування ліберальної політиці: «Я помилився, побажавши вдовольнитися тією прикладом мого батька Абдул Меджида, який намагався здійснити реформи, переконуючи народ і створюючи ліберальні інститути. Відтепер я буду брати з свого діда — султана Махмуда… я тепер розумію, що організувати неможливо зрушити народи, які усевишній поставив під моє заступництво, певними іншими засобами, ніж силою» [цит. по: 27, с.185]. Але було б не так вважати, що згадані процеси модернізації (європеїзації) були повністю паралізовані. Вони штучно, насильно стримувалися, але зупинені не могли.

У своєму прагненні до централізації, розколотої этнорелигиозными протиріччями імперії, султан та його оточення щось змогли протиставити привабливості нових ідей, крім доктрини імперського панісламізму, поступово вытеснявшей доктрину османизма. Бачачи загрозу цій політиці в нараставшем свободомыслии серед громадянської бюрократії, султан проводив періодичні чистки правлячої еліти. Але у цьому намаганні замінити влада насильством, держава будь-коли забувало про її приналежність до «своєму колу», до когерентної групі еліти, переміщуючи навіть найбільш затятих критиків режиму або на чиновницький посаду у віддаленій провінції, або відправляючи їх закордон. Приміром, відомий опозиціонер, поет Абдулхак Хамід, яка є професійним дипломатом, служив у посольствах у Гаазі, Брюсселі, Лондоні. Цього діяча, котрий стверджував, що «головним шляхом до нашого прогресу та розвитку служить шлях європейського розвитку» [цит. по: 20, с.93], османське держава, мусульманська громада, попри особисті переконання, визнавало «» своїм «» (управляючими, мусульманами тощо.), караючи йому подібних опозиціонерів у випадку прямого непокори або ухвалення інший веры.

З появою в 50-і роки ХІХ ст. по-європейськи освіченого шару бюрократії і зародженням турецької інтелігенції, панацеєю від усіх бід стало проголошення конституції. Це стан був однією з базових елементів ідеології руху «нових османів». Лідери, що у червні 1865 р. «Товариства нових османів», що конституцію «одного дня, до одного годину зробить для Туреччини те що здатні були зробити реформи, у протягом 40 років» [ цит. по: 20, с.36]. Це переконання Халиля Шериф — паші розділяло більшість членів товариства. Турецькі просвітителі - Ібрагім Шинаси, Намык Кемаль, активно пропагували ідеї «європеїзації» в османському суспільстві. Нові османи, випробували вплив Монтеск'є, Мольєра, Руссо, Вольтера, Кондорсе, прагнули до синтезу «традиційно мусульманських і буржуазно-либеральных ідей теорій у сфері суспільного телебачення і державного будівництва» [ 20, з. 93−94]. І. Шинаси був першим неофіційним обличчям, проповедовавшим корінну зміну державного будівництва, європеїзацію економічної й нерозривності культурної життя в країні. Важливою ідейно-політичною концепцією турецького конституційного руху, потім імпліцитно включеної в ідеологію младотурків, була доктрина османизма, обосновывавшая право турків на панування в «османською нации».

Правляча еліта залишалася загалом однорідної, оскільки відмінність була лише у сфері ідей, мали ходіння у цій соціальному середовищі. У османському суспільстві, ідеологія измышлялась правлячою елітою й те, що ряд дослідників, виділяє приватні уявлення з цього сукупності і розцінює їх як «справжнє» чи «хибне», «традиційне» чи «прогресивне», «феодально-султанское» чи «конституційне», немає нічого спільного із соціальної природою османського суспільства. Історичні позиції, політичні уподобання може бути нескінченно мінливими у реалізації особистістю себе у колективі. У османському суспільстві виникала напруженість між світським і духовним, між трансцендентним (внемирским) і мирським, подолання якої пропонували ідеї нових османів. Звідси й визнання Намыком Кемалем відповідності установлень ісламу і принципів конституційного правління, ідея об'єднання улемов і світським прошарку в Меджлис-и айяне (Сенаті), а представників усіх віросповідань в Шура-и уммете (Палаті депутатів).

М. Кемаль заявляв, що бери участь він у роботі над конституцією, то зажадав б санкціонування її статті фетвой шейх-уль-ислама. У «Ибрет» він писав, що «османське держава грунтується на релігійних принципах, і, якщо ці принципи буде порушено, у небезпеці виявиться політичне існування держави». Видатний «феодально-султанский» сановник Хайреддин — паша писав, що «позитивна роль улемов така сама, як й ролі, що виконують в конституційних країнах Європи палати представників, і можна навіть сказати, що ця роль вища, бо до мотивів земного порядку, які прагнуть і узаконивают цей контроль, у мусульман приєднуються вимоги релігії» [цит. по: 20, з. 97−101].

Відповідно до Ю. О. Петросяну, проголошення конституції (Канун-и Есасы) 23 грудня 1876 року (8 зильхидде 1293 року) й створення парламенту, хоч і логічною кінцівкою боротьби за реформи, «політично вочевидь були „“ забеганием вперед „“, в соціально та економічно не забезпеченим … короткочасність існування Конституції і парламенту (на початок 1878 р.) засвідчувала передчасність появи в Османської імперії» [20, з. 158].

Безпосередніми продовжувачами справи конституціоналістів 60−70-х років стали младотурки, які можуть взяти за основу конкретний досвід Конституції і першого турецького парламенту. Початок суспільству «Иттихад ве теракки» було покладено 21 травня 1889 р., коли курсантами Військово-медичній школи Стамбулі було створено таємна організація «Иттихады османи» («Османське єднання»). У 1894 р. младотурецкие організації об'єдналися у єдиний османське суспільство «Єднання і прогрес» («Османлы Иттихад ве теракки джемиети»). Ахмед Різа — бий та його прихильники (Хаккы Халід, Мехмед Алі - паша, Халил Ганем та інших.), продовжували вважати головним злом деспотизм Абдул Хаміда II і виступали на відновлення конституційного правління. Як вона та ідеологи «нових османів», вони стверджували, що іслам «в жодному разі є ворогом республіканського ладу» [цит. по: 20, с.133].

Центральне місце у ідеології младотурків займала доктрина османизма, активно вдавалися для консолідації опозиції. Так, особливо активно пропаганда османизма велася при скликанні «загального конгресу» у Парижі (27−29 грудня 1907 р.). Младотурки заявляли: «Ми прагнемо реформ, але не інтересах будь-якої національності, а усіх громадян Османської імперії» [19, с.174]. Як проголошувала «Програма молодий Туреччини» від 15 серпня 1897 р.: «Коротенько нашу програму така: єдність, цілісність і неподільність імперії, збереження на троні династії Османа, рівність всіх перед законом, незалежність правосуддя, свобода совісті… абсолютне виконання всіх відповідних законів» [ 19, с.181]. Вплоть до 1907 р., коли конгрес схвалив ідею загального повстання залучення армії набік опозиції, більшість младотурків не поділяли думка женевської младотурецкой організації (І. Сюкути, А. Джевдет) революцію як засіб, що дає нове життя хворий нації. [19, с.246].

Безсумнівно, що у младотурків вплинули ідеї революцій Нового часу, дали поштовх революційним змін найважливіших сторін структури суспільного устрою. Був очевидний занепад режиму, викликаний зовнішнім тиском міжнародної капіталістичної економіки з одного боку, з другого — внутрішнім впливом і конфліктами, породжуваними протиріччями зовнішнього тиску. Провина за з нездатністю до мобілізації національних ресурсів країни підтримки економічного розвитку і до військовому протиборству з державами, покладалася не так на особливості імперської системи, а безпосередньо на особистість султана та її порочне оточення.

ГЛАВА II.

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ І ЭКСПАНСИЯ КАПІТАЛІСТИЧНОГО ЗАХОДУ. ПОЧАТКИ ЕТАТИЗМУ І РОЛЬ БЮРОКРАТИЧНОЇ СТРУКТУРЫ У ЭКОНОМИКЕ.

Практично всі дослідники беззастережно визнають, що Османська імперія лежить у глибоку кризу, перетворившись на напівколонію західних держав, в аграрно-сировинної придаток Заходу. Радянські історики, керуючись марксистсько-ленінської трактуванням таких явищ, як «капіталізм», «» імперіалізм «» і «» колоніалізм «», абсолютизували положення про те, що «іноземний капітал повсюдно використав у своїх інтересах докапіталістичні форми власності і стосунків колоніального Сходу. Вкрай негативна оцінка давалася панування іноземного капіталу, під впливом якого розвивався національний капіталізм, але це ж впливу він розвиватися не мог.

При аналізі внутрішніх умов, перешкоджали становленню капіталізму в імперії, дослідники традиційно наводили висловлювання Ф. Енгельса: «Турецьке, як будь-який інший східне панування несумісне із капіталістичним суспільством; набута додаткова вартість не гарантована від хижих рук сатрапів і пашів; відсутня основну умову буржуазної підприємницької діяльності - безпеки особистості купця та її власності». В.П. Моїсєєв вважав, що дослідники, цитировавшие Ф. Енгельса, «наголошували фактом відсутності у країні правопорядку, повністю ігноруючи нестабільність приватної власності» [цит. по: 16, с.137]. У оцінці становлення капіталістичного укладу у Туреччині домінувала ідея антигуманної сутності приватної собственности.

Ряд сучасних турецьких дослідників (Д. Авджиоглу, І. Джем, О. Л. Баркан, М. Сенджер та інших.) стверджують, що капіталізм ні природним явищем для імперії, що він був принесений з ініціативи «вузької владної верхівки» і сприяв занепаду місцевих продуктивних сил. [11, с.119] На думку, економічна політика Махмуда II, що спричинило у себе експансію Заходу, стала причиною відсталості й нерозвиненості продуктивних сил османського суспільства, а торговий договір М. Решид — паші з Англією 1838 р., за словами Авджиоглу, «підписав країні уже смертний вирок». Він теж твердить, якби Захід втручався, то імперії розвився б капіталізм. «Договір 1838 р. створив умови для вільної торгівлі, а Танзимат, у сфері західного капіталізму, створив із допомогою адміністративних, фінансових та інших реформ, основу відкритого ринку» [цит. по: 16, с.136].

Нині вважається, що договір Решид — паші, попри всі його негативних наслідків, зіграв позитивну роль генезисі капіталізму в імперії, оскільки вона неминуче втягував орієнтовану імпорту економічну структуру в конкурентні відносини Заходу, долучала її «до складывающемуся світовому ринку», сприяв ліквідації торгових монополій (йед-и вахит), системи руйнівних державних регламентацій і примусових закупівель [27, с.152]. Деякі дослідники розмовляють про инкорпорированности європейських провінцій Імперії капіталістичний ринок вже на початку ХІХ ст. (Валлерштайн і др.).

На початку ХІХ ст. розвиток торгівлі в імперії визначалося низькому рівні внутрішнього споживання. Держава, ще минулому считавшее, що з торговцами-шакалами ніякої кримінальної справи не зробиш, обмежувало купців рамками «державної торгівлі», спрямованої на основному для задоволення потреб еліти. Шведський посланник Д’Оссон в у вісімнадцятому сторіччі зазначав, що «зовнішня торгівля цілком у руках іноземців…» [42,s.135]. Незначні зміни у статусі торговців, які були з правління Селіма III, не сприяли істотного поліпшення торгівлі у межах імперської структури. Роль сукупного підприємця, за умов наростаючого експансіонізму Заходу у інтелектуальній, політичної, військової сферах, брала він государство.

Ця традиція мала місце ще від початку існування Османської імперії, коли держава «інвестувало» необхідні ресурси (переважно людські) у певну сферу. Р. Арон наводить свідчення широкого втручання, його прагнення до ретельної регламентації в арабських эйялетах в XVI-XVIII ст. Так, структура управління эйялетов повністю повторювала адміністративну структуру столиці, а сам Стамбул регулював різні діяльність — від ремонту фонтанів до спорудження громадських будівель. [27, с.121] Проте активність, демонстрована економіки і її, були неспіврозмірні витраченим великим адміністративним апаратом зусиллям. Ця система відповідала потребам військових інституцій феодального османського держави, але з відповідала вимогам ХІХ століття. Аж по підписання англо-турецкого угоди 1838 р., система регламентації «передбачала втручання у виробництво, торгівлю і ціноутворення» [8, с.87].

Після 1838 р. держава як і зберігало свій вплив промисловості, у секторі державних підприємств, в видобувної промисловості. У 40-і роки, у зв’язку з армійськими потребами, утворився державний сектор. «Це був перші у Туреччині порівняно великі підприємства, які оснащували сучасної технікою і були осередками підготовки кадрів фахівців та керівників промисловості» [11, с.128]. Надалі зі зростанням європейської промисловості, зіткненням з жорсткою конкуренцією зовнішньому ринках, турецька промисловість прийняла вид замкнутої системи, існуючої при державну підтримку. [37, s.10] У сільське господарство, спираючись на право верховного власника землі, держава вдавався до спроб підвищення його продуктивності. З прийняттям в 1858 р. земельного закону (Арази Кануннамеси), система мири, поступово поступалася праву приватне володіння землею.

Як Дж. Танйол, у цю неспокійну епоху «й не залишалося можливостей збагатити скарбницю примітивним виробництвом і які прогодувати надзвичайно роздуті штати чиновників. За таких умов можна було зробити дві речі: 1) звернутися до зовнішніх позикам; 2) продати іноземцям право експлуатації рудників у країні й забезпечити іноземних компаній можливість заробляти гроші» [цит. по: 14, с.27−28]. Проте результати реорганізації управлінської структури не зняли перешкод розвитку торгівлі, і промисловості. Ще цього не сталося реекспозиції прошарку кадрів чиновництва і збереглося переважання ірраціональних вистав об середовищі «патримоніальної бюрократії» (М. Вебер). Правляча верхівка ще лежить у пошуку норм, параметрів соціального порядку.

Дж. Танйол підкреслює, що отримане за кредитами кошти, «було використано над виробничих сферах, але в збільшення платні службовцям, для будівництва палацу, на змагання з військово-морським флотом Англії» [цит. по: 14, С.28]. Що ж до фіскальної системи, то більшість отриманих податків, «йшло утримання султанского двору, державної адміністрації, і армії, і навіть задоволення потреб османською феодальної верхівки. З другого половини ХІХ ст. значної частини податків надходила до рук західноєвропейських держав» [29, с.14]. Лідерство в розтраті коштів держави належало султанскому двору.

Першим реформатором, який спробував серйозно розпочати перетворення на економіці, став Мидхат — паша. Він вважав, що у пошуках виходу з фінансової кризи, економіку слід розвивати виключно з допомогою держави. Він: «У Європі жодна общеполезное захід проводиться з допомогою держави, робиться з допомогою капіталів й снагою самого населення». Зростання нестабільність у імперії стався через невдачі реформ 1856 р., не здійснених «через частих змін уряду, розбіжностей поглядів, заворушень і труднощів у країні» [цит. по: 20, с. 123, 125]. На його думку, механізм конституційного ладу, мав наводитися «новими людьми», які були відсутні в імперському суспільстві.

У Османської імперії з 1826 р. по 1878 р. змінився 21 садразам і 20 міністрів закордонних справ. У Великобританії, цей самий період, змінилося 13 прем'єрів і одинадцять міністрів закордонних справ. З часу смерті Алі - паші і по усунення уряду Ахмеда Вефика в 1882 р., сталося 23 призначення посаду везира 15 людина, а період із 1882 р. по 1908 р., змінилося 9 садразамов. Протягом часу правління младотурків (до 1918 р.) змінилося 14 урядів. Цей процес відбувається супроводжувався зменшенням значення посади великого везира. Так, Ферид — паша, котрий обіймав цю посаду в 1903;1908 рр., говорив, що у своє становище він заздрить портовим хамалам (вантажникам) Стамбула. [27, з. 187].

Попри нестабільність кабінету, призначення проводилися з обмеженою прошарку професіоналів, колишніх більш-менш реформаторами, отражавшими інтереси правлячої еліти. За даними М. Н. Тодоровой, у складі правлячої еліти періоду реформ з 95 державотворців лише Алі - паша був представником третього стану, що робить «він був об'єктом глузувань у зв’язку з своїм низьким походженням» [24, з. 157]. З 1882 р. сталося 9 призначень 5-х людина; Кямиль — паша обіймав свою посаду 6 років, Саїд — паша, назначавшийся главою уряду 5 раз, також управляв 6 років.

Державне чиновництво, вже що має достатнім потенціалом визначення соціальної реальності в імперії, з епохи Танзимата стало виконувати як службові, а й соціально-політичні функції, це й збереження існуючої соціальну модель, і здійснення перехідних функцій «третього стану», зародження буржуазії. Мустафа Супхи у роботі «Чиновництво» писав, що під час зулюма міністерство фінансів по суті було міністерством, управлявшим всім османським суспільством. Попри злиденне становище суспільства, «міністерські чиновники, а вилайетах службовці канцелярії, з зажерливістю прогулюючись вулицями, стукають у кожну двері» [61, s.57]. Останній на той водночас визнавав можливість реформування османського управління, з допомогою системи спеціальної освіти, подальшої професіоналізації чиновництва.

Характерною рисою османського суспільства після періоду Танзимата, стала державної бюрократії у підприємницькій діяльності, з урахуванням легального участі у ширкетах, прийняття державної функції оподаткування — заняття откупом, участі у експортних операціях що з іноземцями, обладавшими пільгами тощо. Османська бюрократія, з її більш-менш налагодженим механізмом, стала прагнути оволодінню новими ресурсами, стала провідником нових капіталістичних тенденцій в імперії. Вже згадуваний Мидхат — паша, будучи губернатором Дунайського вилайета, заснував суспільство з перевезення пасажирів диліжансами і судноплавні компанії, без майже ніякої підтримки потім від держави у розвитку продуктивних сил вилайета. Виступаючи за розумну податкову політику, він, тим щонайменше, займався високодохідним откупом, подібно багатьом міністрам і сановникам, до її заборони правительством. 26, с.27−29, 17] У 1850 р. було засновано товариство по морської перевезенні пасажирів «Ширкет-и хайрие», створене керівної верхівкою владі на чолі з падишахом, помітними бюрократами і банкірами Галаты. Але через нестачі коштів Мустафі Решид — паші довелося звернутися по кредит до банкірським конторах.

Аби не заглиблюватися далі деталі підприємницької діяльності держави й бюрократії, звернемо увагу на те що відновлення в ідеології правлячої еліти, поступово отходящей від своєї зневаги до торгівлі, розпочала усвідомлювати її вигідність. Через представників бюрократії підприємницька діяльність утворила когерентну сферу, де суто приватний інтерес став поступово переважати над загальнодержавним. Змінювалося уявлення про багатство, яка було статичної купою скарбів, створюють зовні враження про могутність володаря, а інструментом у досягненні конкретніших цілей. Джерело добробуту, крім державного платні, пенсії (в 1885 р. була створено Загальні пенсійні каси для громадянських і військових службовців) і традиційних доходів, бачився у діяльності і прояві ініціативи, спочатку під покровительством держави.

Джерелом нового бачення теоретично стали праці у сфері економічної думки деяких османських інтелектуалів. Ще творах нових османів були виражені ліберальних поглядів економічну політику. Так, Намык Кемаль я виступав проти монополій держави й політики протекционализма, зазначав недолік приватних підприємств. [Див.: 74, ss.93−107].

Серед перших інтелектуалів, які звернулися до західної економічної теорії, був Сакызлы Оганнес — паша, викладав економіку на Мектеб-и Мюлькие (Школі цивільних службовців). Він ніби написав багато робіт у дусі класичної ліберальної економіки, розглядаючи свободу конкуренції як основне умови прогресу імперії. Їм також було переведено працю Адамом Смітом включно «Дослідження про природу і причини багатства народів», основні погляди якого він викладав у своєї книжки «Мебад-и Илм-и Сервет-и Милель», виданої 1881 р. У ньому він розглянув такі феномени економіки, як споживання, виробництво, оборот товарів, вартість як збільшується кількість праці та т.д. Серед перших він зробив критику соціалістичних ідей, право їх протиприродність природі людини. [Див.: 38, ss.54−83].

На офіційному рівні лібералізм економіки пропагувався у вигляді друкованого органу Товариства Османських наук (Джемиети-и Илмийе-и Османийе), заснованого міністр освіти Мюниф — пашею. Ця серія праць, іменована «Меджмуа-и Фунун» (Огляд наук), ставившая за мету ознайомлення суспільства досягнення різних наук, було засновано 1863 р. У огляді друкувалися і з економіки таких авторів, як Джавид — бий, майбутній міністр фінансів младотурецкого уряду, Оганнес — паша і др. См.: 74, ss.64−67].

Безсумнівно, що тільки після Танзимата в Османської імперії поширився инонациональное і іноземне підприємництво. До початку ХХ в. «турецька компрадорська буржуазія полягала головним чином із представників нетурецких національностей — греків, вірменів, євреїв та інших.» [2, с.16]. «Власне турецьке виробництво був представлений ремісниками, іноді об'єднаними в середньовічні корпорації - эснафы» [21, з. 9]. «Купці по-национальности турки практично були посередниками між виробниками продукції і на інонаціональної буржуазією» [22, з. 57].

Однак до початку XX в. посилилося і вплив несформованого османського «середнього класу». Аж по 1856 року отримання посади державному службі було межею мрій серед мусульманського населення. «Яка вигода нам бути чиновником? Ми — замкнуті зсередини, християни ж витративши багато зусиль у в промисловості й торгівлі, повернулися до Європи», писав Намык Кемаль. [63, s.147] Згодом, серед безупинно розростання і дифференцирующегося шару державних службовців підприємницька діяльність послуговується більшої популярностью. 53, s.111] Османська бюрократія, расчищавшая шлях до капіталізму, стала впливовим соціальним шаром, будучи самої заможної прошарком суспільства. Так, У. Эльдем пише, що «їх платню було так високим, що може бути порівнювати лише із низьким достатком сьогоднішніх великих підприємців» [цит. по.: 14, с.37]. І цей шар, як зазначалось, брав він функції третього стану. Навіть дрібний провінційний чиновник після виходу пенсію жадав підприємницької діяльності. Наприклад, батько Мустафи Кемаля Алі Різа — эфенди, зайнявся, хоча й зовсім успішно, експортної лесоторговлей, знайшовши заможного компаньона. 15, з. 77−79].

На початку XX в. шар державних службовців стрімко поповнювався. Так, Эсат Дж. Пакер, призначений стажистом до канцелярії міністерства закордонних справ, писав: «Не скажеш, щоб мені пощастило. Тоді серед моїх одновірців вдалою вважалася можливість займатися торгівлею чи мистецтвом. Не всім це вдавалося, бо що його благодатне та широке полі діяльності віддали на відкуп наших співвітчизників, представникам національних меншин… Дипломатичну ж службу вступити було досить нескладно: вистачило б подати із маркою до 10 пара» [31, з десятьма].

За даними У. Эльдема, чисельність штатів османських міністерств та в 1913/1914 р. становила 188 704 людини, зокрема частка військового і військово-морського міністерств, жандармського управління становила 100 000 місць. Чисельність службовців, одержували платню з державного бюджету в 1913/1914 р., становила 183,7 тис. людина (в 1909/1910 р. — 182,2 тис.). У середньому у 1913 р. державний службовець Туреччини отримував у місяць 556 курушей, у Києві - 1166 курушей. 14, с.38] Присоединявшийся до цього професійному прошарку був готовий служити існуючому режиму, визнавав право для досягнення бажаних цілей. По меншою мірою, він вважав за краще незручності «» диктату младотурків «» незручностям тирании.

Бюрократизація, як із чорт капіталізму, стала невід'ємною рисою турецького суспільства, коли шар чиновників продовжував множити підлеглих, які працювали за більшу частину друг для друга. «У кожному відділі міністерства значилися сотні людей, але відвідували службу лише одиниці, крий боже, вони всі надумали раптом прийти, маленькі кімнатки відділу просто ні вмістили б своїм співробітникам. Молодих людей зрідка показувалися на службі після обіду, звичайно ж займалися своїми справами.» [31, с.10]. За свідченням Р. Дэвисона, «Як у Стамбулі, і у інших центральних вилайетах більшість чиновників розраховували досягти кращого собі становища внаслідок близькості до паші. Що Заполонили прийомні високого шару управляючих натовпу родичів та інші паразитів, були однією з лих османського управління, який відкриває двері заступництву, неефективність і хабарництву» [39].

Роки після перемоги младотурецкой революції" і Першої Першої світової відомими як період «національної економіки». Стратегія економічного розвитку пов’язана з діяльністю Мехмеда Джавид — бея (1875−1926), який виклав свої думки на економіку на чотиритомній роботі «Илм-и Иктисад» (Наука економіки), виданої період із 1899 по 1901 рр. Понад те він став основоположником турецької статистики, написавши роботу «Ихсахият». Будучи послідовником манчестерской школи економіки, він виступав за скасування режиму капітуляцій, за подальшу інтеграцію до світової економіки із залучення іноземних інвестицій, за вільну торгівлю, що була йому «законом економіки».

Іншим розповсюджувачем ідей лібералізму в імперії був принц Сабахеддин, автор «Відкритих листів до Иттихаду», «Як можна врятувати Туреччину». Їм було переведено на турецький працю Еге. Демолена «Причини прогресу англосаксів». Відповідно до Еге. Демолену існували дві типу громадської структури — партикуляристская і общинна формації. Відповідно до Сабахеддину, турецьке суспільство має йти шляхом першої. Він виступав за децентралізацію управління, але з політичну, а засновану на розширенні прав місцевого самоврядування, за розвиток особистої ініціативи [20, з. 145−149]. На його думку, релігія неспроможна лежати основу соціального устрою. Приклад Мехмеда Сабахеддина, ми можемо вкотре констатувати, що ініціатива перетворень, виходила від правлячої еліти, представником якого був ідеолог особистої ініціативи.

Оцінюючи діяльність бюрократичної верхівки економіки, Фалих Рыфкы Атай писав: «Лібералізація Османської імперії передбачала державного службовця як носія приватної ініціативи… Це обличчя був приватний підприємець, це був комісіонер, присваивавший собі дохід держави» [цит. по: 14, з. 64].

Османську думку хвилювали і культурних наслідки європеїзації період із 1839 р., яка завершилася «виправленням (корекцією) громадянських і політичних інституцій османами». Сенс культурних перетворень визначався прозахідної орієнтацією (alafranga) османською еліти й перебував (згодом й у Республіці) у досягненні ідеалу «сучасної цивілізації» — Муасыр медениет [56, pp. 14−15].

У ХІХ в. постійно виникало запитань про рівень сумісності європейської культури та османською, у тому наскільки суперечить ідея рівності (эгалитарности) османською системи буржуазним цінностям Європи. Однією з проявів цього було критичне ставлення оттоманських нижніх верств населення та низки інтелектуалів щодо поведінки «вестернизированных» державотворців Танзимата. Роялі, обідні столи і гостинная меблі були новим, спішно сприйнятим із Заходу, ідеалом життя офіційного класу. Спішно сприйняті споживчі моделей поведінки еліти стали предметом критики певній його частині населення, воспринимавшей це як дурну розкіш, порівняно відносини із своїми поміркованими стандартами жизни. 56, p. 18].

Вже на початку XX в. споживче поведінка поширилося і серед іншої громадянської бюрократії, нижчого рангу. Эсат Дж. Пакер наводить приклад характерного прояви такої поведінки. Мюнир — бий, посол Туреччини у Берні, придбав ванну, «яку бельгійці брали, вирушаючи у колонії». Доставка їх у Стамбул відняла багато часу грошей. Батько посланника, отримавши придбані ванну і відра, рознервувався: «Коли дитина тільки-но Аллах навчить тебе розуму! Невже у Брюсселі нема нічого іншого? Дивуюся уряду, яке призначає вас послами» [31, с.106−107].

У багатьох творів турецької літератури засуджувався такий «наліт вестернізації» (cosmetik westernization), тобто. проста иммитация західних культурних кодів, моделей поведінки. Серед перших творів, сфальцьованих на цієї проблеми, була книга «Фелатун — бий і Раким — эфенди» Ахмета Мидхата, опублікована у 1876 р. Фелатун — бий, вибравши собі псевдонім — Платон, пропалює життя європейській частині Стамбула, розважаючись у жіночому світі початку й бавлячись у азартні ігри. Що ж до Раким — эфенди, він працьовитий й працює задля досягнення поміркованих життєвих цілей, цілеспрямований й займається вивченням французької. Другий персонаж книжки виступає тут понад кращим варіантом вестернизации. 58, pp.36−37] Схожий сюжет, торкається проблеми про модернізацію й розкриває характерні риси турка-предпринимателя, обігрується у романі Орхана Памука «Джевдет — бий ве Огуллары» [Ba?t?rk, 35; 64, ss.184].

Ще однією з особливостей турецького «дозвільного класу» був «синдром Бихруз — бея». Цей персонаж, трохи більше пізній, з’являється у книзі «Араба севдасы» Реджаизаде Экрема, виданої 1896 р. Бихруз — бий, пройшов звичайний для чиновника шлях, ставши службовцям через зв’язку батька, чиє високе положення гарантувало йому спокійне існування. Він прихильник західного способу життя й віднесено до всьому турецькому як до прояву варварства. Він, як і Фелатун — бий, проводить час на європейському березі Босфору, наслідуючи способу життя європейської аристократії. Вдягається він подібно французьким нобелям і робить нотатки французькою. Ці дві твори яскраво відбивають еволюцію в ціннісних орієнтаціях турецького суспільства, демонструє сформовану дихотомію — страта військового і цивільного істеблішменту з одного боку, з другого — народна страта керованих. [58, ss.37−40].

Отже, підбиваючи деякі підсумки, ми можемо сказати, що з основних чинників, які спонукали османське суспільство до трансформації, стало один напрям експансії Заходу — економічне, яка була фактично дала поштовх появі бюрократичної та торговою буржуазії (G??ek, 1999; Кеуder, 1993). У разі масштабного відставання стосовно цивілізації капіталістичного Заходу, правляча еліта імперії шукала шляху подолання сформованих протиріч, котрі заважали мобілізації ресурсів. Сформована у другій половині ХІХ ст. громадянська бюрократія, становила нове ядро наступності, якому призначається забезпечувати могутність держави. Автономність дії цього інституціональних організаторів і цілісність його орієнтацій макросоціального характеру, створювали передумови задля її подальшого перебудови з урахуванням соціокультурних уявлень шару еліти.

Традиційна для імперського суспільства градація (на глобальному рівні - управляючі - керовані), визначила хід змін. Селянство, незважаючи на масовість і всі що становище, не протиставляло себе господствовавшим у суспільстві нормативам і цінностям і визнавало сформований порядок. Правляча еліта використовувала увеличившуюся автономність своєї сфери діяльності вирішення питань у конкретних інституціональних рамках Османської імперії. На думку М. Вебера, ефективне керівництво вимагає такої автономності, оскільки ефективність адміністрування потребує того, щоб громадськість надавала наскільки можна мінімальне впливом геть бюрократію держави. Напруженість, що виникла ході пристосування традиційної структури до капіталістичному світу, існувала, передусім, в ідеологічної сфері, у суперечності між мирським і трансцендентним. У результаті наступного викладу, ми розглянемо ще одне протиріччя імперської системи, особливо проявившее себе межі XIX і XX ст. Воно полягала у невизнання національностями сформованого імперського устройства.

ГЛАВА III.

ВІД ІМПЕРІЇ До РЕСПУБЛІЦІ: ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ІМПЕРСЬКОЇ СТРУКТУРЫ.

Як відомо, період Другий Конституції (II Мешруриет) розпочався з перемоги младотурецкой революції 1908 р. Докладний вивчення всіх нюансів політичних змагань не входить у наші плани. Наше завдання полягає у виявленні постійних «констант» (щодо стабільних даних ситуації) в ідеології правлячої еліти, у відкритому розгляді їх еволюції. Як зазначалося, розгляд безлічі приватних уявлень, чи з них, особливо у політичній сфері, які входять у загальну сукупність уявлень, не нам розкрити сутності явищ транссубъектного (загального) характеру. Особисті переконання, на відміну ідеології певної сукупності, немає постійної функції у житті, тому що не усвідомлюють в більшості своєму, США усвідомлювати історію, якої припускаються. До того ж треба відрізняти істинні уявлення людини, від запозичених уявлень, яким він просто хизувався. Нам бажано побачити «каркасні лінії», домінуючі риси. Адже вибір свого історичного шляху нація робить не так на підставі абстрактної політичної демагогии.

Отже, знову звернімо нашу увагу на у ХІХ століття. На думку більшості істориків, починаючи з 1860-х років, Османська імперія стала відчувати у собі сплески балканського націоналізму, більше Балкани значною мірою зумовлювали міжнародні відносини імперії з «концертом» європейських держав. А до того народилася виникнення осередків націоналізму та інших околицях імперії, як у середовищі нетурецкого населення стали переважати національні інтереси. Політика держави, регулююча відносини між керівниками й керованими, держави і інонаціональними громадами, здійснювалася у межах вже згадуваних доктрин: османизма, панісламізму, пантюркізму, вирізнялися друг від друга термінологією легітимізації цінностей.

За рідкісними винятками, більшість державотворців і інтелектуалів, від М. Кемаля до лідерів младотурків, прагнули зберегти існуюче розбіжність культурних і політичного співтовариств, властивого імперії з епохи великих завоювань. Це передбачалося з урахуванням наднаціональної імперської ідеології. Питання наданні автономії нетурецким народам, стане напередодні і після революції, предметом запеклого спору принца Сабахеддина і иттихадистов.

Слід зазначити, у межах эгалитарного мусульманського суспільства імперії, принцип эгалитарности не поширився на скорені християнські народи. Ще Мехмед II Фатіх прагнув включити високо активні й спеціалізовані економічні групи Візантійської Імперії структуру зародження імперії. Ці національні і здійснювати релігійні анклави сприяли вилучення і нагромадженню ресурсів у османському державі. Століттями християнське населення існувало у досить ізольованому становищі, зосередившись на предписываемой державою діяльності. Навіть у ХІХ ст. етнічно чужі групи не допускалися в правлячу еліту (у випадку прийняття ісламу, з усіма наслідками), не впливали на структурне пристрій суспільства. Кількість християнського населення державних установах року відповідало його чисельності; християни вони не користувалися перевагами від навчальних закладів, заснованих реформами Решид — паші і т.д.

Більшість державотворців вважало, що поставки деяких привілеїв, дарованих державою миллетам, буде достатньо визнання ними османською нації, у межах якої народи імперії мали користуватися перевагами державної служби й обов’язкових всім законів. Насправді, етнічне і релігійне розшарування османського суспільства на вигляді системи миллетов, стало плідної грунтом у розвиток націоналізму до початку ХХ століття. Включення Хатт-и хумаюна від 18 лютого 1856 р. в дев’яту статтю Паризького мирний договір, розпочате задля унеможливлення втручання іноземних держав у справи імперії, призвело до зовсім протилежний ефект. Росія, Англія й Франція перетворили їх у інструмент постійного тиску Османську імперію, неодноразово пропонуючи свої проекти реформування і вимагаючи негайного надання низки громадських привілеїв і рівних прав гражданства.

Вступ Османської Імперії Першу світову війну зіграла вирішальну роль її подальшу долю. На жаль межі цієї роботи, не дозволять докладніше явище імперіалізму, зростання німецького впливу у імперії і багатьох інші проблеми (будівництво Багдадської залізниці як із перших прикладів міжнародного співробітництва капіталу, боргова пастка, у якому потрапила Османська імперія тощо.).

Слід зазначити, автора дотримується думки у тому, причиною війни став не імперіалізм у його ленінської трактуванні. Як Р. Арон, «надлишок капіталів стане прямий причиною ні колоніальних захоплень, ні війни 1914 р… Суперництво за прибуткове вкладення капіталів перестав бути міфом. Міф — те, що капіталісти, банкіри і промисловці, як клас, з метою підвищення своїх прибутків, підштовхували європейські уряду захоплення колоній, тобто до війни». «Війна вибухнула не через колоніальних конфліктів, а конфлікти між народами на Балканах». «Там зіштовхувалися інтереси слов’ян і німців, коли говорити гіперболічно, і якщо говорити простіше, то там Австро-Угорщина зіштовхувалася зі слов’янськими країнами, які підтримували ирредентизм слов’ян проти дуалистской імперії» [ 3, з. 326, 328, 27].

Чимало дослідників відразу починають із приводу до війни — добряче истрепавшегося від рівня цього ультиматуму Белграду, ігноруючи попередній період, не помічаючи Балканських війн Османської імперії, майже вибуху у червні 1914 р. її війни з Грецією (докладно освітленої у Р. Моргентау) і т.д.

Балкани завжди, були регіоном першорядної важливості для Австро-Угорщини. Висувалися ідеї створення Mitteleuropa у цьому регіоні. «Думка у тому, що „Балкани — це наша Індія“, поширилося з середини ХІХ ст.» [41, pp.117−139]. Коли кайзер, під час своєї візиту до Дамаск у жовтні 1898 р., оголосив себе іншому султана і лідери всіх мусульман шанують його як халіфа, німецьке вплив у імперії стала тотальною. Барон Макс фон Оппенхейм і посол Вангенгейм організували цілу мережу прогерманской пропаганди. Так, Вангенгейм придбав газету «Икдам», вихваляючи у ній політику Німеччини. Німці активно підтримували друковані органи для пропаганди панісламізму, наприклад, газету «Аль джихад», виданої різними мовами. Німецький археолог Р. Вамбери зіграв найважливішу роль зародження ідеології пантюркізму, стверджуючи туркам, що й коріння перебувають у Азії. Він також писав 1913 р., що балканські війни, «сприймалися не війна держав Балкан проти Туреччини, бо як війна всього християнського світу проти людей, котрі сповідують віру Мухаммеда» [41, pp.117−139]. Що ж до Османської імперії, що його Вільгельм II «публічно іменував „Энверланд“… Потім таку напис німці робили на вагонах із зброєю — гарматами Круппа і гвинтівками фірми Маузер, які вирушали у Туреччину». Берлінське уряд цінувало Енвера над його вірність союзу з Німеччиною й була переконана, що сьогодні Туреччина з нею остаточно. [5, з. 44−46].

Для Османської Імперії цієї серії війн (1912;1918) очевидно ще одна кардинальна протиріччя системи. Посол імперії мови у Франції Рифат — паша, повідомляв Стамбул: «Низький рівень життя і примітивне розвиток Туреччини потребує багато й мирної зростання. Оманлива привабливість можливих військових успіхів можуть призвести тільки нашого знищення. Потрібно терміново покласти край німецькому втручанню… Антанта готова засудити нас до смерті, коли ми виступимо як вороги. Німеччина не зацікавлена нашому порятунок… Що стосується поразки вона використовує нас як засіб задоволення апетитів переможців; у разі вона перетворить нашій протекторат» [цит. по: 21, с.21−22].

Першу Першу світову війну Туреччина знову почала під прапором джихаду. Проте націоналістичні настрої серед мусульман виявилися вище зеленого прапора пророка, а 1916 р. вже Хуссейн ибн-Али оголосив священну війну султанові. Світова війна була війною національної, що понищила імперські монархії Європи, вона зробила революційний принцип загальної військового обов’язку, використовувала націоналізм, як зброю. Спроба максимізації зусиль і мощі Османської імперії виявилася цілком невдалою по очевидною причини. Младотуркам здавалося, що вони можуть надихнути все народи імперії застиглою імперської доктриною. Вони пішли шляхом вже пройденого Абдул Хамидом — шляхом поєднання безвладдя з насильством околицях империи.

До 1856 р. держава воліло же не давати зброю у руки нетурецких народів. Доти періоду мусульманське селянське населення тягнуло жереб й ті, кому пощастило витягнути папірець із написом «Аскер олдум» (Я став солдатом), йшов війну. Немусульманське населення одержало формальне право захисту османського держави у 1856 р., проте це воно обмежувалося сплатою беделя (бедел-и — військовий податок), замість служби до армій, до травня 1914 р. З року бедель уплачивался лише мирний час, що ні викликало бажання миллетов служити імперії. Понад те, за відсутності легального способу ухилитися від служби, населення воліло просто бігти в гори тощо. Право ухилитися від військової служби у час залишилося серед республіканської Туреччини тож за законом про військового обов’язку 1927 року обходилося в 600 лір. [43, pp.437, 440−449].

Усе це й позначилося спроможності мобілізації Османської імперії. Османська армія як соціальна організація завжди відбивала реальну сутність колективу, у цілому. Відбиваючи пропорцію боєздатних і вони справді мобилизуемых чоловік показувала справжню структуру османського суспільства, де громадяни (мусульмани, турки) переважали над «не-гражданами» (немусульманами, нетурками), страх давати зброю потенційно ворожим верствам населення. Адже саме громадянство, вимогу до приналежність до співтовариству від населення, було центральної ідеєю ще роки Французькій революції. Статус рівноправного громадянина, наданий османською конституцією, спричинив у себе загальну військову службу. У водночас заперечення національну приналежність народів імперії, означало виключення з сфери політики цього рівності.

Так, Талаат — паша, під час відвідин до Лондона 1908 р., заявляв вірменської делегації: «Я уподобляю Туреччину великому саду квітів. Її граждане-немусульмане — квіти різних видів у тому саду. Не можна надивитися на букет, складений із цих квітів, рівних красі» [31, с.35]. Проте були лише слова. Сам Талаат, ставши міністром внутрішніх справ, які то квіти перестав поливати, і деякі взагалі витоптав, керуючись імперської ідеологією османизма-панисламизма.

Поступово правляча еліта дійшла усвідомлення, що здійснення мобілізації, як військової, можливе рамках такий політичної організації, де нація відчуватиметься усіма як й єдине принцип держави. Однією з особливостей його становлення було те, що кемалистская революція не перетворилася на жорстоку соціальну війну, що зумовлений зазначеними нами внутрішніми чинниками. Правляча еліта відкинула після перемоги національно-визвольного руху, осередок потойбічного порятунку — ісламську релігію як соціально-політичного устрою. Кемалісти, відмежувавши національну свідомість від релігійного, наповнили його політичним змістом, принципами республіканізму, націоналізму, революційності, народності, світськості і етатизму.

Зупинимося у низки складнощів яка походила модернізації. На думку більшості модерних турецьких дослідників, основною причиною нестачі підприємницького мислення в Османської Імперії що був будову суспільства (Sayar, ?lgener, Arslan та інших.). Деякі їх, проводячи з порівняльного аналізу турецького і західного менталітету, стверджують, що причиною безтурботності, безтурботності типового турка, закладена у управлінської системі, не що дозволяє отримувати необхідну кількість знань у розвиток підприємницьких якостей. [68, ss.100−101] Також відзначалося, що західна виробнича технологія не могла моментально поміняти громадських основ, повсякденні османського суспільства, зіштовхуючись із системою близькосхідного мислення. [73, ss.171] Виділяються такі характерні елементи цією системою: релігійність, містицизм, покірність, інертність та інших.

Ще першої Першої світової, глава англійської морської місії в Османської імперії Артур Лимпус писав, що «турки допускали необхідність реформування і… потребували допомогу й раді Заходу їхнього здійснення». Але він зазначав, що де вони прагнули їх дотримуватися, насамперед із причини «східного свідомості», що було «вкрай консервативною і сприймало специфіки змін». Його попередник адмірал Вільямс, у своєму рапорті адміралтейству, ремствував те що, що «жоден турецький офіцер на сприйме він хоч будь-якої відповідальності… Вони переконані, що потрібна повна відповідальність лежить Міністерстві флоту». Усіх глав місій одностайно відзначали схильність громади до «запозичення» державних коштів, виділених потреби флоту [67].

Принц Сабахеддин у листі падишаху стверджував, основна рада клубу індивідуалізму у суспільстві у крайній централізації, в зашкарублості свідомості: «Ваша величність, хоч і прикро, проте доводиться визнати, що наша найголовніший ворог це Італія, не Балкани і Європа, а справі ми! Річ у тім що: негативні риси з нашого приватної життя, суто духовний розвій, перешкоджають розвитку особистості…» [65, s.209]. Під час першої Першої світової одне із офіцерів турецької армії зазначав, що «до наших солдатами неможливо звертатися і з індивідами. Вони мені представляли коліщатами єдиного механізму. У підрозділі вони охоче підпорядковувалися всьому, від яких вимагали. Але той, хто відокремлювався від групи і опинявся в ізоляції, не міг діяти незалежно від групи з власної волі й розуміння. Під час колективних дій кожен із новачків постійно оглядывался на командира» [цит. по: 27, з. 238].

ГЛАВА IV.

ТУРЕЦЬКА РЕСПУБЛІКА: СПАДКОЄМНІСТЬ ЕЛІТИ І ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМЫ.

Руйнування виготовлено лише на.

поверхні, а грунт, який лежав під старым.

будинком, ні витягнутий і отброшен.

Сунь Ятсен.

Отже, ми простежили, що протягом імперської історії, ідеї, й організація новационных перетворень, покликаних забезпечити державної системі стабільність, могутність, виходили з шару бюрократії, від правлячої еліти, що володіла високої адаптивної здатністю. У межах османського суспільного ладу, рівність і ієрархія перепліталися в такий спосіб, що рівність було присутнє у межах обох які були груп: «управляючих» і «керованих», що наповнювало вимога свободи елітою особливим змістом — скоріш свободи діяти у певних межах, ніж свободи кожному за індивіда окремо. З класики: «Ці древні суспільно — виробничі організми (древнеазиатский, античний взагалі) незрівнянно простішими і зрозумілі, ніж буржуазний, але де вони почивають чи незрілості індивідуального людини…, чи безпосередніх відносинах панування і підпорядкування» [ Маркс До. Капітал, т. 3, з. 77].

Тепер у питання наступності. Уважно проаналізувавши все факти, пов’язані з младотурецкой революцією, можна не лише про спорідненість з попереднім їй періодом, а й правомірності вживання терміна «революція» до відбувалися. Скоріше, слід казати про «реставрації» (restoration, e.g. Meiji restoration), ніж революцію. У ліберального младотурецкого руху вдається розірвати порочне коло вікових традицій османського держави й недоліків державного управління, тим щонайменше, у сфері економічної ними було зроблено значний ривок.

Найбільшу активність у створенні акціонерних компаній виявила стамбульська організація суспільства «Иттихад ве тераккы». У Стамбулі, у Першої Першої світової діяло кілька найбільших компаній, одержували величезні прибуток від торгової діяльності. «До 1920 р. в вилайете Конья було створено 19 акціонерних компаній, в вилайете Ізмір — 11; компанії створювалися, у Айдыне, Бурсі, Кютахье» [14, с.63]. Була розгорнуто кампанію на користь національної економіки, висувалися пропозиції створювати національні банки. Так було в 1917 р. було засновано «Османлы Итибар-и Міллі Банкасы», ідея створення, якого належала Джавид — бею. Першим акціонером стала сама султан.

Елементи еліти, незважаючи на зрослу чисельність і розмаїтість, зберігали своєї діяльності сильні орієнтації друг на друга, і навіть на центр. Критерії економічного становища поступово ставали дедалі більше суттєвими, безпосередніше ототожнювали з ознаками соціального статусу політичної влади. На думку З. Топрака, разом із реорганізацією иттихадистами чиновництва, створенням приватнопідприємницькій середовища проживання і заохоченням національної промисловості, у період «другий конституції» змінюють османському «торговельному державі» прийшло «промислове». Проте младотуркам тільки мала затвердити дома традицій капыкулу основи індивідуалістичного індустріального суспільства. [72, p. s. 2 ].

Тепер спробуємо уточнити характеристики нової республіканської еліти. Відповідно до О. Г. Инджикяну, турецька національна буржуазія, напередодні першої Першої світової, полягала «із тих представників верхівки країни: придворних, вищих чинів цивільної та військової служби, судових чиновників, із усіх осіб, які можуть розбагатіти, використовуючи посадове становище. Офіційно вони були лише державними службовцями, котрі живуть на платню… Широкі можливості збагачення мали все мюдиры, мухтары, каймакамы, мютересерифы, вали, особливо міністри і придворні» [11, с.149]. Характеризуючи младотурецкое рух Ю. Н. Розалиев пише, що він «активно учавствовали передусім молоді слухачі офіцерських шкіл представники ліберальної буржуазії, капитализировавшиеся поміщики, интеллегенция і навіть частина духівництва» [21, с.12]. Багато хто навіть не замислюються над змістом: «Заперечуючи феодальні порядки, младотурки одночасно не сприйняли буржуазних та поступово перетворилися на пересічних шовіністів» [ 5, з. 62].

Перед нами типові формулювання, які дозволяють нам побачити революційний поворот, який стався умонастроїв і діях людей. У попередніх розділах, ми наскільки це можливо, показали поворот в ідеологічної області у бік лібералізму (особливо у економічному рівні). Ідеї Сабахеддина, був кінці ХІХ століття у числі небагатьох прибічників республіканського устрою, підтримано і серед младотурків, насамперед групи Бахаэддина Шакира і Назима. З їхнього уявленню, «неможливо прояв цивільних якостей у державі, оказывающем постійне тиск, де всі пов’язані з них і здійснюється з його дозволу» [58, s.98].

Сучасні західні історики визначають младотурків як западно-ориентированное молоде офіцерство, зароджуваний професійний клас" і т.д. Найт, автор «Революційного перевороту Туреччини», пише: «Я зустрічався з багатьма із від кількості тих хто становить салоникский комітет. Усе це були люди вищого й середнього класу: молоді офіцери, кончившие військові школи, навіть, молоді чиновники різних державних установ, потім македонські землевласники, професора, юристи, лікарі й навіть духовенство». І ще: «Революція прийшла не знизу, немає від забитій черні і ні від неосвіченого селянства, але згори, від цього, що у Туреччини кращого» [1, с.83].

Сучасні турецькі історики, стосовно початку ХХ століття вживають термін военно-гражданская бюрократія (asker-civil b? rokrasi). Ахмад Фероз говорить про них як і справу «нижньому середній клас» (lower middle class) [44, p. 34]. З. Акшин говорить про членах суспільства: «молодь, члени правлячого класу, западно-образованные і з буржуазним менталітетом» [32, p.88]. Однак у інтересах нашої роботи дамо кілька уточнений.

Однією з характеристик цього є вік. Відбулася природна зміна поколінь серед правлячої еліти. У русі младотурків рідко зустрічалися активні діячі старше 40 років. Це було молоде, динамічний, активне покоління претендентів на місця у бюрократичної ієрархії. Молодість особливо цінувалося серед младотурок.

Інший знаковою рисою була її належність до сукупності професійних управляючих — від дітей дрібних службовців (М. Кемаль, Енвер) до нащадків знатних сімей (Алі Фетхи, Алі Фуад, Кязым Карабекір), генералітету. Мехмед Сабахеддин писав: «…здається в українських чиновників (офіцерів, суддів, земельних власників і зайнятих у сфері освіти) рівний статус, оскільки вони направляють політику й саме з їхньої рук здійснюється управління країною» [66, s.41]. Своїм пролетарським походженням виділявся лише Талаат, який, за свідченням Моргентау, не втратив своїх навичок телеграфіста в Адріанополі, навіть у бутність міністром внутрішніх справ.

І військові й бюрократичні кадри майбутньої коаліції мали прекрасне освіту. Військові кадри, доминировавшие з 1907 р., пройшли однаковий шлях — від військової рюшдие до військової академії. «У харбие й у академії тоді навчалися багатьох інших майбутні політичні та військові діячі Туреччини. Коли Кемаль був у першому курсі академії, її закінчував Енвер — бий, а через два роки до Аграрної академії надійшов Імет — бий» [15, з. 86]. Слід зазначити і те що, більшість офіцерів — младотурків перед революцією 1908 р., полягала у масонських ложах. З 189 офіцерів — 23 були масонами, а після 1908 р. вже 175 з 290. Масонами були М. Талаат, М. Шюкрю, І. Джанболаат — бий та інших. Майбутній міністр фінансів М. Джавид — бий був таємним масоном ложі Персерверанция (Perserverancia Locasi). Заборонені в 1935 року, масонські ложі вже за часів И. Иноню відновили своєї діяльності. [Milli gazete, Mustafa M? ft?o?lu Yurdumuzda? lk Mason Locasini kim a? t…, 11/02/2000].

Саме світськість вразила Д. Б. Макдоналда настільки, що він вважав, що младотурки перебували на правильному шляху, оскільки вони регулярно збиралися прийняти цивілізацію християнства, по меншою мірою, запровадити ісламську цивілізацію до рамок сучасного життя. Він вважає, що младотурки збиралися реформувати ислам. 55, pp.254−255] Узагальнюючи усе сказане вище, ми можемо припустити, що з ослабленням орієнтації еліти на трансцендентний «осередок порятунку» в ісламі, зросла зосередження на мирянському, посюстороннем порятунок, котрий знайшов вираження у створенні світської держави з урахуванням національного суверенітету.

Деякі автори, наприклад, Э. Я. Зюрхер, відносять лідерів младотурків до «» дітям кордонів «», тобто. відносять їх до територіальної периферії. Наведена їм статистика показує, що переважна більшість лідерів суспільства були вихідцями з Балкан (Реснели Ниязи, Филибели Хильми), та якщо з ідеологів націоналізму четверо були з Російської імперії тощо. Зазначимо, проте, що це саме під час звуження кордонів імперії, коли знатні провінціали, бюрократія (ташралы), оберігаючи своє життя, вимушено потягнулись у Анатолію і Стамбул, колишнім уособленням мощі держави. Годі й говорити про стабільному вплив периферії на центр протягом тривалого, скоріш можна говорити про зворотне. На думку в основі слід брати соціальне середовище, вид діяльності, котрий надав певним чином впливати на процес соціалізації, формування ієрархії целей.

Як повідомили нас здається, годі підрозділяти за політичними пристрастям правлячу еліту під час національно-визвольного руху, оскільки політична діяльність мала низький рівень ідеологічного обгрунтування, до 1923 р. (освіту «Халк фыркасы»). Діяльність Кемаля розглядалася оточенням султана як «бунт проти халіфа». А яка доля очікувала яскраво виражені протестні групи, із високим рівнем ідеологічного обгрунтування, ясно з прикладу витонченого знищення кемалистами біля берегів Трабзона керівництва Комуністичної партії, яке пообіцяло б народу вулицю значно більше. Реформатори (кемалісти) і консерватори (центральна влада — султан-халиф й оточення) однаково боялися революціонерів, тих, які хотіли не поліпшення капіталізму, яке знищення. Та й як їм було запропоновано прийняти погляди Мустафи Супхи, котрий пропонував кардинальні реформи османською бюрократії, наприклад, виборність посадових осіб. Але хоч би не було, вбивство Супхи і ще 15 товаришів, ні скільки не ускладнило відносин із не заметившими втрати бійця Совітами.

Кемаль відверто говорив на закритих засіданнях меджлісу: «Намір більшовиків бути з Туреччиною не що інше, як лише гасло, з допомогою яку вони збираються вразити Захід й «ісламський світ!.. І по суті справи, і в англійців, і в більшовиків одне завдання: однак, завоювати Туреччину. Тільки перші намагається зробити це з допомогою зброї, а другі — з допомогою ідей!» [25, с.183−184]. Подальшу політику Мустафи Кемаля, котрий стверджував ще 1919 р. в Сивасе про незастосовності більшовицької доктрини для Туреччини, цілком можливо порівнювати з політикою «дороги від революції» У. Вільсона. [33,s.367].

Еліта республіканської Туреччина успадкувала традицію посвяти себе служінню державі османською еліти. Глибина і трудність предстоявших перетворень вимагали здобуття права правляча еліта, бюрократична структура, виступала як беззастережного суб'єкта політичної мобілізації і державної будівництва. Досвід створення багатопартійної системи підтверджує сказане. Так, створена 17 листопада 1927 р. Прогресивна Республіканська Партія (Тераккипервер Джумхуриет Фыркасы), мала на меті «відновлення верховенства людей над державою» [44, p.57]. Вона побувала в центрі тяжіння людей традиціоналістських переконань, що стало причиною її закриття період релігійного повстання шейха Саїда, підставі Закону затвердження порядку (Такрир-и Сукун Передодню) від 4 березня 1925 року.

Судові процеси над колишніми юнионистами в 1926 р., обвинувачених у участі у змові проти Кемаля, а й у «безвідповідальному поведінці», що дозволила витягти Туреччину в Першу Першу світову війну, в корупції лідерів і страждання народу, дозволили позбутися опозиції. Головним обвинувачуваним був Джавид-бей, який, як про неї близька до Кемалю Фалих Рыфкы Атай, «ні революційним терористом… Навпаки, це був у вищого рівня ти цивілізована людина. Починаючи з Лозаннської конференції, де зараз його був радником турецької делегації, він став до опозиції, оскільки завжди вважав, що допомоги Заходу ми може створити могутню державу… Джавит був природженим фінансистом і розглядав націоналізм, як щось дуже котре обмежує можливості розвитку. Він був патріотичний і чесний, і єдиним його недоліком були самовпевненість і гордість…» [цит. по: 25, с.303].

Вільна Республіканська Партія (Сербест Джумхуриет Фыркасы) було створено 12 серпня 1930 р. і проіснувала недовго. Посол США у Туреччині Гру писав: «Нова партія, стала свого роду термометром для виміру політичної температури країни, і не жодного сумніву у цьому, що країну лихоманить…» [25, с.328] Сам Ататюрк заявляв І. Иноню і Ф. Окьяру: «Я сейчаc батько і це обидва мої сини. Гадаю, що не має значення серед вас. Чого хочу від вас, то це відкритих дебатів по національно значущих питань в Великому Національному Зборах» [цит. по: 46, з. 52].

Як вважає генеральний Ш. Мардин, така обережність з політичної будівництві, спричинило боязню рухів протесту з урахуванням релігії, подібних подій у Менемене 23 грудня 1930 р. Існувала «латентая страх кемалістською еліти розколу через традиціоналістських (примордиальных) рухів». «Між 1923 і 1946 рр., периферія, себто провінцій, перебував під підозрою, оскільки політичний центр, вважав її зоною потенційної нестабільності, тримаючи під своїм суворим наглядом» [57, pp.177, 182].

Однією з особливостей було те, що еліта відкинула релігійне підставу легітимності і став формувати новий секулярный національний базис легітимності. Безсумнівно, що у здійсненні перетворень Ататюрк було повністю покластися на стару еліту. Республіка справила кадри власної еліти, ощущавшей свою співпричетність до нової держави. Проте, М. Торнбург, працював у Туреччини від часу підстави республіки до 40-х років, у одному з своїх звітів писав: «Які Створили революцію та управляючі зараз країною, є вихідцями з панівного класу Османської імперії… Більшість їх не були пов’язані із трудовою життям чи торгівлею і є олігархією військових офіцерів і земельних власників» [71, s.44].

Оновлена еліта держави об'єднана у межах правлячої партії (НРП) і з її була з іншими і з компаньйонами, членами одного класу, тобто. він ангажировался повністю. Алі Фетхи у своїх спогадах писав, що «у вигляді наш громадський пристрій є диктатурою… і по мене по смерті залишаться диктаторські (тоталітарні) установи» [69, s.126]. Тевфик Рюштю, обговорюючи усталений у Туреччині режим, сказав: «Нічого не скажеш, нехай буде диктатура, якщо ви так подобається. Я тільки тепер хочу помітити, що ця диктатура радісно сприймається цілим народом, знаний Газі як: вищого керівника і довіряє йому. Всім виборців Газі є рятівником, изгнавшим інтервентів і які прагнули, щоб анатолийцы вмирали за Ємен і Македонію. Президент республіки — наш керівник, і ми завжди відчуваємо потреба у його радах, оскільки визнаємо його перевага та її геній» [цит. по: 25, с.286].

Побудова республіки визначалося партійної стратегією, виробленої з урахуванням пріоритетів оновленої еліти. Нове покоління буде громадянської бюрократії був диференційованою від політичної еліти й домінувало на політичної арені до запровадження багатопартійної системи в 1945 р. М. Севил підтвердження цього подає такий уривок із листа спогадів Хасана Ризи Саяка: «…під час виборів, мене вже знав про перемогу НРП, перехожий запитав: «Яка партія виграє?». Я відповів: «Звісно ж, наша партія шановний»… Він усміхнувся: «Ні наївний… перемагаюча партія — це управлінська партія… Як-от жандармерія, поліція, старшини нахие, каймакамы і губернатори…» [69, s.127].

Офіційно реформи почалися зі обрання М. Кемаля президентом під 101 салютационный постріл 29 жовтня 1923 р. Ми не докладно висвітлювати перетворення, закріплені у Конституції, затвердженої 20 квітня 1924 р. (Закон № 491 «Про основних установленнях») і що складалася з 105 статей, розміщених у 6 розділах на 429 страницах.

Від ліквідації халіфату на початку реформ, еліта до кінця 20-х, дійшло винятки з конституції статті про ісламі як державну релігію і по вимоги виробляти эзан турецькою мовою (3 лютого 1932 р.). Реформу алфавіту в 1928 р., А. Фероз називає «самої революційної (иконоборческой) реформою періоду», коли «одним ударом, навіть освічених людей було відрізано від своїх минулого, коли нація блискавично стала віртуально грамотної» [44, p. 80]. Більшість дослідників зазначає, що «і західники, і тюркисты були прибічниками модернізації». Надалі «серед кемалистов немає тих, хто проти реформ… Модернізацію кемалісти розуміли однозначно — як вестернізацію «. М. Кемаль заявляв: «Є різні країни, але цивілізація одна, й у прогресу Нації слід долучення до цієї єдиною цивілізації» [6, з. 65, 71].

У фундаменті економічної області турецькі дослідники проводять паралелі між младотурецким і республіканським періодами. Державне чиновництво зберегло абсолютного контролю над суспільством. Відповідно до З. Огюну, централізованість турецького суспільства закладена й у засадах соціально-культурного устрою турецького нашого суспільства та переходить вже з стану до іншого: справа служіння державі починаючи з палацевих шкіл (эндерун оджаклары), перетворюється на міністерства Високої Порти (Баб-и Алі) і будую палаци пашів і, нарешті, до кадрів республіканської Туреччини. [62, s.36] Як і ХІХ столітті підприємницький клас, частно-государственный сектор створювався руками держави, шару бюрократії, крім якого управляти створюваними ГЭО просто нікому. Роль держави у цьому подробицею проаналізовано, і не будемо у цьому зупинятися. [Arslan, 2003; Keyder, 1993, ?zel, 1994; Кірєєв Н.Г., 1991] У фундаменті економічної сфері державі доводилося виконувати звичну роль сфері промислового розвитку та всієї економічної модернізації. Туреччина, як і з країни Сходу, не мала головним ферментом, ускоряющего розвиток: потужним частнособственническим сектором економіки, здатного дати необхідний інвестицій капітал. Правлячій партії довелося пожертвувати поруч принципів лібералізму у розвитку національного виробництва, прийняв форму силовий політики. Політика етатизму стала основою державної політики Туреччини з середини 20-х. Відповідно до Коркуту Боратаву, етатизм — це процес «капіталістичного розвитку, у якому держава функціонує як стратегічний агент частнокапиталистического накопичення «[14, з. 77−78]. Зараз, вже у ХХI столітті, етатизм більше є концепцією розвитку на Туреччини, проте державне втручання у економіку як збереглося, а й зазнало значну еволюцію.

Проблема висвітлення історії Османської імперії і республіканської Туреччини радянської історіографії у тому, що моє розуміння й гарантована відповідна інтерпретація соціальних фактів мали політичного характеру. Початок покладено ще 1920;ті роки, коли проблема для пролетарської революції сході, через грядущої кризи імперіалізму, мала політичну актуальность.

Події у Туреччини, Китаї, Монголії змушували терміново виробляти теорії на кшталт марксистко-ленинской ідеології. Кемалистский тип розвитку вважався нехарактерним для східних революцій, які мають в ідеалі бути наближеними до ВОСР 1917 року, з усіма наслідками. І.В. Сталіна травні 1927 р. дав свою оцінку революції" у Туреччини: «Мені відомі, що з китайських націоналістів є люди лелеющие ідею кемалізму. У тому числі перший Чан Кай-ши… Кемалистская революція можлива лише таких країнах, і Туреччина, Персія, Афганістан, де немає або майже немає промислового пролетаріату… кемалистская революція є верхівкова революція національної торгової буржуазії» [цит. по: 12, с. 18, 20 ]. Згодом, сильного удару був нанесений за позиціями Москви й Комінтерну у Китаї: поразка китайської революції влітку 1927 року, переворот Чан-Кайши, розрив із Фен Юйсянем та її перехід набік Чан-Кайши. Подальша боротьба була попереду, й вирвав перемогу у ній здобув людина, якого І.В. Сталін ставився з глибоким недовірою, через його націоналістичної идеологии.

Шлях Туреччини представляв серйозну загрозу радянським амбіціям сході і робили все, щоб уникнути освіту політичних груп, здатних піти цьому шляху освіти суверенної національної держави. Так було в Монголії наприкінці 1928 року спеціальна комісія Комінтерну усунула Дамбадаржа і Жадамба з посад в партійно-державному керівництві, звинувативши Жадамба у намірі налагодити зв’язки з Німеччиною, Англією і Америкою, Дамбадаржа — з Китаєм та Японією. Б. Баабар на одній із своїх книжок писав: «Головні керівники Монголії, такі як Цэрэндорж, Амар, Жадамба і Дамбадорж, проводили цілісний політичного курсу, націлений на національне самосвідомість. Вони висунули т.зв. п’ять пунктів національної політики: територія, нація, народ, воля і власної держави». Ц. Жамцарано писав партії, що «…У плані має бути суверенну державу, незалежне, самостійного не підпорядковано іншим», що було не прийнято в Москви. [цит. по: 4, з. 60].

Історик З. Ичинноров, автор біографії П. Гэндэна, зазначає: восени 1932 року, від початку новою економічною політики, прем'єр-міністр П. Гэндэн пропонував налагодити зв’язки із Туреччиною, кажучи, що позаяк Україна за своїми ознаками справляє враження Туреччину, встановлення зв’язку з Туреччиною дуже корисно на придбання досвіду. Він вважає, що доцільно мати нормальні стосунки з Японією, що був адекватно політиці Й.В.Сталіна.

У 1934 року у у Радянському Союзі перебувала з візитом монгольська делегація на чолі з прем'єр-міністром і міністром закордонних справ П.Гэндэном. Під час зустрічі делегації зі Сталіним, Гэндэн розповів таке: «Одного разу влітку дачі - це були після збройного повстання 1932 року — я, розмовляючи з товаришами, зауважив, що наш країна має щось спільне із Туреччиною, і деякі товариші мабуть припустили, що стану встановлювати зв’язки України із Туреччиною. У у відповідь це слово Сталін сказав: насамперед Вам доведеться декларувати незалежність від Китаю, потім можна домогтися визнання із боку інших країнах… Що ж до Туреччини, то між вашими двома країнами існує величезна різниця» [цит. по: 4, с.92−94].

Ця «величезна різниця» між східними товариствами Туреччини, Монголії, Китаю, Японії іншими, підтримувалася радянської історіографією до кінця століття століття. Було проголошено єдиний шлях розвитку та модернізації, що веде до певних політичних рішенням у сфері пролетаріату. Зазначимо лише, що у даної роботи дозволять нам провести повноцінний з порівняльного аналізу, наприклад Мейдзі исин і младотурецкой революції. На думку є всі передумови щодо цих досліджень, оскільки соціальна структура у Японії була за аналогічному турецькому принципу колективного целедостижения, був такий же інституціональний ресурс. [18, с.179−180].

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Завершуючи цю роботу, хотів би відзначити, що вона претендує на повноту, оскільки він селективна щодо порушених аспектів історії держави та устрою турецького суспільства. Що стосується власне предмета дослідження, тобто модернізації, ми, не розглядаючи всіх фактів, виявили еволюцію в ідеології правлячої еліти, структуростворюючим принципом якої, стала орієнтація на мирської, світський, посюсторонний осередок порятунку. Те, що ми розглядали деталі ті перипетії у суспільстві, не отже те, що вони нами були враховані. Фактологическая база у цій галузі характеризується навіть деякою перенасыщенностью.

Що ж до специфіки нашого дослідження, то світлі вже наявних вітчизняних робіт, ми уникли властивого їм прагнення перебільшити негативний вплив представників класу управляючих на країни та інші політизованих аспектах що відзначаються економіки та інших теренах суспільного життя. Найважливішим нас було, простежити еволюцію державної політики, адаптировавшейся до властивій свого часу моделі капіталістичної модернізації.

Ще однією докладно дослідженої нами особливістю, була роль управлінської інституції держави — шару професійної бюрократії, вырабатывавшей різні види социотехники. Попри її деяку стабілізацію, рутинизацию на початку XX в., вона знову показала свій творчий хист до мобілізації у сфері держави, запропонувавши суспільству нові принципи легітимності, близькі до зразків цивілізації Нового часу. Виявлена нами наступність у сфері управління і ідеології шару професійної бюрократії, османського, младотурецкого і республіканського періодів, дозволяють казати про помилковому, одномірному розумінні деякими дослідниками процесу модернізації у Туреччині.

Ведучи мову про революційних перетвореннях у Туреччині, треба сказати вкрай мала число носіїв і ідеологів революційної символіки, т. е. тих інституціональних організаторів, які відповідали утвердження революційних рухів в усьому світі. Тих інтелектуалів, які, як довів Р. Арон, займалися удосконаленням міфології революції. Судження про обмеженість младотурецкого руху, з незавершеності «революції», поділ у суспільному розвиткові на періоди т.зв. «младотурецкой революції» і «кемалістською революції», видаються нам неправомірними. Провал у розвитку імперії межі століть, викликаний зменшенням здібності імперської системи підтримувати триваючу трансформацію, зумовлену потребою модернізації, на погляд, викликав ліберальне рух військово-цивільної бюрократії розширення участі (1908;1923). Надалі, з асинхронности процесу змін, воно еволюціонувало убік буржуазний націоналізм, що мав властиву Туреччини специфіку та радикального в республіканський період, який боровся за політичну централизацию.

Починаючи з середини 40-х років спостерігалася еволюція державної політики, воспринимавшей характерні для свого часу моделі модернізації - від кейнсіанської парадигми в 1950;60-е до неокласичної і неоинституциональной у 1980;90 роки. Політичне керівництво країни слід було ряду ключових напрямів развития:

— створення інституціональної системи, адекватної вимогам послідовної модернізації економіки, зорієнтованої на рост.

— початкове забезпечення зростання аграрному секторі та розв’язання проблеми продовольчої, отже, і соціальної безопасности.

— з урахуванням досягнутої виробничої бази подальше індустріальне розвиток силами держсектора й створення імпортозамісних секторів промышленности.

— забезпечення відповідних етапу трудоинтенсивного індустріального розвитку загальноекономічних умов і до політиці експортної ориентации.

— раціональне використання держсектора як джерела коштів на процесів модернізації та розвитку приватного сектору, зі зменшенням першого силу природних процесів розвитку економіки та інтеграції на світовий хозяйство.

— побудова системи взаємин держави і «малим та середнім бізнесом, сприяє інноваційного розвитку виробництва та стійкого зростання економіки.

Підбиваючи певний підсумок наведемо характерне думка про політику культурної вестернізації і секуляризації у Туреччині. Х. Иналджик пише: «Попри посилені затвердження Ататюрка, що Туреччина є лише одне із сучасних національних держав, народжених після колапсу середньовічної Османської імперії, ми повинні визнати те що, що сьогодні у плані історичної ідентифікації і орієнтації османизм живе у Туреччини. Ісламський самосвідомість різко зросла всій країні як наслідок глибокого розчарування у результати соціального та розвитку і секулярної прозахідної політики… Ісламська реакція, яка проявилася на період правління ДП, виявилася спрямованої на той час проти бюрократії, звиклої насаджувати реформи згори, невдачі останньої дали поштовх протесту мас «[цит по: 17, з. 276].

1. Алімов А. А. Революция 1908 року у Туреччини. — Пробудження Азії, 1905 рік та сході. Л., 1935.

2. Алієв Г. З. Туреччина період правління младотурків (1908;1918 рр.). М., 1972.

3. Арон Р. Світ узнав і війна" між народами. М. 2000.

4. Батбаяр Ц. Монголія і навіть Японія у першій половині ХХ століття. Улан — Удэ, 2001.

5. Вдовиченко В.І. Енвер — паша. — Питання історії, 1997, № 8.

6. Данилов В.І. Туреччина 20−30 — x років: шлях до демократії. — Схід: Афро — азіатські суспільства: історія та сучасність, 1997, № 2.

7. Данциг Б. М. Близькій Схід: рб. статей. М., 1976.

8. Дулина Н. А. Танзимат і Мустафа Решид — паша. М., 1984.

9. Дюмон Л. Homo Aequalis I. М., 2000.

10. Желтяков А. Д. Печатка в суспільно — політичного і культурного життя Туреччини. М., 1972.

11. Инджикян О. Г. Буржуазія Османської імперії. Єреван, 1977.

12. Ирандуст, Рушійні сили кемалістською революції. М. — Л., 1928.

13. Карсавин Л. П. Філософія історії. СПб., 1993.

14. Кірєєв Н.Г. Історія етатизму у Туреччині. М., 1991.

15. Міллер А. Ф. Туреччина: актуальні проблеми новий одяг і найновішої історії. М., 1983.

16. Моїсєєв В. П. Туреччина від полуколониальной економіки імперії до господарства самостійної републики. — Схід, 2002, № 2.

17. Мусульманські країни біля кордонів СНД, М., 2002.

18. Парсонс Т. Система сучасних товариств. М., 1998.

19. Петросян Ю. О. Младотурецкое рух (друга половина XIX — початок XX ст.) М., 1971.

20. Петросян И. Е., Петросян Ю. О. Османська імперія: реформи і реформатори. М., 1993.

21. Розалиев Ю. Н. Мустафу Кемаля Ататюрк. Нарис життя й агентської діяльності. Istanbul, 1997.

22. Розалиев Ю. Н. Особливості розвитку капіталізму у Туреччині. М., 1963.

23. Старченков Г.І. Двісті років вестернізації. (Туреччина). — Азія й Африка сьогодні, 2000, № 6.

24. Тодорова М. Н. Склад правлячої еліти Османської Імперії період реформ (1826−1878). — Тюркологический збірник, 1976. М., 1978.

25. Ушаков О. Г. Феномен Ататюрка: турецький правитель, диктатор. М., 2002.

26. Фадєєва И. Е. Мидхат — паша. Життя невпинно й діяльність. М., 1977.

27. Фадєєва И.Л. Концепція влади на Близькому Сході. М., 1993.

28. Чилкот, Рональд Х., Теорія порівняльної політології. М., 2003.

29. Шпилькова В.І. Младотурецкая революція 1908;1909 рр. М., 1977.

30. Эйзенштадт Ш. Н. Революція і перетворення товариств. М., 1999.

31. Эсат Дж. Пакер 40 років на дипломатичну службу. М., 1971.

32. Ak?? n P. S. J? n T? rkler ve? ttihad ve terraki. ?stanbul, ?leti?im Yay? nlar?, 1987.

33. Atat? rk ilkeleri. Ankara, T? rk hava kurumu bas? mevi, 1995.

34. Arslan M. ?? ve Meslek Ahlak?, Ankara, Nobel Yay? n da?? t?m, 2001.

35. Ba? t?rk ?. «T?rkiye'de Giri? imci olmak: „Cevdet Bey ve O? ullar?“ Roman? nda Cevdet Bey? le Nusret? ekilmesi ?zerine ?lk Notlar», ??g? End? stri ?li?kileri ve? nsan Kaynaklar? Dergisi, 2003, Cilt 5, Say? 1,(internet olmak/php;).

36. Beatty J. Peter Druker’a G? re D? nya, ?ev. Osman Ak? nhay, ?stanbul Sistem Yay? nlar?, 1998.

37. Bulu? A. Ahilik, Osmanl? Esnaf Sistemi’nin ??leyi?i ve Yozla? mas?. — Aktif?? adamlar? Derne? i B? lteni (AK?D), Nisan-May?s-Haziran 1996, Y? l: 3, Say? 8.

38. Cavdar, Tevfik, T? rkiye'de Liberalism. 1860 — 1990. Ankara, Liberte Yay? nlar?, 1992.

39. ?elik H. «Mansur Bey’den Bu Yana B? rokrasimizde ve Personel Rejimizde ne De? i?ti?». — T? rkiye G? nl??? 26/ Ocak-?ubat 1994, (internet.

40. ?itici O. Kam? B? rokrasi ?zerine. — Amme? daresi Dergisi, 1983, Cilt 16, Say? 4.

41. Dogo M., Franzinetti G., eds. Discrpting and Reshaping: Early stages of Nation building in the Balkans. — Europe and the Balkans International Network, 2002, Ravenna: Longo Editore.

42. D’Ohsson, 18. Y? zy?l T? rkiye'sinde, ?rf ve Adetler, ?eviren Zerhan Y? ksel, ?stanbul, Terc? man 1001 Temel Eser, tarihsiz.

43. Erik Jan Zurher, The Ottoman Conscription Sistem in Theory and Practice, 1844−1918. — International Review of Social History, 1998, Vol. 43, No 3.

44. Feroz A. The Making of Modern Turkey, N.Y., Routhledge, 1993.

45. G? cek F.M.Burjuvazinin Y? kseli?i ?mparatorlu?un ??k???, Ankara, Ayra? Yay? nevi, 1999.

46. Guy P. du, B? rokrasiye ?vg? (Weber-Organizasyon-Etik), ?evirenler Engin Y? ld?r?m vd. ?stanbul, De? i?im Yay? nlar?, 2002.

47. Ha? lak ?., State, Social Groups and Transformation? n the Nineteenth Century Ottoman Empire. — Liberal D??? nce, 1998, G? z, Say? 12.

48. Heper M. The State Tradition in Turkey. Walkington, The Eothen Press, 1985.

49. Heyd U. The Ottoman Ulema and Westernization in the Time of Selim III and Mahmud II. 1961, Scripta hiroesolymitana, Vol. 9.

50. Inalcik H. Turkey between Europe and the Middle East. — Journal of International Studies, 1998, Vol. 3, No 1. internet.

51. Inalcik H. The Ottoman Empire. The Classical Age 1300−1600. L., Weidenfeld and Nicolson, 1973.

52. ?nalcik H. Sened — і ?ttifak ve G? lphane Hatt — і Humayunu. — Belleten, 1964, Vol.28, No 12.

53. Karpat K.H. Osmanl? Modernle? mesi. Toplum, Kurumsal De? i?im ve N? f?s, ?stanbul, ?mge Kitabevi Yay? nlar?, 2002.

54. Keyder ?. T? rkiyede Devlet ve S? n?flar, ?stanbul, ?leti?im Yay? nlar?, 1993.

55. Macdonald D.B. Aspects of Islam. N.Y., Books for libraries press, 1971 (orig.ed. 1911).

56. Mardin P. S. European Culture and the Developement of Moderrn Turkey. — Turkey and European Community, Leske, Budrich: Opladen, 1990.

57. Mardin P. S. Center — periphery relations: A key to Turkish politics? — Daedalus, Journal of the American Academy of Arts and Sciences, 1991, Vol. 120, No 3.

58. Mardin ?. T? rk Modernle? mesi. ?stanbul, ?leti?im Yay? nlar?, 1991, 2001.

59. Mises L., von, B? rokrasi. Ankara, Liberte Yay? nlar?, 2000.

60. Mouzelis N.P. ?rg?t ve B? rokrasi: Modern Teorilerin Analizi. Konya, ?izgi Kitabevi Yay? nlar?, 2001.

61. Mustafa Suphi, Memurculuk. — Dilek Kanat A. Mustafa Suphi. ?lk Yaz? lar 1. Cilt 1908;1910, ?stanbul, Ama? yay? nlar?, 1989.

62. ???n S.S. Modernle? me, Milliyet? ilik ve T? rkiye. ?stanbul, Ba? lam Yay? nc?l?k, 1995.

63. ?zdemirH. Osmanl? Devletisinde B? rokrasi. ?stanbul, Okumu? Adam Yay? nlar?, 2001.

64. ?zel M. Birey Burjuva ve Zengin. ?stanbul, ?z Yay? nc?l?k, 1994.

65. Prens Sabahattin, T? rk?ye Nas? l Kurtar? labilir ve? zahlar. Ankara, Ayra? Yay? nlar?, 1999.

66. Prens Sabahattin, T? rk?ye Nas? l Kurtar? labilir. Ankara, Liberte Yay? nlar?, 2002.

67. Rooney C.B. The international Significance of British Naval Missions to the Ottoman Empire, 1908;1914. — Middle Eastern Studies, 1998, Vol.34, No 1. internet.

68. Sayar A.G. Osmanl? ?ktisat D??? ncesinin ?a?da?la?mas?. ?stanbul, Der Yay? nlar?, 1986.

69. Sevil M. T? rkiye'de Modernle? me ve Modernle? tiriciler, Ankara, Vadi Yay? nlar?, 1999.

70. Skousen M. Modern? ktisad?n ?n?as?. Ankara, Liberte Yay? nlar?, 2003.

71. Thornburg M.W. T? rkiye Nas? l Y? kselidir? ?stanbul, Nebio? lu Yay? nevi, tarihsiz.

72. Toprak Z. Milli? ktisat — Milli Burjuvazi. ?stanbul, Tarih Vakf? Yurt Yay? nlar?, 1995.

73. ?lgener S.F. ?ktisad? ??z?lmenin Ahlak ve Zihniyet D? nyas?. ?stanbul, Der Yay? nlar?, 1991.

74. ?lken, Hilmi Ziya, T? rkiye'de Ca? da? D? s?nce Tarihi, ?stanbul, ?leti?im Yay? nlar?, 1979.

Отзыв.

наукового руководителя.

на дипломну роботу студента ВФ БГУ.

Писарєва Р.С.

«Туреччина: від імперії до республіки. Державна бюрократія и.

проблеми модернизации".

У цьому світлі що у світі посилення позицій ісламу вивчення модернізаційних процесів у Туреччині періоду двох революцій 1908 і 1923 рр. набуває як ніколи актуальними. Модернізація, як відомо, поряд з іншими трансформационными процесами, передбачає маргіналізацію ролі релігії. Тому вивчення модернізаційних процесів, які відбувалися на Турецькому державі, цікаво як приклад переходу ісламської держави від легітимізації влади й побудови кордонів спільності на релігійному грунті до секулярному обгрунтуванню політичної легітимності та Першому національному визначенню общности.

Приступаючи до дослідження цієї теми, Р.С. Писарєв показав себе як людина творча, про що свідчить, передусім, вибір їм теоретичної бази свого дослідження. Автор вирішив від вельми поширеного у вітчизняній історіографії образу чистої, чи класичної, революції, поданого до марксистської парадигмі, через її слабкої застосовності до вивчення змін у Туреччини. Як альтернативу Р.С. Писарєв звернувся безпосередньо до теорії революційних змін суспільства, розробленої Ш. Эйзенштадтом, у межах якої образ чистої революції розглядається не як єдиний можливий тип революції, бо як особливий тип серед процесів, у ході здійснюються соціальні зміни і перетворення. Застосування нової теоретичної бази дозволило автору позбутися тиску робіт вітчизняних фахівців у цій сфері й провести самостійне дослідження, спробувати дати власне трактування трансформационным процесам, протекавшим у Туреччині у визначений период.

Підсилює роботу і той факт, що добре володіння іноземними мовами — турецьким англійською — дозволило Р.С. Писарєву широко використати результати досліджень, і опубліковані матеріали турецькою й англійською мовами мовами. Бібліографія турецькою мовою складається з 39 единиц.

З огляду на творчий підхід до до виконання дипломної роботи, добре володіння фактичним і теоретичним матеріалом на тему дослідження, які Р.С. Писарєв продемонстрував в кваліфікаційної роботі, керівник пропонує оцінити в «отлично».

АННОТАЦИЯ.

Головна мета роботи «Туреччина: від імперії до республіки. Державна бюрократія і проблеми модернізації» є аналіз процесу модернізації в Османської імперії і республіканської Туреччини і у ньому військово-цивільної бюрократії, яка визнається зарубіжними дослідниками «модернізаторської елітою», що відіграла ключову роль всіх етапах модернізації протягом ХIХ в. і на початку ХХ в.

Наше головне завдання — простежити еволюцію в ідеології правлячої еліти, структуростворюючим принципом якої, стала орієнтація на світський, посюстороний осередок спасения.

У результаті роблять висновок, що період реформ, обумовлений потребою модернізації, викликав ліберальне рух військово-цивільної бюрократії розширення участі (1908;1923). Надалі, з асинхронности процесу змін, воно еволюціонувало убік буржуазний націоналізм, що мав властиву Туреччини специфіку та радикального в республіканський період, який боровся за політичну централизацию.