Наша пісня, наша мова не помре — не загине

Наша пiсня, наша мова не вмре — не загине Мова — душа народу, вона його цвiт i зав «язь, без неї дерево нацiонального життя в «яне i засихає. Вiдберiть у народу мову — i вiн гине як народ, як нацiя. Згадаймо вiрш В. Сосюри «Юнаковi » :

О мова рiдна! Їй гаряче.

Вiддав я серце недарма.

Без мови рiдної, юначе,.

й народу нашого нема.

Не може жити країна без мови, як не може жити людина без серця, без душi. Тому й бережуть народи свiй неоцiнений скарб навiть пiд будь-яким гнiтом. Зберiг свою мову й український народ.

Вперше письмово українську мову зафiксовано в грамотi 1341 року, але вона звучала на рiзнi голоси в думах i пiснях. протягом столiть її невпинно шлiфували в усному мовленнi й простi селяни, i козаки-лицарi, i мандрiвнi поети-спiваки — кобзарi та бандуристи. Потiм за допомогою I. Котляревського, М. Кулiша та Т. Г. Шевченка виникла українська лiтературна мова, що зблизила народну мову з письмовою i стала основою сучасного мовлення.

I заблищала вона дорогоцiнним дiамантом серед iнших мов свiту. Це визнавали навiть майстри лiтературного слова iнших народiв. Максим Горький ставив українську мову на друге мiсце в свiтi (пiсля iталiйської) за її музичнiстю. В. Маяковський був у захватi вiд синонiмiчного багатства нашої мови. В росiйськiй мовi, говорив вiн, однаково звучить «люблю карошку «i «люблю девушку », а в українськiй є прекрасне слово «кохаю ». I ще:

Я немало слiв придумав вам.

Зважуючи їх,.

єдиного хочу лиш, ;

Щоби стали.

вiршiв.

всiх мої слова.

Повноцiнними,.

як слово.

«чуєш » .

(В. Маяковський, «Шана Українi » .

Переклад В. С. Колодiя).

Українськими пiснями захоплювався американський спiвак Поль Робсон.

Цей список можна продовжити на сотнi сторiнок.

I коли неукраїнцi в такому захопленнi вiд нашої пiснi та нашої мови, то як же маємо любити її ми, дiти України!

Дуже багато горя зазнала вона, наша мова.

Царевi блазнi i кати,.

Раби на розум i на вдачу,.

В ярмо хотiли запрягти.

Її, як дух степiв, гарячу.

(М. Рильський, «Рiдна мова »).

Українську мову забороняли рiзними циркулярами, називали мужицькою… А вона жила! Жила в чарiвних пiснях Марусi Чурай, в думах Остапа Вересая. На академiчну висоту пiдняв її колишнiй крiпак, генiй українського народу Тарас Шевченко. Квiтла вона в творах мужньої Лесi та незламного Франка. Жила в кожнiй українськiй хатi.

Пiзнiше, за часiв тоталiтарного режиму, закривали українськi школи, штучно пiдносили престиж росiйської (бо нею розмовляв бюрократичний апарат влади), всiляко заохочували небажання рiзних безбатченкiв її вчити.

У цей час нашим земляком були написанi сповненi болю вiршi:

Мова моя де в кого не в модi.

I навiть той, хто iншої не зна,.

Кожному доводить при нагодi,.

Що йому не рiдна вже вона.

…

Стерплю, змовчу, бо воно ж не варте.

Слiв докору. Може й не збагне,.

Нi чого цурається, безрiдне,.

Нi чого зрiкається, дурне.

(I. Муратов, «Мова »).

I попри все мова наша продовжувала жити у своєрiдних i сильних вiршах I. Драча, у глибокiй лiрицi Л. Костенко, в трагiчнiй поезiї В. Стуса. Нарештi вона вирвалася на простiр вiльного розвитку i дiстала статус державної.

Тож не будемо зрiкатися рiдного слова, i хай звучить повноголосо наша чудова мова, i «чистiша вiд сльози вона хай буде «(М. Рильський). Тi, що зрiкаються рiдної мови, втрачають коренi, швидко зникають у безвiстi. Не будемо ж такими! Адже ми — дiти славної України.